81. Література «втраченого покоління»

Втрачене покоління (або Втрачена генерація) — літературна течія, яка існувала в період між двома війнами – Першою та Другою світовою. Ця течія об'єднала таких письменників, як Джеймс Джойс, Ернест Хемінгуей, , Томас Еліот, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Річард Олдінгтон.

Втрачене покоління — це молоді люди, що покликані на фронт у віці 18 років, часто ще не закінчивши школу, рано почали вбивати. Після війни такі люди часто не могли адаптуватися до мирного життя, багато хто покінчив з собою, деякі божеволіли.

Вислів «втрачене покоління» став всесвітньовідомим завдяки Ернесту Хемінгуею, який використав слова Стайн як епіграф до роману «І сонце сходить» (друга назва «Фієста»).Після публікації роману Хемінґвея «Фієста» вислів «утрачене покоління» став використовуватися і для позначення певного соціально-психологічного феномена. «Втраченим» називали покоління людей, які пройшли крізь випробування світової війни і втратили не лише здоров’я, а й віру в життя та майбутнє. Біль і душевне сум’яття цих людей передавали у своїх творах письменники, які на власні очі бачили пекло війни.

У 1930-31 Еріх Марія Ремарк пише роман - "Повернення", в якому розповідає про повернення на батьківщину після Першої світової молодих солдатів, які вже не можуть жити нормально, - і гостро відчуваючи все безглуздя, жорстокість, бруд життя все-таки намагаються якось жити.

У своєму романі «Три товариші» він передрікає сумну долю втраченому поколінню. Ремарк майстрово описує положення, в якому виявилися ці люди. Повернувшись, багато хто з них знайшов воронки замість своїх колишніх будинків, більшість втратила своїх рідних і друзів. У післявоєнній Німеччині панує розруха, бідність, безробіття, нестабільність, знервована атмосфера. Ремарк так само дає і характеристику самим представникам «втраченого покоління. Це люди жорсткі, рішучі, вони визнають лише конкретну допомогу й іронічні з жінками. Чуттєвість у них стоїть попереду почуттів.

81. Література «втраченого покоління»

Новела Кафки «Перевтілення» шокує нас своїм песимізмом. Весь час автор наголошує на тому, що людина, опинившись у безвихідному становищі, нікому не потрібна, її цураються, від неї відвертаються найближчі - батько, матір, сестра. Суспільство, яке відштовхує душевно хвору, безпомічну людину, не має шансу вижити, воно повинне загинути. Цікаво, що ніхто з численних песимістів до Кафки не зміг показати людину в такому жалюгідному становищі - перетворену на бридку потворну комаху.

Грегор Замза - головний герой твору, людина глибоко нещасна, і письменник ставиться до нього з жалем і співчуттям, бо зміст його життя - страждання, муки, яких людині завдає світове зло. Виріс він у міщанській родині, яку цікавлять суто матеріальні блага. Батько його втратив роботу, мати хворіє на астму, а сестра Грета ще занадто молода, щоб працювати. Тому Грегор, змушений служити, став комівояжером, і багато часу проводить у поїздках, пропонуючи клієнтам зразки тканин. Ця робота не приносить йому задоволення, він відчуває себе самотнім, стомленим від життя, в якому бракує душевних стосунків, постійних товаришів, людського взаєморозуміння.

Із ставлення Кафки до свого героя бачимо, що він вболіває за нещасну маленьку й нікчемну людину, яка не заслуговує на зневагу, жорстоке і бездушне ставлення. Почуття Грегора до своєї родини були благородні, він хотів їй тільки добра, тоді чому саме його автор піддає жахливому перетворенню? Мені здається, що це не випадково, бо Грегор - не найбезнадійніша людина суспільства, він може прагнути до удосконалення, в той час як за інших вже не треба турбуватися - вони вже самі спотворились.

Реакція близьких людей просто вражає, бо ця трагедія мала б примусити їх волати про допомогу, робити все можливе і неможливе, щоб повернути сина і брата до людського становища. Але ці люди, обтяжені матеріальним життям, спокійно залишаються у своєму усамітненні, їхня воля наче паралізована.

Тим самим автор підкреслює, що людина - це комаха в безкрайому океані життя, яке їй вороже і намагається її знищити. Беззахисне створіння - людина - не може протистояти безодні, що поглинає її, бо не має засобів впливу на неї. Біда, на думку Кафки, чекає кожного саме в звичайному, щоденному житті.

Саме безпомічність, поразка людини становлять основну думку як новели «Перевтілення», так і життєвого кредо автора. Конфлікт людини і суспільства, людини і життя, стверджує Кафка, не може бути розв’язаним, ніхто не в змозі зробити людину повноправним хазяїном свого власного життя.

Жахлива ситуація відречення від близької людини примушує письменника наголосити, що якщо Грегор - людська істота в комашиній подобі, то його родина - комахи в людській подобі, і кожен з них може зайняти місце Грегора. Що чекає людину в цьому жахливому суспільстві, що чекає людину в цьому ворожому житті? Автор вважає, що людина приречена на самотність. Саме безпомічність, поразка людини складають основну думку як новели «Перевтілення», так і життєвого кредо автора.

Кафка вболіває за нещасну «маленьку» й нікчемну людину, яка, одначе, не заслуговує на зневагу, жорстоке, бездушне й байдуже ставлення. Адже почуття Грегора до своєї родини були благородні, він хотів їй добра.

Взагалі, щодо зображення трагічного безсилля «маленької людини», її приреченості проходить через творчість письменника. Яскравості, художній силі виразу цієї думки, експресії її втілення Кафка не має собі рівних у всесвітньому літературному процесі.