Вступ

 

Такі міркування, а також результати попередніх досліджень даного напряму, дозволяють зробити наступний висновок: якщо необхідною умовою формування інноваційного клімату підприємств є: 1) наявність “визначальних факторів” (тобто факторів, які за певних умов “стають” визначальними факторами формування інноваційного клімату); 2) наявність системи інформаційних зв’язків між учасниками процесу інноваційної діяльності, — то достатньою умовою формування сприятливого інноваційного мікроклімату виступає інноваційна культура суб’єкта господарювання. При цьому, саме інноваційна культура підприємства — а точніше, її "кон’юнктурний" рівень — наповнює іншим змістом “загальні” фактори, перетворюючи їх у “визначальні”, трансформує всю систему інформаційних зв’язків між учасниками процесу інноваційної діяльності (як за кількісними параметрами (тобто за “щільністю інформаційних каналів” та динамікою інформаційних потоків, що передаються цими каналами), так і за якістю інформації (тобто “інформативністю інформації”)), що в результаті принципово змінює характер функціонування суб’єкта господарювання та його структурних підрозділів.

 

Очевидно, що використання категорії “інноваційна культура підприємства” як одного з ключових елементів процесу формування його інноваційного клімату потребує додаткових пояснень:

 

1)  інноваційна культура — це чутливість (сприйнятливість) соціально-економічної системи (або її складових) до інформації креативного характеру з метою її накопичення, оброблення, генерування і використання у процесах, пов’язаних з інноваційною діяльністю (“інформація креативного характеру” — це інформація, яка відповідає “третьому рівню важливості інформації”;

 

2)  вплив інноваційної культури підприємства на процес формування його інноваційного клімату проявляється одночасно у двох формах: а) інноваційна культура як фактор — це структурний елемент інноваційного клімату підприємства, один з визначальних чинників його формування; б) інноваційна культура як процес — це специфічне середовище, в якому формуються, розвиваються і функціонують інші складові та фактори інноваційного клімату суб’єкта господарювання, а також система взаємозв’язків між ними. При цьому, особливістю такого специфічного середовища є те, що воно виступає “передумовою” формування і розвитку інших складових інноваційного клімату та взаємозв’язків між ними.

 

3)  рівень інноваційної культури підприємства залежить від: – сукупності певних ендогенних факторів (в першу чергу це фактори, що визначають процеси формування і використання інтелектуального потенціалу персоналу підприємства); – впливу інноваційної культури екзогенного середовища (тієї економічної системи, в середовищі якої функціонує дане підприємство); – ступеня впливу екзогенного середовища та “вторинного екзогенного середовища” на основні фактори формування інноваційної культури підприємства (“вторинним екзогенним середовищем” може виступати зовнішній ринок збуту продукції, зовнішній ринок технологій, особливості галузі).

 

Отже можна зробити висновок, що рівень інноваційної культури підприємства детермінується ефективністю його систем управління такими процесами: – формування і використання інтелектуального потенціалу його персоналу; – максимізації і мінімізації, відповідно, позитивних і негативних впливів зовнішнього середовища на діяльність підприємства та основні фактори формування його інноваційної культури. При цьому, сам рівень інноваційної культури суб’єкта господарювання виступає одночасно і передумовою формування сприятливого інноваційного мікроклімату, і одним з основних його факторів.

Формування інноваційної культури пов’язане з розвитком творчих здібностей і реалізацією креативного потенціалу самої людини - її суб’єкта. Інноваційна культура віддзеркалює цілісну орієнтацію людини, закріплену в мотивах, знаннях, вміннях і навичках, а також в образах і нормах поведінки. Формування інноваційної культури ґрунтується на системі цінностей організації, які являють собою ряд ідей, часто неписаних, які обґрунтовують цілі і сенс роботи організації. Поняття культурних цінностей ширше за формальне поняття цілей організації. Культура складається з правил, дотримання яких дає позитивний ефект. Цінності насамперед ґрунтуються на людських потребах. За своєю суттю цінності організації - це трансформовані потреби її людського (персонального) середовища. Водночас потреби людей неоднорідні, що визначає складну структуру системи внутрішньофірмових цінностей. Реально діюча культура щоденно реалізується через різні конкретні форми, такі як: культурні ритуали, процедури, церемонії, комунікації з використанням особливої, притаманної даній організації мовної культури, символів.

