Тема і. Вступ до курсу «історія української культури»

План

1. Культура як спосіб і сутність людського життя. Місце культури в історичному процесі формування нації.

2. Історія української культури як навчальна дисципліна. Завдання її вивчення в КНУБА.

3. Методологічні принципи й джерела вивчення культури як історичного процесу.

Культура як спосіб і сутність людського життя. Місце культури в історичному процесі формування нації

Здобуття Україною державної незалежності та складний процес зростання самосвідомості нації відкривають нові обрії розвитку культури.

У науці існує близько 500 визначень поняття „культура”. Саме слово "культура" походить від латинського culture і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. У початковому тлумаченні термін "культура" був пов'язаний з уявленням про дію, зусилля на зміну чогось і тому вживався з доповненням, позначаючи культуру чогось: культуру Духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як "людяність", як те, що виокремлює людину із природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна. Відтак загальним визначенням стало: культура – це все, що створено людиною на відміну від того, що створено природою.

У Середньовіччя культурою вважали прагнення ідеалу, бездоганності, а термін «культурний» розуміли як цивілізований. У добу Відродження це поняття розглядається як відповідність гуманістичним ідеалам. У Новий час термін «культура» вживали, визначаючи ступені виховання, освіти, інтелекту, дотримання норм етики, сукупність художньої та творчої діяльності. У Новітній час до цього додали стиль, метод та рівень досконалості, що досягаються в опануванні галуззю діяльності, уміння, процес творення й розподілу цінностей, їхнє використання.

Всесвітня конференція UNESCO 1982 р. визначила культуру як комплекс матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.

У чистому вигляді «культури взагалі» не існує. Вона завжди належить певному суб’єктові (суспільству, спільноті, індивіду) і в цьому сенсі це категорія конкретно-історична. Водночас інколи говорять про загальнолюдські цінності культури. Історія людства – це історія становлення таких цінностей. Загальнолюдська культура виникає на основі цілісності світу. Цілісність світу – це взаємозалежність людей та народів, що стала наслідком розвитку виробництва у світовому масштабі.

Але розвиток цілісного світу є суперечливим процесом. Про це свідчить, зокрема, історія останніх двохсот років, які супроводжувалися потужним зростанням значущості національних культур.

Отже, будова культурної сфери суспільства ієрархічна. Залежно від її носіїв або періодів розвитку виокремлюють: – культурні епохи (Середньовіччя, Відродження тощо); – національні культури (українська, німецька, французька); – регіональні (американська, слов’янська, арабська); – вікові (молодіжна); – професійні тощо. Цю класифікацію можна поглиблювати аж до культури різних психологічних типів людей. Зазначені види культури необов’язково знаходяться у відносинах жорсткого підпорядкування, а можуть доповнювати одна іншу.

Культура змінює сутність залежно від розуміння сутності людини, яка втілюється в предметній діяльності, ідеях. Виділяють типи світогляду: міфологічний, релігійний та науковий та відповідно три типи культури.

Згідно з формаційним підходом до аналізу культури типи культури співпадають із суспільно-економічними формаціями – на тій підставі, що не існує суспільства взагалі, як немає культури взагалі, а є конкретно-історична форма суспільства та його культури. Разом із тим формаційний підхід абстрагується від етнічних особливостей розвитку Знімається ця обмеженість через вивчення локальних типів культури.

Локальний підхід розкриває сутність етнічних особливостей, які виступають головним джерелом розмаїття в культурі. Локальний тип культури пов’язаний із проблемою традиції, її існування та поширення.

Складною є проблема систематизації культури й розкриття її структури. Це обумовлено тим, що людство нагромадило величезні матеріальні й духовні цінності. Культурний процес – це людська діяльність, що спирається на спадщину понад тисячі поколінь, які збагатили культуру знаннями, творчістю, досвідом, навичками, уміннями. Через обмін цінностями розкривається зміст культурного прогресу.

Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур, що стали загальнолюдським надбанням.

Національна культура є синтезом цінностей, створених соціальними групами суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії.

За конкретними носіями виділяється культура міська та сільська, класова та етнічна, професійна та молодіжна, культура сім'ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю.

Національна культура стає відомою у світі, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненням людства. Світове значення мала культура стародавньої Греції та Риму. Пізніше такого значення набули культури Заходу. Світового звучання поступово набуває й українська культура.

