Політичні системи, що виключають дієвий вплив політичних партій

Як не дивно, але й нині у світі є держави де немає політичних партій або ж вони є заборонені. Тобто фактично це країни, де відсутня партійна система взагалі. Такі країни існували завжди: при рабовласництві, при феодалізмі та капіталізмі. Лише у новітній час вони перестали бути дуже розповсюдженими. Але і у наш час є такі країни, щоправда їх дуже мало.

Умовно сучасні “непартійні” системи можна поділити на 3 типи:

• система політичної єдності;

• система монархічної диктатури;

• система республіканської диктатури.

Система політичної єдності характерна для країн, де немає розвинутої політичної системи. Це стосується в основному слаборозвинутих напівфеодальних країн. Населення країни у даному випадку є політично єдиним і попри відсутності заборони створення політичних партій у державі не виникає жодної політичної сили. Наприклад, океанічна держава Тувалу, що стала незалежною у 1978 році. Такою ж до 1979 року було Західне Самоа, поки там не було створено першу партію самоанського населення – Партія прав людини. Серед економічно розвинутих країн сюди можна включити державу Ватикан, де створенню політичних партій заважає не скільки відсутність політичного плюралізму серед населення держави, скільки відсутність парламенту, створення якого є неможливим, враховуючи той факт, що населення Держави-міста Ватикан складає всього тисячу чоловік.

Система монархічної диктатури характерна для абсолютних та дуалістичних монархій, де існує сильна влада монарха.У абсолютних монархіях (Саудівська Аравія, Бруней, Катар, Бахрейн, Оман, ОАЕ) політичні партії взагалі заборонені, але вони є і діють нелегально (Комуністична партія Саудівської Аравії, Народний Фронт визволення Бахрейну, Народний фронт визволення Оману, тощо). У дуалістичних монархіях партії можуть діяти і легально, і нелегально. Так, у Бутані діяльність політичних партій заборонена, тому значна їх частина діє поза Бутаном, зокрема партія Бутанський конгрес. Політичні партії заборонені у Кувейті, до 1989 року їх діяльність була заборонена законодавством Непалу. У деяких державах, зокрема, у Марокко та Йорданії політичні партії є досить політично активні: вони борються за депутатські місця у парламенті, але монарх зосереджує у цих країнах надзвичайну виконавчу владу, а існування парламенту більше залежить від його ласки, тому тут партійна система як така відсутня. Так, у Марокко лише 1961 року було створено парламент – Палату Представників, хоча Марокко стала незалежною державою ще з 1956 року, а жоден з урядів Марокко не був партійним, а у Йорданії в 1957-73 року діяльність політичних партій була заборонена, а у 1974-84 році у країні був відсутній парламент, що теж робило непотрібним існування політичних партій.

Останнім варіантом політичної системи, що виключала дієвий вплив політичних партій є система республіканської диктатури. Її можна поділити на систему заборони та систему номінального впливу.

Система заборони передбачає, що правлячий режим забороняє діяльність інших політичних партій. Тут він діє за принципом лівійського лідера Муамара Каддафі: “Партія – це диктатура. Це влада частини над цілим, знецінення демократії. Належність до партії – це зрада, причому кількість партій не міняє суті справи”. Як правило політичні партії підлягають забороні після приходу до влади військового чи прокомуністичного режиму. Так, усі військові режими Африки – Чаду, ЦАР, Ефіопії, Гани, Гвінеї, Нігерії, Мавританії, Судану забороняли політичні партії, розпускали існуючий у країні парламент, замінюючи його військовим представницьким органом.

Як правило, такий стан подій зберігається до повалення військової диктатури. Деякі військові режими поступово переростають у класичні однопартійні, як це мало місце у Судані та Ефіопії.

У демократичну партійну систему режим заборони політичних партій переростає рідко. Це мало місце у Ліберії, де у 1984 році була скасована заборона існування політичних партій, видана у 1980 році. Тут можна назвати і Чилі, де режим фашистської диктатури Августо Піночета Угарте (1973-90) замінено демократичним режимом мирним шляхом.

Інший вид непартійної системи – система номінального впливу – передбачає факт існування у державі значної кількості політичних партій. Але жодна з них не має доступу до влади, оскільки влада у державі перебуває у руках непартійної групи, найчастіше військової.Діяльність політичних партій у цьому випадку ніяк не обмежується, але відсутність реальної можливості прийти до влади робить саме існування партій непотрібним. Таким був режим Сухарто, який для підтримки свого режиму створив непартійну Організацію функціональних груп, яка “перемагала” на усіх парламентських виборах Індонезії. Відсторонення усіх політичних партій від влади було характерно для військових диктатур у Перу (1968-80) та Гондурасу (1972-80). Тут військові взагалі розпустили вищий законодавчий орган, замінивши його військовою хунтою, що виключило будь-який вплив політичних партій на формування органів державної влади.

На даний момент у 20 державах діяльність політичних партій заборонена або нічим не обумовлена.

