Література романтизму, критичного реалізму та модернізму

У 1820-1830-х рр. у літературі утверджується такий загальноєвропейський напрям як романтизм. Водночас він мав і суто українські риси. Оспівується герой-козак – мужній захисник батьківщини, народний співець, виразник дум і прагнень народу. Саме романтики зуміли утвердити в літературі українську мову як таку, яка здатна передавати найтонші почуття і найскладніші думки.

У ці часи розвиток української літератури значною мірою визначався таким феноменом як харківські письменники-романтики. Першим твором, який розпочав процес оформлення української мови на сучасну літературну, була “Енеїда” І. Котляревського. Цей зачин був підхоплений П. Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою. Основоположником української художньої прози став Г. Квітка-Основ'яненко, який є автором повістей “Сердешна Оксана”, “Конотопська відьма”. З'ясовуючи джерела, шляхи й характер формування української літератури, не можна оминути М. Гоголя, українське походження якого відбилося не лише на тематиці його творів, а й на всій системі його художнього мислення.

Визначною подією у становленні української літературної мови стала творчість Т.Г. Шевченка, який виступав проти кріпацтва, захищав свободу і гідність особистості, закликав до справедливості. Уже сама поява його перших творів знаменувала початок нової доби в історії культури. Увібравши кращі традиції народної творчості й писемної літератури, вирісши на ґрунті визвольних прагнень мас, творчість Шевченка справила вплив на духовний розвиток народу, спрямування національної культури наступних поколінь.

У річищі шевченківських традицій у 1850-1860-х рр. виступили тонкий лірик і майстерний байкар Л. Глібов, який в алегоричній формі зображав безправ'я простих людей, свавілля і лицемірство поміщиків; творець оригінальних “співомовок” С. Руданський; автор першого в українській літературі соціально-психологічного роману “Люборацькі” А. Свидницький, буковинський поет і прозаїк О. Федькович. Центральною постаттю прози Марко Вовчок вперше стає жінка – кріпачка з трагічною долею. Її збірка “Народні оповідання”, повісті “Інститутка”, “Кармелюк” приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Велике значення у розвитку літературної мови мала творчість П.Куліша, особливо його історичний роман “Чорна рада”.

Доба панування критичного реалізму, який заявив про себе у 1870-1880-х рр., проявилася у творчості І.Нечуй-Левицького, П. Мирного та І. Франка. Саме І. Нечуй-Левицький створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті, зокрема, “Кайдашева сім'я”, “Микола Джеря”, де показано життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтелігенції і народу. П. Мирний (П.Я. Рудченко) підняв прозу до високого рівня художньої досконалості. Свідченням цього є роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” і повісті “Лихі люди”, “Лихо давнє і сьогочасне”, “Голодна воля”, п'єса “Лимерівна”, де відображається життя народу, особливо у пореформений час. У 1870-і рр. І. Франко заявив про себе такими збірками, як “З вершин і низин”, “Зів'яле листя”, історичною повістю “Захар Беркут”, “Борислав сміється”, поемою “Мойсей”, психологічною драмою “Украдене щастя” та ін. Яскравим явищем стала творчість Лесі Українки (Л. Квітка-Косач), яка збагатила українську поезію і драматургію глибокими художніми узагальненнями у таких поемах, як “Давня казка”, “Самсон”, “Роберт Брюс”, “У катакомбах”, “Касандра” і драма “Лісова пісня”. У 1890-х рр. починається творчість М. Коцюбинського, який розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Уже в ранніх творах він показує благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи. Слід також відзначити Б. Лепкого, перу якого належить кілька романів, серед них трилогія “Мазепа”. Збагатили українську поезію також твори А. Кримського, М.Філянського і Г. Чупринки.

У Східній Галичині народною мовою писали М. Устиянович, А. Могильницький, К. Климкович, Р. Мох, І. Гушалевич, С. Воробкевич, що протистояли “москвофільським” тенденціям Б. Дідицького та І. Наумовича, які писали на “язичії”. На романтичному захопленні народністю, оспівуванні славного минулого у поєднанні з клерикалізмом та “москвофільськими” мовно-культурницькими настановами виростала значна частина літературної продукції закарпатських “будителів” – О. Духновича, О. Павловича, згодом А. Кралицького й О. Митрака. Але історично їм (особливо Духновичу) належить помітна роль у культурному пробудженні краю, в розвитку народної освіти.

Наприкінці XIX ст. – на початку XX ст. поряд з реалізмом утверджується модернізм, під гаслами якого першим виступив у 1901 р. М. Вороний.