l_668_35127676

Одним з центральних питань у культурології є процес виникнення людської культури, який розглядається в єдності трьох складових: антропогенезу (походження людини); соціогенезу (становлення людського суспільства); культурогенезу (народження культури).

Більшість фахівців сходяться на тому, що в розвитку культурології можна виділити декілька основних культурологічних шкіл:

1.Суспільно-історична школа, представники якої є О. Шпенглер, А. Тойнбі, та ін.

О. Шпенглер – німецький філософ та історик, автор праці "Занепад Європи". Розглядав історію як чергування культур, відокремлених одна від одної. Заперечував спадкоємність у культурі. В історії людства виділив 8 локальних культур: вавилонську, єгипетську, індійську, майя, греко-римську, візантійсько-ісламську, західноєвропейську. Згасання кожної з них пов’язував з переходом її в стадію цивілізації.

Заслуга О. Шпенглера в тому, що він першим побачив загрозу від надмірного прагматизму і раціоналізму життя, а також підняв проблему про призначення людини. Був переконаний, що цивілізація є завершальною стадією культури. Піддав жорсткій критиці концепцію європоцентризму.

А. Тойнбі – англійський історик, соціолог. Головна його робота "Осягнення історії". На відміну від О. Шпенглера, не розглядав кожну культуру як відокремлену. Всесвітньо-історичний розвиток уявляв у вигляді руху від локальних культурних спільнот до єдиної загальнолюдської культури. Рушійними силами історії вважав видатних особистостей, творчу меншість, які дають "відповідь" на "виклик", кинутий зовнішнім світом і духовними потребами. У результаті чого і забезпечується розвиток конкретного суспільства. У духовному вдосконаленні кожної людини відводив релігії [4].

2.Натуралістична школа, представниками якої були З. Фрейд і К. Юнг. З. Фрейд – австрійський психолог, основоположник психоаналізу.

Найвідоміші твори: "Я і Воно", "Психологія несвідомого", "Сутінки богів" та ін. Важливим внеском Фрейда в культурологію стали його дослідження підсвідомого – тієї ірраціональної частини психіки людини, де народжується творчий порив і натхнення. Це дозволило йому дати наукове пояснення багатьох напрямів у мистецтві і зокрема сюрреалізму. За Фрейдом, культура виступає особливим механізмом соціального придушення вільного внутрішнього світу людини як свідома відмова від задоволення природних пристрастей. Процес перемикання їх у культурний творчість він назвав сублімацією.

11

К. Юнг – швейцарський психолог. Роботи "Феномен духу в мистецтві науці", "Проблеми душі нашого часу", "Архетип та символи" та ін. Увів поняття "колективне несвідоме", що відображає досвід попередніх поколінь, закладений у структурах мозку. Цей досвід відбивається в так званих архетипах – споконвічних уявленнях про світ, а своє вираження знаходить у міфах, віруваннях, снах і творах мистецтва.

Таким чином, якщо у З. Фрейда життя культурної людини є постійною боротьбою між природними інстинктами і культурними заборонами, то у К. Юнга несвідомі сили (архетипи) – це джерело повноти життя і творчої енергії, з якими культура веде діалог.

3. Соціологічна школа, яку представляли П. Сорокін, М. Вебер.

П. Сорокін – російсько-американський соціолог та історик культури. Роботи "Динаміка суспільства і культури", "Суспільство, культура й особистість", "Влада і моральність". Виділив три типи культури:

а) чуттєвий, в якому переважає емпірично-чуттєве сприйняття, тобто те, що представлено в наших органах почуттів, і приймається за справжню реальність; потреби та прагнення головним чином матеріальні, способи їх задоволення – пристосування та експлуатація зовнішнього середовища;

б) ідеаційний, де переважають надчуттєві, духовні цінності, поклоніння божественному началу;

в) ідеалістичний, що представляє своєрідний синтез чуттєвого й ідеаційного типів, де почуття врівноважується інтелектом, віра – наукою, а емпіричне сприйняття – інтуїцією.

Криза сучасної культури, позбавленої віри в Бога, спрямованої до чуттєвих насолод і споживання, П. Сорокін пов’язував з розвитком матеріальних потреб і науки на шкоду духовним цінностям [4].

М. Вебер – німецький філософ, соціолог, економіст. Основні праці: "Протестантизм як дух капіталізму", "Господарська етика світових релігій". У всіх своїх дослідженнях проводив думку про раціональність як визначальну межу сучасної культури. Дотримувався думки, що сенс соціокультурного розвитку полягає у звільненні від магічних забобонів. М. Вебер стверджував, що передумовою для формування сучасного індустріального суспільства був протестантизм. Бо саме в цій релігії акцентувалося на моральній практиці, яка включає в себе виховання таких рис особистості, як працьовитість, ощадливість, чесність і розважливість.

