5. Психоаналітична філософія.

Засновником психоаналітичної традиції, яка вплинула не тільки на філософську думку XX століття, але й на медицину і психологію, соціоло­гію і педагогіку, антропологію й етнографію, на сучасне мистецтво і літе­ратуру, став австрійський психіатр і психолог Зігмунд Фрейд (1856-1939 рр.) Його основним внеском в науку і філософію стало дослідження ролі підсвідомого у людській психіці, впливу підсвідомого на життя і поведінку людини, на історію та культуру людства. Найбільш відомими його творами стали «Я і Воно», «Тлумачення сновидінь», «Майбутнє однієї ілюзії».

Своє вчення 3. Фрейд розцінив як третій в історії думки людства від­чутний удар по наївному людському самолюбству. Коперник поклав край претензії людини на центральне місце у Всесвіті (людина та її колиска-Земля опинилися загубленими у безмежному просторі космосу, поряд з іншими «рівноправними» планетами). Вчення Дарвіна вказало на місце людини в одному ряду з іншими живими істотами, поставило під сумнів

100 ідею божественного походження людини як «вінця творіння». Психоаналіз Фрейда доводить безпідставність претензій людини вважати себе розум­ною істотою, що керується в своєму життя власним розумом. Виявилося, що людина не є господарем навіть у своїй домівці - у власній душі.

6. Персоналізм.

