1. Історичні етапи розвитку практики управління в суспільстві

У деяких випадках термін “управління” використовується для визначення цілеспрямованої дії на об’єкт для зміни його стану або поведінки, збереження певної структури підтримання оптимального режиму діяльності та реалізації наміченої програми стосовно технічних (управління верстатом, автомобілем), біологічних (управління кровообігом, обміном речовин в організмі), соціальних (управління суспільством, державою, колективом) та інших організованих систем.

Різні досліджувані по-різному розкривають історичну хронологію розвитку цього явища, однак усі досягають думки, що практика управління стара так само, як і організація, а це означає, що вона дійсно дуже стародавня. Виконання управлінських функцій обов’язкове, якщо організація намагається добитися успіху.

Формування управлінських концепцій, що лежать в основі регулювання суспільних процесів, сягає в глиб століть. Кожний етап у розвитку суспільства був важливою віхою в становленні систем і концепцій соціального управління. Розглядаючи розвиток теорії і практики управління, відокремлюють кілька історичних періодів.

Перші, найпростіші, зачаткові форми впорядкування і організації сумісної праці існували на стадії первіснообщинного суспільства. В цей час управління безпосередньо входило у процес тієї діяльності, яку воно упорядкувало. Керівний початок усіх видів діяльності того періоди втілювали у собі старійшини та вожді родів і племен.

Приблизно у 9-7 тисячолітті до н.е. у ряді місць Близького Сходу відбувся перехід від привласнюючого господарства до принципово нової форми отримання продуктів – їх виробництва. Перехід до економіки виробництва і став точкою відліку в зародженні управління, віхою в накопиченні людьми певних знань в цій області.

Приблизно 4 тисячі років до н.е. виникли перші людські цивілізації, соціально-економічну сутність яких пов’язують із виникненням державності, а до їхньої характеристики як культурного комплексу, включають такі головні ознаки, як поселення міського типу, пам’ятники монументальної архітектури та писемність.

На глиняних табличках, що датовані третім тисячоліттям до нашої ери, записані зведення про комерційні угоди і закони Давньої Шумерії, які являють собою чіткий доказ існування там практики управління. Приблизно в той же час у Давньому Єгипті був накопичений багатий досвід управління державним господарством.

Цей висновок підтверджується також і тим, що в найдавніших суспільствах – Шумерії, Єгипті та Аккаді – спостерігається трансформація вищої касти священиків у релігійних функціонерів, за своєю суттю, управлінців. Це вдалося зробити завдяки успішній трансформації священнослужителями релігійних принципів: якщо раніше боги вимагали людських жертв, то пізніше, як заявляли жерці, їм стала потрібна суто символічна жертва: достатньо, якщо віруючі обмежаться підношенням грошей, худоби, ремісницьких виробів і т. д.

Все це дає підстави для ствердження про першу управлінську революцію в історії людства, в результаті якої появився на світ принципово новий тип ділових людей – ще не підприємців, але вже і не релігійних діячів. Винахідливі та ділові жерці незабаром стали багатим та впливовим класом. При цьому гроші для них не були самоціллю – гроші були побічним результатом релігійної та державної діяльності, оскільки жерці, крім дотримання ритуальних процедур, завідували збором податків, керували державною скарбницею, регулювали державний бюджет, відали майновими справами. Вони старанно вели ділову документацію, бухгалтерські розрахунки, юридичні записи, здійснювали постачальницькі, контрольні, планові та інші функції, які належали до практики управління. Побічний результат управлінської діяльності жерців – виникнення писемності, якою потім оволоділи й інші верстви населення.

Таким чином, в результаті першої управлінської революції управління сформувалося як інструмент комерційної та релігійної діяльності жерців, перетворюючись згодом в соціальний інститут та професійне заняття.

Археологічні розкопки дозволяють ознайомитись і з більш древніми доказами існування організацій: навіть доісторичні люди часто жили організованими групами.

Друга управлінська революція відбулася приблизно через тисячу років після першої і пов’язана з ім’ям вавилонського правителя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н. е.), котрий видав знамените зведення законів, яке містило в собі 285 законодавчих актів управління державою. Зведення законів Хаммурапі є цінною пам’яткою древньосхідного права і являє собою черговий етап у розвитку соціального управління. Унікальне значення цього кодексу, який регулював всю різноманітність суспільних відносин між соціальними групами населення, полягає в тому, що він давав керівництво для адміністраторів усієї великої імперії.

