l_668_35127676

Діяльність заснованого у 20-ті рр. у Львові М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагілевичем літературно-фольклористичного об’єднання "Руська трійця" стала початком нової української літератури в Галичині.

Вихідець зі слобідської козацької старшини Григорій КвіткаОснов’яненко (1778 – 1843) відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки. У першій – тяжіння до сентименталізму: в творах "Маруся", "Сердешна Оксана", "Щира любов", "Козир-дівка" переважають життєві почуття та переживання, християнсько-моралізаторський світогляд. У другій – перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях "Солдатський патрет", "Конотопська відьма", "Мертвецький Великдень" Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії [4].

З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка пов’язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П’єси І. Котляревського "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник", комедії Г. Квітки "Сватання на Гончарівці" та "Шельменко-денщик" до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

20-ті – 40-ві рр. позначаються досить енергійним розвитком етнографії, мовознавства та журналістики, який пов’язаний з діяльністю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з’являються такі журнали, як "Харьковский Демокрит", "Украинский вестник", "Украинский журнал", альманахи "Сніп", "Молодик", зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів.

Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру. Поруч з Є. Гребінкою та Г. Квіткою популярними в Росії письменниками-белет- ристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментальноромантичною поетикою з елементами фантастики і народного гумору були В. Наріжний і О. Сомов, але першість серед українських письменників у російській літературі, безумовно, належить Миколі Гоголю (1809 – 1852). Два цикли його повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831 – 1832) та "Миргород" (1835) зробили цілу епоху в розвитку

121

російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі.

Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ, зробити його більш людяним, передбачає не стільки заглибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її видозміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світовідчуття. Деякі визначні митці-романтики переходили на позиції реалістичного методу зображення дійсності [22, с. 188].

Реалізм виконував передусім критичну функцію відносно існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. в європейській літературі оформлюється напрям критичного реалізму.

Його представники намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. В своїх творах вони стверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності.

Провідним літературним жанром критичного реалізму стає роман, який дає можливість відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. Зокрема, революційна героїка, пов’язана з глибоким реалізмом, притаманна поезії Шевченка Т. Г.

6.4. Шевченко Т. Г. і становлення нової української культури

На світовий рівень підніс українську літературу й розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко.

Поезія великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.

122

Поява у 1840 році "Кобзаря" Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. Її палко привітали як українські, так і Було завершено процес формування української російські критики, назвавши геніальним твором. "Ся маленька книжечка, – як писав І. Франко, відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову". У ній українська мова досягла літературної неперевершеності [25]. Літературної мови на національній основі та відкрились надзвичайно широкі

можливості для її подальшого розвитку, збагачення й удосконалення. Поет спростував твердження російського критика В. Бєлінського та

інших, котрі вважали, що мова українських селян не здатна передавати витончені думки й почуття. Звертаючись з цього приводу до Бєлінського, Шевченко писав: "Теплий кожух, тільки шкода не на мене шитий, а розумне ваше слово Брехнею підбите" [1, с. 149].

Шевченко спростував також погляди свого сучасника українця М. Гоголя, який вважав, що талановиті українці зможуть здобути літературну славу лише в контексті російської літератури. Ці спростування думок русофілів були великим науковим досягненням видатного поета, доказом того, що барвисто-чиста, кришталево-витончена, співоча і разом з тим дотепна українська мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок і що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як засіб досягнення величі.

Поезія Шевченка фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців, вона їх відродила й утвердила.

У тяжкий час для українського народу, час, коли душилася його воля, мова, звичаї, дух поезії Т. Шевченка звеличував покривджених "рабів німих", повертаючи їм національну самосвідомість та гідність.

Син селянина-кріпака, внук гайдамаки, сам кріпак, він, як ніхто інший, знав злидні своїх "знедолених братів" і, наче біблейський пророк, гучно таврував кріпацтво та самодержавство, національне гноблення й імперське загарбництво.