12

4. Символічна школа, представники якої Е. Кассірер, К. Леві-Строс [4]. Ця школа склалася в результаті потужного розвитку засобів масової інформації та новітніх наук: семіотики, інформатики, кібернетики. У результаті гуманітарна наука культурологія отримала прямий вихід у

світ техніки та практичного застосування в сфері штучного інтелекту.

Е. Кассірер – німецький філософ, автор праці "Філософія символічних форм". В основі його концепції – людська здатність творити навколишній світ, позначаючи реальність певними символами, якими є: мова, наука, мистецтво, релігія і міфи.

К. Леві-Строс – французький етнограф і соціолог, творець праці "Структурна антропологія" і одночасно напряму науки, в основі якого лежить використання прийомів лінгвістики та інформатики при аналізі культури первісних племен.

Як і у Кассірера, важливим моментом структурної антропології ЛевіСтроса є його тлумачення міфу як фундаментального змісту колективної свідомості.

Українська культурологічна думка також має свою історію.

Уперше поставив питання про культуру як самостійний, незалежний від природи, символічний світ український філософ Г. Сковорода (1722 – 1794). Його своєрідна концепція базується на теорії трьох світів. Перший світ – це природа, або "макрокосм" (всесвіт), другий світ – це суспільство і людина, або "мікрокосм", третій світ – це Біблія, або "світ символів". Сковорода Г. С. вперше заклав основи розуміння культури як окремої, специфічної сфери буття, у якій все божественне перебуває у символічних формах, а також поширив принцип символізму на сферу духовної культури, її історію і форми прояву.

Продовжили його традиції П. Куліш, М. Драгоманов, П. Юркевич,

які обґрунтовували положення про державну самостійність слов’ян, вільний розвиток національної культури і мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема – природний демократизм, прагнення до волі, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, дружелюбність тощо [17].

На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур’я задумувалося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликали до іншого. "Споріднена праця" і самопізнання,

13

свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним – ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі.

Вагомими досягненнями для культурологічного знання стали дослідження декількох поколінь відомих українських істориків, етнологів,

мовознавців, антропологів – М. Костомарова, І. Нечуй-Левицького,

Д. Багалія, І. Крип’якевича, М. Максимовича, В. Антоновича, М. Дашкевича, М. Грушевського, О. Потебні, І. Огієнко.

Зрозуміти специфіку української душі давало можливість літературна творчість Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки, М. Гоголя та багатьох інших. Так, у творах І. Франка було вперше зроблено філософське світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури від найдавніших часів й до кінця XIX ст. Уся культура розглядається ним в єдиному процесі розвитку матеріальних та духовних складників і у зв’язку з соціальною боротьбою за ідеали справедливості та рівноправності.

У сучасній українській культурології продовжують традиції М. По-

пович, С. Кримський, В. Скуратівський, В. Розін.

Різноманіття культурологічних концепцій доводить, що проблема сутності культури і закономірностей її розвитку не є до кінця вивченою і вимагатиме постійних творчих зусиль для свого осмислення.

1.2. Структура і основні функції культури

Культуру як цілісну систему прийнято ділити (умовно) на дві форми: матеріальну і духовну [1; 4].

Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріально-виробничої діяльності людини та її результати: знаряддя праці, житло, предмети повсякденного вжитку, одяг, засоби транспорту і т. д.

Духовна культура складається з ціннісного переосмислення всієї сукупності отриманих людиною знань, загальноприйнятих смаків і пріоритетів, і використовує для цього всі форми суспільної свідомості: філософію, науку, мораль, право, мистецтво. Особлива роль духовної культури полягає в тому, що вона пробуджує в людині особистість.

До структурних елементів духовної культури традиційно відносять: інтелектуальні (наука, освіта); естетичні (мистецтво і література);

14

етичні (мораль); соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика); релігійні.

Результати різних видів діяльності людини, які отримали високе суспільне визнання, переходять у розряд духовних цінностей. Наукові цінності – це перевірені практикою людські знання, найбільш об’єктивні і стійкі в часі.

Моральні (або етичні) цінності відображаються в нормах,

правилах, вчинках, звичаях, законах і спрямовані на удосконалення людських відносин.

Художні (або естетичні) цінності втілюються в мистецтві і відображають за допомогою творчості соціальні устремління та ідеали.

Відповідно до носіїв, виділяють світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних

культур різних народів, що населяють нашу планету.

Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об’єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли.

Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства сферах життя і діяльності народу). Кожен народ, створюючи власну національну культуру, вносить вклад у світову культуру. У результаті діалогу і спілкування відбувається взаємне культурне збагачення.

В умовах розвитку незалежної України одним з основних напрямів державної політики є національне відродження українського народу, всебічний розвиток його культури, засвоєння кращих традицій історикокультурного минулого, його цінностей, виховання на цих принципах молодого покоління [4].

