КПЗК / Ріяка - Конституційне право зарубіжних країн, 2006

кримінальні справи), і найбільш схожою на неї, є система адміні стративної юстиції, основним завданням якої є вирішення скарг приватних осіб на рішення і дії органів державного управління та посадових осіб. Крім того, до кола повноважень адміністратив них судів можуть належати й інші «управлінські» спори, наприк лад між територіальними одиницями.

Систему адміністративної юстиції очолює орган, який зазви чай називають або Державною радою (Франція, Італія), яка ви

конує також і деякі інші функції (наприклад, у Франції Держав

на рада дає висновки щодо законопроектів та інших важливих нормативних актів); або верховним адміністративним судом (Швеція). У Польщі Вищий адміністративний суд входить до єдиної судової системи, яку очолює Верховний суд.

Особливе місце у країнах континентальної Європи, а також більшості постсоціалістичних країн належить конституційним

судам (Конституційний суд РФ, Конституційна рада Франції).

Правовий статус таких органів конституційної юрисдикції у дея ких країнах закріплений у розділах, присвячених конституційним гарантіям, а не судовій владі (Італія, Австрія). В деяких країнах створюються також суди для розгляду справ про конституційну відповідальність вищих посадових осіб (Високий суд правосуддя і Суд правосуддя Республіки у Франції, Державний трибунал у

Польщі).

Особливу гілку судів загальної юрисдикції можуть створюва ти військові суди, хоча у більшості країн у мирний час вони не

створюються. До судів загальної юрисдикції можуть належати

спеціальні суди: сімейні, патентні, фінансові тощо. Незалежно від моделі судової системи, у всіх демократичних країнах конституції

забороняють створювати надзвичайні суди, тобто різного роду

«особливі наради», «спеціальні трибунали» тощо, які б діяли поза окресленою законом процедурою. Такі суди часто використову ють диктаторські режими для здійснення репресивної політики.

Романо германська модель судової системи характеризується

також тим, що діяльність судів визначається розвинутим законо давством, судовий прецедент використовується досить рідко, су

дова система має багатоступінчастий, інстанційний характер (про що йтиметься нижче).

Соціалістична модель судової системи, яку також інколи виді

ляють, має деякі свої особливості, зумовлені, передусім, специ

фікою формування суддівського корпусу – виборність усіх суддів а також народних засідателів; їх особливим правом статусом – рівність прав суддів, і народних засідателів. Обраний місцевою радою суд діє на одній з нею території, тобто межі адміністратив но територіальних одиниць та судових округів співпадають. На приклад, статті 134–135 Соціалістичної конституції КНДР 1972 р. визначають, що судді й народні засідателі Центрального суду оби раються Постійною радою Верховних народних зборів; судді й

народні засідателі провінційних (міст центрального підпорядкуван

ня) і народних судів – відповідними Народними зборами. Крім того, в межах території, на якій діє обраний місцевою радою суд, діє і відповідний орган правлячої (комуністичної) партії. Таким чином, критерієм відокремлення соціалістичної моделі судової системи виступають особливості політичного режиму, якому не притаманний принцип розподілу влади, де судова влада майже

повністю підконтрольна партійній владі, а члени суддівського

корпусу входять до складу партійної номенклатури. Мусульманська модель судової системи, яка існує у деяких

мусульманських країнах, характеризується тим, що поряд із дер жавними судами діють суди шаріату. Зазначена модель має пер сональний характер: мусульманському суду підлягають лише єди новірці, або особи, що погодилися на такий суд; народні засіда

телі, асизи, присяжні тут відсутні, судочинство здійснюється за

канонами шаріату із специфічними формами відповідальності і у цивільному, і у кримінальному праві. В деяких країнах відсутня

процедура оскарження рішень суду, звертатися можна лише до

імама – вищої духовної особи, яким за сумісництвом може бути монарх. У деяких країнах існують вищі мусульманські суди.

До судової системи можуть також входити суди звичаєвого

права – племінні суди, в яких беруть участь вожді та старійшини. Вони розглядають спори між сусідами, спори про використання земель, пасовищ, лісів, деякі питання сімейного права на підставі

звичаїв племені. Кримінальні справи такі суди не розглядають.

Рішення цих судів, що суперечать законам, є недійсними. Рішен ня племінного суду може бути оскаржене у суді загальної юрис

дикції.

У деяких країнах існують церковні суди, які, передусім, роз глядають справи священиків, однак можуть накладати стягнення

і на прихожан (покаяння, відлучення від церкви).