Шевченко з ненавистю ставиться до Петра, називаючи його "тираном" і "катом". Не краще його ставлення і до Катерини II. У відповідь на вихваляння цих самодержавців О. Пушкіним Шевченко

123

писав: Тепер же я знаю: Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину.

Починав Шевченко свій літературний шлях як романтик. Захоплюючись поезією Жуковського та Міцкевича, Шевченко прагнув писати в тому ж дусі, але його творчий почерк виявився неповторним і глибоко самобутнім. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вираженням найглибших архетипів колективної свідомості українського народу зробили поета головним творцем нового національного міфу.

Зовнішня простота стилю Т. Шевченка приховує в собі глибини всеохопленого культурологічного світогляду, вираженого в експресивній і символічній формі. У творчості він поєднав національне й загальнолюдське, "став велетнем у царстві людської культури" (І. Франко) [21].

Т. Шевченко був видатним поетом-романтиком. Прикладом романтизму є твори "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія". Творами реалістичного спрямування є його поеми "Кавказ", "Наймичка" та ін.

Як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу, національне самоутвердження ("Гайдамаки"). До політичної історії звертався у містерії "Великий льох", у таких творах, як "Швачка", "Іржавець", "Заступила чорна хмара". Поет звертався до минулого, сучасного й майбутнього, до земляків, намагаючись звернути їхню увагу до проблем України.

Всеобіймаюча творчість Шевченка-поета залишала довгий час у тіні його образотворчу спадщину. Академік Петербурзької академії мистецтв Т. Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що давалася взнаки в усіх тих різноманітних жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спадщина. Контрастне поєднання м’яких півтонів з динамічними контурами образів становлять собою одну з визначальних, але далеко не єдиних особливостей його художньої манери. Вихований на традиціях академічної школи класицизму, Шевченко через романтизм поступово переходить до реалізму в живописі та графіці. Найбільш відомими є Шевченкові портрети і картини побутової та історичної тематики, пейзажі ("Селянська родина", "Катерина", "Дари в Чигирині", "Старости", "Судна Рада"). "Притча про блудного сина" (1856) яскраво ілюструє духовну еволюцію героя і

124

характеризується відходом від академічних канонів, ознаменувавши початок нової доби у вітчизняному образотворчому мистецтві.

Геніальний поет, неповторний за творчою манерою художник, активний громадський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших цих культур, людина широких духовних обріїв, Т. Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу.

Творчість Т. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним чинником, який на початку 60-х рр. XIX ст. спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей зі сполонізованих шляхетських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище, стати до праці для свого народу. У Харківському університеті виникає "Братство тарасівців", пізніше репресоване, як і члени Кирило-Мефодіївського товариства.

У цілому творчість Т. Шевченка – це настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців XIX – першої половини XX ст.

Резюме

Кінець XVIII – першої пол. XIX ст. у Європі – це період остаточної кризи старого, феодального ладу та приходу на зміну йому суспільства нового типу.

Європеїзація (засвоєння елементів західноєвропейського типу розвитку) була складною, суперечливою. Відбувалася боротьба між крайностями європеїзації та місцевого традиціоналізму.

Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації.

Говорячи про національно-культурне відродження, сучасні дослідники часто мають на увазі відродження національних звичаїв, традицій, розширення вживання української мови, створення національної школи, театру тощо. Все це мало місце, або головним змістом національного відродження у слов’янських народів, в тому числі українського, став тривалий процес утворення новітньої етносоціальної, культурної і політичної спільноти людей, що має назву нації.

125

Об’єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

Напередодні українського національного відродження протягом попереднього історичного періоду разом з втратою елементів державності було знекровлене й самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаємодію козацького, духівницького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав, які передбачили можливість зміни суспільного статусу.

