Тема № 4 Соціальна комунікативна діяльність
Форми Соціально-комунікативної діяльності
Види СКД
Спілкування як соціально-комунікативна дія :
3.1.Визначення спілкування
3.2. Цільове призначення спілкування.
3.3 Комунікативний аспект спілкування.
3.4.Інтерактивний аспект спілкування.
А.Взаємодія людей: кооперація й конкуренція, конфлікт.
2. Механізми міжособистісної взаємії.
3.Норма, соціальний контроль, соціальна роль.
3.5.Перцептивний аспект спілкування.
А.Поняття перцепції.
Б.Ідентифікація.
В.Емпатія.
Г.Атракція.
Д.Рефлексія.
Е.Стереотипізація.
Ефект ореолу.
Дискурс як соціокомунікативна діяльність
Гра та псевдо гра.
Комунікативна діяльність є основою діяльності людини,виникнення міжособистісних та міжгрупових стосунків. Розвиток суспільних відносин супроводжуються поглибленням відносин спілкування і розгалуженням зв’язків людини з людиною, народу з народом, товариства з суспільством, тобто розвитком процесів соціальної комунікації.
Соціально-комунікативна діяльність-особливий вид соціальної активності, спрямованої на забезпечення глобальної інформаційно-когнітивної взаємодії у людському суспільстві.
Термін, який використовується в декількох контекстах, що досить сильно один від одного відрізняються. Зазвичай він означає здатність до розумового сприйняття і переробки зовнішньої інформації. У психології це поняття посилається на психічні процеси особистості і особливо на вивчення і розуміння так званих «психічних станів» (тобто переконань, бажань і намірів) у термінах обробки інформації. Особливо часто цей термін вживається в контексті вивчення так званого «контекстного знання» (тобто абстрактизації і конкретизації), а також у тих областях, де розглядаються такі поняття як знання, вміння чи навчання.
Термін «когнітивність» також використовується в більш широкому сенсі, позначаючи сам «акт» пізнання або саме знання. У цьому контексті він може бути інтерпретований у культурно-соціальному сенсі як такий, що позначає появу і «становлення» знання і концепцій, пов'язаних з цим знанням.
Наслідування ― одна з давніх форм передачі змістів, що використовується тваринами та птахами. ; Деякі вчені вважали джерелом наслідування стадний інстинкт. Наслідування може бути свідомимм і несвідомим). Свідоме наслідування (имитация) використовується при шкільному навчанні, оволодінні технологіями та майстерністю. Несвідоме наслідування — гловний методи первинної соціалізації дітей дошкільного віку.
У суспільному житті засобами наслідування здійснюється розповсюдження модних новацій популярних ідей. Разом з тим завдяки наслідуванню від покоління до покоління передаються традиції, звичаї та стереотипи поведінки. Недарма в «Поучении Мерикара», памятнике египетской письменности XXII—XXIII вв. до н. э. сказано: «Подражай отцам своим и предкам своим». Можно сказать, что подражание — один из способов існування живої соціальної памяті.
Эрік. Фромм серед специфічних людських соціально-культурных потреб відмічав прагнення до уподоблення, пошуку объекту поклоніння, ототожнення себе з кимось сильнішим розумнішим, та красивішим . Діти копіюють батьків в дорослому віці на слідують кумірів- артистів спортсменів, артистів, воинам. Цю потребу можно назвати потребою у кумиротворчості (отыскать или сотворить себе кумира).
Наслідування — це обєкт-субєктні відноси6и , де активну роль виконує реципіеєт, а коммунікант — пассивний обект для наслідування.
2. Діалог — форма комунікативної взаємодії, що засвоєна людьми в процессі антропогенезу при формуванні мови. Участники діалогу відносяться один до одного як до рівноправних суб’єктів, що володіють певними змістами. Між ними формуються суб'єкт — суб’єктні відносини, а їх взаємодія має творчий характер.
Незакінчений діалог перетворюється у комунікативний дискурс,
3. Управління — така комунікативна дія, коли коммунікант розглядає реципієнта як засіб досягнення своєї мети , як обєкт управління в цьому випадку між коммунікантом та реципієнтом встановлюються субєкт-обєктні відносини. Управління відрізняється від діалогу тим, что субєкт має право монологу, а реципієнт не може дискутувати з коммунікантом, він може повідомити про свою реакцію по каналу зворотнього звязку.
Управлінський монолог може бути: у формі наказу (коммунікант має владні повноваження, що визнаються реципієнтом); у формі навіювання(суггестии), коли використовується примусова слова за рахунок багато чисельного повторення того ж самого монологу (реклама, пропаганда, проповідь); у формі переконання, що апелює не несвідомиими мотивами, як при навіюванні, а звертається до розуму за допомогою логічно побудованої аргументації.
Особливо важливою формою управлінської комунікативної дії є зараження, що стихійно виникає у великих массах людей. Для зараження є характерними емоційне напруження та агрессивність. Основним джерелом виникнення зараження можуть бути музичні ритми, релігійний екстаз, спортивный азарт, ораторська майстерність..