Деякі завдання правосуддя можуть здійснювати і так звані органи досудового розгляду – медіатори, консиліатори (посеред ники, примирителі) – що діють у Франції, Італії. Їх розглядають як мирових суддів у незначних справах, їх, як правило, признача ють органи місцевого самоврядування (муніципалітети) із кола державних службовців у відставці, які знайомі із основами права.

В Індії існують народні суди, які розглядають справи про транс портні порушення; у країнах тоталітарного соціалізму і деяких

постсоціалістичних країнах існують товариські суди, які розгля

дають дрібні спори, незначні правопорушення. У Італії також існу ють народні примирителі (у общинах) і комісії примирителів. При незгоді сторін рішення посередників, громадських судів набува ють сили лише після затвердження державним судом першої інстанції. Функції досудового розгляду можуть виконувати суди старійшин (аксакалів) та суди звичаєвого права (Казахстан, Кир

гизстан).

Громадськими судами з досить широкими повноваженнями є адміністративні суди, що створюються при установах (США). Це, по суті, адміністративні суди, але вони не утворюють єдину систему, як, наприклад, у Німеччині. У Великобританії адмініст ративні трибунали розглядають не лише суто адміністративні справи, а й трудові, податкові спори, спори про оплату житла тощо.

Члени трибуналів не є державними службовцями, а громадськи

ми діячами.

§ 3. Системи судових органів. Органи і посадові особи,

які сприяють здійсненню судової влади

Системи загальних судових органів у зарубіжних країнах мо жуть відрізнятися залежно від форми державного устрою, тобто

в унітарних та федеральних країнах вони можуть бути неоднако вими. Наявність єдиної судової системи характерна для унітар

них держав (Франція).

У федеративних державах може існувати як єдина система

(Канада) так і «подвійна» (США), коли діють і федеральна сис

тема судових органів, і система судових органів суб’єктів феде рації (хоча, по суті, останньою, кінцевою інстанцією – є вищий федеральний суд).

Як правило, у більшості країн система загальних судів побу дована за принципом ланковості (інстанційності): суд першої інстанції, апеляція, касація. Обсяг повноважень судів, що розгля дають справи як перша, апеляційна, касаційна інстанції, здійсню ють ревізію рішень нижчих судів, встановлюється поточним за конодавством.

Структура судової влади окрім судів може охоплювати і деякі інші державні органи, установи і посадових осіб, які обслугову

ють судову владу. Одним із завдань цих органів є сприяння су

довій владі. Це прокуратура, органи попереднього слідства, адво кати, нотаріуси, судові виконавці, судова поліція.

Детально їх повноваження регулюються спеціальними зако нами і вивчаються іншими галузями права.

Прокуратура – орган, функції якого полягають у криміналь ному переслідуванні осіб, що скоїли злочини, у підтриманні пуб

лічного (державного) обвинувачення у суді (крім справ приват

ного обвинувачення), а також нерідко у нагляді за законністю по переднього розслідування злочинів і утримання осіб у місцях позбавлення волі. Статус прокуратури, як правило, визначається і регулюється спеціальними законами та судово процесуальним законодавством.

Залежно від місця прокуратури у системі державних органів

можна відмітити такі групи країн:

а) країни, де прокуратура входить до складу міністерства юс тиції (США, Польща, Франція). Так, у Сполучених Штатах міністр

юстиції (генеральний аторней) є одночасно і генеральним проку

рором, а у Франції загальне керівництво прокурорами, які діють при судах і не утворюють єдину ієрархічну систему, покладено на

міністра юстиції. Крім того, маючи статус магістрату, діяльність

прокурорів знаходиться у компетенції Вищої ради магістратури; б) країни, де прокуратура входить до складу суддівського кор пусу (магістратури) і знаходиться при судах (Італія, Іспанія). Так,

у Іспанії прокуратура входить до складу системи судової влади з

функціональною автономією; в) країни, де прокуратура виділена у організаційно відокрем

лену самостійну систему (Китай, Угорщина). Прокуратура тут займає проміжне між судом та виконавчою владою положення;

г) країни, де прокуратура взагалі відсутня (Великобританія).

Функції прокурорів виконує адвокатський корпус, а у важливих

альні закони. Це пов’язано із тим, що суддям належать особливі повноваження, в тому числі й щодо вирішення людських доль. До суддів, як правило, висуваються високі вимоги як професій ного плану (як правило, наявність вищої юридичної освіти і пев ний стаж роботи на інших юридичних посадах), так і моральні (це не лише відсутність судимості, а й бездоганна, незаплямована репутація), а також вимоги щодо певного життєвого досвіду (як правило, підвищений вік для обіймання посади суддів).

Уконституціях, як правило, сформульовані загальні принци

пи правового статусу суддів. До таких принципів віднесені: при значення, незмінність, незалежність суддів та суддівська несу місність.

