Вступ

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ДЕРЖАВНОЇ  ПОДАТКОВОЇ  

СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Кафедра психології та соціології

Реферат

з дисципліни «Соціологія»

на тему:

«Поняття інноваційної культури суспільства: основні різновиди та моделі розвитку.»

Роботу виконав

студент:

Ткаченко Владислав Віталійович,

факультет фінансів та банківської справи, І курс, група ФБМі-13-6

Перевірила:

Тарапатова Наталія Миколаївна

к. соц. н., доцент

Ірпінь – 2013

Вступ

Незаперечним є те, що дедалі розвиток людства набирає більш масштабного характеру. Зокрема, свідченням тому є перехід суспільства до іншої якості становлення – суспільства інформації, суспільства знань. Таким чином, нині постає потреба в осмисленні та реалізації шляхів формування людини з «інноваційним типом мислення, інноваційним типом культури, з готовністю до інноваційного типу діяльності, що стане адекватною відповіддю на перехід цивілізації до інноваційного типу розвитку». Як відомо, інноватика як окрема галузь науки, на початку ХХ ст. почала досліджувати закономірності технічних та економічних нововведень. У ґенезі інноватики в середині неї самої з’явилися відносно самостійні напрямки:

формування нововведень; дифузія (розповсюдження) нововведень; адепта+ція до них людини та пристосування їх до людських потреб; інноваційні організації; вироблення інноваційних рішень (А. Пригожин, Л. Даниленко, В. Паламарчук, Б. Санто та ін.). Зазначимо, що нині соціальна роль інновацій стала предметом активних наукових пошуків. Ця проблема є надзвичайно актуальною для України, особливо нині, коли розвиток суспільства знаходиться у так званій точці біфуркації, коли інновації можуть стати визначальним фактором подальшого соціокультурного та економічного прогресу. Так, автори А. Галчинський, В. Геєць, А. Кінах, В. Семиноженко наголошують на тому, що …«найбільш привабливою і перспективною моделлю розвитку для України є ставка на політичну, економічну, гуманітарну і наукову інновацію як ключові імперативи глобальних перетворень, реформ нової генерації. На нашу думку, саме суспільство інновацій треба розглядати як дейну матрицю нової національної ідеї, українського проекту ХХІ сторіччя. Головною змістовою характеристикою і необхідною умовою успішності цього проекту має стати інновація як стиль і головний спосіб життя» Підкреслимо, що саме інновація, яка реалізується на рівні кожного окремого громадянина у перетворюючому ставленні до життя, до власної ролі у суспільстві, у прагненні вдосконалення себе, міжособистісних стосунків, власної професійної діяльності тощо, актуалізується згодом у загальнодержавному напрямку. Однак насиченість сучасного життя інноваціями майже в усіх галузях суспільства робить природним здійснення переходу категорії кількісного у категорію якісного. Отже стає зрозумілим, що далеко не кожна інновація може бути прийнятною для української економіки, науки чи освіти. Сліпе запозичення або впровадження «нового заради нового» не повинно йти всупереч культурним, моральним та етичним традиціям нашого суспільства. Вважаємо, що заохочувальну роль до використання нових підходів та розробки нових ідей, з іншого, коригуючи застосування інновацій щодо загальнокультурних норм, може відігравати формування саме інноваційної культури у суспільстві. Нині, як ніколи, гостро стоїть питання про соціокультурний розвиток держави. Бачиться обґрунтованою позиції В. Семиноженка стосовно того, що формування інноваційної культури у суспільстві є запорукою розвитку гуманітарного капіталу України, нового гуманітарного простору, який стане своєрідним індикатором наукового, культурного, освітнього, інноваційного рівня країни, квінтесенцією її досягнень. Автор вважає, що перспективи української держави залежатимуть від того, наскільки швидко ми усвідомимо, що в світі уже відбулася гуманітарно-інноваційна революція. [http://all-sci.net/menedjment/sotsialni-transformatsiji-innovatsiyna-kultura.html]

Поняття інноваційної культури суспільства: основні різновиди та моделі розвитку.

Загальноприйняте поняття культури (лат. cultura - оброблювання, вирощування) визначається як певний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, що виражається в типах і формах орга­нізації життя та діяльності людей, у їхніх взаємовідносинах, створюваних ними матеріальних і духовних цінностях, їх застосуванні і поширенні в процесі соціально-економічної практики.