Наслідування, діалог, управління можуть взаїмодіяти одне з одним та доповнювати одне одного. Так, діалог може стати методом управління наприклад , сократівський діалог побудований таким чином , щоб змусити опонента визнати правоту Сократа; діалог між вчителем та учнем — звичайна форма педагогічної дії . Будь-який змістовний діалог (бессодержательная болтовня не в счет) здійснюється з метою управлінського впливу . Наслідування — це так званий вироджений діалог , де коммуніант практично ігнорує реципієнта , а реципієент здійснює уявний діалог з коммунікантом.
В якості комуні кантів та реципієнтів можуть виступати 3 субєкти , які відносяться до різних рівнів соціальної структури: Індивідуальна особистість (И), соціальна група (Під соціальною группою розуміється багата кількість людей, для ких є харатерним наявність загальних соціальних ознак і які усвідомлюють свою спільність, виражаючи займенником «Ми », напр, ми —сім’я, ми- студенти), массова сукупність (Массова сукупність — велика кількість людей що випадково зібралась вулична твопа, массова читацька аудиторія, суспільство в целом. )(М)1. Вони можуть взаїмодіяти одне з одним , напримерінд особ — інд особ, массова сукупність — массова сукупність, або між собою , наприклад Індивідуальна особистість — соціальна група, соціальна група — массова сукупність, соціальна група — соціальна група.
Види коммунікативної діяльності
Мікрокомунікація
У мікрокоммунікації, індивідуальна особистість виступає в якості активного реципієнта (наслідування) чи активного комуні канта (діаалог, управління); в якості комунікативних партнерів можуть виступати чи інший індивід, чи соціальна група, чи масова сукупність (общество в целом). Зміст мікрокомунікації :на міжособистісному рівні : копіювання зразку — засвоєння форм поведінки, вмінь зовнішніх атрибутів вибраного зразку для поведінки;, дружня та ділова бесіда- обмін ідеями, реченнями між співрозмовниками, команда.- вказівка для для підлеглого: На групповому рівні можливим є: референція (те ж саме наслідування, але не окремій людині, а соціальній групі, з якою індивід бажає себе ідентифікувати, наприклад подражание купцов дворянскому сословию или «новых русских» аристократам духа; отметим, что встречается,) керівництво коллективом — менеджмент, організація, лідерство в групі; на массовому рівні комунікативні дії здійснюються з метою соціалізації — засвоєння людиною загально прийнятих у данному суспільстві норм, вірувань та ідеалів , идеалов, чтобы «быть как все», и авторитаризма, (деспотичне управління масами підвладних людей (абсолютизм, тиранія, самодержавна влада— політичні форми авторитаризму).
Мідікоммуникація
Форми мідікоммунікації включають такі соціально-комунікативні явища: мода — Заснована на наслідуванні форма передачі емоційно привабливих для соціальних групп зразків поведінки та ідей у соціальному просторі : переговори — Звичайний засіб вирішення конфліктів та досягнення угод між соціальними групами; группова єрархія формується у великих установах або армійських підрозділах у станово-кастових суспільствах, де контакти між группами чітко регламентовані; адаптація до середовища перетворюється у комунікативну проблему для національних діаспор які живуть серед чужеземців, для іновірців , например, мусульман среди христиан; керівництво здійснюється з боку творчих груп, які генерують світоглядні змісти, що визначають основні напрями духовного та інтелектуального розувитку суспільства
Світоглядні змісти — це знання які пояснюють, різні явища, походження людини та всесвіту, сенс людського життя, ідеали, норми та стимули соціальної діяльності. Соціальні групи , які виробляють ці змісти виявляються в центрі духовного життя суспільства. ЦІ центри смещаются по ходу социально-культурной эволюции.
Для археокультури був характерним міфоцентризм, що зберігала каста жреців що володіли езотеричними знаннями Для палеокультури характерен релігіоцентпризм, який регулював основні напрями розвитку мистецтва, літератури. Західноевропейська некультура с XVII століття развивалась под егідою світського знання у основі якого було покладено філософію –а у XIX столітті поступово перейшла до к наукоцентризму. Вчені-фізики, економісти, політологи визначали духовний клімат у демократичних країнах Заходу Иначе дело было в России.
У духовному житті України та Росії XVIII — з першої половини XIX століття сформувалися 2 центри : один ідеологічний центр — православна церква, а інший центр знаходився у Західній Європі, звідки російське дворянство дізнавалось про ідеї Вольтера та Руссо, лібералізм мадам де Сталь и Бенжамена Констана, то утопічний соціалізм А. Сен-Сімона и Ш. Фурье.
Але з пушкінських часів у духовному житті Россії центром духовного життя стала художня література, а талановиті літератори — письменники, поети, критики стали пророками. Друга половина XIX століття— епоха російського літературо-центризму.
Радянські часи — панування політикоцентризму, зміст якого визначався группою коммуністичних ідеологів На основі ленінського принципу партійності була створеня потужна пропагандистська система.