1) Наукового управління

2) Адміністративна (або класична школа)

3) людських стосунків та поведінських наук

4) школа науки управління (або кількісний підхід), котрі здобули розвиток в першій половині XX сторіччя.

Найбільш переконані прихильники кожної з цих шкіл свого часу вважали, що їм вдалося знайти ключ до найбільш ефективного досягнення цілей організації. Більш пізні дослідження та невдалі спроби використати теоретичні відкриття шкіл на практиці довели, що багато відповідей на запитання управління були лише частково правильними в обмежених ситуаціях. Проте кожна з цих шкіл зробила значний та відчутний внесок в дану галузь. Навіть самі прогресивні сучасні організації досі використовують певні концепції та заходи, які виникли в рамках цих шкіл. Вивчення цих шкіл свідчить про еволюційний характер управлінської мислі та дає можливість визнати, що заходи, котрі виявилися успішними в одних ситуаціях і в конкретний час, не завжди були успішними в інших. Слід мати на увазі, що положення різних шкіл часто перехрещуються в питаннях теорії та практики і в рамках однієї організації можна знайти елементи всіх цих підходів.

Школа наукового управління (1885–1920 рр.).

Школа наукового управління найбільш тісно пов’язана з працями Фредеріка Уінслоу Тейлора, Френка та Лілії Гілбретів, а також Генрі Ганта. Ці творці школи наукового управління вважали, що використовуючи спостереження, виміри, логіку та аналіз, можна вдосконалити багато операцій ручної праці, добитися більш ефективного їх виконання. Першою фазою методології наукового управління був аналіз змісту праці та визначення її основних компонентів.

Починаючи з Ф.Тейлора (1856-1915) йде розгортання наукового знання, яке позначається терміном «наука управління». Американський інженер і вчений Ф.Тейлор зацікавився ефективністю не людини, а діяльності організації, що і поклало початок розвитку школи наукового управління.

Головна заслуга Тейлора полягає в тому, що він як засновник «школи наукового управління» розробив методологічні основи нормування праці, стандартизував робочі операції, упровадив в практику наукові підходи підбору, розстановки робітників і стимулювання їх праці. Запровадження наукової організації праці за його системою вело до значного підвищення ефективності виробництва і набувало великого економічного і соціального значення. Тейлор розпочав революцію в галузі управління: вперше керівники-практики і вчені побачили, що методи та підходи, що використовуються в науці та техніці, можуть ефективно застосовуватись у практиці досягнення цілей організації.

Гілбрети винайшли прилад та назвали його мікрохронометром. Вони використовували його в поєднанні з кінокамерою для того, щоб точно визначити які рухи виконуються при певних операціях і скільки часу забирає кожен з них. Ґрунтуючись на здобутій інформації, вони змінювали робочі операції, щоб усунути зайві непродуктивні рухи і, використовуючи стандартні процедури та обладнання, намагалися підвищити продуктивність праці.

Ідею раціоналізації трудових процесів в організаціях надалі розробляли і Ф. і Л. Гілбрети. Вони провели дослідження щодо трудових рухів працівників при здійсненні робочих операцій, удосконалити хронометражні методики, а також розробили наукові принципи організації робочого місця.

Таким чином, до 1916 року сформувався цілий напрям у дослідженнях: відбулося становлення першої наукової школи управління, що отримала декілька назв – наукового менеджменту, класичної, традиційної.

Класична, або адміністративна, школа в управлінні (1920– 1950 рр.). Адміністративна школа займалася вивченням питань ролі та функцій управління. Вважалося, що, якщо визначити суть роботи керівника, тоді легко можна виявити найефективніші методи керівництва. З виникненням адміністративної школи фахівці цієї школи почали розробляти підходи до управління організацією в цілому, а не окремими напрямками її діяльності.

Представники попередньої школи Тейлор та Гілбрет починали свою кар’єру простими робітниками, що, безумовно, вплинуло на їхні уявлення про управління організацією. На відміну від них представники адміністративної, або класичної школи, мали безпосередній досвід праці керівників вищої ланки управління у великому бізнесі.

Анрі Файоль (1841-1925), з ім’ям якого єднають виникнення цієї школи і якого часто називають батьком менеджменту, керував великою французькою компанією по видобуванню вугілля.