Інноваційна культура - порівняно нове поняття і вид свідомої діяль­ності організації. Інноваційна культура - це форма організаційної куль­тури, що виникла наприкінці XX ст. як адаптація до прискорення змін у виробництві, бізнесі та суспільстві. Уже стало очевидним, що техно­кратична модель суспільного прогресу себе вичерпала і вектор якісного розвитку, оновлення цивілізації визначає саме інноваційна культура. Ця думка звучала у виступах учасників «круглого столу» на Міжнародному форумі «Інноваційна культура на межі століть», який проходив у Москві 20 вересня 2001 р. під егідою ЮНЕСКО.

Інноваційна культура розглядається як цілісна система вироблених в організації і притаманних її членам моделей поведінки, що впливають на моду, спосіб життєдіяльності організації. У цьому розумінні інноваційна культура не є первісне визначеним станом. Вона - результат соціальних взаємодій і передається через навчання, численні контакти між групами людей, поведінку, настанови, норми, систему ціннісних орієнтацій, мане­ри одягатися, етику трудових відносин, символи, стиль керівництва, це­ремонії, комунікації, мову.

 

Інноваційна культура забезпечує сприйнятливість людей до нових ідей, їх готовність і здатність підтримувати і реалізувати інновації в усіх сферах життя. Формування інноваційної культури пов'язане з розвитком творчих здібностей і реалізацією креативного потенціалу самої людини - її суб'єкта.

Інноваційна культура віддзеркалює цілісну орієнтацію людини, за­кріплену в мотивах, знаннях, вміннях і навичках, а також в образах і нор­мах поведінки.

Формування інноваційної культури ґрунтується на системі цінностей організації, які являють собою ряд ідей, часто неписаних, які обґрунтову­ють цілі і сенс роботи організації. Поняття культурних цінностей ширше за формальне поняття цілей організації. Культура складається з правил, дотримання яких дає позитивний результат.

Цінності насамперед ґрунтуються на людських потребах. За своєю суттю цінності організації - це трансформовані потреби її людського (персонального) середовища. Водночас потреби людей неоднорідні, що визначає складну структуру системи внутрішньофірмових цінностей.

Основною особливістю цінностей є те, що вони олюднені, їхнє існу­вання можливе тільки тоді, коли вони визнаються і засвоюються кожним з учасників людського середовища організації. У цьому полягає основна відмінність цінностей від цілей, які визначаються на основі авторитет­них рішень вищого керівництва і приймаються в директивному порядку. На думку Стівена Робінса, сутність інноваційної культури організації розкривається в таких характеристиках, як:

•        мотивованість робітників до знань і розробки інновацій;

•        націленість на результат; робота в команді;

•        прагнення досягти високого професіоналізму;

•        можливість спілкуватися з колегами на семінарах, виставках, конфе­ренціях (поза роботою);

•        свобода висловлювання думок, ідей;

•        свобода творчості.

Незважаючи на те, що підвищення рівня інноваційної культури було визначено в законі «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» стратегічним пріоритетом держави, в нашій країні цим питанням не приділяється належної уваги, що може мати дуже негативні наслідки для інноваційного розвитку економіки. В середньостроковій перспективі пропонується зосередити основні зусилля на трьох напрямах: істотне поліпшення популяризації наукового знання, зокрема: організація державної підтримки науково-популярних періодичних видань, створення науково-популярних програм на радіо та телебаченні, запровадження пільгових умов та матеріальних стимулів для написання та видання науково-популярних книг; вдосконалення освітніх програм з урахуванням новітніх досягнень науки, зокрема: проведення спеціальних заходів для інформування викладачів середньої та вищої школи про останні досягнення науки і технологій, створення загальнодержавної системи дистанційного навчання із залученням найбільш кваліфікованих і авторитетних вчених; підвищення інноваційної культури апарату управління, зокрема: організація навчання працівників міністерств і відомств з основ інноваційного менеджменту, організація циклів лекцій для державних службовців з проблем формування та реалізації науково-технологічної та інноваційної політики на основі зарубіжного та вітчизняного досвіду.