Убільшості країн суддівський корпус формується шляхом при значення (хоча існують виключення, наприклад, виборність суддів

удеяких штатах США; в країнах тоталітарного соціалізму судді

нижчих судів обираються громадянами або представницькими

органами, як правило, на термін переобрання останніх – 5 років). Процес призначення суддів ґрунтується на юридично регла ментованій процедурі професійного відбору, якій, в свою чергу, передує спеціальна професійна підготовка і строгі правила про ходження суддівської кар’єри. В Іспанії і Франції, наприклад, судді призначаються за конкурсом органами суддівського самовряду

вання – верховними радами магістратур. У Польщі, судді при

значаються Президентом за поданням Всепольської Судової Ради. У Великобританії – лордом канцлером, але без конкурсу, та за

порадою комісії, яка знаходиться при ньому (склад комісії не роз

голошується). У США федеральні судді, а також голова Верхов ного Суду призначаються Президентом за згодою Сенату. У Мек

сиці судді штатів призначаються законодавчими органами штатів.

Принцип призначення покликаний, на відміну від принципу виборності, забезпечувати професіоналізм судової діяльності. Ос кільки, під час обрання суддівський корпус формується громадя

нами і навіть представницькими органами, як правило, при цьому

діє політичний чинник. Виборці не настільки строго керуються суто професійними, особистими якостями кандидатів, а передусім

їх політичними переконаннями. Звичайно, політичний момент існує і під час призначення суддів, тому більш прийнятним є та кий порядок призначення, який не є виключною прерогативою

однієї гілки влади.

Порядок формування органів конституційної юрисдикції є дещо іншим.

Незмінність. Як правило, конституції не вказують, на який термін призначаються судді (проте, досить рідко зустрічається призначення на певний строк, наприклад, 10 років у Японії, або спочатку на певний строк, а згодом безстрокове – у Молдові). Як правило, незмінність поєднується з такими поняттями, як «без строковість» та «пожиттєвість». «Пожиттєвість» означає, що ка

р’єра судді закінчується із досягненням певної вікової межі (у Ве

ликобританії – 72 роки, у Японії – 65). Кар’єра судді може закін читися у зв’язку із фізичним станом, який не дозволяє нормально здійснювати суддівські функції, із скоєнням злочину, у зв’язку з його недостойною поведінкою (наприклад, у США судді викону ють свої повноваження, допоки їх поведінка є бездоганною).

Новітні конституції, як правило, встановлюють, що судді не

можуть бути усунуті із посади, звільнені у відставку, окрім ви

падків і при дотриманні гарантій, передбачених законом (наприк лад, ст. 117 Конституції Іспанії).

Незалежність – один із самих широких принципів конститу ційно правового статусу суддів, який, як правило, закріплюється через таку формулу: «Судді – незалежні й підкоряються лише за кону». Економічною гарантією незалежності судді – є високий

рівень заробітної плати.

Принцип несумісності забороняє суддям і всім, хто утворює корпус магістратів, одночасно займати інші державні та громадські

посади, а також займатися іншою оплачуваною (крім викладаць

кої та наукової) діяльністю. У судових установах виключаються родинні зв’язки.

Судовий імунітет – ще одна із гарантій незалежності суддів,

означає, що суддя не може бути притягнутий до дисциплінарної й, більше того, до кримінальної відповідальності за свої рішення у конкретних справах, за винятком випадків, передбачених за

коном.

Суддівське самоврядування. Завдання органів суддівського самоврядування полягає у представництві і захисті інтересів

суддів, у рішенні кадрових питань та питань дисциплінарної відпо відальності. Такі органи можуть здійснювати інспектування судів, пропонувати кандидатури для призначення на суддівські посади

або навіть самі призначають суддів (Іспанія). В Італії, Франції,

Румунії – Вища рада магістратури, в Іспанії – Генеральна рада судового корпусу, у Болгарії – Вища судова рада. До складу та ких органів зазвичай входять голови верховних (касаційних) судів, вищих спеціалізованих судів (наприклад, адміністратив них), міністр юстиції, генеральний прокурор тощо. Частина членів може призначатися головою держави (у деяких країнах за подан ням палат парламенту), частина обирається загальним з’їздом суддів.