Ліндал Урвік був консультантом з питань управління у Великобританії. Джеймс Д. Муні, який писав праці разом з А.К. Рейлі, працював під керівництвом Алфреда П. Слоуна в компанії "Дженерал Моторз" США. Їх головною турботою була ефективність в більш широкому розумінні слова – щодо праці всієї організації.

Серед представників цієї школи можна виділити М. Блюмфілда, що розробив концепцію управління робочою силою (1917), М. Вебера, що запропонував концепцію раціональної бюрократії (1921).

М. Вебер та його послідовники В. Вільсон (28-ий президент США) та Ф. Гуднау (1-ий президент американської асоціації політичної науки) своїми науковими працями започаткували розвиток теорії державного управління як самостійного наукового напряму. Американський вчений Г. Емерсон розробив концепцію продуктивності праці, сформулював та обґрунтував 12 принципів продуктивності й відмітив їх єдність, взаємозв’язок та логічну послідовність. Г. Форд показав ефективність застосування принципів наукової організації праці на практиці та в максимальній мірі сприяв науково-технічному прогресу в одній з провідних галузей економіки – автомобілебудуванні. Л. Урвік розвинув і поглибив основні положення А.Файоля стосовно принципів формальної організації.

Проте одним із яскравих представників цієї школи був Анрі Файоль. Глибоко усвідомивши закономірності функціонування організації, Файоль сформулював 14 принципів адміністративної діяльності (звідси і назва адміністративна школа), які є актуальними й на теперішній час.

Функціонування будь-якої організації він зводив до наступних основних видів діяльності: технічної (здійснення виробничого процесу); комерційної (закупівля всього необхідного для створення товарів та послуг і збут готової продукції); фінансової (залучення, збереження та ефективне використання грошових коштів); бухгалтерської (проведення статистичних спостережень, інвентаризації, складання балансів і т.д.); адміністративної (здійснення впливу на працівників); функції захисту життя (особистості та власність людей). Кожний з цих видів діяльності потребував управління, яке передбачало здійснення п’яти основних функцій: планування, організації, координації, мотивації та контролю.

Таким чином А. Файоль виявився й засновником процесного підходу до управління організацією, котре розглядалося ним не як ряд самостійних актів, а як серія взаємопов’язаних дій, що повторюються і послідовно та безперервно реалізують перелічені вище функції. У забезпеченні такої безперервності й полягало, на думку вченого, головне завдання управління. Іншими словами, відбулась зміна управлінської парадигми: якщо традиційний підхід робив акцент на самостійності окремих елементів організації, то процесний – на їх взаємній обумовленості.

Школа людських стосунків (1930–1950 рр.) та поведінських наук (з 1950 р.). Школа наукового управління і класична школа з’явилися на світ, коли психологія ще перебувала у зачатковому стані. І хоча представники цих шкіл і визначали значення людського фактора, дискусії її обмежувалися такими аспектами як справедлива оплата праці, економічне стимулювання та встановлення формальних функціональних відносин.

Певний прорив у галузі управління, що ознаменувався появою школи «людських стосунків» (неокласичної школи), був зроблений на рубежі 30-х років як реакція на недоліки класичного підходу у відповідь на його нездатність усвідомити людські стосунки як основний фактор підвищення ефективності функціонування організації.

За її основу біли взяті досягнення психологїі і соціології (науки про людську поведінку).

Створенням школи людських стосунків у науці управління зв’язують з іменами двох вчених – Мері Паркер Фолет та Елтона Мейо, яких вважають найбільшими авторитетами в цій сфері. Вони визнавали, що одним з основних факторів оптимізації системи управління, підвищення продуктивності праці персоналу цієї системи та його задоволення працею є покращення психологічного клімату в колективі та посилення мотивації до продуктивної праці.

При цьому Е. Мейо, наприклад, розглядав працівників не як ізольованих, егоїстично мотивованих факторів індивідів, а як групу зі своїми нормами, цінностями, механізмами функціонування і специфічними зв’язками з оточуючим середовищем. У центра уваги цього вченого були проблеми групових стосунків, комунікативних бар’єрів, конфліктів і співробітництва.

Його погляди про роль взаємовідносин між працівниками і працедавцем отримали назву патерналізму (від лат. paternus – батьківський), що стверджувала необхідність батьківського піклування про інтереси працівників. Його теорія свого часу зазнала критики як радянської, так і американської науки.

