l_668_35127676

дилися численні приклади бюрократичних обмежень у застосуванні української мови, безпідставних звинувачень у націоналізмі тих, хто намагався відстоювати розвиток української культури, в окремих виступах засуджувалася теорія двомовності нації [22, с. 235].

Справжньою душею шістдесятництва, його совістю став поет Василь Симоненко (1935 – 1963). Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до всієї тієї тоталітарної облуди, якою так ще тісно було оповите життя і культура. Поезія Симоненка була незвичним явищем того часу, вона перехоплювала дух, змушувала замислитися над долею України, її майже не друкували, але читали один одному і переписували від руки. Передчасна смерть В. Симоненка у віці лише 28 років усвідомлювалася шістдесятниками як трагічна подія в українській культурі.

1963 рік можна вважати переломним у розвитку руху шістдесятників. Нападки, а згодом і відкритий тиск влади та органів КДБ призвели до посилення політизації руху, частина учасників якого згодом стала на відверто дисидентські позиції, частина тією чи іншою мірою схилялася до конформізму.

Монументальним роботам світового рівня не щастило за радянських часів. Наприкінці так званого застою за вказівкою партійно-держав- них органів залили бетоном майже завершений унікальний скульптурний комплекс меморіалу (Стіна пам’яті) на Байковому кладовищі (скульптори В. Мельниченко та А. Рибачук). Натомість краєвид Дніпра, неподалік від Києво-Печерської лаври "прикрасив" гігантський металевий монумент Матері-Батьківщини.

У відповідь на утиски збоку влади в колі шістдесятників почала створюватись і поширюватись література самвидаву, здебільшого присвячена питанням розвитку української культури. Із рук в руки передавалися рукописи віршів та спогадів В. Симоненка, яскрава публіцистика І. Дзюби, стаття В. Яременка "Українська освіта в шовіністичному зашморгу", книжка С. Русової "Мої спомини" та багато інших. Активну участь у розповсюдженні цих матеріалів брали І. Світличний, А. Горська, М. Горинь, І. Гель, О. Мартиненко, М. Осадчий та ін. [22].

З метою припинення культурно-національного руху партійне керівництво України, першим у СРСР, у 1965 році заарештувало і згодом засудило 25 найактивніших учасників політичного та культурного руху.

161

Після процесів 1965 – 1966 pp. влада ще більше посилила тиск на інтелігенцію. У 1966 році відділ науки і культури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми С. Параджанова "Тіні забутих предків", Л. Осики "Камінний хрест" (1968), Ю. Іллєнка "Білий птах з чорною ознакою" (1972), на довгі роки на полицях опинились такі творчі шедеври, як "Київські фрески" С. Параджанова, "Криниця для спраглих" Ю. Іллєнка, фільми К. Муратової та ін. [4].

Знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 році кампанія проти роману О. Гончара "Собор". Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв’язку поколінь, історичної пам’яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Цього для влади було досить. Твір оголосили "ідейно порочним, шкідливим та пасквільним", з роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.

Таким чином, з другої половини 60-х років фактично припинився розвиток тієї по-справжньому життєдайної гілки української культури, яку виплекали шістдесятники. Та через кілька років талановита молодь у рамках тоталітарної культури сформувала її альтернативу – культуру національного відродження і незалежності, яка піднімала дух і національну гідність українців.

Навіть у тяжкі, застійні для української культури 70-ті роки не припинявся живий процес її розвитку. Суспільство наприкінці 70-х – початку 80-х років переживало втому і відчуження від сірості й безликості тоталітарної культури. Влада, відчуваючи цю небезпечну тенденцію, йшла на поступки [22].

У1978 роіу Шевченківської премії, хоч і посмертно, був удостоєний В. Земляк за талановитий роман "Лебедина зграя", в наступному році, після чотирьох років замовчування тієї ж премії удостоєно роман М. Стельмаха "Чотири броди".