На основі видів людської діяльності виділяють матеріальну та духовну культуру. Цей поділ умовний, адже в житті вони взаємопов'язані.

До матеріальної культури належать: культура праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону та місця проживання; особиста культура; фізична культура. Матеріальна культура не рівнозначна матеріальному виробництву. Вона характеризує матеріальну діяльність людей із точки зору її впливу на розвиток особи й створення умов для реалізації творчих здібностей та обдарувань людини.

Духовна культура включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну.

Існують різновиди культури, які відносяться й до матеріальної, і до духовної сфери, зокрема, політична, економічна, екологічна, естетична.

Можливе виділення інших елементів культури. За ознакою актуальності можна вирізнити сферу культури, що має масове поширення. Кожна епоха створює властиву їй актуальну культуру. Мода проявляється не лише в одязі, музиці, літературі, живописі, а й в ідеях, які рухають діяльністю людей. Актуальність культури – це живий процес, у якому щось народжується, набирає сили, розквітає, а потім завмирає чи зникає взагалі. Культура – це нерозривна єдність традиції та інновації.

Отже, структура культури є багатогранним явищем. Усі її складові взаємодіють, утворюючи єдину систему. Через культуру пізнається людина як суспільна істота й соціально-діяльна особа, реалізується "Я".

Методологічні засади дають змогу розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює різні форми національного життя, серед яких географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують національну свідомість, інтегрують культуру нації у світову співдружність. У структурі національної культури виділяються матеріальна, побутова, політична й правова культура, наука, освіта й філософія. Вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які забезпечують національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції, релігія, художня культура, національний характер, самосвідомість, почуття національної гідності.

Для єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна із властивих етносу особливостей, забезпечує його функціонування.

Кожна з культур – унікальна. На розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників: історичний шлях народу, відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави тощо.

У процесі творення культури відбувається перехід до нації. Ознаками нації, окрім спільності походження, мови, традицій, є: 1) система суспільних відносин – економічних, політичних, соціальних, духовних; 2) відповідно до цього – структурованість суспільства, наявність станів, класів, угрупувань; 3) творча еліта; 4) усвідомлення (через еліту) історичного минулого, своєї історичної місії («національна ідея»).

Формування націй відбувалося водночас із розвитком комунікацій, які сприяли поширенню культурних зразків. Постає прошарок людей, які намагаються реалізувати культуру як засіб владного управління культурним процесом, а через нього – суспільством.

Проте ці технології стають не лише механізмом формування націй, а й невід’ємною складовою національної культури, її елементом. Відтак культура в її проявах є вирішальним чинником формування нації. Народи, які прагнуть стати націями, творять власну культуру, державу, систему економічних відносин, оригінальне мистецтво, науку, освіту.

Поширення культурних зразків не обмежується національними кордонами. Розвиток комунікацій сприяє взаємодії народів, зближенню їхніх культур. Тому культуру етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, з іншого – запозичених компонентів. При цьому національна культура є цілісною системою.

Наслідки взаємодії культур можуть бути різними. Запозичені елементи можуть витісняти етнічні елементи національної культури, а за радикальним сценарієм вести до зникнення народів. Водночас за певних умов спілкування культур призводить до підкреслення особливостей національної культури. Характер взаємодії культур також може знаходитися в широкому діапазоні – від конфлікту до творчого співробітництва.

Таким чином, національна культура – це осмислення місця нації в процесі розвитку людства. Для українського народу – це від­криття, яке утверджує його як самодостатню структуру в співдружності етнічних спільнот і визначає місце, роль і значення в істо­ричному контексті, без міфологізації, на діалектичних засадах.

Українці віками творили самобутню культуру, успадковуючи цінності предків, осмислюючи надбання інших народів. Цим вони не лише розвивали національну культуру, а й робили внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість, здатність сприймати й українізовувати культурологічні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом історії двічі змогла відродитись.

Водночас українська культура століттями розвивалась в лоні польської, російської тощо. Тому вона оцінювалась часто як "провінційна". На її розвиток негативно впливала відсутність державності, національної політики в галузі культури. Сьогодні збереження українського народу, як суб’єкта історичного розвитку, в умовах трансформації людського суспільства актуалізує проблему осягнення історичної спадщини, у якій куль­турні набутки посідають чільне місце.