В цілому інноваційна культура розглядається як складова інноваційного потенціалу у складі ресурсо-нематеріального блоку. Визначення даного поняття є неоднозначним і трактується в різних джерелах по-різному, але в основному, визначається як рівень загальнокультурної, освітньої, психологічної підготовки персоналу до сприйняття інноваційного розвитку підприємства та активна його участь у процесі введення та розробки новітніх технологій.

Аналізуючи процес впровадження та формування інноваційної культури доцільно виділити, що на нього впливають різноманітні чинники як зовнішні, так і внутрішні. До того ж необхідно враховувати безліч різноманітних факторів, щоб ефективно сприяти інноваційному розвитку, діяльності та активності персоналу, підтриманню сприятливого клімату в організації.

[http://investycii.org/investuvanya/konferentsiji/problemy-formuvanya-ta-rozvytku-inovatsijnoji-infrastruktury/inovatsijna-kultura-pidpryjemstva-yak-peredumova-formuvanya-joho-inovatsijnoho-klimatu.html]

В розвиненій соціальній структурі новинки різного роду з являються постійно, проте далеко не всі вони проходять через суспільний "фільтр" відбору. Інноваціями стають тільки ті новинки, які одержують "соціальне схвалення", визнання, інтегруються в загальний масив культури і з часом стають його органічними компонентами.

В ході своєї інституціоналізація соціальні інновації звичайно проходять наступні стадії:

селекції (неформальний відбір серед власних соціальних новин і запозичених культурних зразків);

пристосовування (пристосування до специфіки існуючої соціальної структури);

інтеграції, коли форми поведінки, що склалися, оснащуються формальними механізмами організаційно-правового регулювання.

Таким чином, інновація еволюціонує, поступово трансформуючись в традиції. Інновація, що виникає в певній сфері життєдіяльності, в тій або іншій мірі зачіпає і інші соціальні сфери, створюючи "ефект хвилі". Наприклад, постійні виробничі інновації, що здійснюються в індустріально розвинених країнах, призводять до якісних змін в структурі робочої сили, що, у свою чергу, змінює соціально-економічну стратифікацію суспільства і привносить нові елементи в його культуру.

Різні критерії задають відповідну шкалу варіації ознак:

Залежно від інтенсивності реалізації інновації її характеристика може коливатися в діапазоні "еволюційна — революційна".

За критерієм широти упровадження характеристика інновації варіює у межах "локальна — глобальна".

— Залежно від кінцевої цілі виділяються інновації, що направлені на оновлення принципу здійснення діяльності в тій або іншій сфері або на створення нового продукту діяльності.

Перші "процес-інновації" — видозмінюють спосіб створення різних благ. Йдеться про перетворення методів організації та інструментального забезпечення виробничих процесів. Другі — "продукт-інновації" — породжують нові об'єкти матеріальної і духовної культур.

Ініціативний тип індивідуальної або колективної поведінки, пов'язаний з систематичним освоєнням соціальними суб'єктами нових способів діяльності в різних сферах суспільного життя або створенням нових об'єктів матеріальної і духовної культур, отримав назву "інноваційна поведінка".

Інноваційна поведінка, шо є засобом здійснення соціальних інновацій і відноситься до активних типів поведінки, виступає основним способом розвитку індивіда, колективу, співтовариства.

В умовах повноцінного функціонування соціально-економічного закону розподілу праці і закону зміни праці, а також їх "каталізатора" — закону конкуренції, інноваційна поведінка забезпечує його носіям широкі можливості для легального розвитку.

В ситуації ж жорсткого штучного обмеження з боку держави існує небезпека трансформації інноваційної поведінки в псевдоінноваційну. Тоді йде постійний пошук нелегальних або напівлегальних тактичних поведінкових моделей, які відповідають істинним інтересам конкретного соціального суб'єкта і забезпечують йому можливість індивідуального виживання при збереженні автономності і відносної незалежності від регламентуючих його діяльність над систем.

