Форми навчання.

Це цілеспрямовано-формований характер спілкування в процесі взаємодії вчителя і учня, з метою передачі соціального досвіду. Основними ознаками форми навчання є: 1. розподіл учбово-організаційних функцій між учасниками навчального процесу.

2. вибір і послідовність ланок навчальної діяльності.

3. режим роботи

4. кількість учасників. Існують такі форми роботи вчителя з класом:

індивідуальна - припускає навчальне спілкування вчителя і учня один на один.

групова - спілкування вчителя з групою дітей, що виконують одне завдання. В основі цієї форми лежить спільне рішення навчального завдання групою дітей. Різновиди: - диференційовано-групова, - кооперативно-групова, - змішана, - парна.

фронтальна - спілкування вчителя з усіма учнями одночасно (бесіда, контрольна, самостійна робота).

Організаційно-виробнича (практична) проблемність у навчанні.

Практична проблемність одержала свою назву завдяки власній суті, яка полягає в тім, що нових знань дитина не отримує, а переносить раніше засвоєні знання в нову ситуацію, застосовує їх на практиці. При цьому розвивається практичне мислення, що дозволяє використовувати весь арсенал наявних знань у будь-якій практичній ситуації та оптимально сполучати теорію з практикою. Для підвищення ефективності проблемного навчання необхідно: 1) користуватися всіма типами проблемності в їх сукупності, виділяючи провідну для кожного вікового періоду. Під нею розуміється проблемність, з якою діти справляються самостійно, без допомоги вчителя. Тільки навчившись переносити знання в нову ситуацію (початкові класи), школяр може адекватно оцінити що відбувається (середні класи), а в результаті цього побачити протиріччя, сформлювати гіпотезу і т.д. (старші класи).

2. Зважаючи на те, що проблемність у навчанні використовується для розвитку мислення, вона повинна застосовуватися на кожнім уроці, а не раз у тиждень, а то й у місяць. Проблемність, що використовується в навчанні, повинна постійно ускладнюватись, створюючи поле Інтелектуального напруження для кожного учня.

3. Важливою умовою виходу за межі відомого є засвоєння певного мінімуму, що став би стартовим майданчиком для подальшого розвитку, своєрідною критичною масою, спроможною ініціювати креативність. Бажано, щоб таким мінімумом стала навчальна програма.

Досвід емоційно-ціннісних відносин як компонент соціального досвіду й змісту навчання являє собою наслідок людських потреб, що спонукають останніх до діяльності. Він регулює вибірне ставлення до об'єктів діяльності та до неї самої, визначає їх відповідність потребам, робить оцінку ймовірності задоволення останніх, створює імпульс до активності, що позначається на темпі, якості, рівні виконуваної роботи. У педагогічному процесі досвід емоційно-ціннісних відносин виступає як сукупність мотивів, потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, які реалізуються в освітній сфері. Досвід емоційно-ціннісних відносин (згода - незгода, прийняття -неприйняття, любов нелюбов, бажання небажання та ін.) формується в процесі адекватних переживань (радість, засмучення, страх, сором, задоволення тощо), викликаних як змістом навчання, його технологією, так і взаєминами між учасниками педагогічного процесу. Якщо реакція учнів на дії вчителя на уроці неадекватна, то запланований ним результат навряд чи буде досягнуто.

На рівні практичної педагогічної свідомості значимість досвіду емоційно-ціннісних відносин можна визначити наступним прикладом. Як добре вчитель не спланував урок, щоб діти і зрозуміли, і запам'ятали теріал (засвоїли знання), і багаторазово повторили (сформували уміння), і застосували в нестандартних ситуаціях (досвід творчої діяльності), якщо учень не захоче все це прийняти (досвід емоційно-ціннісних відносин), то ніякого навчання не буде. Зіставляючи роль і значення всіх перелічених компонентів (знання, способи діяльності, досвід творчої діяльності та досвід емоційно-нісних відносин), четвертий можна визначити як головний, тому що саме він, поєднуючи в собі три попередні компоненти, становить основу особистості, на формування якої націлений педагогічний процес. Підводячи підсумок, можна констатувати, що засвоєння всіх елементів ціального досвіду дозволяє людині не тільки успішно функціонувати в суспільстві, бути гарним виконавцем, але й діяти самостійно, не просто „вписуватися» в систему, але й бути в змозі змінити її. Тому шкільна освіта готує до життя такого, яке воно є, до існуючого порядку речей, але готує таким чином, щоб людина змогла зробити власний внесок у цей порядок, аж до його реформування.