Види культури: масова, елітарна, субкультура, контркультура. Масова культура – породження технічного прогресу ХХ ст. Її

синонімами є популярна культура, індустрія розваг, комерційна культура. Масова культура орієнтується на усереднений рівень споживання. Споживач масової культури – "людина маси", характерними рисами якої є посередність, стандартність, шаблонність думок та бажань. Це, як стверджує іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет, "пересічна душа",

15

пасивний споживач. Йому властива психологія розбещеної дитини, бажання якої спрямовані на отримання задоволень.

Світ масової культури багатоликий: пригодницька і детективна література; кінопродукція зі сценами вбивств, бійок, жахів, еротики, попмузика, реклама, спорт та багато іншого. Масова культура не вимагає від людини роздумів і знань, оскільки будується на безпосередніх емоційних реакціях.

Важливе місце в масовій культурі належить мистецтву, призначеному в ній для задоволення найпростіших естетичних запитів. Воно, в більшій своїй частині, поставлено на потік і перетворено в прибуткову сферу бізнесу.

Основними засобами розповсюдження масової культури є ЗМІ (засоби масової інформації): преса, радіо, телебачення, Інтернет.

Елітарна культура (від фр. Elite – добірне, вибране, краще) – це субкультура привілейованих груп суспільства, що характеризується закритістю, духовним аристократизмом і ціннісно-смисловий самодостатністю. Її можна розглядати як головний механізм руйнування сформованих стереотипів, оскільки вона цілеспрямовано протистоїть культурі більшості. Розрізняють політичні та культурні еліти.

Субкультура – це культура автономних соціальних груп всередині панівної культури. Вони володіють власними цінностями, звичаями, нормами. Будучи закритими утвореннями, вони не претендують на те, щоб замістити собою панівну культуру [1; 17].

Контркультура – це часто, різке неприйняття або критичне ставлення до загальновизнаної культурі. Однак не слід контркультуру сприймати тільки з негативної точки зору як прояв бунтарства з боку окремих соціальних груп (бітники, хіпі, ему, скінхеди та ін.) Розпад старих форм життя і поява нових ціннісних орієнтирів призводить до інтенсивного бродіння. У цьому випадку контркультуру можна розглядати як механізм культурних новацій. Прикладами можуть служити: рух кініків в античності і рух романтиків наприкінці просвітницької епохи, виникнення християнства в язичницькій свідомості.

Таким чином, культура охоплює всі види людської діяльності. Жодна сфера життя: економіка і політика, сім’я і освіта, дозвілля і спорт, мистецтво і моральність – неможливі поза культурою.

Функції культури [1; 17].

Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої людини. Серед

16

функцій виділяються такі: пізнавальна, інформативна, світоглядна, комунікативна, семіотична, регулятивна, аксиологічна, а також виховна.

Важливе місце серед них належить пізнавальній. У чому вона виражається? По-перше, у фіксації в кожну конкретну історичну епоху результатів пізнання навколишнього світу. При цьому подається цілісна картина світу, поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього його відображення. По-друге, культура – це самосвідомість соціальних груп населення, націй, класів, суспільства в цілому. Завдяки культурі соціальні спільності пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем.

З пізнавальною функцією культури тісно пов’язана її інформативна функція. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, окрім культури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам’яттю людства, а розрив культурних зв’язків між поколіннями призводить до її втрати з усіма негативними наслідками.

Інформаційна функція культури може виявлятись через спілкування людей, в їх практичній взаємодії, перш за все, – в спільній трудовій діяльності. Тому інформаційна функція нерозривно пов’язана з комунікативною. Спілкування за своїм характером буває безпосереднім і опосередкованим. Безпосереднє спілкування – це пряме засвоєння надбань культури. Воно доповнюється непрямим, опосередкованим – коли реалізується через засвоєння культурної спадщини [4].

Спілкування між людьми здійснюється за допомогою різних засобів, знакових систем, "мов". У цьому виявляється семіотична або знакова (семіотика – вчення про знаки) функція культури. Культура є певною знаковою системою, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими. Кожна нація має не тільки свою мову слів, але й мову жестів, танцю, музики тощо, а також свою мову ритуалів, правил поведінки і норм спілкування. Поряд з національними мовами, які відображають історію народу, своєрідність його психології, існують й інтернаціональні мови, що відіграють важливу роль у міжнаціональному спілкуванні людей (наприклад, мова науки, мова понять і формул).