В умовах дії універсального закону конкуренції необхідною передумовою виживання і розвитку індивідів і соціальних груп стає інноваційний спосіб мислення, тобто притаманний людині активний спосіб сприйняття і оцінки об'єктів зовнішнього світу, пов'язаний з необхідністю постійної розробки і освоєння нових моделей взаємодії з ними.

Інноваційний спосіб мислення представляє собою скоріше специфічний підхід до організації діяльності, ніж набір вже готових висновків відносно способів здійснення нововведень. Такий спосіб мислення виступає джерелом інноваційної культури, ціннісно-нормативна сфера якої включає найпоширеніші вданому суспільстві уявлення про типи поведінки і методи їх реалізації.

Можна виділити наступні типи суб'єктів, шо ініціюють зміни:

окремі люди, що виступають з інноваціями (вчений, який розробляє новий метод; політик, що проводить правові реформи; винахідник нових технологій і т.п.). Ці люди заслужили певне визнання, вони авторитетні, можливо, наділені харизмою;

інноваційні ролі (художник, мудрець, шаман, інтелектуал, експерт та інші). Творчість таких людей стає суспільним очікуванням, входить в обов'язок, незалежно від суб'єктивних якостей;

інноваційні організації(законодавчі комітети, парламенти "мозкові трести" і т.п.). Обов'язок ініціації і проведення інновацій в цьому випадку є конституційною складовою самого статусу або "уставу" таких організацій;

групи, колективи, соціальне середовище, або соціальні кола новаторського характеру (артистична "богема", студенти, джазові музиканти, майстри кіно, релігійні секти і т.п.). Відкидаються ухвалені норми, практики; цінності і символи таких соціальних кіл новаторського характеру перетворюються в своєрідну ідеологію даного середовища. На її основі пропонуються альтернативні зразки і правила, формується новий спосіб життя, стиль одягу і т.п.;

соціальні рухи, спрямовані на зміни соціальних норм і цінностей (екологічні, феміністські, релігійні, молодіжні і т.п.). Вони формуються навколо чіткої, обґрунтованої і усвідомленої цілі. Такою метою виступає позитивне, конструктивне перетворення норм і цінностей в будь-якій окремій, конкретній сфері (реформаторські рухи) або у всій цілісній структурі (революційні рухи); звичайні люди, які в своєму повсякденному житті виробляють якийсь новий спосіб мовлення, звернення до інших, одяг, зачіски, готують нові блюда, заповнюють вільний час новими способами розваг. їхні практики освоюються спочатку в близькому колі, потім — в середовищі "знайомих знайомих" і стають загально прийнятними в широкому середовищі.

Потреба у нововведеннях на різних рівнях діяльності соціуму, у тому числі і нижчих організаціях, обумовлює технологічні зміни, модернізацію системи управління, оновлення механізму взаємодії організації із зовнішнім середовищем. Це у свою чергу передбачає перетворення структури діяльності і управління організацією.

Соціальні інновації — це явища в соціальній сфері суспільства, яких не було на попередній стадії його розвитку і які виникли природним чином або введені за ініціативою суб'єктів управлін- ня — держави, церкви і т.п.

Органічне поєднання інновацій обох типів виступає необхідною передумовою суспільного прогресу і є ключовим завданням соціального управління.

Відносно закономірностей розвитку конкретного суспільства розрізняються інновації: органічні — внутрішньо обумовлені, з властивим цьому суспільству змістом (еволюційні соціальні перетворення в глибоко традиційному англійському суспільстві);

запозичені— внутрішньо обумовлені, із зовнішнім змістовним джерелом (реформи Петра І в Росії кінця XVII — початку XVIII ст.);

стимулюючі (наприклад, Чорнобильська катастрофа, що послужила зовнішнім природним чинником ряду соціально-територіальних, соціально-структурних і соціально-рольових трансформацій в Україні);

експансивні — зовнішньо обумовлені, із зовнішнім змістовним джерелом (кардинальна зміна американського етносу, що почалася в XVI ст. в результаті освоєння європейцями Нового світу). [http://pidruchniki.ws/11510513/sotsiologiya/yaki_isnuyut_vidi_sotsialnih_innovatsiy]

Проаналізуємо сучасний стан національної економіки України з огляду потенціалу розвитку інноваційної діяльності та проведемо оцінювання перспектив і перешкод па шляху переходу до інноваційної моделі розвитку.