Вагомий внесок у розвиток школи людських стосунків був зроблений в 40-60 роки, коли вченими-біхевіористами (від англ. behaviour – поведінка, а звідси і назва підходу – поведінський) було розроблено декілька теорій мотивації.

Однією з них є ієрархічна теорія потреб А. Маслоу, який запропонував наступну класифікацію потреб особи: 1) фізіологічні; 2) безпеки існування; 3) соціальні (приналежність до колективу, спілкування, турбота про інших тощо); 4) престижні (авторитет, службових статус, самоповага, власна гідність); 5) самовираження, повного використання своїх можливостей, досягнення цілей і особистого зростання.

Не менш популярним у школі людських стосунків є також вчення Д. Мак Грегора (теорії «Х» та «У»). Кажучи просто, теорія «Х» відповідає авторитарному, а теорія «У» - демократичному стилю управління. Розумність теорії «У» очевидна, але життя складне і багатогранне, що іноді керівник цілком свідомо буде застосовувати теорію «Х». Теорія трудової мотивації Д. Мак Грегора є своєрідним синтезом учення Е. Мейо і авторитарних методів управління й багато у чому підтримує прагматичні позиції Ф. Тейлора.

Поведінський підхід став настільки популярним, що майже повністю охопив всю сферу управління у 60-ті роки минулого сторіччя. Як і більш ранні школи, цей підхід обстоював «єдино найкращий шлях» вирішення управлінських проблем. Його головний постулат полягав у тому, що правильне використання науки про поведінку завжди сприятиме підвищенню ефективності як окремого працівника, так і організації в цілому. Однак, як свідчить практика, такі прийоми, як зміна змісту роботи та участь працівника в управлінні підприємством не є універсальними і виявляються ефективними тільки для деяких працівників та в деяких ситуаціях.

Отже, незважаючи на досить важливі позитивні результати, біхевіористський підхід іноді виявлявся переконливим в ситуаціях, які відрізнялися від тих, що досліджували його прихильники.

Наука управління або кількісний підхід (з 1950 р.).

Більш пізні теорії управління розроблені в основному представниками кількісного та системного підходів. Становленню їх сприяли впровадження в науку управління методів і апарату точних наук (математики, статистики, інженерних наук і пов’язаних з ними галузей знань), теорії систем, кібернетики, та також комп’ютеризація управління.

Широке використання до вирішення проблем управління кількісних методів, згрупованих під загальною назвою дослідження операцій, починається з 50-х років XXстоліття. Представниками цієї школи науки управління, найбільш видатними з яких є Р.Акофф, Л.Берталанфі, С.Вір, Р. Калман, Д.Форрестер, що розглядають управління як логічний процес, який може бути виражений математично.

На їхню думку, основним етапом дослідження операцій є створення моделі реальної ситуації або об’єкта дослідження. Після створення моделі задають кількісні значення змінним і досліджують відношення між ними. Модель – це форма подання реальності. Звичайно модель спрощує реальність, або подає її абстрактно. Моделі полегшують розуміння складної реальності.

Дорожня карта, наприклад, полегшує можливість побачити просторові співвідношення на місцевості. Без такої моделі було б набагато складніше добиратися до місця призначення. Довелося б покладатися на метод спроб та помилок. Точно так моделі, розроблені в дослідженнях операцій, спрощують складні проблеми, зменшуючи число перемінних, які підлягають розгляду, до керованої кількості.

Основною характеристикою школи науки управління є заміна словесних розсудів та описового аналізу моделями, символами та кількісними значеннями. Мабуть, самий великий поштовх до використання кількісних методів в управлінні дав розвиток комп’ютерів. Комп’ютер дозволив досліджувачам операцій конструювати математичні моделі зростаючої складності, які максимально наближаються до реальності, а отже, є і більш точними. Головним досягненням цих методів стала формалізація, тобто заміна словесних описів на математичні символи та встановлення алгоритмічних зв’язків між ними.

У сучасних умовах математичні методи використовуються практично на всіх напрямках управлінської науки.

Вплив школи науки управління або кількісного підходу до 60- років минулого сторіччя був значно менший, ніж вплив біхевіористського підходу, тому що набагато більше керівників щоденно стикаються з проблемами людських стосунків, людської поведінки, ніж з проблемами, які становлять предмет дослідження операцій.

Стисло внесок вказаних шкіл у розвиток науки управління можна показати таким чином: