9

Право ЄС

Тема 4. Вплив права європейського союзу

На правові системи держав-членів.

Перегляд права європейського союзу

Лекційні питання:

1. Доктрина верховенства права Європейського Союзу над національним правом держав-членів

2. Доктрина прямої дії права Європейського Союзу

2.1. Пряма дія положень установчих договорів ЄС

2.2. Пряма дія міжнародних угод

2.3. Пряма дія регламентів

2.4. Пряма дія директив і рішень

3. Відповідальність держав-членів перед індивідами за порушення права Європейського Союзу

3.1. Принцип відповідальності держав-членів за неімплементацію директив

3.2. Принцип відповідальності держав-членів за порушення права ЄС

4. Відповідальність Європейського Союзу

5. Судовий перегляд актів інститутів Європейського Союзу

5.1. Елементи судового перегляду актів інститутів ЄС за ст. 263 Договору про діяльність ЄС

5.2. Судовий перегляд у випадку бездіяльності інститутів ЄС за ст. 265 Договору про діяльність ЄС

5.3. Судовий перегляд за ст. 277 Договору про діяльність ЄС (непрямий перегляд)

1. Доктрина верховенства права Європейського Союзу над національним правом держав-членів

Верховенство права ЄС над національним правом держав-членів є важливим елементом усього правопорядку ЄС. В жод­них установчих договорах ЄС не згадується про верхо­венство права ЄС.

Розвиток доктрини верховенства, "так само, як і доктрини прямої дії права ЄС, є цілковитою заслугою ЄСП. У цьому сенсі концептуальним було рішення у справі Costa v. ENEV. Позивач цієї справи був акціонером енергетич­ної компанії, яка була націоналізована відповідно до італійського закону. Пан Коста стверджував, що цей закон суперечить Договорові про Співтовариство (1957p.).ЄСП визнав, що не­зважаючи на те, що закон про націоналізацію був прийнятий після ратифікації Договору про Співтовариство (1957р.) Італією, принцип lex posterior derogat priori (лат. "наступний закон скасовує попередній") до таких випадків не застосовується, тобто національне право за жодних обставин не може мати пріоритету перед правом Співтовариства, оскільки інакше все право Спів­товариства не мало б сенсу.

Оскільки для держав-членів Договір про ЄС та Договір про діяльність ЄС, які замінили Договір про Співтовариство (1957р.) є передусім міжнародними угодами, у разі колізії права ЄС та національного права слід брати до уваги метод інкорпорації міжнародних угод, який практикується в національному праві держав-членів.

Існують 2 головні методи: так званий моністичний (відповідно до якого міжнародна угода набирає чинності та автоматично стає частиною національної правової системи одразу після ратифікації) та так званий дуалістичний, згідно з яким інкорпорація міжнародної угоди відбувається у вигляді прий­няття окремого закону.

У зв'язку з незручностями, пов'язаними з відмінностями підходів у різних державах-членах¹, тамаючи на меті універсальне застосування права ЄС, ЄСП детально розвинув судову практику, що тлумачить принцип верховенства права ЄС.

Вперше ця доктрина згадувалася в рішенні по справі Van Gend en Loos.

Іншими концептуальними рішеннями є вже згадуване Costa v. ENEL, а також Internationale Handelsgesellschaft GmbH, Simmenthal SpA No. 2, Factortame.

В рішенні у справі Van Gend en Loos ЄСП уперше вжив поняття "нового право­порядку", заради встановлення якого держави обмежують свої суверенні права.

В рішенні у справі Internationale Handelsge­sellschaft GmbH ЄСП постановив, що будь-який законодавчий акт ЄС можна переглянути лише на рівні та згідно з правом ЄС.

У справі R. v. Secretary of State for Transport, ex parte Factortam ЄСП навіть визнав можливість надання індивідам тимчасових засобів захисту (англ. interim relief) від національного закону, що суперечить праву ЄС.

Проте слід пам'ятати, що ЄСП не може скасувати національ­ний закон. Це може зробити лише національний орган, відпо­відно до внутрішнього законодавства держави-члена ЄС (орган, що прийняв акт, або орган конституційної юрисдикції). У зв'язку з цим, природно, виникають неабиякі практичні проблеми, тому в рішенні у справі Simmenthal SpA (No. 2)ЄСП встановив, що національні суди не повинні застосовувати національний закон, який суперечить праву ЄС.

При цьому, національні суди не зобов'язані звертатися до компетентного органу з поданням про скасування такого акта або очікувати його скасування.

І все ж, незважаючи на значний розвиток доктрини верхо­венства права ЄС, ставлення до неї держав-членів ЄС була та продовжує бути неоднозначним.

У Великій Британії (яка інкор­порувала право Співтовариства Законом про Європейські Спів­товариства 1972р.) Палата Лордів, найвища судова інстанція цієї країни, часто вдавалася до різноманітних хитрощів, за допо­могою яких тлумачила національне законодавство, що суперечить Договору про Співтовариство (1957 p.), як таке, що відповідає праву Співтовариства.

Французькі суди низкою рішень продемонстрували своє відкрите небажання дотримува­тися доктрини верховенства права ЄС.

Заперечення Німеччини, здається, є найбільш обґрунтованими: від самого початку Німеччина посилалася на деякі невідповідності права ЄС національ­ному Основному закону. Проте пізніше у судових рішеннях, зокрема в справі Steinike und Weinlig, було знайдено своєрідне розв'язання цієї проблеми: визнано, що за німецьким правом оскаржити конституційність права ЄС можна лише шляхом оспорювання Закону про ратифікацією Німеччиною установчих договорів ЄС.