Спеціалізованими органами державного управління було зроблено чимало для нівелювання руйнівного впливу, завданого трансформаційною кризою інноваційній сфері. Проте пріоритетні орієнтири вищих органів влади постійно знаходилися у сфері вирішення гострих поточних економічних проблем. Аналізуючи розподіл функцій управління між вищими органами державної влади, функції міністерств та відомств з питань науково-технічної інноваційної політики, можна стверджувати, що апарат більшості міністерств та відомств не налаштований на послідовне проведення інноваційної політики. Втім, і основний для інноваційної політики Закон "Про інноваційну діяльність", сприяючи організації інноваційної діяльності, все ж оминає її основні аспекти, залишаючи поза увагою основне питання — базові інновації. Окрім того, цей закон не може діяти до ухвалення Закону "Про пріоритетні напрями інноваційного розвитку економіки України" та створення передбаченої системи державних інститутів підтримки інноваційної діяльності.

Здійснюючи політику регулювання і стимулювання інноваційного розвитку, держава змушена постійно вирішувати проблему балансу розподілу суспільних ресурсів. Традиційна дилема суспільного вибору встановлення співвідношення між виробництвом продукції споживчого і виробничого призначення ("гармати чи масло") перетворюється сьогодні на тріаду "гармати, масло чи наука". Вкладаючи кошти в стимулювання споживчого попиту, суспільство відволікає їх від інвестиційного й інноваційного напрямів (точніше, ці кошти використовують на поновлення інвестиційного потенціалу тривалим шляхом, суттєво втрачаючи обсяг). Рішення про концентрацію коштів на реалізацію інноваційних проектів, своєю чергою, веде до відносного зменшення обсягів споживання та поточного виробництва й інвестування. Проте, як зазначав ще М. Туган-Барановський, у довгостроковій перспективі саме технологічні зміни формують сукупний попит. Отже, вкладаючи кошти в інновації, суспільство закладає основи довгострокової стратегії формування внутрішнього ринку товарів споживчого та виробничого призначення.

Уповільнення з другої половини 2001 року темпів зростання основних макроекономічних показників супроводжується в українській економіці нагромадженням макроекономічних диспропорцій та суперечностей і зниженням урегульованості економіки. В економіці України посилився вплив значних макроекономічних проблем:

— зміцнення національної грошової одиниці, яке відбувається на тлі зростання основних показників внутрішнього ринку та суттєвого збільшення грошової пропозиції;

— збільшення розриву між дисконтною ставкою НБУ та ставками за кредитами комерційних банків, що призводить до зростання реальних відсоткових ставок;

— погіршення становища у фіскальній сфері, зростання недонадходжень до державного бюджету;

— подальшого зростання заборгованості суб'єктів господарювання, скорочення залишків коштів на їхніх банківських рахунках;

— прискорення відпливу іноземних інвестицій з України.

Критерієм успішної інноваційної діяльності є частка інноваційної продукції, що потрапляє на ринок. Вона наразі становить в Україні небагато — 5—6 %.

Основною причиною такої ситуації є насамперед те, що за умов відсутності системної інвестиційної політики із досягненням межі завантаження виробничих фондів потенціал економічного зростання досягнув межі вичерпання. Складовими цього процесу є:

— зниження темпів зростання експорту. Кошти, отримані національною економікою під час сприятливої кон'юнктури для експорту металопродукції, не було використано належним чином на інвестиції в більш технологічні галузі, які могли б досягти конкурентоспроможності па світовому ринку;

— вичерпання ефекту девальвації гривні, яка існувала у 1998—1999 рр. За даними експертів, ревальвація гривні поступово підвищила курс до рівня, який встановився після кризи у вересні 1998 р.;

— вичерпання позитивного результату від збільшення доходів населення;

— збільшення імпорту споживчих товарів;

— втрата стимулюючого результату ремонетаризації товарно-грошового обігу у зв'язку з тим, що падіння реальної швидкості обігу грошей перевищило темпи збільшення грошової пропозиції та призвело до створення дефіциту ресурсів на ринку безготівкових коштів.