У80-ті роки дістають визнання проза А. Дімарова, поезія А. Вінграновського, величезний успіх мав роман у віршах Л. Костенко "Маруся Чурай", що в яскравих образах змальовував епоху Хмельниччини. На достатньо високому рівні в цей час стояло українське театрально-

163

драматичне, оперне, музично-виконавське мистецтво, розвивалась народна культура та фольклор.

Культурницька течія руху шістдесятників теж не згасала, в надзвичайно складних і драматичних обставинах її розвивали в підпіллі та таборах письменники дисиденти. М. Руденко в середині 70-х написав блискучі публіцистичні есе "Катастрофічна помилка Маркса", "Шлях до хаосу", роман "Орлова балка".

Світу стають відомими написані в неволі геніальні вірші з книги І. Ратушинської "Сірий колір надії", збірка В. Стуса "Зимові дерева", "Палімпсести". Ідею відродження національної культури продовжували відстоювати в своїй публіцистиці Є. Сверстюк, В. Мороз, М. Осадчий, І. Дзюба. Творчість дисидентів була остаточним присудом тоталітарній владі, наближаючи неминучість її ганебного розвалу.

Початок нової хвилі боротьби за відродження української культури припав на другу половину 80-х років, що була пов’язана з процесами демократизації та перебудови в СРСР.

Розгорнувся масовий рух за відродження української мови та створення необхідних умов для її вільного розвитку як державної. Створилися численні неформальні культурологічні об’єднання, серед них – Український культурологічний клуб у Києві, клуб шанувальників історії та культури, "Товариство Лева" у Львові.

У 1988 році на Львівщині виник перший осередок Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Згодом подібні об’єднання утворились у Дніпропетровську, Одесі, Тернополі, Чернігові. У 1989 році було започатковане Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка.

При активній участі колишніх шістдесятників та дисидентів було створено Народний Рух України. За участю рухівців підготовлено документи, що закладали підґрунтя самостійної держави – Закону про мову, Декларації прав національностей, Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення незалежності України.

Незаперечним є те, що ідея незалежності, проголошена в Акті 24 серпня 1991 pоку, визріла не у владних структурах і кабінетах чиновників, а насамперед у серцях мільйонів наших співвітчизників, яким повернули національну гідність.

164

Резюме

Особливість розвитку української культури другої половини XIX – поч. XX ст. був у тому, що у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності.

Отже, можна констатувати, що в другій половині XIX ст. народилася нова генерація української інтелігенції, що вийшла з народу. У цьому середовищі формувалася національно-духовна еліта, яка висунула ідеологію нерозривного зв’язку зі своїм народом, консолідувалася в єдине національне ціле і засобами широкого просвітницького руху вела українців до соціально-політичного, національного та духовного визволення.

Важливе значення для культури цього періоду має питання про національну ідею. Наприкінці XIX – на початку XX ст. визначаються основні параметри і характер національної ідеї (Д. Донців та інші).

У ХХ ст. після першої світової війни відбуваються перші спроби відродження національної української держави – за часів Центральної ради, Гетьманату, Директорії, тобто втілення національної ідеї в життя.

Послідовно проводиться політика українізації; підтримка української мови, розвиток української середньої та вищої освіти, книгодрукування; запровадження бібліотек, музеїв тощо. Однак через незначний термін та брак коштів не вдалося відновити традиції та закласти підґрунтя національного розвитку.

На початку 20-х років, коли розпочався останній найтрагічніший період українського відродження, в суспільстві та серед інтелігенції панували настрої оптимізму та надії, пов’язані з певною лібералізацією режиму на початку НЕПу.

Цього оптимізму надавала і політика українізації (1923 – 1933), що почала проводитися з ініціативи партійно-радянського керівництва. Українізація, як показує досвід та історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжнародну ізоляцію та культурну посередність, із суспільством та інтелігенцією. Влада не могла не рахуватись із чинниками могутнього культурно-національного піднесення початку століття та періоду революції, прагнула завоювати довіру переважної більшості українського населення, яку становило

165

селянство, ліквідувати протиріччя між російськомовними робітниками та русифікованим партапаратом, з одного боку, та українським селянином та інтелігентом – з іншого.

