l_668_35127676

20. Роздивіться уважно відомі шедеври епохи Ренесансу.

Які специфічні риси художньої культури Відродження можна виділити в наведених картинах?

231

сучасних підприємств. Це знаходить своє відображення в статистичних даних не тільки там, де різниця віросповідань збігається з національними відмінностями і тим самим з різницею у рівнях культурного розвитку, як, наприклад, у східній Німеччині з її німецьким і польським складом населення, але майже повсюди, де капіталізм в час свого розквіту міг безперешкодно здійснювати необхідні йому соціальні та професійні перетворення; і чим інтенсивніше йшов цей процес, тим виразніше конфесійна статистика відображає згадане явище ...

... Факт, що серед католиків-абітурієнтів процент тих, хто закінчив навчальні заклади, які готують до технічної і торгово-промислової діяльності, взагалі до буржуазного підприємництва (реальні гімназії, реальні училища, цивільні школи підвищеного типу тощо), також значно нижчий, ніж серед протестантів – католики явно обирають гуманітарну підготовку класичних гімназій ...

... Можна вважати встановленим, що протестанти (насамперед прихильники тих течій, які будуть детально розглянуті в подальшому) як панівні, так і в якості підлеглого шару населення, як в якості більшості, так і в якості меншості виявляють специфічний нахил до економічного раціоналізму, якого у католиків не було і немає ні в тому, ні в іншому становищі. Причину різного поведінки представників названих віросповідань слід шукати насамперед у внутрішній специфіці кожного віросповідання, а не лише у зовнішньому історико-політичному становищі.

"... Дух трудової діяльності", "прогресу", пробудження якого приписують протестантизму, не слід розуміти як "радість життя" і взагалі надавати цьому поняттю "просвітницький" сенс, як це зазвичай роблять в наші дні. Протестантизм Лютера, Кальвіна, Нокса і Фоета мав мало спільного від того, що тепер іменують "прогресом". Він був відверто ворожий тим багатьом сторонам сучасного життя, які в наш час міцно увійшли в побут найревніших прихильників протестантизму. Якщо ж спробувати віднайти якусь внутрішню спорідненість між старопротестантським духом і сучасною капіталістичною культурою, то її слід шукати не в його (уявній) більш-менш матеріалістичній або, у всякому разі, антиаскетичній "радості життя", приписуваній протестантизму, а в його чисто релігійних рисах. Ще Монтеск’є сказав в "дусі законів", що англійці перевершили всі народи світу у трьох вельми важливих речах – у набожності, торгівлі і свободі. Чи не пов’язані успіхи у сфері придбання,

233

а також їх прихильність до демократичних інститутів (що, втім, відноситься до іншому зв’язку) з тим його рекордом благочестя, про який згадує Монтеск’є?

... Ідеал цієї "філософії скнарості". Ідеал її – кредитоспроможна добропорядна людина, обов’язок якої вважати примноження свого капіталу як самоціль. Суть справи полягає в тому, що тут пропагуються не просто правила життєвої поведінки, а викладається своєрідна "етика", відступ від якої розглядається не тільки як дурість, але і як свого роду порушенням обов’язку. Мова йде не тільки про "практичну мудрість" (це було б не новим), але про висловлення якогось етносу, а саме в такому аспекті ця філософія нас і цікавить..

... Те, що в одному випадку є надлишком невичерпної підприємницької енергії і морально індиферентною схильністю, приймає в іншому випадку характер етично пофарбованої норми, що регулює весь уклад життя. У цьому специфічному сенсі ми і користуємося поняттям "дух капіталізму", звичайно, капіталізму сучасного.

22. Прочитайте наведений уривок з праці Н. Буало16.

Дайте відповідь на запитання: "Які риси культури Нового часу можна виокремити у цьому літературного фрагменті?"

Нікола Буало "Поетичне мистецтво"

Пісня друга

Пастушка, як злетить на землю свято красне, Рубінів не кладе собі на чоло ясне, Не сяє в золоті, в алмазах дорогих, А в’є простий вінок із квітів польових.

Так і ідилія, щоб нас причарувати, Красою скромною повинна нам сіяти. Простота – ось її найприродніший стрій. І гук бундючних слів не подобає їй.

Хай ніжністю вона вколисує нам душі, Та громом не разить жадні спокою душі.

16 Нікола Буало-Депрео (1636 – 1711) – французький поет, критик, теоретик класицизму.