Інноваційна культура розглядається як цілісна система вироблених в організації і притаманних її членам моделей поведінки, що впливають на моду, спосіб життєдіяльності організації. У цьому розумінні інноваційна культура не є первісно визначеним станом. Вона – результат соціальних взаємодій і передається через навчання, численні контакти між групами людей, поведінку, настанови, норми, систему ціннісних орієнтацій, манери одягатися, етику трудових відносин, символи, стиль керівництва, церемонії, комунікації, мову.

Діапазон інноваційної культури досить широкий: від створення умов ефективного використання інноваційного потенціалу (особистості, підприємства, організації) до його реформування.

Інноваційна культура забезпечує сприйнятливість людей до нових ідей, їх готовність і здібність підтримувати і реалізувати інновації в усіх сферах життя.

Інноваційна культура виконує наступні функції: трансляційну — передача з минулого в теперішній час і з теперішнього часу в майбутнє усталених типів інноваційної поведінки соціальних суб’єктів, які пройшли тривалу апробацію і набули певного ціннісного забарвлення в рамках даного суспільства; селекційну — відбір знову створених або запозичених інноваційних поведінкових моделей, які в щонайбільшій мірі відповідають потребам суспільства на певному етапі його розвитку; інноваційну певному етапі його розвитку; інноваційну — розкриття креативних можливостей описуваного соціокультурного механізму, вироблення нових типів інноваційної поведінки на основі зразків інноваційної діяльності, які виникли всередині самої культури або були щеплені ззовні. [http://www.rusnauka.com/1_NIO_2011/Economics/77424.doc.htm]

Досвід становлення світових цивілізацій свідчить про те, що не існує єдиного для всіх оптимального балансу у функціональному полі інноваційної культури. Її розвиток — це постійна зміна стабільних і "гіпер функціональних" періодів, коли має місце різкий зсув в роботі соціокультурного механізму у напрямі форсованої реалізації тієї або іншої функції.

Інноватика — наука про цілеспрямовані зміни, нововведення в соціальній організації, які вносять в них відносно стабільні елементи, що істотно перетворюють цілі, функції і характер їхнього управління. На відміну від змін, що виникають спонтанно, інноватика розглядає механізм змін, які ініціюються і контролюються. Розрізняються два шляхи, які проходить процес інституціоналізація:

Перший — це нормативні інновації і їхня дифузія (проникнення, розповсюдження норм в групі, в суспільстві).

Другий — це, за термінологією Роберта Мертона, інституціоналізоване відхилення від правил. В першому випадку процес починається в той момент, коли хто-небудь починає діяти по-новому або проголошує новий спосіб дії як правильний, гідний. В другому випадку характерним є відхід від колишньої традиції, маніфестація явища оригінального, творчого, новаторського.

Можна виділити три основні етапи інноваційного процесу: виявлення імпульсу змін (на основі інформації, що поступає із зовнішнього середовища). Наприклад, наукові публікації, технічна і торгова пропаганда, виставки, ярмарки можуть стимулювати технологічні зміни, а труднощі із збутом продукції, зниження прибутку — економічні і управлінські перетворення;

—усвідомлення потреби в змінах, коли вході глибокої аналітичної роботи, пов'язаної з психологічною ломкою стереотипів, осмисленням чинників кризової свідомості, визнається неспроможність попереднього шляху, колишніх цінностей і ідеалів; подолання опору, який виступає реакцією на зміни. Це виявляється, як правило в інерції, страху, порушеннях звичок.

Після ініціації інновацій (перша фаза) важливе значення має їхнє виявлення (друга фаза), тобто момент, який відділяє інновацію, що колись була "приватною справою" ініціатора, від інновації, яка вже стає "публічною". Необхідною умовою суспільного сприйняття інновації є створення доступу до неї з боку інших людей, сповіщання про неї.

Проте, виявлення інновації не означає її негайного успіху. Тому важливим рівнем є процес фільтрації, своєрідної селекції (третій етап) інновацій. Іноді селекція проводиться спонтанно в звичайному повсякденному житті (наприклад, керівник кафедри забороняє використовувати суперечливі, спірні дослідницькі методи, або сусіди засуджують нетиповий спосіб життя артистичної сім'ї). В інших випадках селекція стає завданням спеціально створених для цього установ і органів (цензура, комісії по винаходах, художня критика, літературне рецензування і т.п.)

