23. Соціальний біхевіоризм

Біхевіоризм (від англ. behavіour поводження) психологічний напрямок, початок якого було покладено публікацією в 1913р. статті американського психолога Дж.Уотсона "Психологія з погляду біхевіориста". Як предмет психології в ньому фігурує не суб'єктивний мир людини, а об'єктивно фіксуємі характеристики поводження, викликуваного якими-небудь зовнішніми впливами. При цьому як одиниця аналізу поводження постулюється зв'язок стимулу (S) і відповідної реакції (R). Всі відповідні реакції можна розділити на спадкоємні (рефлекси, фізіологічні реакції й елементарні "емоції") і придбані (звички, мислення, мова, складні емоції, соціальне поводження), які утворяться при зв'язуванні (обумовлюванні) спадкоємних реакцій, що запускаються безумовними стимулами, з новими (умовними) стимулами. Зокрема , у дослідженнях Уотсона показано, що, якщо сполучити безумовні стимули, що викликають у дитини емоцію страху (різкий звук, втрата опори), з іншими, спочатку нейтральними (наприклад, показ білого кролика), те через якийсь час реакція страху може викликатися вже одним тільки показом кролика. Але надалі було показано, що саме обумовлювання являє собою досить складний процес, що має психологічний зміст. Поступово виникли зміни в концептуальному апарату біхевіоризму, що змусило говорити про перетворення його в необіхевіоризм. У схемі S R з'явилися "проміжні змінні" (образ, мета, потреба). Іншим варіантом ревізії класичного біхевіоризму стала концепція оперантного біхевіоризму Б.Скиннера, розроблена в 30хгг. XX ст., де було модифіковане поняття реакції. У цілому, біхевіоризм дуже вплинув на розвиток психотерапії, методи програмованого навчання[12, c. 137].

24. Розвиток педагогічних ідей на початку XX століття (л.С. Виготський, с.Шпільрейн).

Культурно-історична теорія Виготського породила найбільшу в радянській психології школу, з якої вийшли А. Н. Леонтьев, А. Р. Лурія, А. В. Запорожець, Л. И. Божович, П. Я. Гальперін, Д. Б. Ельконін, П. И. Зінченко, Л. В. Занков і ін.

В 1970-ті рр. теорії Виготського стали викликати інтерес в американській психології. У наступне десятиліття всі основні праці Виготського були переведені й лягли, поряд з Піаже, в основу сучасної освітньої психології США.

У педагогічній теорії Л.С. Виготського були закладені основи концепції культурно-історичного розвитку психіки (Л.С.Виготський, А.Р. Лурія, А.А. Леонтьев), відповідно до якої свідомість людини розглядається як найбільш складна форма відбиття дійсності й продукт суспільно-історичного процесу. Ідеї цієї нової педагогічної концепції суперечили пануючій педагогічній концепції "tabula rasa", що, починаючи з Я.А. Коменского й Дж. Локка, будувала виховно-освітній процес на суб'єкт- об'єктних відносинах, що передбачають підлеглу роль учня в навчанні.

Л.С. Виготський затверджував, що пасивне сприйняття учнем вказівок учителя є "верхи психологічної безглуздості" і абсолютно неприпустимо [4, C .83]. На противагу такому підходу Л.С.Виготський висунув вимогу, що повинне бути основним принципом виховання й навчання - особиста діяльність учня і його власний досвід. От чому значення категорії "інтерес" у цій концепції помітно зросло в порівнянні з концепцією "tabula rasa". Л.С. Виготський уважав, що освітній процес необхідно будувати на "точно врахованих дитячих інтересах" [4, C. 118]. На його думку, навчання можливо в тому випадку, якщо воно опирається на інтерес дитини, іншого навчання бути не може [4, C. 155]. Відповідно до психологічного закону, що виявив Л.С. Виготський, педагог повинен додержуватися основного правила: "...перш ніж пояснювати - зацікавити; перш ніж змусити діяти - підготувати до дії; перш ніж звернутися до реакцій - підготувати установку; перш ніж повідомляти що-небудь нове - викликати очікування нового..." [4, C. 155]. Таким чином, ми з, що інтерес є одним з головних положень його педагогічної системи, але важливу роль також грають установки й очікування діяльності.