В історії культури є численні факти позитивних зрушень на ниві розвитку української освіти, видавництва, літератури, преси, розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак від початку і до кінця свого проведення (середина 30-х) ця політична кампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним цілям.

Винищення української духовної еліти в 30-х роках відоме як українське розстріляне відродження. До нього належать не лише ті діячі, які були фізично знищені, розстріляні, закатовані, померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й значна частина тих, хто, зазнавши репресій і утисків, на довгий час припинили творчу працю.

Тоталітарний геноцид не знищив української культури, але різко загальмував її розвиток, спотворив культурний образ нації на довгі роки.

Із середини 30-х років у культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соціалістичного реалізму. У творчості талановитих письменників, яким удалось вціліти в період репресій, зростають застійні явища.

Попри всі утиски тоталітарного режиму українська культура постійно виявляла свою здатність до відновлення. Сталінізму так і не вдалося зробити її слухняним знаряддям своєї політики.

У роки Другої світової війни і в повоєнний час у творчості багатьох українських митців сколихнулися могутні патріотичні, національні почуття, війна багатьох із них позбавила генетичного страху за життя, і вони почали все частіше вимовляти щире слово правди і любові до Батьківщини.

Українське відродження, незважаючи на свою трагічну долю, ніколи не було стертим з народної пам’яті. У XX та на початку XXI ст. воно ще не раз піднімало з колін нові покоління митців, сприяло новому піднесенню української культури.

Тенденції розвитку культури в радянській Україні повоєнного часу, здавалося, назавжди були спрямовані тоталітарною владою в русло комуністичної ідейності та класовості.

166

Однак з викриттям "культу особи Сталіна" і початком так званої "відлиги" настав період змін. На хвилі загальної лібералізм ціїї суспільства відроджувалося національно-духовне життя України.

Однак "хрущовська культурна відлига", що тривала і в наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що виявлялось, насамперед, у загальному низькому культурному рівні політичної верхівки.

Значна частина творчої еліти, особливо старшого покоління, поступово усвідомила і прийняла таку культурну політику влади, продовжуючи творчість з урахуванням уже не тільки зовнішнього, а і "внутрішнього цензора".

Таким чином, з другої половини 60-х років фактично припинився розвиток тієї по-справжньому життєдайної гілки української культури, яку виплекали шістдесятники. Та через кілька років талановита молодь, у рамках тоталітарної культури, сформувала її альтернативу – культуру національного відродження і незалежності, яка піднімала дух і національну гідність українців.

Навіть у тяжкі, застійні для української культури 70-ті роки не припинявся живий процес її розвитку. Суспільство наприкінці 70-х – початку 80-х років переживало втому і відчуження від сірості й безликості тоталітарної культури. Культурницька течія руху шістдесятників теж не згасала, в надзвичайно складних і драматичних обставинах її розвивали в підпіллі та таборах письменники-дисиденти.

Початок нової хвилі боротьби за відродження української культури припав на другу половину 80-х років, що була пов’язана з процесами демократизації та перебудови в СРСР.

Розгорнувся масовий рух за відродження української мови та створення необхідних умов для її вільного розвитку як державної. При активній участі колишніх шістдесятників та дисидентів було створено Народний Рух України. За участю рухівців підготовлено документи, що закладали підґрунтя самостійної держави – Закону про мову, Декларації прав національностей, Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення незалежності України.

Незаперечним є те, що ідея незалежності, проголошена в Акті 24 серпня 1991 pоку., визріла не у владних структурах і кабінетах чиновників, а насамперед у серцях мільйонів наших співвітчизників, яким повернули національну гідність.

167

Новий етап у розвитку української культури пов’язаний зі створенням у 1991 році незалежної держави Україна.

Таким чином, протягом ХХ ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це, здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими й оригінальними.

Питання для самодіагностики

1.Якими головними рисами характеризується культурна ситуація початку ХХ століття?

