2. Олександр Потебня та його робота «Мысль и язык».

Потебня Олександр Опанасович - відомий учений, малорус по походженню й особистим симпатіям, народився 10 вересня 1835 р., у небагатій дворянській родині Роменського повіту, Полтавської губернії, учився в радомської гімназії й у Харківському університеті по історико-філологічному факультеті. В університеті Потебня користувався радами й посібниками П. і Н. Лавровских і перебував почасти під впливом професора Метлинського , великого шанувальника малоруської мови й поезії, і студента Неговського, одного з найбільш ранніх і старанних збирачів малоруських пісень. У молодості Потебня також збирав народні пісні; частина їх увійшла в "Праці етн.-ст. експ." Чубинського. Не довго пробувши вчителем російської словесності в харківській гімназії, Потебня по захисту магістерської дисертації "Про деякі символи в слов'янській народній поезії" (1860), став читати лекції в Харківському університеті, спочатку як ад'юнкт, потім як професор. В 1874 р. захистив докторську дисертацію "Із по російській граматиці". Складався головою харківського історико-філологічного суспільства й членом-кореспондентом Академії Наук. Помер у Харкові 29 листопада 1891 р. Книга "Думка й мова" присвячена аналітичному дослідженню загальнотеоретичних проблем, що ставляться до історії розвитку мови й мислення в їхньому взаємозв'язку. Наукові висновки автора про історичні зміни в характері мовного мислення кожного народу й людства в цілому й сьогодні вражають своєю новизною, стрункістю викладу[5, c. 217-218].

3. Антична класика та розвиток уявлень про душу людини

У родовому суспільстві господарювало міфологічне уявлення про душу. Кожна конкретна річ наділялася надприродним двійником - душею (чи багатьма душами). Такий погляд називається анімізмом (від лат. «аніма» - душа). Навколишній світ сприймався як залежний від свавілля цих душ. Тому первісні погляди на душу стосуються не так історії психологічного знання як такого (знання про психічну діяльність), як історію загальних поглядів на природу. Зрушення в розумінні природи і людини, що були зроблені у VI ст. до н.е., стали поворотним пунктом в історії уявлень про психічну діяльність.

Праці давньогрецьких мудреців привели до революційних змін в уявленнях про навколишній світ, початок яких пов'язують з подоланням древнього анімізму.

Анімізм - віра в прихований за видимими речами сонм духів (Душ) як особливих «агентів» чи «примар», що залишають людське тіло з останнім подихом (Піфагор) і, будучи безсмертними, вічно мандрують по тілах тварин і рослин. Давні греки називали душу «псюхе», що і дало ім'я науці психології. У ньому збереглися сліди споконвічного розуміння зв'язку життя з її фізичною й органічною основою[5, c. 24-26].

4. Теорія найвищих психологічних функцій л.С. Виготського

Одним із видатних російських психологів і філософів XX ст. був і Лев Семенович Виготський (1896-1934). Вважаючи спочатку, що нова психологія покликана інтегруватися з рефлексологією в єдину науку, Виготський засуджував рефлексологію за дуалізм, оскільки, ігноруючи свідомість, вона виносила його за межі тілесного механізму поведінки. У статті «Свідомість як проблема поведінки» (1925) він намічає план дослідження психічних функцій, виходячи з їхньої ролі як неодмінних регуляторів поведінки, що у людини включає мовні компоненти. Спираючись на положення Маркса про розходження між інстинктом і свідомістю, Виготський доводить, що завдяки праці відбувається «подвоєння досвіду» і людина здобуває здатність «будувати двічі: спершу в думках, потім на ділі».

Марксизм стверджував, що людина - природна істота, але природа її соціальна, і тому розглядав тілесні, земні основи людського буття як продукт суспільно-історичного розвитку. Розрив між природним і культурним привів у вченнях про людину до концепції двох психологій, кожна з яких має свій предмет і оперує власними методами.

Для природничо-наукової психології свідомість і її функції причетні до того самого порядку речей, що і тілесні дії організму. Тому вони відкриті для строго об'єктивного дослідження і настільки ж строго причинного (детерміністського) пояснення. Для іншої психології предметом є духовне життя людини у вигляді особливих переживань, що виникають у неї завдяки прилученню до цінностей культури, а методом є розуміння, тлумачення цих переживань.

Усі помисли Виготського були зосереджені на тому, щоб покінчити з версією про «дві психології», яка «розщеплювала» людину.

Поняття про функцію, вироблене функціональним напрямком, радикально змінювалося. Адже цей напрямок, засвоївши біологічний стиль мислення, представляло функцію свідомості за типом функцій організму. Виготський зробив вирішальний крок зі світу біології у світ культури. Випливаючи з цієї стратегії, він приступив до експериментальної роботи з вивчення змін, що робить знак у традиційних психологічних об'єктах: увазі, пам'яті, мисленні. Досвіди, що проводилися на дітях як нормальних, так і аномальних, спонукали під новим кутом зору інтерпретувати проблему розвитку психіки[7, c. 397-398].