Питання для самостійної роботи

1. Проблеми розвитку міст в умовах глобалізації.

2. Місто як складна соціально-економічна система.

3. Причини інтересу до економічного зростання міст.

4. Економічні основи місцевого самоврядування.

5. Правова база економічного розвитку міст.

6. Концепція сталого розвитку міст.

7. Вільні економічні зони, їх вплив на розвиток економічної ситуації в Україні.

8. Стимулювання економічного розвитку міст.

9. Створення якісного муніципального середовища.

10. Розвиток малого і середнього бізнесу в містах.

9. Світовий досвід організації місцевого самоврядування План

9.1. Порядок формування органів місцевого самоврядування.

9.2 Компетенція органів місцевого самоврядування.

9.3. Сучасні муніципальні реформи у зарубіжних країнах.

9.1. Порядок формування органів місцевого самоврядування

У більшості сучасних держав управління всіма справами на місцях здійснюється спеціальними органами місцевого самовряду­вання, які формуються на основі загального, рівного й прямого ви­борчого права таємним голосуванням, а також спеціально призначе­ними з центру органами місцевого управління. Місцеве чи муніци­пальне самоврядування — це така система управління місцевими справами, яка реалізується спеціальними виборними органами, які безпосередньо представляють населення тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці даної країни. Європейська Хартія про мі­сцеве самоврядування, прийнята Радою Європи 15 жовтня 1985 ро­ку, дає загальне визначення місцевого самоврядування, яке фактично стало універсальним і прийняте всіма демократичними держава­ми. Під місцевим самоврядуванням Хартія розуміє «право на дійсну здатність місцевих співтовариств контролювати значну частину сус­пільних справ, керувати нею в рамках закону під свою відповідаль­ність і на благо населення».

Концепція місцевого самоврядування виходить, насамперед, із того, що місцеві співтовариства населення - це один із основних елементів будь-якого демократичного режиму, а право громадян на участь в управлінні суспільними справами - складова частина де­мократичних принципів побудови більшості сучасних держав.

Сила і вплив органів місцевого самоврядування в різних країнах віддзеркалюють ступінь демократизму існуючого політичного режиму. Ці органи виникли і розвивалися на противагу абсолютній владі центру. Тому вони дуже часто перебували в опозиції до цент­рального уряду, а їхні взаємини часто характеризувалися відвертим протистоянням у питаннях поділу компетенції, фінансово-економіч­них та ін. Спочатку ці органи формувалися на основі обмеженого виборчого права заможними громадянами суспільства при наявності цензових бар'єрів (грамотності, походження, осілості, майнового це­нзу). Згодом система формування органів місцевого самоврядування була демократизована. Ці органи перетворилися на найбільш масові і найбільш наближені до населення.

Нині істотними ознаками системи місцевого самоврядування в багатьох країнах є їхня універсальна виборність і велика самостій­ність у вирішенні місцевих питань. Ця самостійність спирається на муніципальну власність, право стягування й розпоряджання місце­вими податками, можливість прийняття широкого кола нормативних актів з питань місцевого управління, розпоряджання місцевою полі­цією і т. ін.

Комунальному самоврядуванню (наприклад, у Німеччині) ха­рактерні такі принципи (як і для багатьох інших розвинених демок­ратичних держав):

• самостійне, незалежне від інших органів, здійснення місцевих комунальних функцій, власна відповідальність при вирішенні місцевих суспільних завдань, при цьому суб'єкти самовряду­вання є суб'єктами публічного права; діяльність службовців ве­деться на непрофесійній основі. Органи місцевого самоврядування наділені правом вибирати органи самоврядування, при­ймати власні нормативні акти, фінансовою автономією;

• незалежність у проведенні кадрової політики; незалежність у сфері комунального планування; здійснення державного нагляду й контролю за діяльністю комуни.

