5. Поняття партійної системи країни та типи партійних систем
Партії існують у політичній системі суспільства не ізольовано. Вони тісно пов’язані між собою. Цей зв’язок у політичній науці має назву “партійна система держави”.
Взагалі слово «система» є грецького походження і означає ціле, що складене із частин або з’єднання.
З цього можна зробити висновок, що система – це є сукупність множини елементів, які знаходяться у відносинах зв‘язку один з одним.
Відповідно можна зробити висновок, що партійна система – це сукупність політичних партій, відносин та зв’язків, що існують між цими партіями у їх боротьбі за завоювання, утримання та здійснення державної влади.
Партійні системи є складовими політичної системи суспільства загалом.
Термін “партійна система” науковці визначають:
• право партій на формування власної системи правління (С. Ньюмен, Р. Штайнігер);
• сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, які прагнуть до представництва в ньому (Е. Каак, А. Ковлер);
• сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві;
• сукупність політичних партій, які існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституціоналізації згідно з чинним законодавством (В. Євдокимов).
Характер партійних систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність функціонування демократичних інститутів суспільства.
Партійна система виникає із створенням перших політичних партій, коли вони починають реально впливати на владу та здійснювати державну владу.
Партійна система – політичне явище, яке досить складне та неоднозначне. У кожній країні, де діє партійна система, вона має якісь свої, національні особливості, тому не можна говорити, що усі партійні системи – однакові. Вони мають багато спільних рис, але є і відмінні ознаки, що характерні лише для даної партійної системи. Практичноскільки країн із партійними системами стільки функціонує партійних систем.
У політичній науці виділяють різні класифікації поділу партійних систем.
Так, Є.Вятр виділяє альтернативні та неальтернативні партійні системи. В.Євдокимов – двопартійну, поляризовану коаліційну, неполяризовану коаліційну та однопартійну системи.
Під альтернативною партійною системою у політичній науці розуміють таку партійну систему, при якій хоча б одна політична партія має реальні шанси замінити ту політичну партію, яка знаходиться при владі у даний момент. В даному випадку у державі присутня і правляча партія або коаліція , і хоча б одна з опозиційних сил, причому усі з них (і влада, і опозиція) мають рівні шанси захопити владу.
У той же час неальтернативна партійна система виключає реальну конкуренцію за владу. Хоча легально у країні існує багато партій, діють опозиційні сили, але дієва опозиція, така, що може реально захопити та здійснювати державну владу, у країні з такою партійною системою, відсутня.
Класифікація політолога Д.Сарторі включає у себе 7 партійних систем:
Однопартійна;
З партією-гегемоном;
З домінуючою партією;
Двопартійна;
Поміркованого плюралізму;
Поляризованого плюралізму;
Атомізована.
Інші політологи виділяють 4 типи партійних систем:
ліберально-демократична;
фашистська;
авторитарна;
народної демократії.
Крім того виділяють конкурентні та неконкурентні партійні системи.
Неконкурентна партійна система не передбачає ніякої альтернативи правлячій партії, тобто опозиція не може сформувати уряд не в силу своєї роздрібненості або слабкості політичної програми, а через тиск з центру, а то й оголошення опозиції поза законом.
Конкурентна партійна система передбачає існування легальної опозиції. Така система є ліберально-демократичною.
Неконкурентні партійні системи поділяються на фашистські, авторитарні та народного фронту.
Один із найпоширеніших підходів до типології партійних систем полягає у виокремленні одно-, дво- і багатопартійних систем.
Однопартійна система характеризуєтьсяуправлінням державою лише однією партією (як у колишньому СРСР) і властива авторитарним та тоталітарним політичним режимам.
Однопартійна система – це така партійна система, при якій реально на владу може претендувати лише одна політична партія.Це не означає, що інші партії у державі відсутні, вони можуть і існувати, але їхній вплив на реальну політику – мінімальний. Причому мінімалізація впливу інших партій може досягатися як недемократичними методами, так і цілком демократичним способом.
Використовуючи класифікацію різних політологів можна загалом визначити, що однопартійна система буває таких видів:
класична однопартійна система;
партійна система з партією-гегемоном;
партійна система з домінуючою партією (домінантна партійна система).
Класична однопартійна система має такі основні ознаки:
у країні легально діє лише одна політична партія;
дана політична партія є правлячою;
усі урядовці, державні службовці і абсолютна більшість депутатів представницьких установ є членами правлячої партії;
партія є державною, а діяльність інших політичних сил, навіть тієї ж ідеології забороняється;
органи управління правлячої партії є вищими за органи управління держави;
голова партії, як правило концентрує всю повноту влади або лише фактично (коли він поєднує посади голови партії та голови держави чи уряду) або і фактично, і формально (коли головою держави (уряду) законодавство вважає голову правлячої партії).
Вперше така система встановилася у 1921 році у Радянській Росії, пізніше класична вона встановлюється у фашистських державах, а після другої світової війни вона, переставши існувати на Заході Європи, поширюється на країни Центральної та Східної Європи, Азії та Африки.
Чому ж ця система встановилась і на інших континентах. По-перше, більша частина нових однопартійних держав були колишніми колоніями й тому політична, у тому числі і партійна система тут не була розвинута. Партії тут виникають із визвольних рухів, що часто були лівої орієнтації і прийшовши до влади забороняли інші “непатріотичні” політичні сили. Але заради справедливості скажемо, що більше половини з однопартійних режимів були прозахідними і тут основною причиною було небажання ділити владу з іншими політичними силами, чому сприяло запровадження президентської форми правління. По-друге, економічна та соціальна відсталість у країнах з даною системою. Як такого розшарування суспільства на соціальні групи тут не відбулось і тому найбільшу політичну активність тут проявляла армія, яка ніколи не мала нічого спільного з демократією.
Нині класична однопартійність зберігається ще в ряді країн, наприклад, у Анголі, Мозамбіку, Танзанії, Габоні, Конго, Джибуті, ЦАР, Кот д’Івуарі.
По-своєму встановлювалась однопартійність у соціалістичних державах Європи та Азії. Тут встановилася однопартійна система із партією-гегемоном. Тут формально діє кілька політичних партій, але усі вони об’єднані у громадську організацію Народний фронт (або Національний фронт, Вітчизняний фронт, тощо) під керівництвом комуністичної партії. Формально некомуністичні сили мають доступ до влади: вони представлені у парламенті, а іноді – і в уряді. Але фактично усі вони грають мінімальну політичну роль, оскільки вони не можуть змінити існуючу правлячу партію, оскільки за нею вже заздалегідь зарезервована більшість місць у парламенті. Таку систему називають ще “квазібагатопартійністю”, прихованою однопартійністю або партійною системою народного фронту.
Така система існувала у багатьох державах соціалістичної співдружності: В основному такий етап був перехідним і з часом її заміняли на класичну однопартійність. Хвиля демократизації 1988-91 років призвела до встановлення в усіх постсоціалістичних державах багатопартійної системи і нині “квазібагатопартійність” існує лише у КНДР та Китаї.
Деякі диктатори створювали приховану однопартійність, але без посередництва Національного фронту. Так, у 1967-79 роках у Бразилії діяло лише 2 політичні партії – правлячий Національний союз оновлення (АРЕНА), що очолювався військовим командуванням, та опозиційний Бразильський демократичний рух (МДБ). МДБ фактично була “ширмою демократії”, оскільки фактично АРЕНА узурпував усю владу в країні.
Деякі представники називають в якості прикладу партійної системи з партією-гегемоном партійну систему Мексики, де діяльність інших партій не обмежується і кількість їх нічим не обумовлюється, проте правляча партія безперервно здійснює владу (але не шляхом репресій та заборони партій-конкурентів, а шляхом тримання під контролем преси, державного апарату та державних установ). Дієва опозиція правлячій партії (Інституційно-Революційна партія (ІРП)) у Мексиці практично відсутня.
Останній вид однопартійної системи – партійна система з домінуючою партією, коли владу в країні довгий час здійснює одна політична партія, причому її політичний авторитет ґрунтується на довірі суспільства до дій правлячої партії.
Це є найголовнішою причиною, що відрізняє систему домінування від “мексиканського варіанту” гегемоністської системи: партія перемагає не в силу свого зрощення з держапаратом та контролю за тим, що формує громадську думку, а в силу дійсної довіри суспільства до найпотужнішої політичної сили.
