3. Типи політичних партій
Питання типології є одним з найскладніших серед аспектів вивчення розділу “Політичні партії та організації”, оскільки критеріїв поділу (а отже й типів) політичних партій є безліч. Крім того, деякі типи партій у різних авторів знайшли різне розуміння.
За представництвом у парламенті (класифікацію вперше виділяє М. Дюверже) розрізняють парламентсько-електоральні та непарламентські партії. Перші мають у парламенті фракцію або представника, другі – діють поза парламентом.
Інші політологи критерій поділу партій на парламентські та позапарламентські називають критерієм формування політичних сил. Відповідно до нього парламентсько-електоральні партії формуються “зверху”, їхнє формування відбувається у середовищі парламенту.Створений депутатами центральний орган (Президія, Правління) формує місцеві осередки партії. В даному випадку лідером партії стає лідер парламентської фракції, а сама фракція стає центральним керівним органом партії (оскільки фактично до складу Правління або Президії входять члени відповідної парламентської фракції).
Непарламентські партії формувалися поза парламентом, “знизу”.Тут керівним органом партії є Правління або Президія, а парламентська фракція та її члени є підлеглі їм. Формування цих партій відбувається поза парламентом, ініціатором створення партії є не парламентська фракція, а місцеві партійні осередки. Абсолютна більшість сучасних партій є непарламентськими.
За ставленням до влади виділяють урядові, опозиційні та позасистемні партії.
Урядовими партіями є партії, що здійснюють державну владу (входять до складу уряду або очолюють його), мають дієвий вплив на органи виконавчої влади або діють в інтересах влади. Такі партії є здебільшого консервативні, прагнуть зберегти існуюче становище, щоб утриматися при владі.
Опозиційні та позасистемні партії в уряді не представлені, а тому їх діяльність спрямована не на здійснення державної влади відповідно до поставлених у партійній програмі завдань, а на критику правлячих політичних сил, пропаганду власних політичних поглядів та завдань, механізмів їхнього досягнення. Опозиційні сили при цьому діють легальним (законними) методами, вони присутні як правило в парламенті, де беруть активну участь в законотворчому процесі.Позасистемні політичні партії виступають за досягнення своєї мети нелегальними методами (збройний переворот, організація масових заворушень, допомога закордонних держав),тому як правило такі партії підлягають офіційній забороні. Різниця між опозиційними та позасистемними партіями полягає насамперед в їхній радикальності: позасистемні партії занадто радикальні, прагнуть не реформувати існуючу соціально-економічну та політичну систему, а ліквідувати її, створивши іншу, принципово нову.
За функціональним критерієм партії можна поділити на:
партії індивідуального представництва,
партії соціальної інтеграції.
Активність членів партії індивідуального представництва у процесі розв'язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням, а партійна організація у період між виборами не діє. Її головна функція – відбір представників, які, у разі обрання, користуються "вільним мандатом" і відповідальні лише перед власною совістю.
Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденного життя індивідів.
За прагматичністю виділяють:
ідеологічні партії,
партії ділових інтересів.
Програма першої групи політичних партій ґрунтується на основі певного світогляду, а метою другої групи політичних партій є соціально-економічне забезпечення інтересів своїх прихильників, інтересів певних професій, соціальних груп. Цей поділ є доволі умовним, оскільки і економічний, і ідеологічний аспекти є важливими для політичних партій. Даний критерій лише розрізняє партії, для яких є важливішим той або інший критерій.
Поділ партій з точки рівня їх прогресивності на ліві, праві та центристські є також умовним. Традиційно вважають, що лівими партіями є комуністичні та соціалістичні, правими – консервативні та ліберальні, а центристами є представники лібералів та соціал-демократів. Фашисти та неофашисти є ультраправими силами, а троцькісти та представники крайньолівих комуністичних течій – ультралівими. Проте такий підхід є однобічним. При поділі партій на ліві, праві та центристські береться до уваги не партійна ідеологія, а рівень прогресивності. Здебільшого ліві партії прагнуть радикально перебудувати суспільство, економіку та політичну систему, праві – прагнуть закріпити вже досягнуте становище, а позиція центристів з цього питання є невизначеною. Таким чином, представники одної і тої ж ідеології в одній країні будуть лівою силою, у другій – правою або центристською.
Політичні партії відрізняються одна від одної також за організаційною структурою та членством. Відповідно цих параметрів розрізняються партії масові і кадрові. Поділ партій на кадрові і масові вперше був запропонований М. Дюверже у праці "Політичні партії" (1951).
Масові партії об'єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії. Такі партії формувалися поза парламентом. Рекрутуючи свою соціальну базу в основному з нижчих шарів населення, масові партії прийняли характер соціальних рухів, орієнтованих на робітників, селян і різнорідні релігійні групи. Їхня організаційна структура значною мірою склалася раніш завоювання ними перемог на виборах і проведення кандидатів у парламенти. Здебільшого, особливо на первісному етапі, партії цього типу характеризувалися лівою орієнтацією. Надалі, багато селянських і релігійних партій прагнули до того, щоб отримати риси масових партій. Ідеологія у масових партіях використовується для масової політичної мобілізації. Члени партії не тільки платять внески, що є головним джерелом фінансування партії, але й активно беруть участь у справах партії. Це, як правило, ліві партії комуністичної, соціалістичної і соціал-демократичної орієнтації.
На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне "аморфне членство", відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів. Їх ще називають "партіями виборців". Керівництво кадровими партіями здійснюється небагатьма професійними політиками. Завдання таких партій полягає в тім, щоб мобілізувати в конкретному виборчому окрузі впливових осіб, здатних залучити підтримку максимально більшого числа виборців з різних соціальних шарів незалежно від їхній ідеологічних орієнтацій. Те, що масовими партіями досягається кількістю, у цих партій забезпечується підбором відповідних кадрів, здатних ефективно організувати виборчу кампанію. Цьому принципові випливають багато європейських партій консервативної орієнтації. Республіканська і демократична партії США багато в чому сполучать у собі масового і кадрового початку, і з цього погляду їх можна назвати гібридними.
Відповідно до свого ідеологічного забарвлення партія може бути:
консервативною,
ліберальною,
соціалістичною,
комуністичною,
фашистською,
конфесійною,
нетрадиційною (екологічні, молодіжні, жіночі партії).
Залежно від групи, інтереси яких виражає та чи інша партія виділяють партії: поміщицькі, буржуазні, селянські, робітничі (комуністичні та соціал-демократичні), етнічні, правлячої еліти, регіональної еліти, галузевої еліти, конфесійні.
Виділяють й інші класифікації політичних партій.