8. Екзистенціалізм.

Екзистенціалі́зм — (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування), Філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ C. К'єркегор та німецький філософ Ф. Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Визначальні риси екзистенціалізму:

• на перше місце висуваються категорії абсурдності буття , страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

• особистість має протидіяти суспільству ,державі , середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль , свої інтереси й ідеали;

• поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

• вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

• існування людини тлумачиться як драма свободи;

• найчастіше в художніх творах застосовується при йом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Екзистенціалізм також розглядають і в ширшому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жід, Альбер Камю , свободі, Жан Ануй , англійці В.Голдінг,А.Мердок , Дж.Фаулз ,німці Г.Е.Носсак,Ал.Жидьфред , американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець Мігель ДЕ Унамуно, італієць Діно Буццаті, японецьКобе Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчостіФ.Достаєвського ,Ф.Кафки , Р.М.Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

9. Франкфуртська школа.

Франкфуртська школа - критична теорія сучасного (індустріального) суспільства, різновид неомарксизма. Основні представники: Теодор Адорно, Макс Хоркхаймер, Герберт Маркузе, Еріх Фромм, Вальтер Беньямін, Лео Левенталь, Франц Леопольд Нейман, Фрідріх Поллок, з «другого покоління» - Юрген Хабермас, Оскар Негт. Термін «Франкфуртська школа» є збірним назвою, застосовуваним до мислителів, пов'язаним з Інститутом соціальних досліджень в Франкфурті-на-Майні; самі представники критичної теорії ніколи не об'єднували себе під таким найменуванням.Представники даної школи вважали, що буржуазне класове суспільство перетворилося на монолітну безкласову тоталітарну Систему, в якій революційна роль перетворення суспільства переходить маргінальним інтелігентам і аутсайдерам. Сучасне суспільство технократично і існує за рахунок поширення помилкового свідомості за допомогою засобів масової інформації, а також популярної культури, і нав'язуються культом споживання. Тоталітаризм - це практика стирання межі між приватним і публічним існуванням. Франкфуртська школа істотно вплинула на різні варіанти ідеології лівого радикалізму.

Франкфуртська школа виникла на базі Інституту соціальних досліджень (нім.) рос. при Університеті Франкфурта-на-Майні. Хоча відлік її існування прийнято вести з 1930 року, коли інститут очолив Макс Хоркхаймер, але марксистські дослідження велися в Інституті з моменту його заснування в 1923 році. Перший його директор, історик і правознавець австромарксистская толку Карл Грюнберг, залучив до роботи в Інституті цілий ряд талановитих молодих інтелектуалів з комуністичними і соціал-демократичними переконаннями, заснував перший великий журнал з історії робітничого руху в Європі і налагодив тісні зв'язки з Інститутом Маркса-Енгельса в Москві. Вже до 1930 року у франкфуртському інституті були закладені основи майбутніх напрямів роботи, а його журнал включав новітні статті Карла Корша, Дьєрдя Лукача, Хенріка Гроссмана і Давида Рязанова. Макс Хоркхаймер, що став директором Інституту в 1930 році, оголосив його метою розробку «соціальної філософії», доповненої емпіричними дослідженнями. У 1932 році попередній видання Інституту, «Архіви історії соціалізму і робітничого руху», було замінено на «Журнал соціальних досліджень».Навколо Франкфуртської школи групувалися опозиційно налаштовані марксистські мислителі, різко критично ставилися до капіталізму, але вважали, що ідеологи ортодоксальних лівих партій вихолостили і вульгаризували широту діалектичного аналізу. В умовах посилення нацистської партії Франкфуртська школа встигла врятувати архів Маркса і Енгельса, переславши його в Радянський Союз. Після приходу до влади нацистів у 1933 році представники Франкфуртської школи були змушені емігрувати до США, куди і був перенесений Інститут.

Франкфуртська школа оформилася на хвилі поширення соціалістичних і фрейдистских ідей в середовищі західних інтелектуалів. Вона продовжила розпочату Дьєрдем Лукачем (колишнім одним з її перших критиків) в Угорщині переосмислення вчення Маркса і Енгельса, відмінне від трактувань марксизму як у сталінському СРСР, так і в середовищі західних ортодоксальних соціал-демократичних і комуністичних партій. Необхідність подальшого розвитку марксизму в умовах XX століття, на думку франкфуртців, обумовлювалась придушенням робочого руху в Західній Європі і небезпеками, викликаними виникненням фашизму і нацизму. Важливу роль зіграла і публікація в Радянському Союзі невиданих до цього моменту «Економіко-філософських рукописів 1844» (1927) і «Німецькій ідеології» (англ.) рос. (1932) з архіву Маркса і Енгельса. Ці твори, написані з радикально-гуманістичних позицій, наочно свідчили про спадкоємність гегельянської і марксистської думки, а також про центральну роль концепції відчуження в ранньому марксизмі.