Механізми фільтрації в значній мірі залежать від самої інновації. Якщо інновації йдуть "зверху" (наприклад, в законодавчій сфері, пов'язаній з розпорядженнями, регламентами), то фільтрація має характер спонтанної суспільної реакції, яка виявляється в ігноруванні, невиконанні нових правил. Може виникнути і спонтанний рух опору — організована відсіч нав'язаним законам, їх недотримання за допомогою різноманітних видів тиску, натиску, бойкоту і навіть фізичних заходів дії супроти конформістів.

Якщо інновації йдуть "зверху" і стосуються моралі, звичаїв, то блокуючі функції виконують організовані державні і адміністративні агенти (коли справа заходить про інновації, що порушують закони або підривають політичний устрій) або організації іншого типу, наприклад, релігійні (коли йдеться про інновації, що підривають етичні постулати, ухвалені даною церквою).

Якщо інновація пройшла фільтрацію, то наступає четверта фаза — дифузія. Виділяються п'ять основних форм дифузії. Перша з них — компенсація, коли інновація вивільняє, викликає до життя ланцюг зворотних негативних суперечностей, які шляхом контр реформ можуть привести до обмеження сфер вияву інновації і навіть до її викорінювання і до повернення статус-кво.

Може бути навіть над компенсація, коли опір супроти видимої інновації настільки сильний, що реакція компенсаційних механізмів переходить за межі тієї сфери, в якій була ініційована інновація (наприклад, ультра консервативна реакція на зміни).

Третя можливість — це посилення, засноване на дії позитивних зустрічних сил, що приводять в рух процеси само посилення. Первинна зміна викликає тут ряд подальших змін в інших областях нормативної структури, приводячи до примноження числа інновацій і навіть до фундаментальних перетворень всієї нормативної структури. Прикладом може служити лавиноподібний розвиток в історії соціальних революцій.

Четвертий можливий різновид процесу дифузії, як справедливо відзначає Петер Штомпка, — це дисперсія, або розпиленість і розосередження первинних інновацій, Відбуваються випадкові перетворення в певній обмеженій групі інших норм, цінностей, ролей або інститутів, залишаючись в результаті лише хаотичною мозаїкою не пов'язаних однієї з іншою реформ, що не зачіпають фундаментальні основи колишньої нормативної структури. Інноваційний вплив при цьому відводиться в побічні канали, увага суспільства відволікається від першорядних завдань.

Останній варіант дифузії — це ізолювання, або свого роду можливість заморозити зміни в їхньому початковому вигляді, запобігти будь-яким широким наслідкам. Інновація в такому разі не викликає ніякої реакції посилення, а лише може перетворювати окрему роль, цінність або інститут.

Це можливо, або коли нормативна структура особливо сильно дезінтегрована, аморфна, позбавлена внутрішніх зв'язків, або тоді, коли інновація стосується периферійних складових структури (наприклад, споруда нового пам'ятника кардинально не вплине на рівень історичної свідомості суспільства, введення нового типу військового мундира не чинить істотного впливу на правила поведінки, шо існують в армії).

П'ята і остання фаза розвитку нормативної інновації — це пристосування змін, глибинне, на тривалий термін вкорінення інновацій в нормативній системі.

У результаті описаної процедури інституціоналізація можуть бути досягнуті наступні результати:

збереження статус-кво, або відсутність змін;

зміни, протилежні наміру, які наступають у тому випадку, коли механізми компенсації реагують дуже бурхливо;

маргінальні зміни, коли зміни зачіпають лише яку-небудь окрему складову, шо займає периферійне положення в структурі, і не мають ніяких інших відгуків і наслідків; —радикальні зміни, коли перетворенням підлягають головні, основні складові тієї або іншої структури (наприклад, базова система цінностей);

опортуністичні зміни, за яких нормативні інновації проводяться випадково, без взаємного узгодження і координації одного з іншим, щоб пом'якшити будь-які напружені, особливо гострі ситуації, або суспільні суперечності;

тотальні зміни революційного характеру (зміна систем, зміна ладу), коли всі існуючі компоненти і сегменти нормативної структури підлягають модифікації, яка здійснюється в результаті або. реформ широкої дії, або ескалації і посилення змін, проведених спочатку в більш вузькій сфері.