Разом з втратою цих прав зникає й попередня міжстанова взаємодія, натомість за часів Катерини II встановлюються жорсткі й непрохідні межі імперських "сословій". Особливо дошкульним було катастрофічне послаблення не так давно перед тим сильної національної еліти, передусім інтелігенції, яка об’єктивно повинна відігравати роль лідера у процесах національного відродження, а натомість зазнала русифікації та полонізації.

Таким чином, національне відродження є дуже важливим феноменом в розвитку української культури, яке окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі.

Питання для самодіагностики

1. Порівняйте та надайте оцінку поглядам на державу Т. Гоббса та Дж. Локка. Чи має підстави амбітність розуму людини? Що його обмежує?

126

2.Романтизм виник у європейській культурі як реакція на… (продовжіть речення з розгорнутою аргументацією).

3.Чому романтизму притаманне історичне бачення світу?

4.Наскільки, на вашу думку, актуальне романтичне світосприйняття в сучасній культурі?

Питання для дискусій

1.Які цілі ставили представники руху Просвітництва?

2.Чи вважаєте ви ідеї просвітників важливими у наш час?

3.У чому ви бачите своєрідність українського Просвітництва? Що українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям?

4.Романтизм виник у європейській культурі як реакція на… (продовжіть висловлювання з розгорнутою аргументацією).

5.Наскільки, на вашу думку, актуальне романтичне світосприйняття

всучасній культурі?

6.Проаналізуйте специфіку українського гумору, самоіронії як елемента національної культури та їх роль в національній ідентифікації українця на прикладах української літератури XIX – XX століть (Котляревський І. П., Квітка-Основ’яненко Г. Ф., Нечуй-Левицький І. С., Руданський С. В., О. Вишня, Глазовий П. П.).

Література: основна [1, с. 72–79, 141–157; 4, с. 96–108, 144– 152];додаткова [7, с. 115–145, 215–231; 11, с. 132–146, 311–346; 21,

с. 185–205; 22, с. 132–160, 311–332].

7. Українська культура і духовне життя у ХХ ст.

Основна ідея

Лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями європейської та вітчизняної культури у ХХ столітті, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

7.1.Проблеми світової культури кінця ХIХ – початку ХХ ст.

7.2.Модернізм як система художніх цінностей.

127

7.3.Національно-культурний рух в Україні кінця ХIХ – початку

ХХст. Особливості українського модерну.

7.4.Радянський період розвитку культури України. Соцреалізм як тип тоталітарної культури.

7.5.Культура України під час кризи радянської системи.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

розуміння суті основних засад розвитку європейської культури на початку XX ст.;

здатності визначати характерні риси модернізму як системи художніх цінностей кінця XIX – початку XX ст.;

розуміти особливості розвитку української культури на початку

ХХст.;

аналізувати тенденції розвитку української культури у радянський

період;

розуміння місії українського національно-культурного відродження 20-х років XX ст.;

розкриття специфіки соцреалізму як типу тоталітарної культури.

7.1. Проблеми світової культури кінця XIX – початку XX ст.

Культура ХХ ст. – одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністичних ідей, посилення культу тотального руйнування старого.

У філософських концепціях ХХ ст. – від О. Шпенглера до А. Тойнбі, від М. Бердяєва до М. Хайдеггера – ця ситуація оцінювалася як загальна культурна криза, пов’язана з переходом до нової, бездуховної доби світової історії [20].

По-друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. Відомий англійський соціолог та історик А. Тойнбі зазначав, що загальний розлад, втрата почуття культурного стилю

128

виявляються під час соціального розпаду в усіх царинах суспільного життя: релігії, літературі, мові та мистецтві, а також у тій невизначеній царині, яку прийнято називати манерами та звичками.

По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного "Я", втрата індивідуальності [1, с. 86].

Характерною рисою культури ХХ ст. є її інтегративність, тобто сполучення окремих складових культури в нові комбіновані види мистецтва. Більшість митців сміливо комбінують різні культурні традиції, перебуваючи в невпинному пошуці нових засобів вираження й відображення світу. Культура стала багатовимірною. Багатовимірність передбачає варіативність напрямів і різноманітність як основні принципи функціонування сучасної культури.