Крім того, Хаммурапі виробив оригінальний лідерський стиль, який надавав йому можливість бути в очах своїх підданих їхнім опікуном та захисником. Для традиційного методу керівництва, притаманного колишнім династіям царів, це було цінним нововведенням.

Отже, суть другої революції в управлінні полягає у виникненні чисто світської манери управління, започаткуванні першої формальної системи організації та регулюванні відносин людей, нарешті, зародженні перших паростків лідерського стиля, а виходить і методів мотивації поведінки⁵.

Через тисячу років після смерті Хаммурапі Вавилон знов нагадував про себе як про центр розвитку практики управління. Цар Навуходоносор II (652–605 рр. до н. с.) став автором системи виробничого контролю на текстильних фабриках та в зерносховищах, який першим використав кольорові ярлики, за допомогою яких визначалася продукція, що поступала на фабрики та склади щотижня. Досягнення Навуходоносора II характеризують третю управлінську революцію. Якщо перша була релігійно-комерційною, друга – світсько-адміністративною, то третя – виробничо-будівельною.

Чимало управлінських нововведень можна знайти в Давньому Римі, але найбільш відомі та славнозвісні з них – система територіального управління Діоклетіана (243–316 рр. н.е.) та адміністративна організація Римської католицької церкви, яку і зараз вважають найбільш досконалою формальною організацією західного світу. В неї дуже проста структура: папа, кардинал, архієпископ, єпископ та приходський священик. Ця структура, визначена ще засновниками християнства, успішно функціонує і тепер вона більш сучасна, ніж структури багатьох організацій, які виникли тільки сьогодні, її внесок високо оцінюється в таких галузях управління, як управління персоналом, система влади та авторитету, спеціалізації функцій⁶.

Мабуть, це є істотною причиною того, що Римська католицька церква процвітає протягом багатьох сторіч, у той час як з’являлися та зникали окремі організації і цілі народи.

Четверта управлінська революція практично збігається з індустріальною революцією XVII–XVIII віків, котра стимулювала розвиток європейського капіталізму і мала значно більший вплив на теорію та практику соціального управління, ніж усі попередні революції в управлінні.

У міру того як індустрія долала межі ранньої фабричної системи (мануфактури) і дозрівала сучасна система акціонерного капіталу, власники капіталу все більш віддалялися від заняття бізнесом як економічною діяльністю. В результаті замість єдиного керівника-власника виникло декілька найманих управляючих-невласників, котрих рекрутували із усіх, а не тільки із привілейованих класів. Нова система власності прискорила розвиток промисловості та привела до відокремлення управління від виробництва та капіталу, а потім і до перетворення адміністрації та управління на самостійну соціально-економічну силу. Поступово в управлінні відбулася спеціалізація та диференціація функцій, первісні функції організації та контролю доповнювалися плануванням, прогнозуванням, діловодством, постачанням, аналізом господарської діяльності та ін. Із збільшенням функцій управління загострилася проблема їх координації та з’єднання на новій основі. Управління та адміністрація набули спеціальних інструментів координування діяльності людей і філософію управління.

Отже, початком четвертої революції в управлінні була буржуазна революція, яка символізувала вихід на історичну арену нової фігури – капіталіста, а через певний час – найманого управляючого. Іншими словами, початок цієї епохи – поява капіталіста, кінець – поява управляючого (менеджера). Як тільки виник клас професійних управляючих, що відокремився від класу капіталістів, стає можливим говорити про новий радикальний переворот у суспільстві, який можна вважати п’ятою управлінською революцією.

Зародження акціонерного капіталу, поява великих корпорацій, централізація банків і транспортних мереж зробили зайвою фігуру індивідуального власника. Його місце почав заступати бюрократ – державний чиновник. Адміністративні працівники фактично захопили пануючі висоти в суспільному житті і перетворилися на самостійну соціальну страту⁹. "Люди, які панують в бюро", монополізували техніку управління та канали комунікації. Чиновники – це насамперед, ті, хто пройшов спеціальну підготовку і займається управлінням в якості професійної діяльністю.

Ускладнення управління суспільним виробництвом призводить до монопольного захвату його ключових функцій закритою "статусною групою", яка має свою ідеологію та систему цінностей. Відбувається тотальна бюрократизація управлінського апарату, бюрократія перетворюється в пануючий елемент соціальної структури.