Такі принципи відбивають найбільш характерні особливості системи місцевого самоврядування і в інших європейських країнах. Разом з тим європейська система вплинула і на загальні принципи формування й функціонування місцевого самоврядування в інших регіонах.

Наприклад, у Латинській Америці, законодавство про місцеве управління було сформоване під впливом ряду факторів, у тому числі іспанського колоніального законодавства. Історія виникнення тут органів місцевого самоврядування бере початок саме в цей період. Органам влади на місцях надавалися, з одного боку, досить широкі повноваження, а з іншого - вони перебували під суворим контролем з боку центральної влади. Перші подібні установи виникли в Мексиці ще в 1519 році, їхня діяльність регулювалася спеціальними ордонансами, прийнятими іспанським парламентом – Кортесами. Міським муніципалітетам надавалося майно у власність, право вирі­шення місцевих питань, зборів податків і видання нормативних актів. Проте керівники муніципальних органів - головні алькальди (мери) чи коррехидори (радники) вважалися службовцями центральної влади. Так, уперше в Латинській Америці була введена система адміністративної автономії, тобто значної самостійності міс­цевих установ у рамках закону, але під суворим контролем з боку центральної влади через їхніх представників на місцях. Цей прин­цип, що став основним у законодавстві про місцеве самоврядування, і дотепер застосовується в Латинській Америці.

Так, ст. 29 конституції Венесуели від 1961 р. закріплює автоно­мію муніципалітетів як право вибирати органи своєї влади, здійснювати вільну діяльність у межах своєї компетенції, створювати власні джерела доходів і збирати грошові надходження. Бразилія складається з 4300 муніципалітетів, що мають право самостійного управління в усіх сферах, які стосуються їхніх інтересів. Муніципалітети мають політичну, адміністративну й фінансову автономію. Разом з тим, оскільки Федеративна Республіка Бразилія побудована на принципах значної централізації, що включає право центральної влади на втру­чання у справи суб'єктів федерації, конституції штатів передбачають аналогічний інститут втручання у справи муніципалітетів. Підставами можуть бути порушення муніципальної автономії, заборгованість по федеральних платежах, невиконання федеральних законів чи судових рішень, порушення прав людини і т. ін. Принцип федерального втру­чання має конституційну основу, він закріплений статтями федераль­ної конституції і конституціями штатів, до складу яких входять муні­ципалітети. Цей принцип розглядається бразильськими дослідниками як одна з гарантій збереження цілісності держави і забезпечення нор­мального функціонування конституційних органів влади, демократич­ного режиму й системи місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування спираються на розгалужений чиновницький апарат, від якого безпосередньо залежить ефектив­ність роботи цих органів. Вони безпосередньо здійснюють управлін­ські функції на місцях, одночасно виступаючи як юридично само­стійний елемент механізму влади. Нині органи місцевого самовряду­вання і їхній виконавчий апарат є одним із найбільших за чисельніс­тю елементів управлінської системи.

Юридична і фактична самостійність органів місцевого самовря­дування в ряді сучасних держав носить особливий специфічний ха­рактер, їхня самостійність відрізняється від самостійності автоном­них утворень, адже органи місцевого самоврядування не мають за­конодавчих повноважень, оскільки вони можуть діяти тільки на ос­нові й у межах законодавчих актів, виданих центральними законо­давчими органами всієї країни чи суб'єкта федерації, якщо це феде­ративна держава. У ФРН, наприклад, виділяють три основи правово­го регулювання місцевого самоврядування: федеральне законодавст­во, законодавство окремих земель і прийняті самими громадами правові положення. Нормами федерального законодавства є, насам­перед, положення Основного закону ФРН від 1949р., але провідне місце тут належить законодавству земель, хоча в різних землях пра­вове положення комун має свої особливості. Конституції земель, як правило, дублюють положення статті 28 Основного закону ФРН, а також доповнюють і конкретизують окремі положення. Велика частина питань комунального самоврядування регулюється законами земель, серед яких найважливіші – статути про комуни. Такі статути мають усі землі ФРН. Третьою ланкою правового регулювання місцевого самоврядування у Німеччині є правові акти самих громад. Вони можуть прийматися з місцевих питань. Усі земельні статути про комуни містять положення про те, що кожна комуна має можливість прийняти власний статут чи положення. Ці статути визначають можливість введення податків і їхнього стягування, оформлення ви­трат комуни, автономії у сфері планування, організації комунального управління і т. ін.