Двопартійною вважають систему,в якій реальну боротьбу за владу ведуть лише дві партії (як приклад - демократична та республіканська партії США). Однак це не виключає існування інших політичних партій, які за політичним впливом просто не можуть скласти конкуренції двом “основним монстрам” політичного життя. На думку багатьох політологів, двопартійна система найкраще забезпечує стабільність розвитку суспільства, максимально наближаючи інтереси держави й партій.

Тепер варто сказати ще дещо про двопартійність взагалі. Безперечно біпартизм є конкурентною системою, оскільки передбачає дієву опозицію провладній партії і усі політичні сили крім тих, що бажають насильницького приходу до влади діють як легальні організації.

В основному двопартійна система є альтернативною партійною системою, бо існує альтернатива існуючій правлячій політичній силі, але не завжди. Так, коли дві провідні політичні сили домовляються між собою про кооперацію, то утворюється система, яка є неальтернативною. Зрозуміло, що блоку двох партій, що мають до ¾ місць у парламенті та абсолютний політичний авторитет у суспільстві протистояти фактично неможливо. Така ж система існувала з 1957 по 1978 рік у Колумбії, коли президентом країни були лідери “традиційних” партій по черзі, а в уряд входили у рівній кількості і ліберали, і консерватори. Такий стан справ було закріплено конституційно, що автоматично робило непотрібним існування інших політичних сил. На щастя недемократична “поправка про владу” була відмінена у 1978 році, але й досі жодна з інших політичних партій не змогла сформувати уряд.

В будь-якому випадку біпатризм є ліберально-демократичною партійною системою.

Мінусом біпатризму є той факт, що інші політичні сили, що не мають доступу до влади, поступово втрачають свій вплив і серед свого традиційного електорату, який розуміючи, що необхідно голосувати за “прохідну” партію не голосує за найкращу, на його думку, партію. Це призводить до того, що правління двох партій стає “диктатурою”, але не тоталітарною, а двопартійною. Щоправда, цей мінус стосується лише класичного біпатризму. “Німецька двопартійність” не має цього мінуса, бо у даному випадку треті партії “мають шанс” якщо і не завоювати та здійснювати державну владу, то принаймні брати участь у її здійсненні.

Плюсом двопартійності є те, що він забезпечує політичну стабільність у суспільстві.Це призводить до того, що у суспільстві відбуваються позитивні зрушення в економіці, політиці та соціальній сфері. Те, що США, Великобританія , ФРН та Канада є представниками “Великої сімки” знає кожен. Австралія, Нова Зеландія та Австрія є також далеко не аутсайдерами у економіці. А Канада є лідером серед країн за рівнем якості життя. Щоправда, біпатризм не дав позитивних результатів у Латинській Америці, де традиційно існує політична нестабільність. Але це сталося через інші причини: президентська форма правління зумовила часті державні перевороти, заколоти, у тому числі військові. Навіть Аргентина та Венесуела, що досягли високого рівня індустріалізації економіки нині переживають затяжну економічну кризу, в Аргентині за останній рік змінилося декілька президентів, а у Венесуелі стався заколот. Тому можна з повною впевненістю говорити, що біпатризм не дає позитивних результатів у країнах із сильною владою голови держави. А США, що були демократичною державою весь період свого існування, були скоріше винятком, виключенням із цього правила.

У країнах же з конституційними монархіями та парламентськими республіками позитивний вплив біпатризму – безперечний.

Багатопартійна системаможе бути схарактеризована як така, що передбачає реальний вплив на функціонування державних інститутів суспільства (парламенту, уряду, судових структур) більше двох політичних партій.

Багатопартійна система: плюси та мінуси

Багатопартійна система передбачає те, що реально на владу претендують багато політичних партій – три, чотири, а то й більше.

Якщо дотримуватися класифікації Д.Сарторі, то видами багатопартійної системи є:

• поміркованого плюралізму (обмеженого плюралізму);

• поляризованого плюралізму (радикального плюралізму, крайнього плюралізму);

• атомізована.

Партійна система поміркованого плюралізму передбачає те, що за владу борються 3-5 партій. Самостійно жодна з них не може завоювати владу, тому утворюються коаліції, часто досить тривалі. Антисимтемних партій у такій системі практично немає: усі партії задовольняються існуючою соціально-економічною системою і жодна з них не збирається будувати принципово іншу, усі партії прагнуть лише реформувати існуючу. Опозиція у даному випадку лише одна – ліва або права.

В якості прикладу тут можна назвати Нідерланди, Норвегію, Данію або Бельгію та інші країни.

Так, у Бельгії на 1990 рік уряд формувався представниками 5 політичних партій: Християнською народною партією (ХНП; очолила уряд), Соціально-християнською партією (СХП), Соціалітичною партією(фламандців), Соціалістичною партією (франкофонів) та Союзом “Фольксюні”, тому що жодна з партій не здобула достатньої кількості голосів для формування уряду.

Партійна система поляризованого плюралізму передбачає те, що боротьбу за владу беруть понад шість політичних партій.Це зумовлює нестійкість партійних урядових коаліцій і загальну політичну нестабільність. У даній партійній системі існують антисистемні партії, а опозицій – дві: ліві та праві.