234

Коли ідилії береться віршомаз, Він часом і гобой, і флейту кине враз,

Оддасться поривам нестримним і шаленим

Іголосом сурми зненацька струни рве нам. Пан, ужахнувшися, ховається в комиш

Інімфи у глибінь пірнають чимскоріш. Знов інший, на низьке понадившися слово, Селянську пастушкам в уста вкладає мову. Краси позбавлені, вульгарну взявши путь, Тяжкі рядки його не плинуть, а повзуть:

Сказали б ви – Ронсар, сопілку взявши в руки, Безтямно добува готичні з неї звуки

Імінить, злагоди ламаючи закон,

Лісідаса в П’єро, а Філіс в Туанон.

Між двох цих небезпек вузька тропа, поети!

УТеокріта ви й Вергілія знайдете Пісні, що грації продиктували їм, – Ідіть же щоразу за взором їх ясним. Читайте вдень і вніч писання їхні доти, Аж благородної не навчитесь простоти, Де Флори цвіт ясний, Помони і садів,

На флейті молодих змагання пастушків, Що гра любовна їх серед лугів з’єднала,

Де квітом став Нарцис і Дафна лавром стала, – І зрозумієте, як відгомін лісів

Угідний консула завести можна спів.

Така в ідилії краса таїться й сила. Сумна елегія, що коси розпустила, В жалобнім одязі склонившись на труну,

У вищу, хоч, проте, помірну, б’є струну. Вона закоханих відповіда страждання, Погрози, ревнощі, надії, поривання, – Та поетичного тут мало хисту нам: Справдешнім треба тут горіти почуттям. Ненавиджу співців, котрі холодній музі Горіти, знай, велять у неправдивій тузі,

235

Вдають закоханих нещиро й мимохіть І хочуть римами кохання замінить.

Усі в них пориви – слова порожні й марні. Свій бран благословлять вони лише зугарні, Страждання славити, вінки сплітати їм, –

Ізавжди з розумом розходитись ясним. Колись Тібулові по-іншому співати Велів пустун Амур, любові бог крилатий, І, до Овідія злітавши з височин, Науки милої учив інакше він.

Само в елегії лиш серце хай панує. Такою ж силою, та й блиском, ще чарує Нас ода, до небес ширяючи крильми, З богами стаючи до мови, не з людьми. Атлетам підійма бар’єр вона в Елладі, Борця уславлює найкращого в громаді, Ахіллу мужньому вінок лавровий в’є

ІШельду під ярмо Людовику дає.

Неначе та бджола, невтомна й працьовита, На жизних берегах вона спиває квіти: Малює бенкети, веселощі віта, Іриди красної змальовує уста, "Що ухиляються од смілого цілунку,

Щоб випити, проте, того п’янкого трунку". Так ода міниться, бурхлива і гучна, І пишним неладом скрашається вона.

Чужі поети їй, чий розум флегматичний В ній запроваджує порядок дидактичний, Що, славні подвиги віщаючи для нас, Бояться сплутати подій чергу і час. Сюжету скрізь вони додержуються свято:

Не можна взяти Доль, як Ліль іще не взято, Як вірш їх, точності набравши в Мезере, У бої впертому не повалив Куртре! Дарами Аполлон окривдив їх скупими.

До речі, – на біду зохоченим до рими, –

236

Примхливий бог отой, навчаючи співців, Сонет суворими законами обвів.

У двох катренах там одна пасує міра, І рими дві лише давати має ліра,

Адалі – шість рядків, щоб вивершить сонет, Розкласти в дві строфи повинен вміть поет. Сваволі жодної не можна тут дозволить:

Сонета той не дасть, хто в розмірі сваволить, Бліді до виразних приточує слова І двічі вислову однакого вжива.

Красу високу ми у формі цій найдемо: Сонет довершений варт цілої поеми.

Та шкода й говорить про марних тих писак, Що впоратись із ним не вміють аніяк. Навряд, чи у Гомбо, Мальвіля і Менара Їх серед тисячі найдеться добрих пара,

Арешта – віршики такі, як у Пельтьє,

І на вагу Серсі їх людям продає.

Не легко строгої додержувати форми Там не дотягнеш ти, там вискочиш із норми. От з епіграмою морока менша нам: Незрідка в дотепі вся сила епіграм.

Цих гострих слів раніш не знали в нашім краї, – Аж ось Італія нам блиск їх позичає.

Іласа до всього незвичного юрба Фальшиві ті мерщій алмази загріба. Зрадівши з успіху, вони набрали сили

Іцілий наш Парнас, як повідь, затопили: Спочатку мадригал співучий їм уліг, А там уже й сонет устояти не міг, В трагедію вони не знати як попали

Та й елегічний лад розбили й зіпсували. Герой на сцені вже словами мусів грать, Не міг закоханий без жартів і зітхать,

Істали пастушки, зрушаючи серця нам Вірніші дотепам, а ніж своїм коханим.