На практиці принцип місцевого самоврядування означає передачу тих чи інших адміністративних повноважень, які мають виключно місцеве значення, у відання органів, що обираються безпосеред­ньо населенням даної територіальної одиниці. У демократичних дер­жавах стосовно ролі органів місцевого самоврядування діє доктрина «муніципальна влада – поза політикою». Це означає, що ці органи не повинні вирішувати політичні питання, оскільки вони стосуються інтересів усієї держави і, отже, не можуть мати виключно місцевого значення. Це, звичайно, не означає, що органи місцевого самовряду­вання не підпадають під політичний вплив (що просто неможливо), адже вони обираються за партійними списками регіональних громадських організацій. Концепція «муніципалісти – поза політикою» має на меті чіткіше розділити компетенцію регіональних і центральних органів, не допустити втручання регіональних органів і у вирішення загальнодержавних питань.

Органи місцевого самоврядування складаються з виборних муніципальних рад чи комісій та утворених ними виконавчих органів.

Загальний порядок формування муніципальних рад і виконавчих органів регулюється спеціальними виборчими законами й законами про муніципалітети. У федеративних державах прийняття законів про вибори в органи місцевого самоврядування – компетенція суб'єктів федерації. У більшості демократичних країн вибори в ор­гани місцевого самоврядування здійснюються на основі загального, рівного й прямого виборчого права таємним голосуванням. Пасивне виборче право, як правило, надається громадянам з 18-25 років. Од­ночасно встановлюється також низка цензових вимог: ценз осілості, несумісність заняття інших посад на державній службі чи у вибор­них органах, у суді і т. ін.

У деяких країнах Латинської Америки, згідно із законом про муніципалітети для того, щоб бути обраним алькальдом (мером) чи радником муніципалітету, необхідно володіти виборчим правом, бу­ти народженим у відповідному муніципалітеті чи проживати там не менш двох років, що передують виборам, бути внесеним у виборчий регістр громадян чи у виборчий регістр для іноземців, не бути засу­дженим карним судом.

У виборах муніципалітетів у Великій Британії можуть брати участь усі британські громадяни (у тому числі пери), які живуть у країні і досягли 18 років. Кандидатом у депутати може висуватися кожен громадянин, який досяг 21 року і проживає на території дано­го муніципалітету, працює або орендує не менше року землю, під­приємство, будинок, квартиру. Не можуть бути обраними пери, свя­щеннослужителі, кадрові військові, цивільні, які служать, психічно хворі. Можуть висуватися й деякі вимоги морального характеру. Ще одна особливість полягає в тому, що ряд країн надає право участі у виборах органів місцевого самоврядування іноземцям, які постійно проживають на території даного муніципалітету.

Порядок висування кандидатів на посади у виборних органах місцевого самоврядування передбачає різні способи реалізації цих суб'єктивних прав виборців – найчастіше шляхом подачі петиції з підписами встановленої законом кількості жителів даного виборчого округу, які володіють повним обсягом виборчих прав, на підтримку кандидата на посаду члена муніципальної ради. Кандидати на поса­ди в муніципальних органах можуть балотуватися по партійних спи­сках, спираючись на підтримку певної політичної партії, чи виступа­ти як незалежні кандидати. Вибори здійснюються як по одномандат­них округах, так і по багатомандатних. Для визначення результатів голосування використовуються як пропорційна, так і мажоритарна виборчі системи. Мажоритарна система може передбачати прове­дення виборів у два тури. На виборах у муніципальні органи заборонено введення імперативного мандата. Депутати муніципальних органів не зв'язані ніякими наказами виборців і не зобов'язані звітува­ти перед громадянами, які їх обрали.