2.Охарактеризуйте суперечності тоталітарних культур.

3.Якою є концепція людини у модернізмі?

Питання для дискусій

1.Що таке "криза гуманізму" на межі ХІХ – ХХ ст.? Чому вона могла стати причиною світових війн ХХ ст.?

2.Які зміни відбулися в світобаченні європейської людини в минулому столітті й за яких причин?

3. Зробіть змістовний аналіз основних художніх напрямів ХІХ –

ХХст.

4.Якими є досягнення і недоліки реалістичного світобачення?

5.У чому полягала роль та місце української "діаспорної" культури

ХХстоліття в історії української культури? Назвіть найбільш знакові та впливові постаті цієї культури.

168

6. Сформулюйте ваше ставлення до інтерпретації спільної україн- сько-російської історії у підходах сучасних науковців двох країн.

Література: основна [1, с. 79–99, 157–171; 4, с. 108–117, 152–161]; додаткова [7, с. 115–145, 246–275; 11, с. 199–336, 21, с. 206–247; 22, c.161–180, 347–372].

8. Провідні тенденції розвитку сучасної української культури

Основна ідея

Лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями культурної ситуації в світі та в Україні у ХХ – початку ХХI століть, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

8.1.Наростання кризових явищ у культурі глобалізованого світу.

8.2.Експансія "маскультури" та її вплив на сучасне українське сус-

пільство.

8.3.Постмодерністська модель світу в світовій та українській інтерпре-

таціях.

8.4.Нове національне відродження в добу становлення незалежності

України.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

визначати наростання кризових явищ у культурі глобалізованого

світу;

розуміти суть процесу експансії "маскультури" в сучасної культурі;

розкривати специфіку проблеми культурного відчуження;

відокремлювати поняття "елітарна культура" від "масової культури"та зрозуміти поляризацію їх відношень;

характеризувати специфіку постмодерністської моделі світу в українській та світовій інтерпретаціях;

169

аналізувати тенденції розвитку нового національного відродження

вдобу становлення незалежності України.

8.1. Наростання кризових явищ у культурі глобалізованого

світу

Глобальні зміни, що відбуваються в сучасному світі, виявляють серйозні протиріччя в усіх сферах життя суспільства, підсилюючи взаєм-

не протистояння загальносвітових тенденцій інтеграції та дезинтегра-

ції, єдності й різноманіття.

Сфера культури найбільш чутлива до таких проявів, адже від самого початку вона найбільш різноманітна й духовно вільна – кожен суб’єкт культури створює власний духовний світ, утверджує власний авторитет як визначальний принцип світобуття.

У сфері культури одночасно є чинними різні логіки й різні правила гри, створені в різні часи й різними творцями. Від того вона є хранителем пам’яті суспільства, поваги до конкретного творця й результатів його творчості.

Доки жива традиція розуміння культурного авторитету, вона зберігає й розвиває свій світ і таким чином уможливлює існування в суспільстві безлічі культурних традицій, які можуть розгорнутися, поширитися й стати загальновизнаними, або навпаки – замкнутися у сфері обраних і передаватися від покоління до покоління як "таємне знання".

"Культура завжди, – пише Лотман Ю. М., – передбачає збереження попереднього досвіду. Більше того, одне з найважливіших визначень культури характеризує її як "негенетичну" пам’ять колективу. Культура є пам’ять. Тому вона завжди передбачає безперервність морального, інтелектуального, духовного життя людини, суспільства та людства. І тому, якщо говорити про культуру нашу, сучасну, можна навіть, не підозрюючи того, говорити й про величезний шлях, який ця культура пройшла. Шлях цей нараховує тисячоліття, крокує крізь кордони національних культур і занурює нас в одну культуру – культуру людст-

ва" [3].

У глобалізованому світі культура, так само як і її носії, мусить захищатися від нівелювання, а то й зникнення. Для цього вона виробляє особливі механізми захисту від зникнення, перш за все підтримуючи

тенденції локалізації та ідентифікації.

170