"Життєвий цикл" нововведень включає три етапи:

• зародження — усвідомлення потреби і можливості пошуку новини, розробка і експериментальне упровадження. Стадія зародження може бути описана і в таких поняттях, як:

інноваційний задум (систематизоване зведення аналізу запитів навколишнього середовища);

проект (ухвалений і деталізований задум, пропрацювана ідея);

план (затверджений інноваційний проект);

експеримент;

упровадження нововведень.

дифузія — багатократне повторення, тиражування нововведень на інших об'єктах;

рутинізація нововведень, коли вони реалізуються на інших, постійно функціонуючих елементах відповідних об'єктів.

Процес нововведень вимагає попереднього діагностичного дослідження. Перш ніж переходити до дій, необхідно уявити, які потоки інформації необхідні між людьми і в чому конкретно повинна полягати істотність змін. В інноваційному проекті повинно бути визначено, кому, від кого, коли і яка саме інформація необхідна для виконання роботи.

Необхідно виявити окремих осіб і групи, чия прихильність до змін неодмінно потрібна для їхнього здійснення, виробити план завоювання прихильників вирішальної частини співробітників, створити систему для відстежування за змінами, що відбуваються в зовнішньому середовищі, щоб вчасно вносити корективи. Першочерговим завданням є аналіз поведінки людей, що володіють ключовим впливом (формальних і неформальних лідерів), для визначення їхнього нинішнього ставлення до інновацій.

Важливо встановити, який зміст внутрішньо організаційної культури, основні норми, цінності і переконання, необхідно визначити, які елементи внутрішньо організаційної культури підлягають зміні, а які важливо зберегти.

Виділяються три основні стратегії виробничих організацій по відношенню до інновацій: оборонна: організації не прагнуть і не мають можливості проводити інноваційні розробки, прагнуть перейняти досвід і досягнення інших;

активно-наступальна стратегія означає постановку цілі стати першим, провідним підприємством в цій галузі або на певній ділянці;

помірно-наступальна стратегія — це позиція другого самого кращого виробника. Основною метою цієї стратегії є прагнення застерегти себе від ризику, але і не відстати від тих, хто вже запровадив нововведення.

Інноваційний процес є джерелом суперечностей, соціальної напруженості. Всяка зміна неминуче протиставляється організації, що вже склалася, її цілям, зв'язкам, культурі. Функціонування організації — це завжди циклічне відтворення якихось дій, результатів, Воно тільки тоді може бути ефективним, коли є регулярним.

У міру функціонування організації в ній відбувається постійне накопичення "минулої праці", яке об'єктивується в техніці, матеріалізованих формах і організаційній структурі.

Цей процес призводить не тільки до наростання "маси", але і до ускладнення зв'язків, залежностей "щільності". Це призводить до порушення стабільності. Але ж стабільність складу, структури, цілей системи є найважливішою умовою її функціонування. Тому перед ініціаторами нововведень встає проблема: яким чином провести необхідну зміну в організації, привести її у відповідність з радикальними змінами в навколишньому середовищі і в той же час уникнути ризику загибелі самої організації.

Найефективнішою може здатися революційна ломка, швидкий демонтаж наявної системи цілей, структури управління виробничої організації. Але це дуже ризикований крок, оскільки він зв'язаний з дезорганізацією і утворенням хаосу в раніше контрольованій сфері діяльності. Потрібні великі зусилля, щоб відновити керованість даної організації.

Інший шлях — поступові "покрокові" зміни, за яких, здавалося б, немає ризику, і позитивний ефект нововведень забезпечений. Але теорія систем (а організації є системними об'єктами і функціонують за законами теорії систем) встановила, що "покрокові" зміни досить швидко "приручаються" старою системою і практично не дають ефекту.

Отже, системний об'єкт повинен мінятися також системно, тобто у разі корінної переорієнтації в діяльності організації в ній повинні бути проведені глибокі системні зміни. [pidruchniki.ws/15341220/sotsiologiya/yaki_funktsiyi_vikonuye_innovatsiyna_kultura]

Отже, інноваційна культура відображає не лише рівень розвитку інноваційних процесів на підприємстві, але й міру участі у цих процесах людей, їх задоволення від цієї участі. Вана забезпечує сприйнятливість людей до нових ідей, їх готовність і здатність підтримувати й реалізувати інновації у всіх сферах життя.

Розглядаючи інноваційну культуру як перспективний метод управління, її можна охарактеризувати як самодостатній і здатний до саморегуляції соціально-психологічний механізм, який впливає на стиль керівництва та інноваційну модель поведінки на кожному етапі інноваційного процесу. Роль інноваційної культури у інноваційному розвитку підприємства полягає в організації, оптимізації, раціоналізації, контролі, регулювання і стимулювання взаємодії усіх елементів інноваційної системи підприємства. Мета формування культури інновацій полягає у реалізації ефективних інновацій в якісному вимірі, удосконалення механізму активізації необхідних потенціалів в інноваційному процесі.

При аналізі поняття інноваційної культури виділяють наступні завдання інноваційної культури в системі інновації діяльності підприємства: виявлення творчих сил і здібностей, талантів, розвиток і реалізація креативного потенціалу підприємства; оптимізація кадрового, виробничого, фінансового, науково-технічного потенціалів для здійснення інноваційного процесі та існування інноваційної системи; стимулювання інтелектуальної та творчої активності за досягнення певних цілей завдяки використання інноваційних ідей; активізація та оптимізація інноваційних процесів на підприємстві; формування і впровадження інноваційних стратегій розвитку підприємства; застосування демократичного стилю управління; ліквідація бар’єрів в середині організаційної структури підприємства для вільної комунікації та передачі інформації; співпраця з усіма учасниками інноваційної інфраструктури; у поєднанні із корпоративною культурою формування інтенсивно-інтелектуального клімату всередині підприємства, а також створення інноваційного іміджу; організаційно-управлінське забезпечення інноваційного процесу.

Проблеми формування сприятливого інноваційного клімату на вітчизняних підприємствах як необхідної умови підвищення їх інноваційного потенціалу належать до кола питань, вирішення яких хоча б частково, призведе до глибинних змін у сфері продукування, впровадження і використання інновацій.

Дане твердження ґрунтується на жорсткодетермінованій залежності: “інноваційний клімат підприємства → інноваційний потенціал підприємства → інноваційна діяльність підприємства”, і тим самим переконливо доводить необхідність подальшого дослідження процесів формування сприятливого інноваційного клімату суб’єктів господарювання. (Слід зауважити, що дана залежність проявляється не лише на рівні підприємств і організацій: вона є чітко вираженою у функціонуванні “складніших” соціально-економічних систем — систем мезо- та макророрівнів).

За результатами дослідження відомих нині підходів щодо тлумачення категорії “інноваційний клімат підприємства” можна припустити, що переважна більшість науковців розглядає його як “комплексну характеристику діяльності підприємства, яка свідчить про його можливість та готовність до формування інноваційного потенціалу, необхідного для провадження господарюючим суб’єктом інноваційної діяльності”. Більш узагальнено поняття “інноваційного мікроклімату” розкриває таке його формулювання: “Інноваційний клімат підприємства (інноваційний мікроклімат) — це сукупність характерних факторів та ознак, які забезпечують господарюючому суб’єкту можливість формування інноваційного потенціалу”.

 

Окреслений підхід забезпечив можливість ідентифікації визначальних факторів формування інноваційного клімату підприємства та складових процесу його інноваційної діяльності, що, очевидно, є необхідним для дослідження особливостей формування інноваційного потенціалу суб’єктів господарювання. Однак з позиції “фізики процесу” формування самого інноваційного клімату даний підхід не дає відповіді на такі принципові питання: що виступає “внутрішньою природою” інноваційного клімату? як відбувається трансформація “загальних” факторів у “визначальні” фактори інноваційного клімату? на основі чого формуються інформаційні зв’язки між учасниками процесу інноваційної діяльності? що визначає “якість” цих інформаційних зв’язків?

 

Аналіз наведених вище питань вказує на їх “спільну морфологію”, а отже, усі відповіді на ці “різні” питання, найбільш вірогідно, лежать в “одній площині” і зводяться до єдиного пояснення, ґрунтуючись на однаковій аргументній базі. В такому разі логічно припустити, що саме ця “однакова аргументна база” і є основною передумовою (а можливо і “достатньою умовою”) формування сприятливого інноваційного клімату підприємства.