4. На скільки політична ситуція китаю є типовою для її регіону.

Переслідуючи перший імператив китайської геополітики, в грудні 1978р. керівництвом КНР на чолі з Ден Сяопіном був проголошений курс на соціалістичну ринкову економіку при поєднанні двох систем: планово-розподільної і ринкової при масовому залученні іноземних інвестицій, більшій господарській самостійності підприємств, введенні сімейного підряду на селі, скороченні частки державного сектора в економіці, відкритті вільних економічних зон, подоланні бідності, розвитку науки і техніки [4].

Саме Ден Сяопін зумів вивести Китай із стану хаосу, відсталості та ізоляції і направити його на шлях інтенсивного соціально-економічного розвитку. В кінці 1980-х - початку 1990-х років Китаю вдалося повністю зняти проблему забезпечення населення продовольством, розвинути високі темпи зростання ВВП і промислового виробництва, підняти рівень життя народу.

Реформи були продовжені і його наступниками - Цзян Цземінем (з 1993р.) і Ху Цзіньтао (з 2002р.) [4].

Китайська Народна Республіка – одна з небагатьох країн світу, де успішна модернізація економіки, її інтеграція в глобальну систему господарювання відбувається за збереження монополії на владу Комуністичною партією (КПК). Економічні результати реформ у КНР за світовими стандартами є дуже високими. Щорічне зростання ВВП останні 20 років становило приблизно 9-10 %. На підставі зіставлення ВНП за паритетом купівельної спроможності, Китай посідає друге після США місце у світі. Позитивне сальдо торгівлі товарами із США на користь Китаю у 2006 р. становило 220 млрд. дол.

На тлі вражаючих економічних результатів внутрішньополітична ситуація у країні залишається непростою, з усіма проблемами нерівномірності розвитку, проблемою зайнятості, демографічною, екологічною тощо. Значна кількість бідного населення є постійним джерелом загрози соціальній стабільності. Збереження наявного соціального укладу в країні і одночасне перетворення економіки на сучасну і глобальну є першочерговим завданням правлячих кіл КНР.

Якщо раніше китайський уряд приділяв основну увагу форсованому індустріальному розвитку, то команда на чолі з генеральним секретарем ЦК КПК Ху Цзінтао та прем’єр-міністром Вень Цзябао (з 2003 р.) є прихильниками внутрішньополітичного курсу на «соціалізацію» економіки. Пріоритетними для розвитку країни ними визнані напрями економії енергії, вдосконалення систем освіти та охорони здоров’я, соціальні реформи, боротьба з бідністю, захист навколишнього середовища.

Китайська програма розвитку передбачає, що сукупний ВНП країни має у 2020р. подвоїтися, тоді до 2050р. у Китаю з’являться реальні перспективи позбутися внутрішніх проблем і поповнити коло розвинених країн.

Однак на цьому шляху, за оцінками китайських експертів, постають три значні проблеми: доступ до енерго- та сировинних ресурсів, збереження екології, а також дотримання балансу між економічним і соціальним розвитком.

Пошук ресурсів найбільше залежить від зовнішньополітичного курсу Китаю. Країна вже стала найбільшим в світі споживачем чотирьох з п’яти основних видів сировинних ресурсів – зернових, м’яса, вугілля і сталі, а за рівнем споживання нафти посідає друге після США місце. Значну частину необхідних продуктів Китаю доводиться імпортувати. Доступ до іноземних ресурсів є необхідним для подальшого економічного розвитку і відповідно збереження соціальної стабільності і наявної політичної системи Китаю. Отже, зовнішньополітичний курс Китаю було адаптовано до стратегії внутрішнього розвитку.

Набуття КНР статусу економіки з найвищими темпами зростання, а також низка інших показників прогресу цієї країни мали двозначну реакцію у світі. Виникло поняття «китайської загрози», тобто комплексу проблем, пов’язаних з швидким розвитком Китаю: від розширення його політичного впливу і нарощування військової могутності до зростання потреб в енергоносіях.