У 1941 р. Дж. Бернхейм написав книгу “Менеджерська революція", де, як основну, провів ідею про те, що в сучасних умовах клас капіталістів практично витіснений класом управляючих. Власне кажучи, ця думка багато в чому схожа з думками М. Вебера, але з тією лише різницею, що замість бюрократії пануючою силою проголошуються менеджери – такий же соціальний клас, як бюрократія та буржуазія.

Думку про особливу роль управляючих в корпорації і місію менеджменту в суспільстві висловив у своїй книзі – "Концепція корпорації" (1946) головний теоретик менеджменту П. Дракер, який в зв’язку з цим казав про справжній "менеджмент-бум", коли ідея менеджерської революції охопила сферу не тільки наукової, але й звичайної свідомості.

В 1963 р. П. Сорокін заявив про трансформацію капіталістичного класу в менеджерський, а Т. Парсонс – про перехід контролю над виробництвом, який належав родинам власників корпорацій, до управлінського та технічного персоналу. Апофеозом менеджмент-буму" став відомий бестселер Дж. Гелбрейта "Нове індустріальне суспільство", основний пафос якого полягав у ствердженні, що професійний менеджмент у великих корпораціях, озброєних сучасною технікою, набирає непереможної сили, з якою не можуть зрівнятися ні акціонери, ні уряд.

Якщо попередні якісні, революційні зміни у практиці управління відбувалися через значні часові відрізки, то стрімкий розвиток наукової думки у ХХ ст. прискорив всі соціально-економічні процеси разом із процесами їх управління. Тому революційні стрибки не обмежуються виділеними п’ятьма. Наступною, шостою управлінською революцією можна вважати всебічне впровадження у практику управління інформаційних технологій, що неймовірно прискорило процеси отримання й обробки інформації та зробило можливості росту організацій практично безмежними. Така революція має назву інформаційної. Здатність управлінського апарату швидко опрацьовувати великі масиви інформації зробила домінуючим у системі загального менеджменту не організацію виробничих процесів, а переорієнтувала систему управління організацією на виявлення і задоволення потреб споживачів.

На наш погляд, сьогодні є підстави говорити про початок сьомої управлінської революції, яку можна назвати «глобалізаційною». Настання цього етапу обумовлене сучасними світовими тенденціями до інтеграції суспільства і вироблення глобальних концепцій розвитку і функціонування всіх сфер суспільного життя і, зокрема, сфери управління.

Незважаючи на велике значення революційних перетворень, розвиток управління проходив в основному еволюційним шляхом. Іншими словами, перелічені управлінські революції відповідають основним історичних віхам зміни культур і соціальних станів: влада жерців поступово витіснялася пануванням військової і цивільної аристократії, на зміну якій прийшли заповзяті буржуа, а останніх на історичній арені змінили наймані управляючі – чиновники та менеджери. В інформаційному ж суспільстві головну роль відіграватимуть інтелектуальні, творчі, гуманні особистості.

2. Cистеми і концепції, що передували виникненню науки управління

Управлінські концепції в державах Стародавнього Світу

У ході становлення та розвитку управлінської діяльності формувалося поняття про управління як мистецтво, тобто здатність ефективно застосовувати накопичений на практиці досвід. Це поняття склалося ще в давні часи, коли межі світу мистецтва та світу науки ще не усвідомлювались скільки-небудь виразно.

Близька 4 тисячі років тому в Давньому Єгипті був написаний трактат про методи та стиль управління колективом – «Повчання Птаххотепа», де містяться думки, що не втратили актуальність і для сучасних керівників. Приблизно в той же час був написаний вже згадуваний нами кодекс законів царя Вавилона Хаммурапі, визначився рівень мінімальної заробітної плати та необхідність документальної звітності.

Багато оригінальних управлінських ідей, що відображали інтереси різних верст суспільства, в VI – III століттях до н.е. було напрацьовано в Стародавньому Китаї. Так, прихильники даосизму, висловлюючи настрої общинної верхівки, що втратила свій колишній вплив, виступали за повернення до системи правління, яка була властива первісному ладу.

Однією з провідних ідейних течій, що вагомо вплинула на становлення управлінських поглядів, приведення їх у певну систему, було конфуціанство.

Засновник цього напряму цього напряму Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) взяв за основу свого навчання ідеї людинолюбства, відданості правителю, вірності обов’язку, синовньої шанобливості, шляхетності, поваги до старших. Управлінські ідеї складали органічну частину світогляду цього філософа. У конфуціанстві послідовно стверджувалася думка, що керувати народом слід на основі моралі, причому високоморальною особою повинен бути перш за все правитель.

