Тема: Політичні партії та партійні системи. Громадські організації і рухи
План
1. Партії як об’єднання громадян: суть та ознаки.
2. Функції політичних партій.
3. Типи політичних партій.
4. Поняття партійної системи країни та типи партійних систем.
5. Громадські організації і рухи.
1. Партії як об’єднання громадян: суть та ознаки
Невід’ємною частиною політичної системи сучасного демократичного суспільства є політичні партії – політичні громадські організації, які борються за владу чи за участь у її здійсненні.
В основі діяльності партій можуть лежати різноманітні групові потреби, що пред’являються до вищих державних інституцій. Тим самим через партії населення заявляє про свої групові вимоги. Правлячі структури також використовують партії у якості посередника для здобуття підтримки свого соціально-економічного та політичного курсу.
У політичній науці існує три підходи до визначення політичної партії:
Ідеологічний.
Політичний.
Класовий.
Суть ідеологічного підходу у тому, що партія розглядається як носій певної ідеології, певних цінностей та ідей, задля досягнення яких вона і створюється її членами.
Політичний підхід полягає у тому, що метою будь-якої партії є завоювання, утримання та здійснення державної влади.
Класовий підхід розглядає партію як виразника інтересів певного класу, соціальної групи.
Як правило, більшість визначень політичних партій нині є синтезом перших двох підходів, а інколи і усіх трьох. Якщо ж провести такий синтез, то отримаємо:
Політична партія – це організація, що має певну ідеологію, цінності та ідеї, які вона прагне досягти шляхом завоювання, утримання та здійснення державної влади і при цьому максимально задовольнити інтереси якогось класу або соціальної групи.
Виділяється також організаційний чинник розуміння політичної партії – партія є насамперед організацією.
Загалом виділяють чотири критерії, за допомогою яких можна відрізнити політичну партію від подібних до неї політичних організацій:
1. Будь-яка політична партія має договірний характер, тобто без ініціативи групи осіб партія не може бути створена. Партія не може бути створена “під лідера” і вона має бути орієнтована на довготривале існування. Якщо ж вона орієнтована на одну особу і припиняє існування із закінченням політичного існування її лідера, то дана організація є не політичною партією. Її краще всього назвати клікою, фракцією, клієнтською групою.
2. Політична партія крім центральних органів має цілу систему місцевих осередків – комітетів, бюро, правлінь, партійних організацій, тощо. Якщо ж політична організація їх не має, а представлена лише у парламенті, то її краще всього назвати парламентською групою.
3. Третій критерій стосується основної цілі політичної партії – боротьби за владу, що робить неможливим сплутання її з групами впливу, які борються не за завоювання влади, а за вплив на неї.
4. Політична партія завжди прагне зв’язку з масами, зокрема, за допомогою виборів та інших способів. Це відрізняє її від політичних клубів, які хоч і мають певну ідеологію, місцеві осередки та політичну мету, але не залежать напряму від політичної волі мас.
Серед політологів немає одностайності щодо початку виникнення політичних партій .
Англо-американські політологи вважають, що перші політичні партії та партійна система виникли з часів “Славної революції” коли виникають котерії (аристократичні політичні групи) вігів і торі.
Політологи континентальної Європи вважають, що партії виникають лише у ХІХ ст., коли виникають масові партії із фіксованим членством.
Так, американський політолог М.Вебер виділяє три етапи генезису політичних партій: котерії, політичного клубу та масової партії, хоча усі ці етапи пройшла лише Партія соціал-лібералів у Великобританії, а інші політичні партії, що існують на даний момент виникли одразу як масові політичні партії.
Котерії, на відміну від партії виражали інтереси виключно аристократії, об’єднували представників виключно аристократії та не мали стійких ідеологічних цілей.Так, спочатку віги і торі відрізнялися лише однією загальною ціллю: віги бажали посилення ролі парламенту, а торі – короля. А після встановлення конституційної монархії у Англії різниця між ними практично зникла, хіба що віги бажали дещо розширити політичні права буржуазії.