Для США і Японії зростання апетитів Китаю є предметом серйозного занепокоєння. Так, у Вашингтоні вважають, що Пекін зазіхає на американські сфери впливу, прагне похитнути американське військове домінування у Східній Азії. Японія ставиться до Китаю з не меншими підозрами, відчуваючи, що Китай становить їй конкуренцію у доступі до енергоресурсів, формуванні вигідного політико-економічного середовища у Південно-Східній та Центральній Азії.

Під час аналізу зовнішньополітичного курсу КНР слід передусім зважати на ті інтереси, про які дбає Пекін на різних політико-економічних рівнях:

• внутрішньому: забезпечення позицій і контролю правлячої Комуністичної партії Китаю у перехідний період поступової лібералізації і демократизації країни;

• регіональному: закріплення свого лідерства в економічній і політичній сферах; запобігання можливості проголошення незалежності Тайваню; недопущення різких змін у балансі сил в регіоні за рахунок посилення військового потенціалу Японії і перетворення її на ядерну державу і свого стратегічного суперника;

• глобальному: забезпечення сприятливих умов подальшого зростання китайської економіки.

Дотримання китайським керівництвом логіки економічне зростання - соціальна стабільність - збереження влади було провідною ідеєю під час формування зовнішньополітичної стратегії Китаю. Фактично це дещо розширена формула концепції «миру і розвитку» Ден Сяопіна, в якій основний акцент робиться на уникнення гострих конфліктів з навколишнім світом, доки Китай остаточно не «стане на ноги» - за їхніми розрахунками приблизно до 2050р. [2].

Так, наприклад, у питанні обмінного курсу юаня щодо долара, який, на думку США, надає сьогодні «неконкурентні переваги китайському експорту», Китай неодноразово заявляв, що проводитиме валютну реформу, виходячи тільки з інтересів китайської економіки, але при цьому постійно бере участь у китайсько-американському стратегічному діалозі з вирішення економічних проблем.

Пекін поки не впевнений у своїх ресурсах і не володіє ними у достатньому обсязі, аби стати повноправним лідером у світовій економіці та політиці. Усвідомлюючи, що подальше зростання економіки вимагає мирної інтеграції у світову економічну систему, Китай у відносинах з провідними країнами Заходу, передусім із США, налаштований на співробітництво або принаймні суперництво, яке не виходило би за межі торговельних спорів, що і є основним завданням сучасного зовнішньополітичного курсу КНР.

Дипломатична тактика, яка покликана забезпечити реалізацію стратегічних інтересів Китаю, була розроблена наприкінці 90-х років минулого століття. Вона ґрунтується на трьох засадничих ідеях: багатополюсного світу, мирного розвитку і перетворення Китаю на відповідальну велику державу.

Ідея багатополюсного світу знаходить відображення у щорічниках Білої книги оборони Китаю, в яких зазначається, що «світ рухається в напрямі багатополярності», але має місце протидія «низки розвинених країн», які прагнуть збільшити розрив між собою та країнами, що розвиваються. Йдеться про вияви гегемонізму, під якими розуміється політика США на міжнародній арені. Китайське керівництво відкидає американську стратегію поширення демократії в усьому світі, яка суперечить принципу китайського керівництва щодо невтручання у внутрішні справи суверенної держави.

На думку деяких західних експертів, за гаслом «багатополярності» криється мета Китаю витіснити США з АТР і посісти замість них місце регіонального лідера. Разом з тим тактика поведінки Китаю є традиційною для країн, які на підставі своїх економічних досягнень і швидкого зростання економічної могутності намагаються відігравати помітнішу роль на міжнародній арені. В цьому зв’язку показовим є зближення Китаю з іншими країнами, які виголошують аналогічні гасла, наприклад, Росією та Індією.

Крім того, невизнання однополюсної міжнародної системи на чолі із США допомагає Китаю зберігати за собою лідерські позиції в країнах «третього світу» і налагоджувати вигідні контакти з країнами, які зазнають постійного тиску з боку США, - Іраном, Венесуелою, Болівією, Білоруссю тощо.