Персоналізм (від лат. Persona - особистість), теистическое напрям сучасної буржуазної філософії, що визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а весь світ проявом творчої активності верховної особи - бога. Персоналізм сформувався наприкінці 19 столітті в Росії і США, потім у 30-х рр.. 20 в. у Франції та інших країнах. У Росії ідеї персоналізму розвивали Н. А. Бердяєв, Л. Шестов, почасти Н. О. Лоський та інші. Основоположниками американського персоналізму з'явилися Б. Боун, Дж. Ройс; їх послідовники - У. Хокінг, М. Калкинс, Е. Брайтмен, Е. Кент, Д. Райт, П. Шиллінг, Р. Т. Флюеллінг, які об'єдналися навколо журналу "Personalist ", заснованого в 1920 Флюеллінгом. Французькі персоналісти (П. Ландберг, М. Недонсель, Г. Мадіна, П. Рікер та ін) групувалися на чолі з Е. Муньє і Ж. Лакруа навколо журналу "Esprit", заснований в 1932. Представітелямі нерелігійного персоналізму були Б. Коутс (Великобританія), В. Штерн (Німеччина) та інші. Принципу ідеалістичного монізму і панлогизма гегелівського толку в персоналізму протиставляється ідеалістичний плюралізм - множинність існувань, свідомостей, воль, особистостей. При цьому утримується принцип теїзму, тобто творення світу верховної персоною (богом) і наділення його здатністю розвитку. Персоналісти висувають на перший план не пізнає істину суб'єкта класичної філософії, а людську особистість у всій повноті її конкретних проявів, в її неповторної індивідуальності. Особистість перетворюється на фундаментальну онтологічну категорію, основний прояв буття, в якому вольова активність, діяльність поєднується з безперервністю існування. Але витоки особистості кореняться, за персоналізму, не в ній самій, а в нескінченному єдиному початку - бога. Існує аналогія між цими принципами персоналізму і Монадологія Г. Лейбніца, що розвилася в кінцевому рахунку в формі теодицеї. Задачу орієнтації людини у світі Персоналізм покладає на релігійну філософію, яка повинна знайти сенс існуючого з точки зору волевиявлення людини в співвіднесеності з вищим початком, богом.Поширення Персоналізм-симптом кризи позитивістського світогляду і посилення тенденцій ірраціоналізму. У Росії Персоналізм розроблявся в руслі філософсько-літературного ідеалістичного руху початку 20 в., Представники якого вважали особистість єдиним суб'єктом історії і носієм культури в протилежність народним масам і виступили одними з перших теоретиків "масової культури" і "масового суспільства". Особистість була протиставлена ​​суспільству і його домаганням визначати все її життя, а доля особистості була протиставлена ​​теорії прогресу. Теоретичною базою розвитку ідей П. в Росії з'явилася спроба знайти "третю лінію" в філософії, яка знімає протилежність матеріалізму та ідеалізму, суб'єкта та об'єкта. По думці Бердяєва і Шестова, всі вчення про людину, що розглядають його в співвідношенні з природою або суспільством, а не самого по собі, недостатні. Згідно П., існування індивіда, вплетене в складну мережу суспільних відносин, підпорядковане соціальним змінам, виключає для нього можливість затвердити своє неповторне "Я".Персоналізм розрізняє поняття індивіда й особистості. Людина як частина роду, як частина суспільства є індивід; про нього - біологічному чи соціальному атомі - нічого не відомо, він лише елементна частина, що визначається співвідношенням з цілим. Людина ж як особистість може затвердити себе тільки шляхом вільного волевиявлення, за допомогою волі, яка долає і кінцівку життя людини, і соціальні перегородки як би зсередини людини. Таким чином, в основі вчення персоналізму про особистості лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про закономірності соціального розвитку не може бути вирішене раціональним пізнанням. Рішення завжди виходить з особи, передбачає напрям волі, вибір, моральну оцінку. "... Вся глибина проблеми не в досягненні такої організації суспільства і держави, за якої суспільство і держава давала б свободу людської особистості, а в утвердженні свободи людської особистості від необмеженої влади суспільства і держави ..." (Бердяєв Н.).Принцип діяльного вольового індивіда в кінці 19 ст. привертає увагу філософів США. Раннє покоління американських персоналістів (Боун, Дж. Хауісон, Калкинс) виступило проти поширеного в США абсолютного ідеалізму, проти підпорядкування особистості безособовому космічному порядку. Надалі Брайтмен і Флюеллінг розвинули положення про "світ особистості" у всій його повноті, який "більше" світу природи і є справжньою ареною буття. Головний представник французького католицького персоналізму-Е. Муньє оголошує християнське вчення про особу основою революційного перевороту в житті людства, що дозволяє створити якесь "суспільство особистостей", подібне християнській громаді. Оскільки особистість, згідно персоналізму, знаходиться у ворожих стосунках з дійсністю, життя особистості починається з того, що вона ламає контакт із середовищем; вона повинна піти в себе, щоб "зосередитися". Внутрішні властивості особистості, "покликання", "інтимність" повинні, на Муньє, оберегти особистість і суспільство як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, з'єднати особистості між собою. Головним способом самоствердження особистості виступає внутрішнє самовдосконалення.У розумінні соціальних проблем є певна відмінність між американським і французьким персоналізму. Перший напрямок залишається в рамках констатації кризи сучасного суспільства і людини, покладаючи надії на життєздатність західної культури і підміняючи соціальну проблематику завданням самовдосконалення особистості. Французький ж Персоналізм, акцентуючи увагу саме на соціальній доктрині (Муньє), проповідує ідеал середньовічної громади як антипода урбаністичної цивілізації. Для французького персоналізму, пофарбованого песимістично, характерна антікапіталістічеськая спрямованість. Муньє писав про загальну кризу капіталізму, який приведе його до загибелі; закликав до соціального оновлення, до "персоналистской і общинної революції", відрізнялися їм від соціалістичної революції, провідною до колективізму. Ця революція, на його думку, повинна бути одночасно і духовною, і економічною, створити умови для розквіту особистості і безконфліктності в суспільстві. Вона й думки як результат поширення персоналістського вчення серед людей.Персоналізм є спробою конкретизувати християнський ідеал особистості в умовах сучасного капіталістичного суспільства, за наявності відчуження, де над людиною тяжіють і поневолюють його ворожі суспільні сили. Історія персоналізму свідчить, що проголошена ним програма соціальних і духовних перетворень носить утопічний характер. В даний час Персоналізм значною мірою втратив свій вплив, його основна проблематика розробляється неотомізмом і особливо екзистенціалізмом.