Позиція китайської спадкової аристократії в управлінській сфері якнайповніше біла представлена легістами, або законниками. Найвидатнішим представником раннього легізму був Шан Ян (390 – 338 рр. до н.е.). На користь служивої знаті та багатих общинників їм була розроблена програма реформ, спрямована на подолання патріархальних порядків. Найважливішими управлінськими положеннями були: ідея централізації державної влади, зосередження її в руках верховного правителя; перетворення намісників з незалежних правителів провінцій на підлеглих верховній владі чиновників, районування країни й організація служби чиновництва на місцях; обмеження місцевого самоврядування, приєднання його до юрисдикції місцевої адміністрації; вдосконалення техніки відправлення влади; посилення каральної політики держави аж до застосування до непокірних смертної кари. За Шаном Яном у зразковій державі влада правителя спирається на силу та жодним законом не пов’язана.

Значний досвід соціального управління на зорі людської цивілізації був накопичений у Стародавній Греції.

Ідеологія рабовласницької демократії знайшла вираз у вченні софістів у другій половині V ст. до н.е. Одним із засновників цього напряму в політичній думці Стародавньої Греції був Протагор. У софістів були визначені ідеї, що обґрунтовували демократичну форму правління в Афінах. Найважливішими з погляду соціального управління були наступні:

• в управлінні державою повинні брати участь усі громадяни. Встановлювалось, що це повинні бути вільні громадяни, ті, хто бере участь в ухваленні законів, реалізуючи справедливість;

• міра всіх речей – людина. Формула софістів сприймається нині як найважливіша мета соціального управління, пов’язана з орієнтацією на людину, його потреби та запити;

• закони - це договір, спільне виявлення громадян, які повинні їх виконувати. Таке розв’язання питання стало своєрідним прологом до ідеї суспільного договору, обґрунтованої згодом Ж.-Ж. Руссо;

• за природою всі люди рівні. Виходячи з цієї посилки, софісти розглядали рабство не як інститут природи, а як наслідок соціальних відносин.

Великий оратор та філософ Сократ (470 – 399 рр. до н.е.) поєднував управління за знаннями, законами та справедливістю. З погляду Сократа, всі форми правління – демократія, монархія, аристократія, тиранія, плутократія – не погані і не добрі самі по собі. Вони можуть бути оцінені залежно від того чи дотримаються в ході здійснення правління закону та справедливості. Знання, законність, справедливість, людські чесноти – отакі, на думку Сократа, основи управління.

Видатні філософи античності Платон і Аристотель були представниками рабовласницької аристократії і система їх поглядів протистояла ідеології софістів.

Платон (427-347 рр. до н.е.). засновник об’єктивного ідеалізму, заснував в Афінах школу під назвою «Академія». Як політичний мислитель Платон розробляв концепцію держави, що віддзеркалилася в його праці «Держава». Якнайкращою формою він вважав аристократичне правління, виступав за становлення держави. Платон не припускав жодної участі народу в управлінні державою. Він сформулював положення про те, що мірою усіх речей є не людина, а Бог. Заслугою Платона в теорії управління є також введення ним поняття спеціалізації. Платон створив вчення про "ідеальну державу", в якій керують філософи. Їх небагато, вони навчені та виховані як "управлінці”, їх завдання - керувати справедливо, на основі знання та закону^.

Теорія ідеальної держави розробляв далі учень Платона Арістотель (384–322 рр. до н.е.). Свої погляди на форми правління він висловив у «Політиці». В цьому творі він виступив прихильником приватної власності та рабства вважаючи ці інститути природним станом суспільства. Всі форми державного управління Аристотель поділяв на правильні та неправильні. До правильних він відносив монархію, аристократію і політію, до неправильних – тиранію, олігархію, демократію. Кращою формою правління він вважав політію, оскільки вона втілює середній шлях між олігархією та демократією. Така форма, на його думку, зберігаючи достоїнства олігархії (влади багатих), разом з тим усувала недоліки демократії (влади народу).

Не можна не назвати і такого сучасника згаданих філософів Стародавньої Греції, як великий мислитель-історик Ксенофонт, що затвердив управління людьми як особливий вид мистецтва. У свій час великий полководець Олександр Македонський у 325 р. до н.е. створив орган колегіального планування та управління військами – штаб.