Від котерій політичні клуби, виникнення яких припадає на кінець XVIII століття, відрізнялися розвинутою системою регіональних осередків та ідеологічною розвиненістю, а від партій – відсутністю фіксованого членства та все ж недостатньо розвинутими програмними документами. Хоча політичні клуби могли об’єднувати тисячі та десятки тисяч членів вони ще не були масовими, оскільки прихід до влади політичного клубу часто здійснювався не шляхом виборів, а за допомогою заколоту. Політичні клуби згодом створюються і в Англії (“Чарлтон клаб” торі (1831) та “Реформ клаб” вігів (1836)). Тут незалежність клубів від мас досягалася виборчими обмеженнями (цензами), через що виборцями були лише великі землевласниками та промисловою буржуазією.
В країнах Америки партії не проходили через етап котерій та клубів. В них ці етапи існували у формі етапу “протопартій”: у США виникають фракції “федералістів” та “республіканців”, а згодом “партії” вігів (виразники інтересів промисловців) та демократів (виразники інтересів рабовласників), а у країнах Латинської Америки – “партії” лібералів (виразники інтересів промисловців) та консерваторів (виразники інтересів землевласників).
Останній етап – етап масових партій починається з 1861 року, коли віги створюють Національну Ліберальну Асоціацію. Першою робітничою партією є за версією марксистів Національна Чартистська Асоціація, створена ще 1840 року, хоча справді масовою робітничою партією став Всенімецький робітничий союз, що існував з 1863 року.
Причиною виникнення масових партій є розширення виборчих прав населення, що призвело до створення ними власних робітничих організацій з фіксованим членством. Це у свою чергу змушувало “традиційні” партії також реформуватися, щоб розширити свій електорат і у нових умовах продовжувати залишатись при владі.
По-своєму йшов партійний генезис у колишніх колоніальних країнах та у Росії. У колоніях партії виростали із національно-визвольних рухів, наприклад правляча до 1991 року в Алжирі Партія фронт національного визволення виникла з відповідного руху Фронт національного визволення, що вів визвольну війну проти французьких колонізаторів з 1954 року.
А у Росії (та Україні, що входила до її складу) попередниками перших партій були революційні організації типу гуртків, груп, а згодом і масових “партій”, крім того першими партіями тут були робітничі, а не “традиційні”, як це мало місце у країнах Європи. Причиною цього є те, що абсолютизм, що панував у Росії стримував розвиток політичних партій, а “традиційні” партії сподіваються на підтримку правлячого центру.
В останні десятиріччя у партійних системах країн Західної Європи відбуваються зміни, які проявляються у:
втраті традиційними масовими партіями своєї ваги у суспільстві та їх подальшому занепаді;
скороченні кількості членів партії, зростанні у них кількості людей старшого віку, мотивації молодих людей вступати до партій виключно заради кар’єри;
втраті партіями ідеологічного характеру.
Варто дещо зупинитися на цих змінах.
Ці зміни насамперед проявляються у тому, що партії соціалістичного та комуністичного напряму поступово втрачають свої позиції, все більшої ваги набирають нові політичні сили, ідеологічно “розмиті” та нетрадиційні – зелені, націоналістичні, ультраправі, тощо.
Зокрема, у якості прикладу таких об’єднань беруть партію “Форца Італія”, очолювана чинним прем’єр-міністром Італійської республіки Сільвіо Берлусконі. Дана партія не є лівою або правою, її не можна назвати ні консервативною чи ліберальною, ні тим більше соціалістичною чи комуністичною. Ця партія фінансується виключно з власних джерел, насамперед з власної підприємницької діяльності. Тому їй не потрібні кошти державного фінансування або членські внески. Відповідно ця партія нечисленна, проте власні економічні ресурси та ефективний менеджмент дали їй змогу перемогти на минулих парламентських виборах та очолити уряд.
Населення Європи більше голосує не за ідеологічним принципом, а за програму розвитку партії. Відповідно особа може на одних виборах проголосувати за одну політичну силу, а через кілька років на наступних виборах за політичну силу, діаметрально протилежну з своєю ідеологією. Коли політичні сили, які традиційно очолюють уряди, на думку виборця виявляться нездатними проводити ефективну економічну та соціальну політику, то виборець охоче віддає голоси за нові політичні сили.
Так, “традиційні” лідери Австрії – соціалісти та християн-демократи (СПА та АНП) на виборах 2000 року поступилися місцем ультраправій Австрійській партії свободи. В 2002 році ультраправі святкували перемогу в Нідерландах, а у ФРН коаліція соціал-демократів та зелених дещо послабила свої позиції на користь ХДС/ХСС та вільних демократів.
В Угорщині практично усі політичні партії (крім Робітничої партії) є партіями центристського напряму з орієнтацію на ринкову економіку та політичний плюралізм, тому виборець голосував виключно за програму дій партій. Коли економічний спад 1989-94 років в Угорщині поглиблювався виборець віддав голоси угорським соціалістам, які швидко стабілізували економіку. Проте нездійснення ними соціальних реформ та “вестернізація” економіки призвело до приходу до влади Союзу молодих демократів, який обіцяв зробити угорську економіку більш “угорською”.
Подібна ситуація сталася і в Польщі. Польські партії також суттєво не відрізняються між собою. Проте криза 90-х років змусила виборця віддати перевагу соціал-демократам, програма дій яких асоціювалася із стабільною економікою та високим рівнем життя населення.
Що ж до європейських партій зелених, то ідеологічна розмитість цих партій не дає сумніву. Асоціація “Зелені/90” ФРН досить близька до соціал-демократів, у той же час наші “зелені” у своїй більшості є партіями несоціалістичними.
2.Функції політичних партій
Функції партії, які найбільш яскраво відображають її місце у політичному процесі, виражають необхідність вирішення внутрішніх та зовнішніх завдань. Відповідно виділяються внутрішні та зовнішні функції політичних партій.
До внутрішніх функцій відноситьсянабір членів, стан партійної каси, регулювання майнових чи інших відносин між первинними організаціями, партійною елітою та новими членами.
Щодо зовнішніх функцій, то кількість їх є різноманітною. Наприклад, політолог К. фон Бойме виокремлює чотири функції політичних партій:
визначення мети;
акумуляція та вираження соціальних інтересів (У суспільстві існують різноманітні та різнорідні інтереси. Вирішити їх окремо неможливо, тому із сукупності інтересів виділяються передусім найбільш соціально значимі, які узгоджуються та вирішуються партією після постановки цих інтересів у партійній програмі);
мобілізація та соціалізація громадськості у межах системи, особливо на виборах – здійснюється шляхом висунення партією своїх кандидатів на виборах у законодавчі органи держави та боротьба за їх обрання. Партії висувають своїх лідерів та намагаються схилити до підтримки свого кандидата якнайбільше число населення. Ця функція відображає зв'язок партії із суспільством і соціальними об'єднаннями. Визначаючи важливу роль партій у політичній соціалізації, необхідно підкреслити, що їхня участь у ній є складовою ширшої ідеологічної діяльності партій. Тому обгрунтованіше було б розглядати участь партій у політичній соціалізації у межах і контексті такої функції, як ідеологічна функція партії.
"рекрутування" еліти та формування уряду – під "політичним рекрутуванням" розуміється підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять у політичну систему, у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави.
Деякі політологи доводять кількість функцій до восьми - дев'яти, як правило шляхом поділу названих вище функцій на кілька конкретних.
Якщо узагальнити усі ці функції, то можна сказати, що політологи виділяють такі функції партій, як політична, ідеологічна, організаторська та функція представництва.
Важливо зазначити дещо про ідеологічну функцію. У сучасній західній партології можна зустріти твердження, згідно з яким не визначається ідеологічна функція партій. Зокрема, наголошується, що західні політичні партії далекі від ідеології. Як аргумент наводиться, що партії не мають власних програм із визначенням їхніх ідеологічних постулатів, не мають статутів, в яких би до членів партії ставилися певні вимоги, визначалися їхні обов'язки. У деяких державах, щоб вважатися членом партії, досить віддати свій голос під час виборів за її кандидата.
Проте навіть за відсутності ідеологічної програми конкретна політична діяльність партії має ідеологічний характер, бо партії виступають безпосередніми ініціаторами і творцями цілого шерегу теоретичних концепцій і доктрин, якими потім керуються органи державної влади, президенти та уряди. Кожна партія має для цього своєрідний мозковий центр. У країнах Заходу у різні часи створювалися доктрини держави всезагального добробуту, теорія соціального та політичного плюралізму, концепція спільного ринку, план Маршалла, неоконсерватизм тощо. Особливо чітко ідеологічна діяльність партій виявляється у пропагандистській роботі, зокрема, у виступах партійних лідерів із промовами і статтями в пресі, в розробці та поширенні різних партійних документів, маніфестів, заяв, декларацій та ін.