Країна, де діє партійна система поляризованого плюралізму – Італія, де урядова коаліція може включати 5-6 політичних партій. В уряді як правило представлені Народна партія, Італійські соціал-демократична, ліберальна та республіканська партії. В країні діє права опозиція, представлена неофашистами, а ліву опозицію представляє Демократична партія лівих сил та різні комуністичні організації.

Близькою до поданих вище двох видів партійних систем є двоблокова система (або чотири партійна), коли владу у країні поперемінно ділять два блоки політичних партій – лівий та правий. Така система діє у Франції, де владу у країні ділять правий блок ОПР-СФД (Об’єднання в підтримку республіки та Союз за французьку демократію) та лівий блок, очолюваний Соціалістичною партією. Щоправда, тут двоблокова система має риси системи поляризованого плюралізму: у країні діє права опозиція – Національний фронт та ліва опозиція – комуністи. Але порівняно з системою поляризованого плюралізму політична система Франції є більш структурованою і тому її можна порівняти із системою поміркованого плюралізму.

Останнім видом багатопартійної системи є атомізована система. Для неї характерна повна відсутність партій-лідерів, що робить неможливим формування партійного уряду або ж він формується на базі широкої коаліції.

Наприклад, уряд Малайзії з 1974 року формується представниками Народного фронту – коаліції 11 (а спочатку 13) політичних партій, серед яких ще трохи виділяється Об’єднана малайська національна організація.

Багатопартійна система є безперечно альтернативною, оскільки завжди існують політичні партії, що можуть замінити існуючу правлячу партію або правлячу коаліцію. Виняток становить лише система кооперації політичних партій, коли усі значні політичні сили входять до складу урядової коаліції, а поза нею лишаються лише найдрібніші політичні сили. Багатопартійність також є конкурентною та ліберально-демократичною, оскільки завжди партії знаходяться у відносинах конкуренції, а багатопартійність характерна для демократичних режимів.

Багатопартійна система має багато позитивних рис. Так, політичний режим у країні не може поступово перерости у авторитарний режим, оскільки державні установи очолюють представники самих різних політичних партій.В даному випадку авторитарні режими можуть встановитися лише шляхом заколоту.

Але негатив багатопартійності також очевидний – коли партій занадто багато, то політична ситуація у країні є вкрай напруженою. Італійський соціолог Д.Сарторі вважає, що крайня багатопартійність (тобто атомізована або поляризованого плюралізму) вкрай небезпечна для держави, оскільки загострення політичної ситуації створює передумову до диктатури.

Чудовий економічний розвиток країн Франції, Бенілюксу, Норвегії, Данії, Португалії свідчить на користь багатопартійності поміркованого плюралізму та двоблокової системи, яка виключає негативні сторони багатопартійності: напруження політичної ситуації та політична розпорошеність суспільства. Але зберігається позитив: децентралізація влади, тобто влада зосереджується в руках декількох партій, що робить перешкоду виникненню авторитарних тенденцій у політиці. Щоправда, Італія теж добилася значних успіхів в економіці, але уряди у ній міняються дуже часто: термін дії італійського уряду як максимум рік.

Тому оптимальним варіантом багатопартійності є багатопартійність поміркованого плюралізму та двоблокова багатопартійність.

У державі цивілізованій (демократичній), що нормально функціонує, загальним критерієм визначення типу партійно-політичної системи є кількість партій, які мають представництво в парламенті внаслідок проведення демократичних прямих загальних виборів.

У багатопартійній політичній системі, як правило, характер парламентської більшості, побудованої на різноманітних комбінаціях основних партій, які представлені в парламенті, змінюється після кожних виборів. Відповідно змінюються й урядові кабінети.

У сучасному світі можна виокремити сім основних видів партійних систем:

• однопартійні (колишній СРСР, Китай, Куба, Північна Корея);

• з партією-гегемоном (Мексика, колишні країни соціалі¬стичного табору);

• з панівною партією (Японія, Індія - в окремі періоди своєї історії);

• двопартійні (США, Канада, Великобританія);

• поміркованого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція);

• поляризованого плюралізму (Італія, Нідерланди, Фін¬ляндія);

• атомізовані (Малайзія).

Найчастіше у світовій політичній практиці використовується партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох-п’яти партій, з яких жодна не переважає й не може самостійно утворити правлячу коаліцію. Відтак вони змушені йти на досягнення угод, компромісів щодо формування уряду згідно з кількістю виборних депутатських мандатів у парламенті та місцевому самоврядуванні. Доволі поширеною є й поляризована партійна система, за якої боротьбу за політичну владу ведуть більше шести партій.

Якщо в країні налічується надто багато невеликих партій (що особливо характерно для посттоталітарних суспільств), як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборної боротьби. Звичайно, такі угоди не можуть бути довготерміновими і не можуть гарантувати політичної стабільності в суспільстві. Однак вони відіграють певну роль у формуванні партійно-політичної структури суспільства, запровадженні демократичних процедур в управлінні суспільством, підвищенні рівня його політичної та правової культури.