Муніципальні ради обираються в призначений термін. У США, наприклад, органи місцевого самоврядування в залежності від рівня обираються на 2-4 роки, у Великій Британії – на 4 роки, причому склад муніципалітетів може оновлюватися чи переобиратися. Чисе­льний склад органів місцевого самоврядування також різний (як правило, від кількох депутатів до кількох десятків). У муніципальні ради столиць держав, як правило, обирається більше ста радників. Виборні муніципальні ради юридично очолюють муніципальний апарат управління, який здійснює оперативну роботу з управління всією діяльністю муніципалітету. Термін повноважень депутатсько­го корпусу органів місцевого самоврядування може бути різним. У деяких канонів Швейцарії він становить 3-4, у Швеції, Норвегії, Португалії, Іспанії, Великій Британії, Данії, Голландії, ФРН (ряд земель) – 4, в Ірландії, Туреччині, Італії, на Кіпрі – 5, у ряді земель ФРН, Австрії – 5-6, у Бельгії, Франції, Люксембурзі – 6 років.

Законодавством окремих країн передбачені особливі вимоги до осіб, які мають намір зайняти посади в органах місцевого самовря­дування: придатність до військової служби, обов'язкове проживання чи місце роботи в межах території органу місцевого самоврядування, сплата місцевих податків і т. ін. У латиноамериканських країнах (відповідно до місцевого законодавства) не можуть бути обраними алькальдами й муніципальними радниками члени будь-яких законо­давчих органів, міністри уряду, особи, які служать у збройних силах і поліцейських формуваннях, члени судової влади, нотаріуси, їхні помічники, члени виборчих комісій та деякі інші категорії осіб. Ва­жливо відзначити, що в деяких зарубіжних країнах законодавством передбачений порядок дострокового відкликання депутатів місцевих представницьких органів, який реалізується шляхом голосування ви­борців. А характерною рисою муніципального самоврядування Мек­сики, наприклад, є те, що голови й радники муніципалітетів, обрані прямим народним голосуванням, не можуть бути переобраними на безпосередньо наступний термін. Посадові особи органів місцевого самоврядування, які призначені на посаду (незалежно від її на­йменування), не можуть бути обраними безпосередньо на наступний термін у даному муніципалітеті навіть на іншу посаду.

По-різному регулюється питання поєднання депутатських ман­датів: від рішення поєднувати відразу кілька мандатів (у Данії – на місцевому, регіональному й парламентському рівні), а також систе­ми подвійного мандата на місцевому й регіональному рівні (Норве­гія, Швеція, Данія, Велика Британія, Ірландія, Голландія, ФРН) до одного депутатського мандата (Австрія, Бельгія, Франція). Австрія у вигляді виключення допускає поєднання мандата найнижчого рівня із найвищим (парламентським). В Італії не допускається поєднання мандатів на одному рівні (регіональному, провінційному й муніци­пальному) та з мандатом члена парламенту. У Люксембурзі член мі­сцевого органу самоврядування може одночасно бути членом націо­нального парламенту і Європарламенту і т. ін.

Часто чисельний склад органів місцевого самоврядування може визначатися як у мінімальній, так і в максимальній кількості, а постійний склад визначається чисельністю населення даного району. У Республіці Перу, наприклад, встановлено, що в муніципалітетах чисельністю до 500 чоловік обирається алькальд і 5 муніципальних радників, від 500 до 1000 чоловік – алькальд і 8 радників і т. д. Та­ка регламентація чисельного складу місцевих представницьких ор­ганів запобігає надмірному збільшенню чиновницького апарату, а, отже, збільшенню витрат на вибори.

