7. Суть і структура грошового обороту
Грошовий оборот - це безперервний рух грошей для забезпечення неперервності відтворення і реалізації суспільного продукту та перерозподілу національного доходу.
Категорія «грошовий оборот» належить до найширших абстрактних узагальнень економічного життя суспільства. Вона безпосередньо пов´язана з процесом суспільного відтворення на всіх його стадіях. Суб´єктами грошового обороту фактично є всі юридичні й фізичні особи, які приймають участь у створенні, розподілі, обміні і споживанні ВНП. Зокрема, переміщення грошей у функції засобу обігу і платежу (Т - Г - Т) означає не тільки зміну форм вартості, а й забезпечує постійну взаємодію трьох суб´єктів економічних відносин: фізичних осіб, господарських суб´єктів і органів державної влади в процесі:
За своїм змістом грошовий обіг належить до явищ макроекономічного порядку. Гроші в ньому діють у функції обміну і доведення товарів до споживачів, а їх сукупність відображає загальну вартість суспільного багатства:
Тут гроші вступають в обмін для доведення товарів до споживачів, а самі продовжують нескінчений рух з метою обслуговування безперервності відтворення ВВП. Такий рух грошей називається грошовим обігом. Характерними ознаками грошового обігу є:
а) еквівалентність. Покупець передає грошову суму, що еквівалентна придбаному продукту:
Г = Т = Г = Т=...
б) односторонність. Отримані продавцем гроші назад не повертаються. Вони використовуються для придбання нових покупок;
в) прямолінійність. Вона проявляється у постійному віддаленні грошей від емітента і наступних суб´єктів обороту, що використали їх для купівлі продуктів:
Водночас грошовий оборот має мікроекономічний рівень. Кожний суб´єкт грошових відносин у грошовому обороті діє двояко: а) як одержувач певних грошових доходів; і б) як особа, що витрачає отримані доходи. В такому розумінні грошовий оборот можна розглядати як процес обороту доходів. Та частина грошового обороту, що приймає участь у формуванні доходів сімейних господарств, називається національним доходом.
ВВП = Ka + (Фс + Фн),
де Ка - затрати попередніх років; Фс + Фн - заново створена вартість, що становить фонд споживання і фонд нагромадження або національний дохід.
Але на мікроекономічному рівні гроші рухаються у межах індивідуального кругообігу капіталу, виступаючи однією з форм капіталу:
Г - Т - Г.
Як будь-яка функціональна форма капіталу гроші у цьому секторі грошового обороту виступають елементом багатства, яким володіє даний власник індивідуального капіталу, та потребують відповідної норми прибутку (доходу). Чим більшою сумою грошей володіє даний власник, тим більшим є його багатство і більшими є можливості для отримання прибутку чи доходу.
В цій частині грошового обороту рух грошей суттєво відрізняється від грошового обороту на макроекономічному рівні. Насамперед, гроші тут виступають капіталом
Г – Т – Г´.
Гроші як капітал здійснюють замкнений рух по колу. Даному рухові властивий нееквівалентний обмін, тобто замість грошового платежу власник не отримує реального еквівалента у формі товарів чи послуг. Загалом, даний сектор грошового обороту називають фінансово-кредитним.
В свою чергу фінансово-кредитний сектор грошового обороту охоплює дві групи економічних відносин:
а) сферу перерозподільчих відносин, в якій власність суб´єктів не відчужується, а лише передається у тимчасове користування іншим особам, за що власник отримує прибуток від осіб, що тимчасово користуються його власністю. Цей сектор грошового обороту називають кредитним оборотом. Гроші в ньому здійснюють такий кругообіг:
Дещо відрізняється від цього обороту сектор, який пов´язаний з купівлею-продажем акцій. Суб´єкт, який отримав гроші продавши акції, не зобов´язаний повертати їх попередньому власникові. Ось чому цей сегмент грошового обороту називають фінансовим оборотом;
б) частина грошового обороту обслуговує відносини перерозподілу національного доходу шляхом відчуження певної частини доходів економічних суб´єктів у вигляді податків та інших обов´язкових платежів на користь держави, яка витрачає їх для забезпечення своїх функцій. Внаслідок цього виникають не тільки нееквівалентні відносини, а й безповоротний та безоплатний рух грошей. В ньому одні суб´єкти втрачають гроші, а інші - їх одержують також безповоротно і без сплати будь-якої ціни. Цю частину фінансово-кредитного обороту називають фіскально-бюджетним оборотом. Всі складові частини грошового обороту: грошовий обіг, фіскально-бюджетний, кредитний та фінансовий обороти тісно взаємодіють, внутрішньо доповнюють і взаємопереплітаються між собою в процесі обслуговування потреб розширеного відтворення. Тому організація і функціонування грошового обороту безпосередньо впливає на ефективність прийняття рішень на всіх стадіях суспільного відтворення.
Враховуючи особливості руху грошових коштів, грошовий оборот поділяється на три сектори: фінанси, кредит і грошовий обіг. При цьому:
а) рух фінансів з усіма механізмами й інститутами цього сектору грошового обороту набуває поняття фінансової сфери і фінансового обігу;
б) кредит, виникнувши із нерівномірності відтворювального процесу, реалізації продукції та надходжень, становить особливий механізм перерозподілу грошових і матеріальних ресурсів, але на принципах строковості, поворотності і платності. Кредит сформував кредитний сектор грошового обороту;
в) грошовий обіг як рух грошей, що опосередковує реалізацію товарів і послуг в процесі суспільного відтворення. Гроші, раз потрапивши в обіг, назавжди залишаються там (звичайно, якщо не враховувати зупинок, коли гроші вилучаються з обігу для накопичення купівельної спроможності).
8. Види небанківських фінасово-кредитних установ. Крім банків до кредитної системи входять спеціальні небанківські фінансово-кредитні інститути (ФКІ). У країнах з розвиненими ринковими відносинами небанківськими ФКІ є пенсійні фонди, страхові, лізингові, інвестиційні та фінансові компанії. В Україні до небанківських кредитних установ належать кредитні спілки та ломбарди (за деякими джерелами до них також відносять пенсіні фонди та органи державного та акціонерного страхування, проте ці установи, згідно законодавства України не мають права здійснювати кредитну діяльність, а отже і не можуть називатися кредитними установами). Кредитна спілка – це громадська кредитна установа, яка створюється на добровільних засадах і акумулює кошти громадян для надання їм матеріальної допомоги.
Ломбарди – це кредитні установи, які надають грошові позики під заставу рухомого майна. Пенсійні фонди у західних країнах створюються приватними державними корпораціями, фірмами та підприємствами для виплат пенсій і допомогои робітникам і службовцям. Кошти цих фондів створюються за рахунок внесків робітників, службовців, підприємств, а також прибутків від інвестицій пенсійних фондів. На відміну выд загальнодержавної системи соціального страхування, що грунтується на стандартних умовах, система забезпечення робітників та службовців з пенсійних фондів підприємств дає можливість встановлювати особливі умови, зокрема інший пенсійний вік, систему внесків, що враховує при нарахуванні пенсії весь заробіток, а не його частину. Пенсія може обчислюватися на основі суми заробітку за кілька місяців перед виходом на пенсію або залежно від стажу роботи. У пенсійних фондах акумулюються досить великі кошти, які інвестуються переважно в акції приватних компаній як на національному, так і на міжнародних ринках позичкових капіталів. Пенсійні фонди є самостійною ланкою західної кредитної системи. Страхування здійснюється державними страховими комерційними організаціями, акціонерними страховими товариствами, страховими кооперативами, спільними страховими організаціями за участю іноземних страхових фірм. Існує майнове і особисте страхування. Страхування здійснюють у двох формах – обовязковій та добровільній. Майнове страхування розрізняють залежно від категорії страховиків, а також за видами застрахованого майна – страхування будівель та споруд, засобів автотранспорту, домашнього майна тощо. Особисте страхування поділяється на страхування життя, яке включає змішане страхування, страхування дітей, страхування пенсій тощо. Кошти страхових організацій складаються із статутного фонду, поточних надходжень із страхових операцій і фондів спеціального призначення. Інвестиційні компанії – різновид фінансово-кредитних інтистутів, поширених у західних країнах. Їх капітал створюється на акціонерній основі внаслідок акумулювання коштів приватних інвесторів за допомогою емісії власних акцій. Сформований капітал вкладається в акції та облігації підприємств у своїй країні та за кордоном. Отже, інвестиційні компанії є посередниками між позичальником та індивідуальним інвестором. Вони купують, зберігають і продають цінні папери з метою одержання прибутку на вкладений капітал. Залежно від методу формування пасивів інвестиційні компанії поділяються на дві основні групи – закритого і відкритого типу. Перші мають фіксований акціонерний капітал, їх акції котируються на ринку і не підлягають погашенню до моменту ліквідації компанії. Другим властивий капітал, що постійно змінюється, тобто їх акції вільно продаються та купуються за цінами, які відповідають поточній ринкоівй вартості активів інвестиційної компанії. Фінансові компанії – це фінансово-кредитні установи, які спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів (споживчого, інвестиційного тощо), здійсненні фінансових операцій. Вирізняють такі види фінансових компаній: 1. з кредитування продажу в розстрочку споживчих товарів тривалого користування – надають позички не безпосередньо споживачам, а купують їх зобовязання у роздрібних торговців і дилерів зі знижкою (як правило, 7-10%); 2. які зацмаються обслуговуванням систем комерційного кредиту – надають аванси фірмам, що відвантажують товар, одержуючи при цьому право вимоги щодо боржника (покупця); 3. що надають дрібні позички індивідуальним позичальникам під високий процент. Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок строкових депозитів (як правило, 3-6 міс.). Вони акумулюють грошові кошти промислових і торговельних фірм, деяких фінансових устанво і меншою мірою – населення. Фінансові компанії сплачують вкладникам вищі проценти, ніж комерційні банки.
9. Грошова́ ма́са — це сукупність залишків грошей у всіх їх формах, які є в розпорядженні суб'єктів грошового обігу у певний момент.
Грошовий оборот забезпечується певною масою грошей, величина якої є важливою характеристикою стану грошового обороту та ринкової кон'юнктури в цілому. Зміна грошової маси безпосередньо впливає на інтенсивність обороту грошей, на формування платоспроможного попиту, на кон'юнктуру ринків, а значить — на економічний розвиток. Тому регулювання грошової маси є ключовим напрямком державної грошово-кредитної політики. Завдяки цьому вивчення і правильне визначення грошової маси в обороті має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення.
Поняття грошової маси досить складне, оскільки складна сама категорія грошей, велика різноманітність їх форм та функцій. Не випадково в трактуванні змісту та показників вимірювання грошової маси є помітні збіжності.
Під грошовою масою слід розуміти всю сукупність запасів грошей у всіх їх формах, які перебувають у розпорядженні суб'єктів грошового обороту в певний момент. Таким суб'єктами є приватні особи, підприємства, громадські організації, господарські об'єднання, державні установи тощо, які мають у своєму розпорядженні готівкові гроші чи вклади на різних рахунках у комерційних банках.
Грошова маса має певний кількісний вираз (обсяг у мільярдах чи мільйонах грошових одиниць), надзвичайно складну структуру та динаміку руху. З точки зору якісної характеристики грошової маси важливе значення має її структура, а з погляду практики її регулювання — динаміка руху обсягу та структури.
У структурному відношенні грошову масу можна розділити за кількома критеріями:
За ступенем «готовності» окремих елементів до оборотності, тобто за ступенем їх ліквідності;
За формою грошових засобів (готівкові, депозитні);
За розміщенням у суб'єктів грошового обороту;
За територіальним розміщенням та ін.
Найбільшу складність має структуризація грошової маси за першим критерієм, оскільки немає однозначного розуміння ступеня ліквідності кожного її елемента, як і немає чіткого розмежування між власне грошима і високоліквідними фінансовими активами, які вже не є грошима. За цим критерієм наука і практика виділяють кілька елементів грошової маси, комбінацією яких можна визначити різні за складом і обсягом показники грошової маси, що називаються грошовими агрегатами.
Грошовий агрегат — це специфічний показник грошової маси, що характеризує певний набір її елементів залежно від їх ліквідності. Кількість агрегатів, які використовуються в статичній практиці окремих країн, не однакова, що пояснюється істотними відмінностями в елементному складі грошової маси в регулятивних цілях.
У статичній практиці України визначаються і використовуються для цілей аналізу і регулювання чотири грошові агрегати: М0, М1, М2, М3.
Національний банк України, починаючи з 1993 року, визначав такі агрегати: М0 = готівка поза банками (банківські білети та розмінна монета, які знаходяться поза банківською системою); М1 = М0 + залишки грошових коштів на поточних та ощадних рахунках у національній валюті (депозити до запитання); М2 = М1 + залишки грошових коштів на банківських строкових рахунках у національній валюті та валютні кошти (у тому числі — на рахунках капітальних вкладень та інших спеціальних рахунках); М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків та цінні папери власного боргу банків.
Починаючи з 2003 року, склад окремих агрегатів в Україні дещо змінився: М0 = готівка в обігу (банківські білети та розмінна монета, що знаходяться поза банківською системою); М1 = М0 + переказні кошти у національній валюті (складова грошового агрегату М1 «Переказні кошти в національній валюті» включає кошти в національні валюті, які за першою вимогою можуть бути обмінені на готівкові); М2 = М1 + переказні кошти в іноземній валюті та інші кошти (складова грошового агрегату М2 «Переказні кошти в іноземній валюті» включає кошти в іноземній валюті, що за першою вимогою можуть бути обмінені на готівкові. До складової грошового агрегату М2 «Інші кошти» віднесено непереказні кошти до запитання, строкові кошти та кошти за іменними ощадними (депозитними) сертифікатами, емітованими банками); М3 = М2 + цінні папери власного боргу банків.
Наведені грошові агрегати відрізняються між собою не тільки кількісно, а й якісно. Так, агрегат М1 виражає масу грошей, яка перебуває безпосередньо в обігу, реально виконуючи функції засобів обігу і платежу, і тому є найбільш ліквідною. Вона найтісніше пов'язана з товарною масою, що проходить процес реалізації, і безпосередньо впливає НП ринкову кон'юнктуру. Саме тому цей агрегат перебуває під найпильнішою увагою аналітиків та регулюючих органів.
Пильної уваги також заслуговує агрегат М0. Він має ті ж самі якісні характеристики, що й грошова маса агрегату М1, але оборот готівки здійснюється поза банками і тому регулювання і контроль за ним складніші.
10. Економічна природа позичкового процента обумовлена існуванням товарного виробництва та пов'язаних з ним кредитних відносин. За призначенням позичковий процент, з одного боку, відображаєефективність використання позичкового капіталу; з іншого боку, він повинен доходизабезпечувати банку, компенсувати його витрати. В умовах ринкової економіки сутьйого розглядається більшістю економістів як ціна капіталу, взятого укредит. Оскільки позичальник-підприємецьвиступа є покупцем капіталу-товару, то й процент, виплачуваний ним кредиторові,представляє ціну цього капіталу. Безперечно, тут не слід розуміти ціну яккапіталу вираз вартості. Позичковий процент є не що інше, як частина середньогоприбутку, котру підприємець платить власнику капіталу за користуванняспоживною вартістю позиченого капіталу. У даному випадку сплатапроцента характеризує передачу певної частини вартості без одержання Вартістьеквівалента. процента повністю переходить від позичальника до кредитора. В економічній теорії мають місце й інші підходи до визначеня природипозичкового процента. Наприклад, Дж. Кейнс розглядав суть процента як “плату за розставання з ліквідністю”. В теорії Дж. Кейнсаформування процента регулюється дією провідного психологічного закону, за якимлюди віддають перевагу грошам як найбільш ліквідній формі багатства. Величина позичкового процента, за Кейнсом, залежить від двох чинників, вона:1)прямо пропорційна “перевагам ліквідності”; 2) обернено пропорційна кількості грошей, що знаходяться в обігуДжерелом сплати позичкового процента є прибуток, що йогоодержує підприємець у процесі продуктивного використання позичковогокапіталу. Прибуток розподіляється між суб'єктами кредитних відносин:кредитор отримує прибуток у вигляді процента за кредит;позичальник отримує підприємницький доход у вигляді прибутку напозичковий капітал, який використовується в підприємницькій Величинадіяльності.позичкового процента характеризується його нормою у вигляді ставки.процентної Норма процента визначається як відношення річного доходу,одержаного на позичковий капітал, до суми наданого кредиту, помножене на сто.річний доход на позичковий капітал% = ???????????????? x 100сума наданого кредиту Норма процента знаходиться у певній залежності від норми прибутку. Вважається, що норма процента може коливатись від нуля (мінімальнамежа) до середньої норми прибутку (максимальна межа). Мінімальну межу нормипроцента точно визначити не можливо, але вона не повинна дорівнюватинулю бо інакше надання кредиту втрачає всякий сенс для кредитора. Слід розрізняти ринкову норму процента, котра безпосередньоформується на монетарному ринку, і середню норму, тобтонорму процента за певний період. Ринкова норма процента, перш за все, залежить від ринкукон'юнктури тобто співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу. Свогомаксимального рівня вона досягає в період найбільшого загостренняекономічної кризи, саме тоді, коли норма прибутку падає да мінімуму. Адже в даній ситуації вкладники, щоб уберегти свої заощадження чи грошові відкапітали знецінення, намагаються їх отоварити. Це веде до відносного зменшеннядепозитів. Разом з тим, під час кризи виникає масова гонитва за грішмияк засобами платежу і значно зростає попит на позичковий капітал, дляпогашення боргових зобов'язань. У період депресії, коли відбувається масове вивільнення з виробничоїсфери грошового капіталу та його нагромадження у формі позичковогокапіталу, знижується середня норма прибутку і норма процента теж знижується. Для періодів пожвавлення та промислового піднесення характерним є те, що різко зростає попит на кредит при недостатніхобсягах позичкового капіталу, а тому підвищується норма процента. Такадинаміка дає підставу для висновку стосовно того, що взаємозалежність змін нормипроцента та норми прибутку має розглядатися в межах відповідних фазпромислового циклу. Крім норми прибутку на рівень позичкового процента впливають інфляційні процеси, прискорення яких викликає підвищення процентнихставок, що слугує захистом від знецінення позичкового капіталу. Особливо актуальним збереження позичкового капіталу стає в період гіперінфляції,коли на момент повернення кредиту реальна вартість позичкового капіталузначно нижча від тієї, що була на момент надання. А тому розрізняють реальнуномінальну і (тобто з урахуванням індексу інфляції) процентні ставки. Темпи процентівзростання повинні випереджати темпи інфляції. В інший спосіб інфляція породжуєпроцентний ризик ? небезпеку втрат: у кредиторів ? внаслідок зниженняреальних ставок за кредити відносно темпів інфляції, у боржників ? при їхпідвищенні.
11. Зако́н грошово́го о́бігу — загальний економічний закон, який визначає що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна об'єктивно обумовлена маса купівельних і платіжних засобів.
Якщо формалізувати суть цього закону, то вона може бути виражена рівнянням:
де
M — об'єктивно необхідна маса грошей;
ΣPQ — сума цін товарів, що реалізуються за певний період;
ΣК — сума продажів товарів і послуг у кредит;
ΣП — загальна сума платежів, строк оплати яких настав;
ΣВП — сума платежів які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів;
V — швидкість обороту грошової одиниці за рік;