Погляди давньогрецьких філософів на форми правління отримали широке розповсюдження та розвиток у Давньому Римі. Особливий інтерес у цій площині являють погляди Марка Тулія Цицерона (106 – 43 р.р. до н.е.). Політичним ідеалом Цицерона була римська сенатська республіка. Монархічний початок у ній було представлено владою консулів, аристократичний – правлінням сенату, демократичний – народними зборами та владою трибунів.

Історія цивілізації дає багато прикладів різних стилів управління, але людство швидко забуває ці уроки. Переможна хода легіонів Римської імперії була результатом чіткої структури управління армією, де в кожній центурії, когорті та легіоні діяла залізна дисципліна, були намічені чіткі цілі та методи вирішення конкретних завдань. Практична кожна військова перемога, особливо над чисельно переважаючим супротивником, завжди відрізняється тим, що її автор знаходить несподівані управлінські рішення та успішно їх реалізує. Як тут не згадати перемогу греків над перським царем Дарієм у вересні 490р. до н.е. чи перемогу Ганнібала над римлянами у битві при Каннах у серпні 216 р. до н.е.

Якісна і проста структура Римської католицької церкви, створена засновниками християнства, забезпечила її успішне функціонування без особливих змін до наших днів.

Ідеї мислителів античності, не дивлячись на історичну обмеженість, зробили великий вплив на передову соціально-політичну думку середньовіччя. Особливо широке визнання вони отримали в епоху Відродження, коли люди, вирвавшись із полону середньовічної схоластики та засилля Церкви, знов стали налагоджувати життя за більш справедливими та прогресивними канонами. Поза сумнівом, закладений у думках і діяннях стародавніх потенціал прогресу має нескороминуще історичне значення.

Західні системи та концепції управління

Управлінські системи та концепції на Заході формувалися протягом тривалого історичного періоду під впливом різного розу економічних, політичних, соціальних і культурних факторів, пов’язаних зі становленням та розвитком капіталістичної системи господарювання і затвердженням буржуазних суспільних відносин.

У XIV – XVI століттях, в Європі настає епоха Відродження. Управлінські новації стали народжуватися переважно західною цивілізацією з її раціоналізмом, прагматизмом і технологічністю. Поза сумнівом, що саме в Європі за минулі майже 500 років народилося так багато нових управлінських ідей, підходів, моделей, технологій, що всіх їх неможливо навіть назвати. Вони у комплексній взаємодії з іншими творчими знахідками в науці, мистецтві тощо створили індустріальне та постіндустріальне суспільство, а сьогодні формують й інформаційне.

Після століть абстрактного схоластичного відображення життя у мусульманстві та християнстві творці відродження простягли свідомість до при родини, реальних процесів, перспективи, до людини як мислячої та творчої істоти. Це був принциповий методологічний переворот, що поставив у центрі пізнання і творіння людину. Звідси пішли відповідно гуманізм, дослідження людини та конкретних суспільних відносин, інтерес до історії людства, вивчення і вдосконалення багатоманітних суспільних інститутів, раціоналізм (ставка на свідомість і волю людей) і багато інших інтелектуальних явищ.

Епоха Відродження ініціювала становлення національних держав і саме державне управління висунула на перший план наукових досліджень.

Серед них чільне місце посідає Ніколло Макіавеллі (1469-1527) – автор відомого твору «Государ». Цей державний діяч Флорентійської республіки ввів один із ключових термінів політичного життя нового часу – Stato – держава і спробував підійти до держави з погляду природно-суспільних форм людського гуртожитку.

На розвиток сучасного соціального управління мали наступні принципи Макіавеллі: 1) авторитет, або влада лідера, ґрунтуються на підтримці прибічників; 2) підлеглі повинні знати, що вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, що він очікує від них; 3) лідер повинен мати волю до виживання; 4) лідер – завжди взірець мудрості ті справедливості для прибічників.

Ідеї Макіавеллі про республіканський державний устрій, народне представництво отримали подальший розвиток і втілення в ідеології буржуазного лібералізму, що сформувалася в період антимонархічних революцій на Заході в XVII - XVIII століттях. Найвідомішими представниками ліберальної ідеології були Ж.Боден, Т.Гоббс, Дж.Локк, А.Сміт, Ш.Монтеск’є, Вольтер та інші. Основні ідеї буржуазного лібералізму в різних сферах суспільства полягали в наступному: в економічному – свобода приватної власності і підприємницької діяльності; в політичній – демократизація політичного життя шляхом запровадження парламентаризму, розподілу влад; в соціальній – забезпечення прав і свобод громадян (свободи слова, совісті, друку і т.д.); у сфері права – рівність усіх громадян перед законом; у сфері моралі – культивування егоцентризму, війни всіх проти всіх із поступовим затвердженням практики соціального партнерства.

