93.Цицерон про державу, владу та суспільство

«Держава у своїй діяльності пов'язана й обмежена правом стоїть під правом, а не поза і над ним». Спеціально ці питання висвітлені в його роботах "Про державу" і "Про закони". Цицерон говорив про державу як про "справу народу", як про правове спілкування і "загальний правопорядок". Цицерон розглядав державу як союз людей, об’єднаних загальною користю і справедливістю. При цьому він підкреслює, що "народ не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом якимось чином, а з'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів". Основну причину походження держави Цицерон бачив не стільки у слабкості людей і їхньому страху (точка зору Полібія), скільки в їхній вродженій потребі жити разом. Сім'я як первинна комірка суспільства, з якої поступово і природним шляхом виникає держава. Причиною утворення держави є охорона власності. За своєю природою і сутністю вони (держава і право) носять божественний характер і засновані на загальному розумі та справедливості. Вивчення всієї природи, відзначав Цицерон, приводить до розуміння того, що "всім цим світом править розум". Саме завдяки тому, що люди природою наділені "насінням" розуму і справедливості і, отже, їм доступне осягнення божественних начал, стало можливим саме виникнення упорядкованого людського спілкування, чеснот, держави і права. Критерії розрізнення форм державного устрою Цицерон вбачав в "характері і волі" тих, хто править державою. Залежно від числа правлячих він розрізняв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). Цицерон виступав за змішану форму держави(за аналогією з Римом), де монархічна форма виявлялася в повноваженнях магістрату(влада консулів), аристократична – сенату, демократична – народних зборів і народних трибунів. Основна мета державної влади – безпека громадян, подолання у них страху один перед одним. Управління державою є поєднання науки і мистецтва, вимагає знань, чесності і практичних навичок. Мудрий державний діяч повинен передбачати хід політичних подій, своєчасно нейтралізувати небажані наслідки, а в період небезпеки для держави бути здатним диктаторським шляхом встановити порядок. Сенс "змішаного" характеру політичної позиції Цицерона полягав у тому, що він, відстоюючи республіканські традиції та систему республіканських установ, виступав під гаслом "загальної згоди" всіх соціальних верств римських громадян в рамках "загального правопорядку". Себе Цицерон, після обрання його на народних зборах консулом, атестував (не без демагогії) як істинного захисника народу, як консула-популяра (орієнтація на низи суспільства). Громадянин не тільки не повинен сам шкодити іншим, порушувати чужу власність або вчиняти інші несправедливості, але, крім того, зобов'язаний надавати допомогу потерпілим несправедливість і працювати для загального блага.

94.Соціальна природа та походження влади

Поняття «влада» має багато сенсів:

1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Першоджерелом будь-якої влади є реальне панування однієї частини явища над іншою. Влада – це спочатку визрівання чи утвердження реальних відносин панування і підкорення, а потім їх владне оформлення. Причому в ролі носія панування можуть виступати як конкретні соціальні сили, так і інтереси, які не мають чіткої соціальної адреси, але виявляються досить виразно і досить наполегливо в політичному процесі, а звідси і в сутності влади, її походженні і функціонуванні. Тип влади визначається пануючим у країні соціально-політичним устроєм. Кожний з типів влади складається з родів влади: політичного, економічного, духовного, сімейного. Типи і роди влади відрізняються засобами, за допомогою яких переважно здійснюється влада. Політичне панування – це джерело влади, а не навпаки, хоч у реальній політичній практиці останнє є загальноприйнятим розумінням. Реальне панування може виступати і не у владній формі, а влада може не мати панівного становища, панівного впливу. Влада авторитета ґрунтується на повазі, довір’ї, на визнанні правоти суб'єкта, на підкоренні його визнаному статусові. Тому авторитет і примус, що, як правило, і виповняє формальну атрибутику влади, – це дві основні сторони влади, її змістовні властивості. Зрозуміло, що чим вище влада авторитета, тим менше необхідності вдаватися до примусу у владних відносинах. Але в сучасних умовах формалізована, тобто правово підкріплена влада є нормою, типовим явищем.

У зарубіжній літературі щодо розуміння влади можна виділити чотири напрями:

Біхевіористський напрям(Ніцше, Бертрана Рассела, Берреса Скінера) розглядає владу як певний тип поведінки, здатний впливати на поведінку інших людей. Більшість людей не здатна бути ініціатором будь-чого, але зате має необхідність у контролі над собою з боку інших осіб.

Телеологічний напрям(Толкотт Парсонс) інтерпретує владу як засіб досягнення певних цілей, запланованих результатів,влада існує для того, щоб реалізувати важливі суспільні цілі, вона є засобом обміну, тобто її віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити базові потреби соціальної спільноти. Інструменталістський напрям тлумачить владу як набір певних інструментів, з допомогою яких вона здійснюється. На думку Олвіна Тоффлера, базовими інструментами влади є сила, багатство і знання. Якщо в минулому домінували сила й багатство, то в сучасному інформаційному суспільстві домінують знання.

Структуралістський напрям розглядає владу як структуру відносин між керівниками і підлеглими, що ґрунтуються на співвідношенні винагород і покарань. Залежно від того, як функціонує система стимулів між владою і соціальними групами, забезпечується механізм розв'язання конфліктів, стабілізації суспільства.