До недавнього часу така система діяла у Швеції, у Японії, Індії, нині діє у Сінгапурі, Іспанії та ряді інших країн.
Серед країн із партійною системою домінування однієї політичної партії є й африканські країни: тут вони переросли з класичної однопартійності, наприклад, Єгипет, де правляча Націонал-демократична партія (колишній Арабський соціалістичний союз А. Насера) отримує до ¾ місць у Народних зборах АРЄ.
З усіх видів однопартійних систем лише система домінування партії є конкурентною, а усі інші види однопартійності є неконкурентними системами.
Усі однопартійні системи є неальтернативними, оскільки реальної альтернативи існуючій правлячій силі не існує або через відсутність інших політичних партій, або через дуже високий політичний авторитет правлячої партії, або через надзвичайно низький політичний авторитет неправлячих політичних сил.
Однопартійні системи можуть бути авторитарними (класична однопартійність, партійна система з партією-гегемоном, але без створення народного фронту), ліберально-демократичними (система домінування політичної партії), фашистськими (також класична однопартійність, але у фашистських державах) та народної демократії (партійна система з партією-гегемоном у складі Народного фронту).
Безперечним недоліком однопартійної системи є тенденція до авто- та тоталітаризму.Так, прихід до влади у Південній Африканській Республіці Націоналістичної партії призвів до формування у ПАР фашистської диктатури білої меншості, де інші політичні сили грали мінімальну роль, а небіле населення не мало виборчих прав. Вже зазначалося про не зовсім демократичний режим правління ІРП у Мексиці.
Хоча історичний досвід Швеції, Сінгапуру або Японії навпаки свідчить на користь однопартійної системи, хоча не класичної, а домінантної, оскільки тут з часу запровадження такої системи не було диктаторських режимів.
Хоча також слід розвіяти невірну думку про те, що класична однопартійність є свідченням існування диктаторського режиму у державі. Здебільшого це так, але є винятки: з 1923 по 1946 рік у Туреччині діяла лише одна політична партія – Народна Республіканська партія (НРП), яка була правлячою. Але це зовсім не свідчило про тоталітарну диктатуру Кемаля Ататюрка та його наступників, оскільки діяльність інших політичних партій не заборонялося. Під забороною перебувала лише комуністична партія, яка виступала за революційну зміну влади. Відсутність інших політичних сил просто свідчило про єдність тогочасного турецького суспільства та цілковите вдоволення режимом НРП чи принаймні відсутність альтернативи суспільному розвитку Туреччини під керівництвом НРП. Ця альтернатива виникла лише у 1946 році, коли було створено Демократичну партію. Існування у 80-х роках однієї політичної сили, що керувала у океанічній державі Кірібаті (Християнсько-демократична партія) також не свідчило про недемократичність режиму.
Однопартійність має деякі позитивні риси, яких позбавлена багатопартійна:
вона є єдиним засобом ліквідації розколу у суспільстві та акумуляції усіх сил суспільства на розбудову власної держави, економічної, політичної та соціальної сфери;
вона є дієвим засобом підвищення політичної активності населення.
Позитив однопартійної системи для економічного розвитку багатьох країн світу – беззаперечний.Особливо це стосується країн із партійною системою домінування. Так, Японія є другою за економічним потенціалом країною у світі, Швеція – третьою за рівнем якості життя, а Сінгапур перетворився у індустріальну державу із слаборозвинутої всього за 30 років. Але й післявоєнний економічний розвиток багатьох слаборозвинутих країн із класичною однопартійністю або гегемоністською системою вражаючий. До масової кризи – політичної та економічної, що охопила більшість цих країн у 90-і роки такі країни-аутсайдери, як Югославія, Румунія, Північна Корея перетворились з аграрних чи напіваграрних країн у індустріально-аграрні, а Куба та Мексика – у аграрно-індустріальні. До 70-х років позитивно розвивалися і індустріальні НДР та Чехословаччина та індустріально-аграрні Польща та Угорщина. Нині прикладом дієвості однопартійності можна назвати Китай, який входить до десятки країн за економічним потенціалом і стає одним із світових полюсів впливу. Щоправда, це не говорить про те, що у КНР відсутній негатив однопартійної системи – у Китаї немає дійсної демократії.