17

Культура уможливлює не тільки спілкування людей, але й регулювання їх взаємовідносин і діяльності. Регулятивна функція культури реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж інакше впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Аксіологічна (ціннісна) функція відображає важливий якісний стан культури. Саме система цінностей формує у людини певні ціннісні потреби й орієнтацію. За характером і якістю цих потреб та духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. У динамічному процесі функціонування культури відбувається формування духовного обличчя людини, її світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігійних поглядів, виробляються певні ціннісні орієнтації, моральні установки, формується багатогранний духовний світ людини.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі [4].

Особливе місце належить виховній функції або соціалізації. Культура виступає універсальним фактором саморозвитку людини, людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості, яка полягає в невпинному процесі розвитку й задоволення матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, висуванні перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм [4].

1.3. Культура як засіб національної самоідентифікації

Уперше механізм культурної ідентифікації був розкритий в психологічній концепції З. Фрейда, який розглядав її як спробу дитини перейняти поведінку батьків і таким чином, зменшити почуття страху перед навколишнім світом. Його послідовником Ж. Лаканом були більш докладно описані етапи і механізми процесу самоідентифікації як

18

необхідної умови входження в соціокультурний простір, що допомагають людині оволодіти різними видами діяльності [7].

Самоідентифікація – це ототожнення себе з певною соціальною групою, образом, архетипом. Можна виділити сім рівнів

самоідентифікації: соціально-професійний; сімейно-клановий; національно-територіальний; релігійно-ідеологічний; еволюційно-видовий; статевий; духовний.

Соціально-професійний рівень визначається твердженнями типу: я – інженер, я – багатий, я – шановний громадянин.

Сімейно-клановий рівень визначається твердженнями: я – мати, я – дядько, я – друг тощо.

Національно-територіальний рівень: я – українець, я – росіянин,

я – слов’янин, я – європеєць.

Релігійно-ідеологічний: я – православний, я – мусульманин, я – комуніст, я – демократ, я – пацифіст. Цей рівень ідентифікації визначає відношення до будь-якої релігійної або ідеологічної групи і пов’язаної з нею системи цінностей.

Еволюційно-видовий: я – людина. Сама декларація "я – людина" несе набагато більше навантаження, ніж просто позначення приналежності до біологічного виду. Для різних людей бути людиною означає не одне і те ж.

Статевий рівень ідентифікації: я – чоловік, я – жінка. Це один з найглибших рівнів ідентифікації, дослідження якого може дати винятково цінну інформацію про несвідомий стан особистості.

Духовний рівень навряд можна висловити словами. Це той комплекс відчуттів, світосприйняття і пов’язаної безпосередньо з ними системи цінностей, який визначає наші стосунки з Богом або Вселенським розумом. Він пов’язаний тільки з особистим духовним досвідом.

У сучасних умовах, при достатньо вільній міграції, потреба в соціокультурній самоідентифікації надзвичайно важлива. Цей процес відбувається в результаті добровільного і розумного обрання тієї релігії,

19

національної або соціальної спільності, до яких людина відчуває свою приналежність [21].

Культурна ідентифікація – це самовідчуття людини всередині конкретної культури. Вона характеризується суб’єктивним ототожненням себе з тими чи іншими типологічними формами культурного пристрою, перш за все – з культурною традицією. Коли людина приходить у світ, він "занурюється" в певну культурну "спадковість", яку засвоює від оточуючих його людей.

Провідну, але не завжди визначальну роль відіграє національноетнічний аспект. До найбільш загальних рис, які характеризують національну ідентичність, відносять:

1)історичну територію;

2)мову, вірування, традиції;

3)культурні цінності;

4)норми і закони, що діють у суспільстві.

Національно-етнічна свідомість припускає ідентифікацію людини з певним історичним минулим її нації, етносу. Світогляд етнічної спільноти виражається не тільки через констатацію "спільної крові" або наявність спільних психофізіологічних ознак, але головним чином через вироблення цілої системи відмінних символів (емблем, святинь, міфів, легенд). Проте в сучасному індустріальному суспільстві з глобальними інформаційними системами і свободою пересування, національна ідентичність зазнає значних змін, яких не знало традиційне суспільство. Етнічна маргінальність, космополітизм стали досить поширеними явищами. Тому не завжди етнос характеризується єдністю території або кровною спорідненістю. Він ширше кровноспоріднених відносин. Представники однієї і тієї ж етнічної групи можуть бути віддалені один від одного, піддатися колективного вигнання, міграції, проживанню довгий час в оточенні інших народів, навіть втратити таку безумовну ознаку спільності, як мова, при цьому все одно зберігати яскраво виражену етнокультурну визначеність [16].

Національна ідентичність українців має власну специфіку. Це пов’язано з низкою факторів. По-перше, процес національного будівництва завжди йшов із запізненням в той час, коли більшість європейських націй вже пройшли цей етап. По-друге, незважаючи на те, що Україна є незалежною державою, у свідомості людей ще не досить міцно вкоренилися принципи демократії та політичної культури. По-третє,

20