Під час виборів в органи місцевого самоврядування, як прави­ло, досить високий відсоток абсентеїстів, тобто тих, хто не бере уча­сті в голосуванні (у США, наприклад, до 1/3 усіх зареєстрованих ви­борців). У країнах, де введено обов'язковий вотум, цей відсоток, зрозуміло, досить високий.

За своєю структурою органи місцевого самоврядування, як пра­вило, однопалатні. Двопалатна система зустрічається надзвичайно рідко (наприклад, муніципальна рада Нью-Йорка). Структура муні­ципального органу, як і його чисельний склад, визначаються розмі­рами території і чисельністю населення. Основною формою діяльно­сті органів місцевого самоврядування є сесії, проведення яких регу­люється місцевим законодавством. У низових територіальних під­розділах ці сесії проводяться досить часто (у США – один-два рази на місяць, у Великій Британії – щомісяця). Сесії вищих органів проводяться 1 раз на квартал чи півріччя. Можуть проводитись і по­зачергові чи надзвичайні сесії на вимогу визначеної кількості членів представницького органу чи місцевих виконавчих органів (мер, ви­конавча рада та ін.). Як правило, надзвичайні сесії збираються для вирішення лише чітко визначених питань, а всі інші рішення не мо­жуть мати юридичної чинності.

У межах своєї компетенції органи місцевого самоврядування приймають рішення, дають висновки, висловлюють побажання і рекомендації. Загальний принцип полягає в тому, що місцеві співтова­риства та органи, які виражають їхню волю й обираються населен­ням, мають у межах закону повну свободу діяльності при реалізації своїх повноважень стосовно будь-яких питань, не виключених із їх­ньої компетенції чи не переданих у встановленому порядку іншому органу влади. Самі повноваження можуть бути поставлені під сум­нів чи обмежені іншим органом влади (центральним чи регіональ­ним) тільки в межах закону.

Конституція Іспанії від 1978 року, наприклад, у спеціальному розділі «Про місцеву адміністрацію» гарантує автономію муніципа­літетів, які мають усю повноту прав юридичної особи. Згідно з Кон­ституцією, управління муніципалітетами здійснюється відповідними муніципальними радами, які складаються з алькальдів і радників. Радники обираються жителями муніципалітету шляхом загального рівного, вільного і таємного голосування відповідно до спеціального закону.

Алькальд (голова ради) обирається радниками муніципалітету чи безпосередньо самими жителями.

Рішення органів місцевого самоврядування можуть бути оскаржені в судовому порядку. Законодавством ряду країн (напри­клад, Італії) передбачено можливість розпуску місцевих виборних органів у випадку здійснення ними дій, які суперечать конституції, а також серйозних порушень діючих законів, відмови виконувати постанову центрального уряду тощо. Законодавством передбачено можливість розпуску виконавчого органу місцевого самоврядуван­ня і відправлення у відставку його голови у разі здійснення ними незаконних дій.

Розпуск органу місцевого самоврядування може бути здійсне­но у випадку масових відставок депутатів чи повної неефективнос­ті роботи органу місцевого самоврядування внаслідок відсутності стійкої більшості, а також із вимог національної безпеки. В Італії, наприклад, таке рішення приймається мотивованим декретом пре­зидента республіки після заслуховування доповіді комісії цент­рального парламенту, яка утворюється спеціально для цього. Дек­ретом щодо розпуску обласної ради президентом країни признача­ється тимчасова комісія у складі трьох осіб, які мають повний об­сяг виборчих прав. Комісія призначає вибори нової обласної ради в

тримісячний термін і займається звичайною адміністративною ді­яльністю, яка входить у компетенцію виконавчого органу (джунти). Комісія приймає рішення, які не можуть бути скасовані жод­ним іншим органом і згодом мають бути представлені на затверд­ження знову обраної обласної ради.