У Франції Відродження підготувало ідеї Освіти, що включали в себе ряд суспільних проблем, серед яких особливе місце в історії управління думки зайняли ідеї:

Шарля Луї Монтеск’є (1689 – 1755 рр.), виражені в роботах «Про дух законів» та ін., щодо доцільності розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, механізмів їх взаємного стримування, законності та політичної свободи;

Жан-Жака Руссо (1712-1778) про народний суверенітет, відповідно до якого джерелом і носієм влади в державі виступає народ, сформульовані перш за все у книзі «Про суспільний договір…» (1762).

Принциповий прорив в усвідомлення багатьох проблем державного управління та його співвідношення із громадянським суспільством і свободою людини був зроблений у період підготовки і ухвалення Декларації про незалежність (1776), Конституції (1787) і Білля про права (1791) у США.

Головна ідея тут утілилися в поняття «федералізм», тобто у згоді народу (громадян) з приводу розподілу влади по вертикалі та по горизонталі, щоб ніхто, ніколи і за жодних умов не міг узурпувати владу, що належить виключно народу.

Багато новаторських думок щодо проблем державного управління було виказано відносно сутності держави, форм правління, державного устрою, політичного режиму і т.д. Цими питаннями у свій час займалися І.Кант, І.Г.Фіхте, Г.В.Гегель, Б.Констан, І.Бентам, О.Конт, К.Маркс і багато інших мислителів.

Велика заслуга в розвитку уявлень про державне управління в період, що зветься індустріальним (1776 – 1890), належить А. Сміту. Він є не лише представником класичної політичної економії, але й фахівцем у галузі управління, оскільки зробив аналіз різних форм розподілу праці, надав характеристику обов’язків правителя і держави.

Значний вплив на формування багатьох наукових напрямів і шкіл управління, що сформувалися до теперішнього часу надало вчення Р.Оуена. Його ідеї щодо гуманізації управління виробництвом, а також визнання необхідності навчання, поліпшення умов праці та побуту робітників актуальні й сьогодні.

І все ж у самостійну галузь людських знань, наука управління відокремилась тільки у кінці XIX сторіччя, хоча достатньо чітке розмежування науки та мистецтва відбулося у XVIII столітті, коли уявлення про мистецтво стало поєднуватись з поняттям «прекрасне», «чуттєве», «естетичне», а наукова діяльність почала пов’язуватись з поняттями «розум» та «логіка».

Управлінська соціальна думка і зараз перебуває у постійному русі. Формуються нові напрями, школи, течії, змінюється та вдосконалюється науковий апарат, нарешті змінюються погляди самих дослідників.

3. Наукові школи соціального управління та сучасні тенденції в теорії організації та управління

По суті, що ми сьогодні називаємо управлінням, зародилося за часів промислової революції у XIX сторіччі. Новий час, пов’язаний зі становленням капіталістичного (буржуазного) суспільства, заснованого на виробництві за допомогою техніки та вільної праці, привернув увагу творчої свідомості до принципово нових процесів системної взаємодії капіталу, людини, товарів і послуг.

Вступ капіталізму на рубежі XIX та XX століть у монополістичну стадію розвитку та поява великих капіталістичних корпорацій по-новому поставили питання про координуючу роль держави в суспільному розвитку. У дослідженнях учених у той період висуваються проблеми, пов’язані з підвищенням ролі адміністративного управління і кадрів, здійснюючих адміністративно-управлінську діяльність.

Таким чином, в історії людства наступив украй складний, суперечливий період, над розумінням якого напружено працювала думка багатьох передових людей того часу.

Ми спробуємо подивитись на зарубіжні підходи і основні теорії управління з декілька інших, більш об’єктивних позицій та подати їх короткий огляд.

На теперішній час відомі чотири найважливіших підходи, які зробили істотний внесок в розвиток теорії та практики управління. Це:

І. підхід з позицій виділення різних шкіл в управлінні

ІІ. процесний підхід

ІІІ. системний підхід

ІV. ситуаційний підхід

І. Підхід на основі виділення різних шкіл в управлінні містить в собі фактично чотири різних підходи до управління. Це Школи: