Школа наукового управління

1. Використання наукового аналізу для визначення кращих способів виконання завдання.

2. Відбір працівників, які понад усе усього підходять до виконання конкретних завдань, та забезпечення їхнього навчання.

3. Забезпечення працівників ресурсами, які необхідні для ефективного виконання завдань.

4. Систематичне та правильне використання матеріального стимулювання для підвищення продуктивності.

5. Відокремлення планування та обдумування від самої праці.

Класична школа управління

1. Розвиток принципів управління.

2. Описування функцій управління.

3. Систематизований підхід до управління всією організацією.

Школа людських стосунків та школа поведінських наук

1. Використання прийомів управління міжособистими відносинами для підвищення ступеня задоволеності та продуктивності.

2. Використання наук про людську поведінку до управління та формування організацій таким чином, щоб кожен працівник міг бути повністю використаний відповідно до його потенціалу.

Школа науки управління

1. Поглиблення розуміння складних управлінських проблем завдяки розробці та використанню моделей.

2. Розвиток кількісних методів на допомогу керівникам, які приймають рішення в складних ситуаціях.

Решту підходів можна коротко охарактеризувати так:

II. Процесний підхід (підхід до управління як до процесу) розглядає управління як безперервну серію взаємопов’язаних управлінських функцій. Ця концепція, яка означає великий поворот в управлінській думці, широко використовується і тепер. Процесний підхід вперше запропонували прихильники адміністративної школи управління (А.Файоль вважається його засновником), котрі намагалися описати функції управління. Однак ці автори були схильні розглядати такого роду функції як незалежні одна від одної. У протилежність цьому процесний підхід розглядає функції управління як взаємопов’язані.

Управління сприймається як процес, тому що праця по досягненню цілей за допомогою інших – це не якась одноразова дія, а серія безперервних взаємопов’язаних дій. Ці дії, кожна з котрих сама по собі є процесом, дуже важливі для успіху організації. Кожна управлінська функція також являє собою процес, тому що також складається із серії взаємопов’язаних дій. Процес же управління є своєрідною загальною сумою всіх функцій. Різні вчені дають різноманітні переліки функцій, але в цьому наборі є: прогнозування, планування, організація, розпорядництво, керівництво, мотивація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішення, підбір персоналу та деякі інші.

III. Системний підхід в даному контексті означає, що керівники повинні розглядати організацію (або систему) як сукупність взаємопов’язаних елементів, таких як люди, структура, завдання, технологія та ресурси, котрі орієнтовані на досягнення всіляких цілей в умовах зовнішнього середовища, яке постійно змінюється. Для ефективного використання цього підходу треба добре знати теорію систем, яка допомагає інтегрувати в управлінні внески всіх шкіл, які в різний час домінували в теорії та практиці управління.

Одним із засновників системного підходу вважають Г.Спенсера, англійського природознавця та дослідника соціальних явищ, на думку якого весь соціальний світ являє собою дещо ціле як біологічний організм. Окремі теорії «організмічної» теорії Спенсера і зараз актуальні та сприяють проведенню всебічного аналізу соціальних спільнот.

Водночас справжніми творцями загальної теорії систем визнають О.О. Богданова (Малиновського) та Л. фон Берталанфі.

Першим, хто розглянув підприємство як соціальну систему, був американський дослідник Ч.Бернард, який сформулював концепцію соціальної відповідальності корпорації, згідно з якою діяльність окремих організаційних підсистем та рішення, що приймаються в ній, мають значні наслідки як всередині організації, так і в оточуючому середовищі.

У 70-ті роки минулого сторіччя з’явилася ідея відкритої системи. Організація як відкрита система активно взаємодіє зі складним та різноманітним зовнішнім середовищем, залежить від енергії, інформації та матеріалів, що поступають ззовні, і врешті-решт, пристосовує свою внутрішню організаційну структуру до стану зовнішнього середовища.

«Школа соціальних систем» (представники: Д.Марч, Г.Саймон, А.Етціоні) використовує висновки школи «людських стосунків», розглядаючи людину в організації як соціально орієнтовану та керовану істоту, котра має різні потреби, що часто не співпадають з потребою організації і тому впливають на середовище в організації.

У 80-ті роки однією з найбільш популярних теорій системного підходу стала концепція «7-S» (представники: Е.Атос, Р.Паскаль, Т.Пітерсон, Р.Уотермен), яка передає спосіб осмислення проблем, пов’язаних з розвитком або перебудовою організації (модель «Маккінсі 7-S»), які в англійській мові починаються з літери «S»: strategy, structure, system, staff, skill (кваліфікація працівників), shared values (організаційні здібності), style.

Кожна змінна система через систему зв’язків здійснює вплив на стан інших змінних, тому підтримання балансу та гармонії між ними є головним завданням сучасного управління.

IV. Ситуаційний підхід був розроблений у кінці 60-х років XX століття і концентрується на тому, що придатність різних методів управління визначається ситуацією.

Ситуаційний підхід витікає з поняття ситуації як конкретного набору обставин, що впливають на організацію протягом певного часу. Він направлений на підбір прийомів управління для розв’язання управлінських ситуацій з метою найбільш ефективного досягнення цілей організації.

Дійсними засновниками ситуаційного підходу до вивчення організацій тали американські дослідники П. Лоуренс та Дж. Лорш, які дійшли висновку, що від характеристик зовнішнього середовища залежать такі компоненти внутрішнього упорядкування організації як цілі, структура, технології та персонал.