Структурні зміни, що відбуваються протягом останніх років в економі ці України, характеризуються стрімкою втратою позицій галузями, які визначають науково-технічний прогрес. Якщо скорочення частки галузей, що виробляють товари, у валовій доданій вартості є закономірним процесом, оскільки відображає відповідне зростання питомої ваги сфери послуг, то напрям і динаміка трансформації структури промисловості свідчать про прогресуюче технологічне відставання України від розвинених країн світу. Частка машинобудування та металообробки неухильно знижується, незважаючи на те, що понад 60 % становить виробництво сировинної та проміжної продукції.

Зазначена деформація структури промислового виробництва стала неминучим наслідком відсутності державної промислової політики та переорієнтації товаровиробників на наявний платоспроможний попит, передусім за кордоном. Через це преференції отримують галузі, які виробляють продукцію з низьким ступенем переробки.

З огляду на посилення відкритості української економіки, негативний результат від неефективної структури зовнішньої торгівлі посилюється.

Інноваційна діяльність є наслідком пошуку більш прибуткових сфер вкладення капіталу за умов падіння середньої норми прибутку. В умовах розриву виробничого та фінансового капіталів і недостатності останнього механізм ринкового стимулювання інновацій не спрацьовує. Інновації досі не стали належним засобом підвищення конкурентоспроможності. Оцінка вартості інтелектуальних благ відбувається па деформованому ринку, відокремлено від потенційного економічного ефекту впровадження інновації. Це не стимулює вдосконалення виробництва інтелектуального продукту — основи інновацій. У табл. 3.1 наведено основні фактори, що стримують розвиток інноваційної діяльності підприємств [116, с. 47].

Таблиця 3.1. Фактори, що стримують інноваційну діяльність вітчизняних підприємств

Фактор	Частка підприємств, %
Нестача власних коштів	83,0
Недостатня фінансова допомога держави	56,6
Великі витрати па нововведення	55,9
Високий економічний ризик	38,9
Недосконалість законодавчої бази	37,7
Тривалий термін окупності нововведень	34,6
Відсутність коштів у замовників	31,7
Нестача інформації про нові технології	19,5
Відсутність можливостей для кооперації з інтими підприємствами та науковими організаціями	18,5
Нестача інформації про ринки збуту	18,3
Відсутність кваліфікованого персоналу	17,2
Відсутність попиту на продукцію	16,0
Несприйнятливість підприємства до нововведень	14,5

З-поміж сприятливих чинників для впровадження нововведень: здатність керівників підприємств і персоналу визначати та оцінювати економічні, соціальні, технологічні зміни у зовнішньому середовищі; орієнтація керівників на довгострокову перспективу, наявність чітких стратегічних цілей; розвинена система збуту і маркетингу, здатна оцінювати ринкові тенденції; безперервний пошук нових ринкових пропозицій; вміння аналізувати й реалізовувати нові ідеї. Зовнішніми чинниками виливу с: старіння наявних товарів (скорочення життєвого циклу), виникнення нових потреб покупців, зміна (вплив моди) смаків і пріоритетів споживачів, підвищення рівня конкуренції.

Спроби здійснення галузевого "технологічного стрибка" за умов збереження загальної несприятливої підприємницької та інвестиційної ситуації в країні, надмірного фіскального тиску, неефективності інституційної структури економіки мають негативні наслідки. Запровадження пільгових режимів для окремих секторів посилює фіскальний тиск па інші сектори економіки України, спонукає до збільшення внутрішніх позик, продукція високотехнологічних галузей не знаходить збуту в інших галузях через значне технологічне відставання і відсутність мотивації використання, що суттєво знижує синергетичний ефект інновацій, ефективність таких "точок зростання" поглинається в суспільному масштабі витратністю інших секторів економіки.

Таким чином, модель створення локальних інноваційних осередків (у вигляді технопарків, технополісів тощо чи стимулювання винятково "високопродуктивних" галузей і виробництв) в Україні малоефективна через низьку сприйнятливість економіки до інновацій. Така політика за сучасних умов не сприятиме зміцненню всієї економіки, а породжує зловживання і корупцію. Державне стимулювання інновацій пільговим оподаткуванням НДДКР та інноваціями без впровадження дієвих стимулів для інвестиційної діяльності (точніше — повного виведення інвестицій з-під оподаткування) спричиняє припинення розриву між наукою і виробництвом, марнування державних коштів. Така схема видається значно менш ефективною для запровадження інноваційної моделі розвитку, аніж надання податкових пільг для інвестиційної діяльності без пільгового стимулювання інновацій.

Тому найімовірнішим наслідком відриву виробництва інтелектуального продукту від матеріальних умов впровадження може стати його експорт, що не дозволяє вважати цей продукт інноваційним для України. До того ж, підвищення кваліфікованості менеджерів та комерціалізація наукової діяльності призводять до відтоку з країни інтелектуального капіталу.

Підвищення вимогливості споживачів на внутрішньому ринку та офіційних регуляторних бар'єрів щодо технічних, екологічних, споживчих, ресурсозберігаючих та інших властивостей продукції вітчизняних галузей (що неминуче відбуватиметься з просування України до вступу у СОТ та європейської інтеграції)

лише становитиме додаткові перешкоди входженню на ринок та пригнічуватиме позиції українських виробників і не може розглядатися як дієвий стимул інноваційної діяльності. Відтак, треба очікувати подальшого збільшення обсягів імпорту високотехнологічної продукції.

Отже, заяви про те, що в Україні нині переважно сформувалися необхідні передумови для переходу на інноваційну модель економічного розвитку, видаються надто оптимістичними. За умов недосконалості ринкового механізму ціноутворення, фондового, товарного, кредитного, грошового та валютного ринків наразі не можна стверджувати про наявність автономних ринкових стимулів інноваційного розвитку.

Перехід до інноваційної моделі економічного розвитку потребує реалізації трьох основних завдань:

— розвитку конкурентоспроможного підприємницького сектора та його ядра — великих корпорацій, його здатності до концентрації і перерозподілу коштів у пріоритетні напрями;

— дотримання державних пріоритетів розвитку освіти, пауки і технологій;

— повноцінної інтеграції у глобальну інноваційну сферу, світову торгівлю наукоємними товарами та інтелектуальною власністю.

Державна стратегія, орієнтована на забезпечення інноваційного розвитку України, повинна бути спрямована на виконання потрійного завдання:

— безпосереднє здійснення заходів національного та регіонального рівнів, які сприятимуть підвищенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу, інтенсифікації процесу опанування науковими знаннями та новими технологіями, всебічному розвиткові людського капіталу;

— заохочення здійснення суб'єктами національної економіки інноваційної діяльності та інвестицій інноваційного спрямування з мстою збільшення пропозиції інноваційних продуктів, технологій та знань;

— заохочення попиту суб'єктів національної економіки па інноваційні продукти, технології, знання, створення сприятливих умов для впровадження інновацій у виробничу діяльність та побут населення.

Отже, інноваційний розвиток України повинен базуватися на:

— провадженні цілеспрямованої державної промислової та інвестиційної політики, спрямованої на активізацію нововведень, як пріоритетної складової загальної стратегії соціально-економічного розвитку держави, забезпеченні єдності структурної та інноваційної політики;

— створенні сприятливих інституційних умов для інноваційної діяльності в країні: правового забезпечення інноваційної діяльності підприємств; запровадження дієвого пільгового режиму здійснення інноваційної діяльності; удосконалення механізмів фінансування інноваційної діяльності;

— застосуванні засобів захисту національного ринку, виробництва та капіталу, заохоченні їхнього розвитку, стимулюванні інноваційної спрямованості останнього;

— послідовному збільшенні сукупного попиту, вдосконаленні інфраструктури ринків з мстою підвищення частки складних, наукоємних продуктів в особистому та виробничому споживанні;

— створенні умов для реалізації вітчизняними підприємствами наступальної стратегії па зовнішніх ринках, підтримки конструктивної конкуренції на внутрішньому ринку, яка заохочуватиме підприємства до інноваційної діяльності;

— диверсифікації організаційних форм функціонування національної економіки, забезпеченні співпраці малих, середніх та великих підприємств, підтримки провідних великих підприємств та об'єднань, які мають змогу реалізувати загальнодержавні інноваційні пріоритети, розвитку науково-виробничої кооперації, венчурного бізнесу, промислово-фінансової інтеграції, в тому числі — па міжнародному рівні;