У сучасній науці щодо розвитку культури кінця ХIХ – ХХ ст., існує досить поширений термін "соціокультурна криза", який визначається як порушення балансу структурної впорядкованості локальної соціокультурної системи, руйнування механізмів її дії.

Причини такого явища можуть бути як зовнішні (зміна природокліматичних умов у зоні існування спільноти, війни, агресія тощо), так і внутрішні, пов’язані з політичною або економічною кризою в суспільстві, кризою пануючої ідеології, соціальних інститутів.

Наслідком культурної кризи, як правило, стає зміна стереотипів свідомості і поведінки, девальвація традиційних норм соціального життя, моралі. У свідомості людей починають переважати індивідуальні, сімейні культурні цінності, значно знижується їх рівень соціальної інтегрованості.

Головною ознакою кризового стану культури, чим вона відрізняється від попереднього періоду, розквіту або стабільності, є насамперед, стан самовідчуття людини всередині культури. Якщо особистість психологічно комфортна і гармонійна, то говорити про кризу рано. Навпаки, якщо в душі людини переважають відчуття відчуженості, самотності, слабкості – це є свідченням занепаду самої культури.

Від часів Просвітництва в європейській культурологічній думці панували ідеї безупинного і поступального культурного прогресу людства. Процес історичного і культурного розвитку сприймався як закономірність, яка врешті веде цивілізовані і нецивілізовані народи до всепланетарного єднання.

129

Великими завоюваннями такого культурного прогресу вважались розвиток науки, освіти, техніки, ідеї раціоналізму та гуманізму. Однак, уже в середині XIX ст. ідеї культурної еволюції та Європоцентризму (Європа – зразок для всього культурного світу) почали викликати сумнів, а згодом зазнали перегляду і критики. Стало очевидним, що технічний і науковий прогрес зовсім не веде до прогресу соціального, а європейський раціоналізм подекуди заводить людину в пастку духовності [4].

Теорія кризових явищ у культурі виникла саме на шляху пошуку інтелектуальною елітою виходу з духовної глибокої кризи, що панувала в європейському суспільстві на межі XIX і XX ст.

Філософи, поети, письменники, художники цього часу з прискіпливою увагою звертались до попередніх кризових епох в історії людства, шукаючи в них відповіді на злободенні питання. У напруженій духовній атмосфері європейського мислення зародилися такі унікальні культурні феномени, як декаденс, символізм, модернізм та інші.

Таким чином у другій половині XIX ст. в умовах замирання революційного руху, спаду суспільної активності демократичних сил відбулось зниження ідейного змісту реалістичного мистецтва. В духовну культуру проникає настрій безнадійності, песимізму, занепаду. Такий кризовий стан отримав назву – декадеанство (від фр. – занепад), а його риси стали характерними для багатьох напрямів у мистецтві кінця XIX – початку ХХ ст. Таких, наприклад, як натуралізм та символізм [2].

Натуралізм (від лат. – природа) є творчим напрямком у літературі, образотворчому мистецтві, театрі й кіно. Його формування відбувалося під впливом філософії позитивізму. Натуралізм зводив суть існування людини до біологічних мотивів і підкреслював роль підсвідомою в людині. Письменники й художники цього напряму прагнули відображати світ без усяких прикрас, умовностей і табу. Причини поведінки людей і особливості їхнього життя намагались зіставити з фізіологією, спадковістю, расовою належністю як головних визначних. Суспільні конфлікти пояснювали боротьбою за існування в дусі соціального дарвінізму [2].

У символізмі, який торкнувся, в першу чергу, поезії, робився акцент на художньому вираженні за допомогою натяків, символів, які знаходяться за межею чутливого сприймання, на соціоактивності й інакомовності, на ідеї самоцінності мистецтва. Засновниками символізму у Франції були поети Ж. Бодлер і П. Верлен [1, с. 88].

130