Примітки

1. Поручник А. М. Національний інтерес України: економічна самодостатність у глобальному вимірі: Монографія. – К. : КНЕУ, 2008. – 352 с.

2. Управління міжнародною конкурентоспроможністю в умовах глобалізації економічного розвитку: Монографія: У 2 т. / За заг. ред. Д. Г. Лук'яненка, А. М. Поручника. - К.: КНЕУ,2006. - Т. 1. - 816 с; Т. 2. - 592 с.; Стратегічні виклики XXI століття суспільству та економіці України: В 3 т. / За ред. акад. HAH України В. М. Гейця, акад.HAH України В. IL Семиноженка, чл.-кор. НАН України Б. Є. Кваснюка. — К.: Фенікс, 2007; Економічні проблеми XXI століття: міжнародний та український виміри / За ред. С. І. Юрія, Є. В. Савельева. - К.: Знання, 2007. - 595 с.

Локомотивом техноглобалізму є США, Японія та Німеччина. Ці країни з максимальною ефективністю змогли поєднати процеси науково-технологічного й економічного розвитку. Їхні ідеологи вважають, що національні інтереси інших країн не відіграють якої-небудь суттєвої ролі у цьому процесі, їх науково-технічна політика має підлаштовуватися під глобальну стратегію формування наднаціональних центрів з розробки, впровадження та застосування результатів НТР. Дана стратегія передбачає наділення кожної держави певною часткою глобальних науково-технічних здобутків, а це загрожує поглибленням технологічного розриву між країнами, котрий уповільнює розвиток тих з них, які не залучені до процесу розробки ключових інновацій та їх комерціалізації, у число яких уже сьогодні потрапила Україна.

Крім того, техноглобалізм використовується як важіль передиспозиції великими монополіями своїх виробництв у світовому економічному просторі. Екологічно чисті і безпечні види промислового виробництва, наукомісткі та інформаційно насичені розміщуються у розвинутих країнах світу, а енергомісткі, екологічно шкідливі та трудомісткі галузі або їх ланки чи навіть окремі підрозділи - переносяться у менш розвинуті країни. Такі галузі, як правило, швидко вичерпують природні ресурси країн базування.

Збільшення технологічного розриву має своїм наслідком також поляризацію доходів населення в різних регіонах світу, що, у свою чергу, є фактором посилення соціальної напруженості і соціальних проблем людства.

Негативним виявом техноглобалізму є дегуманізація суспільства, формування глобального технократичного суспільства, в якому абсолютизується принцип техніцизму, перебільшується роль техніки в житті людини, вихолощується духовний елемент з її життя.

Географічне розширення меж використання сучасних малолюдних технологій призводить до витіснення зі сфери зайнятості численної маси працівників (особливо у слаборозвинутих країнах), які мало пристосовані до прогресу техніки й постійних змін в умовах праці і приречені на безробіття.

17.2. Коментар до питань, винесених на самостійне опрацювання

17.2.1.Зміна клімату як глобальна екологічна проблема

Глобальне потепління клімату – одна з найбільш серйозних загроз, яка постала перед людством. Незважаючи на ряд прогнозних позитивних наслідків кліматичних змін (наприклад, зменшення смертності від зимових холодів у Європі, поява можливості навігації по Північному морському шляху), негативні наслідки переважають. В першу чергу вони пов'язані з загальним розбалансуванням кліматичної системи, яке може стати вже при підвищенні температури на 1,5-2°С у порівнянні з доіндустріальним періодом (у даний час потепління склало близько 0,75 °С).

Існують дві базові стратегії реагування на кліматичний виклик: протидія й адаптація. Протидія в даний час зводиться до скорочення викидів парникових газів [1] і збільшення їхнього поглинання (насамперед, лісами). Адаптація полягає в підготовці економічних і соціальних систем до наслідків кліматичних змін з метою мінімізації можливого збитку. Між цими двома стратегіями є принципові розходження. Протидія кліматичним змінам - це яскравий приклад глобального суспільного блага, і це стало важливим аргументом на користь активної міжнародної кооперації, розгорнутої з початку 1990-х рр. Результатом стало підписання Рамкової конвенції ООН про зміну клімату (РКЗК), а потім – Кіотського протоколу, в якому уточнювалися і розкривалися її положення [2]. У РКЗК встановлено принцип загальної, але диференційованої відповідальності, відповідно до якого зобов'язання по скороченню викидів несуть розвинуті країни. В даний час бачення ситуації змінилося. Китай і Індія ввійшли в число лідерів за обсягом емісій, але як і раніше не несуть зобов'язань по скороченню викидів. В даний час, при підготовці посткіотської кліматичної угоди, залучення до активної участі в ній провідних країн, що розвиваються, сприймається як необхідна умова її ефективності.

Сучасна міжнародна система регулювання клімату заснована на стратегії протидії кліматичним змінам. При цьому стратегії адаптації протягом довгого часу надавалось другорядне значення. В даний час спостерігається підвищення інтересу до адаптаційних заходів, пов'язаного з наростаючими сумнівами в спроможності людства запобігти кліматичній загрозі, а також із поточними збитками, що збільшуються, від зміни клімату.

З переходом пріоритету від протидії до адаптації змінюється роль міжурядового регулювання. Об'єктом заходів по адаптації до кліматичних змін виступає не клімат, який не має меж і єдиний для всіх суб'єктів міжнародних відносин, а елементи економічних і соціальних систем, на які він впливає, а ці елементи в планетарному масштабі є приватними благами і перебувають у віданні конкретних держав.

Провідні країни, що стримано інвестують навіть у виробництво глобального суспільного блага, навряд чи виявлять ентузіазм у фінансуванні виробництва приватних благ, які будуть споживатися за межами їхніх кордонів. Скоріше, навпаки, вони перенесуть кліматичну політику на національний рівень. Це підтвердив хід переговорів на кліматичних конференціях ООН у Копенгагені (2009 р.) і Канкуні (2010 р.)[3, с.26]. Так, “опитування міжнародних і національних експертів, проведене перед Канкуном ... чітко показало першорядну роль національних дій” [3, с. 26]. У США участь у міжнародній кліматичній кооперації призупинив сенат, який відмовився прийняти основний кліматичний законопроект. Вже це саме по собі ставить під загрозу або значиму участь країни в міжнародних програмах протидії кліматичним змінам. Дистанціюється від міжнародного кліматичного діалогу і Китай, який віддає перевагу проведенню кліматичної політики за власними правилами.

Традиційно двигуном міжнародного кліматичного співробітництва виступав Європейський союз, але на Копенгагенському саміті його ініціативи залишилися в тіні інтенсивного американо-китайського діалогу. Навіть вуглецевий ринок, який розглядався як з'єднувальна ланка між різними суб'єктами кліматичного регулювання, в даний час має тенденцію до регіоналізації. В період кризи на ринку Кіотських “механізмів гнучкості” (проекти спільного здійснення, механізм чистого розвитку і торгівля державними квотами) спостерігався найбільший спад, а після 2012 р. його функціонування навряд чи можливе (за винятком механізму чистого розвитку, що має важливе гуманітарне значення). У той же час, створюються нові і розширюються наявні регіональні і національні ринки квот на викиди в Європі, Австралії, Новій Зеландії, Японії, США.