237

23. Проаналізуйте наведені будівлі. До яких архітектурних стилів вони належать? За якими ознаками це можна визначити?

Рис. 10. Смольний Воскресіння Христового собор (1748 – 1835).

Санкт-Петербург, Росія

Рис. 11. Бранденбурзькі ворота (1789 – 1791). Берлін, Німеччина

238

24. Прочитайте наведений уривок з праці Ж.-Ж. Руссо17.

Дайте відповідь на запитання: "У чому сутність "рівної рівності" французьких просвітителів?"

Напишіть на основі прочитаного есе на тему "Теорія суспільного договору та її вплив на формування руху просвітництва".

Жан-Жак Руссо "Про суспільну угоду"

Первісна угода (суспільний договір). Не тільки не знищує природну рівність людей, а навпаки, замінює рівність як особистостей і перед законом всю ту нерівність, яку внесла природа в їх фізичну рівність; та хоча люди можуть бути нерівні за силою або за здібностями, вони стають всі рівними внаслідок угоди і по праву (...).

Що стосується рівності, то під цим словом не слід розуміти, що всі повинні володіти владою і багатством в абсолютно однаковій мірі; але, що стосується влади, – вона повинна бути такою, щоб вона не могла перетворитися ні в яке насильство і завжди повинна здійснюватися по праву положення в суспільстві і в силу законів; а що до багатства, – жоден громадянин не повинен мати настільки значний статок, щоб мати можливість купити іншого, і жоден – бути настільки бідним, щоб бути вимушеним себе продавати: це стосується до знатних і багатих, обмеженням розмірів їх майна і впливу, що ж стосується до людей малих – утихомирення скнарості і жадібності.

Кажуть, що така рівність – химера, плід мудрування, і неможлива на практиці. Але якщо зло неминуче, то хіба з цього випливає, що його не треба, щонайменше, обмежувати. Саме тому, що сила речей завжди прагне знищити рівність, сила законів завжди повинна прагнути зберігати його.

17 Жан-Жак Руссо (1712 – 1778) – французький письменик, композитор, мислитель, визначний представник Просвітництва. Засуджував прогрес, вважав, що суспільні впливи занапащюють добру природу людини, задля виправлення цього зла розробив оригінальне вчення про виховання дітей. Автор концепції прямої демократії.

239

25. Ознайомтеся з текстом іспанського філософа ХХ ст. Х. Ортеґи-і-Ґассета18. Яку форму нерівності захищає Х. Ортеґа-і- Ґассет? Наскільки його позиція є правомірною з етичної та естетичної точки зору?

Чому Х. Ортеґа-і-Ґассет критикує "народне" сприйняття мистецтва? Чи згодні ви з його критикою?

Хосе Ортеґа-і-Ґассет "Дегуманізація мистецтва"

"З соціологічної точки зору" для нового мистецтва, як мені думається, характерно саме те, що воно ділить публіку на два класи людей: тих, які його розуміють, і тих, які не здатні його зрозуміти. Ніби існують два різновиди роду людського, з яких один володіє якимось органом сприйняття, а інший його позбавлений. Нове мистецтво, очевидно, не є мистецтво для всіх, як, наприклад, мистецтво романтичне: нове мистецтво звертається до особливо обдарованої меншості. Звідси – роздратування в масі. Коли комусь не подобається витвір мистецтва саме оскільки він зрозумілий, ця людина відчуває свою "перевагу" над ним, і тоді роздратуванню немає місця. Але коли річ не подобається тому, що не все зрозуміло, людина відчуває себе приниженою, починає смутно підозрювати свою неспроможність, неповноцінність, яку прагне компенсувати обуреним, лютим самоствердженням перед обличчям твору.

Ледь з’явившись на світ, молоде мистецтво змушує доброго буржуа відчувати себе саме таким чином: добрий буржуа, істота, нездатна до сприйняття таємниць мистецтва, сліпа і глуха до будь-якої безкорисливої краси. І це не може пройти без наслідків після сотні років загального запобігання перед масою і звеличення "народу". Звикши в усьому панувати, тепер маса відчула себе ображеною цим новим мистецтвом в своїх людських "правах", бо це мистецтво привілейованих, мистецтво витонченої нервової організації, мистецтво аристократичного інстинкту. Всюди, де з’являються юні музи, маса переслідує їх.

18 Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883 – 1955) – відомий іспанський філософ, що переважно займався соціальною проблематикою. У своїх працях "Дегуманізація мистецтва" (1925) та "Повстання мас" (1929) вперше висунув концепцію "масового суспільства", під яким розумів духовну атмосферу, що склалася на Заході як наслідок кризи буржуазної демократії, бюрократизації суспільства, поширення товарногрошових відносин на сферу людських стосунків.

240