9.3. Необхідність, функції та завдання інституту банкрутства підприємств
З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були милосердними до неспроможних боржників. Так, у Київській Русі злісний банкрут прирівнювався до злодія (татя), кредитори могли продати неспроможного боржника разом з усім його майном. У середньовіччі гарантом забезпечення повернення боргу було не стільки майно, скільки сама особа боржника: його життя, особиста свобода та недоторканність. У Франції, наприклад, у середньовіччі діяв указ, згідно з яким винних у банкрутстві належало піддавати покаранню, надіти нашийник і помістити біля ганебного стовпа1.
Розвиток капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з явищем банкрутства. Поступово в цивільному та торговельному законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задовольнити позови та претензії кредиторів. Вид покарання неспроможного боржника тепер значною мірою залежить від того, з яких причин боржник став банкрутом. Якщо банкрутство настало внаслідок дії об’єктивних обставин, то покарання є мінімальним, а якщо воно є результатом шахрайства, недбалості чи халатності, то винні в цьому особи підлягають адміністративним та кримінальним покаранням. У результаті еволюції законодавства про банкрутство підприємств до нього дедалі більше вносилося норм, спрямованих не стільки на ліквідацію боржника, скільки на його фінансове оздоровлення.
Загалом законодавство про банкрутство має виконувати три основні функції:
запобігати непродуктивному використанню активів підприємств;
реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрутства, маючи значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію);
сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.
Головне у провадженні справи про банкрутство підприємства — якомога повніше задовольнити вимоги креди- торів, які пред’явлені до боржника. Цього можна досяг- ти так:
а) у процесі ліквідаційної процедури продати майно боржника й розподілити виручені кошти між кредиторами;
б) втілити в життя план санації (реорганізації) боржника, що передбачає його збереження.
Арбітражний суд може застосовувати до боржника такі типи процедур:
а) ліквідаційні;
б) реорганізаційні;
в) санаційні.
До прийняття нового законодавства про банкрутство в Україні домінував перший метод. Проте в багатьох економічно розвинених країнах пріоритетною є санація, а не ліквідація підприємства-боржника. У ФРН, наприклад, у центрі уваги введеного в дію з 01.01.99 оновленого закону про банкрутство перебуває можливість задоволення претензій кредиторів згідно з планом санації (реорганізації). Аналогічні положення можна знайти і в законодавствах США, Франції та інших економічно розвинених країн. У вітчизняному законодавстві про банкрутство, яке діяло до 2000 року, також передбачалася можливість санації підприємства у процесі провадження справи про банкрутство, проте це питання було не достатньо врегульованим. Новий закон передбачає більше можливостей для відновлення платоспроможності боржника до і після порушення справи про банкрутство.
Сутність банкрутства випливає з визначень, наведених у законодавстві про банкрутство. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про банкрутство» від 1992 року під банкрутством розуміють пов’язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений для цього строк виставлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом1.
У червні 1999 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який вводиться в дію з 01.01.2000 року. Цей Закон є революційним у сфері банкрутства та санації підприємств. Він дає таке визначення банкрутства: банкрутство — це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задо- вольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб’єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого ви- конати свої грошові зобов’язання встановлена арбітражним судом.
Суб’єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді. Не можуть бути суб’єктами банкрутства відособле- ні підрозділи юридичних осіб (філії, представництва, відділення).
Рис. 9.1. Альтернативні варіанти розвитку справи про банкрутство
За своєю суттю інституція банкрутства є одним зі спосо- бів добору (селекції) суб’єктів господарювання. Саме цим і зумовлена необхідність такої інституції. У ринковій еко- номіці банкрутство підприємств — нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається 20—30.
Позовних заяв щодо оголошення підприємств банкрутами 1999 року було в Україні 20 000. Як свідчить статистика, лише 35–45% підприємств, на які подано позови, оголошуються банкрутами (табл. 9.1).
В Україні близько 10—15% всіх поданих позовів про банкрутство стосуються підприємств з державною формою власності. Поширеною є думка, що в перехідний до ринкової економіки період положення Закону «Про банкрутство» що- до державних підприємств мають бути поблажливішими, щоб запобігти лавині банкрутств таких підприємств. По- ширення лояльного підходу на приватний сектор (зокрема на приватизовані підприємства) не вважається доцільним, оскільки тут криється певна небезпека. Якщо приватні підприємці не будуть повною мірою обмежені дією закону про банкрутство, то може суттєво постраждати фінансова дисципліна.
Таблиця 9.1