§ 5. Конституційні принципи здійснення судової влади

Діяльність суду спирається на принципи, які закріплені у більшості зарубіжних конституцій. Серед таких принципів виді

ляють ті, що стосуються, передусім, організації судових систем

(частину з них ми вже розглянули вище: здійснення правосуддя лише судом із забороною надзвичайних судів, інстанційність, яка виявляється через загальне право на оскарження судових рішень, принципи, які стосуються правового статусу судів (магістратів) – незалежність, яка реалізується через гарантії незмінності та суд дівського імунітету), а також принципи, якими суд повинен ке

руватися при здійсненні правосуддя. Це так звані принципи су

дового процесу, тобто встановленого законом порядку розгляду

і вирішення судових справ. У певному обсязі ці принципи виз начаються у судово процесуальному законодавстві, у розділах

конституцій, в яких мова йде про судово процесуальні гарантії прав людини. Такі принципи, а також гарантії, закріплені у ос

новних міжнародно правових актах у галузі захисту прав люди

ни: Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р., Європейській конвенції із захисту прав і основних свобод людини 1950 р.

Коротко зупинимося на деяких із основних принципів діяль

ності суду.

1.Свобода доступу до суду означає заборону відмови у прий

нятті справи з причин відсутності закону або його незрозумілості. Суд зобов’язаний прийняти позов, або із законних причин (не підсудність, непідвідомчість) відхилити його.

2.Гласність, тобто відкритий публічний суд. Закриті судові засідання проводяться лише у строго визначених законом випад

ках (якщо зачіпаються питання державної таємниці, інтимного життя сторін). Але у будь якому випадку рішення суду оголошу ються публічно.

3.Усний характер процесу дає більше можливостей для досл ідження усіх обставин справи, з’ясування позицій усіх учасників процесу (ст. 120 Конституції Іспанії, ст. 90 Конституції Австрії).

4.Принцип змагальності означає, що сторони у процесі (обви нувач і підсудний, позивач і відповідач) мають рівні права у про

цесі доказування, і рівні можливості в обстоюванні своїх позицій,

що дає можливість суду винести об’єктивне рішення.

5.Право на захист означає, що особа має право користуватися послугами адвоката з моменту затримання (у більшості країн) або арешту. Право на захист може передбачати надання безкоштов ної юридичної допомоги у випадках, встановлених законом.

6.Презумпція невинуватості означає, що особа, яка звинува

чується у вчиненні злочину, вважається невинною, поки її вина

не буде доведена у передбаченому законом порядку і встановлена вироком суду, який вступив у законну силу. Із цього принципу витікають й інші важливі правила процесу: обвинувачений не по винен сам доводити свою невинуватість, свідчити проти самого себе; усі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого тощо.

7.Заборона подвійного покарання: ніхто не може бути засуд

жений повторно за один і той самий злочин.

Серед принципів діяльності суду називають також принцип мотивованості судових рішень, принцип відповідальності держа

ви за судову помилку, принцип неможливості використання до

казів, отриманих незаконним шляхом, незастосування зворотної сили закону, що обтяжує відповідальність, тощо.

Розділ 16

Місцеве управління

узарубіжних країнах

§1. Поняття місцевого управління і місцевого самоврядування в зарубіжних країнах

На сучасному етапі місцеві органи влади є суттєвою ланкою

політичної системи у зарубіжних країнах. У світі становлення системи місцевого управління пов’язане з процесами росту адмі ністративної, фінансової та судової самостійності середньовічних міст від центральної адміністрації. Сучасна система місцевого

управління склалася у результаті тривалих адміністративних і

муніципальних реформ. Сьогодні у більшості демократичних країн проблеми управління місцевими справами вирішуються як агентами центральної державної влади, так і представницькими органами населення певної адміністративно територіальної оди

ниці. У зв’язку з чим у зарубіжних країнах питанню правової рег

ламентації діяльності місцевих органів влади приділяється знач на увага.

У багатьох сучасних країнах світу регулювання діяльності місцевого управління проходить на вищому державному рівні, тобто на рівні конституції (Конституція Мексики 1917 р. – Розділ 5 «Про штати федерації», Конституція Японії 1947 р. – Глава 8

«Місцеве самоврядування», Конституція Республіки Болгарія 1991 р. – Глава 7 «Місцеве самоврядування та місцева адмініст

рація», Конституція Литви 1992 р. – Глава 10 «Місцеве самовря дування та управління» тощо). Необхідно підкреслити, що в од них зарубіжних конституціях функціонування місцевих органів

влади регламентоване більш докладно, а в інших – встановлю ються лише загальні принципи їх формування та діяльності.

Конституційні положення про місцеве управління отримують розвиток у поточному законодавстві. Наприклад, Конституція РФ

1993 р. – Глава 8 «Місцеве самоврядування» визначає лише основ ні засади роботи місцевих представницьких органів. У той же час на федеральному рівні подробиці встановлені у Федеральному за

коні «Про загальні принципи організації місцевого самоврядуван ня в РФ» 2000 р., Федеральному законі «Про загальні принципи