Концепція «мирного розвитку» активно пропагувалася урядом Китаю у 2003-2004рр. Її поява була обумовлена необхідністю запевнити інші країни і, особливо, менших сусідів Китаю, що економічне і військове зростання останнього не становить для них загрози. Постулювалося, що Китай не шукає гегемонії для себе, поважає суверенітет інших країн, а збільшення його міжнародної і економічної ваги буде корисним для країн, оскільки відкриває Китай для імпорту і значного збільшення обсягів міжнародної торгівлі. Було розроблено комплекс заходів, які мали довести це на практиці – надання допомоги менш розвиненим країнам, створення зон вільної торгівлі з країнами АСЕАН, відкриття китайського ринку для імпорту, проекти з розвитку басейну річки Меконг тощо.

Економічні успіхи Китаю значно допомогли у цій справі. Йому вдалося усунути США з позиції найбільшого торговельного партнера Південної Кореї, Японії, низки інших країн регіону. З країнами АСЕАН було підписано Угоду про дружбу і співробітництво (2003р.), що знизила напруження у спірних питаннях між ними і Пекіном.

Разом з цим, є один регіон де Китай обережно проводить експансіоністську політику – Центральна Азія і, особливо, Казахстан. Традиційно це маршрут Шовкового торгового шляху. Казахстан, багатий на нафту може забезпечити китайські підприємства енергоносіями, тому китайці активні в розвитку комерційних відносин з Казахстаном, будівництві доріг. Ці дороги відкривають торговий маршрут, який дозволяє енергоносіям текти в напряму Китаю а індустріальним товарам в бік Євразії [1].

Китай є членом авторитетних західних та регіональних міжнародних об’єднань включно із СОТ, АТЕС, Регіонального форуму АСЕАН, АСЕМ, ШОС. Проекти східноазіатської інтеграції на кшталт АСЕАН+3 (Японія, Китай, Південна Корея) або АСЕАН + Китай розглядаються у Пекіні з погляду реалізації відразу декількох національних інтересів – забезпечення подальшого економічного розвитку і «прив’язування» до себе південно-східних сусідів через дружні взаємовигідні відносини. Чим більшою буде економічна взаємозалежність між Китаєм та країнами Південно-Східної Азії (ПСА), тим мало ймовірніше, що у випадку конфлікту, малі країни стануть на бік США [2].

Консолідація регіону ПСА навколо Китаю вже має певні конкретні успіхи, хоча говорити про існування взаємної довіри між ними було б перебільшенням.

Важливого значення надає Китай завданню довести, що він спроможний взяти на себе роль «відповідального лідера», тобто гарантувати стабільність і безпеку не тільки у Східній Азії, а й у глобальному масштабі. Втім ця концепція не зовсім відповідає ролі, яку пропонують відігравати Китаю США. У 2005 р. США було запропоновано КНР стати «відповідальним акціонером» міжнародної системи і взяти на себе відповідні зобов’язання: за Китаєм визнається статус впливової країни, а від нього очікують здійснення спільної з країнами Заходу політики безпеки.

У відповіді Ху Цзінтао зазначалося, що Пекін з радістю готовий прийняти новий статус, але щодо зобов’язань дотримуватися колективних дій має певні застереження [2]. Так, наприклад, у питанні застосування санкцій щодо «ядерної програми» Ірану, Китай посідав відмінну від американської позицію. Розбіжності між КНР і США існують і з інших важливих питань. Китай, наприклад, готовий до активного співробітництва у боротьбі з міжнародним тероризмом, але водночас побоюється, що під приводом такої боротьби США розв’язують собі руки для реалізації політики стримування Китаю. Помітною є й пасивна позиція Пекіна щодо створення інститутів колективної безпеки в АТР. Якщо з погляду Вашингтона багатосторонні воєнно-політичні союзи спроможні забезпечити найміцніший фундамент регіональної безпеки, то Пекін розглядає такі блоки як дестабілізуючий чинник і «пережиток» холодної війни.

Найвиразніше роль відповідальної держави Китай відіграє у шестисторонніх переговорах щодо ядерної програми Північної Кореї. Фактично, якщо домовленості про відмову Пхеньяну від подальшої розробки ядерної зброї вдасться закріпити на більш-менш тривалий час, це однозначно свідчитиме про здатність Пекіна управляти процесом підтримання безпеки у Східній Азії. В розширеному форматі, як у питанні щодо Північної Кореї, так і щодо Ірану очевидно, що на рішення застосувати силу або санкції проти них, вирішальний вплив справляє саме негативна позиція Китаю, на яку США змушені зважати.