Коломийки: «Коломийки про красу»

Ой упала зоря з неба і розсипалася, А дівчина позбирала та й заквітчалася. Коби-м була така красна, як та зоря ясна, Світила би-м миленькому, ніколи не згасла. Коби-м була така красна, як та зоря ясна, Всі би-м гори обсвітила й ніколи не згасла. —   Калинко да калинице, што у лузі стоїш, Чи сонечко визираєш, чи ся вітру боїш? —   Я сонечко не взираю, вітру я не бою, Де ня мамка породила, там собі постою. Сюда-туда вулицями, моя хата крайна, Мою Настю хлопці любять, бо ж то Настя файна. Ой весела дівчинина, весело сі сміє, За веселов дівчининов буйний вітер віє. Ой весела дівчинина, веселого дому, Ой весела усім людям і мені самому. Ой на горі воли пасуть, на долині коні, Я би свою любку не дав за штири червоні. Ой на столі дві пістолі, на тарелі кулі, Такі у нас дві миленькі, як сиві зозулі. Ішов гуцул за волами, накрився полами, За ним, за ним дівчинонька з чорними бровами. Ішов гуцул дорогою, а в підкови дзень, дзень, За ним, за ним дівчинонька, як біленький день, день. —     Ой дівчино, дівчинонько, чо ти така біла? Чи ти в полі не робила, що-с не обгоріла? —     А я в полі все робила і робити буду, А я з роду білявого і білява буду. —     Кадук тебе парував, дівчино кохана, Чи ти в полю не робила, що-с така рум’яна? —     Хоть я в полю не робила, то я бички пасла, В холодочку полежала, щоби була красна. Ой був же я в дівчиноньки йно єден разочок, Не міг-їм ся надивити, як на образочок. Перекину бадилину через бистру воду, Подивлюся на дівчину та й на її вроду. Там то врода, там то врода, хідочок тихенький, Там то личко, як яблочко, як мід солоденький. Ой, дівчино, дівчинонько, така-сь ми миленька, Як у літі на нивоньці вода студененька. Як у літі на нивоньці води ся напити, Так з тобою постояти та й поговорити. Як мені ся не женити, хлопу молодому, Ходить дівча чорнобривча коло мого дому. Ой чи вікна побіліли, чи вікна з морозом, Чи мій милий такий ладний, чи мій дурний розум. Чи мій милий такий ладний, чи мені здається, Та й що мене за миленьким спання не береться. Ой по горі, по долині розсипав квасниці, А я того хлопця люблю, що червоні лиці. Ой гайові горішеньки, гайові, гайові, Ой то ми ся сподобали кучері Йванові. Тото моє закоханнє, тото моя слава, За сивеньким капелюхом зелененька пава. Ой маю я синю бинду, під шийов китайку, Такого я хлопця люблю, файного, як ляльку. Ой я свого миленького пізнаю здалека, Бо високий а тоненький, як в лісі смерека. Ой солодка ябліночка, солодко зродила, Ще й солодша дівчинонька попід ню ходила. Моя хата при дорозі, моя хата крайня, Мене хлопці зачіпають, бо ж то я си файна. Стоїть явір над водою, в воді половими, Моє личко процвітає, як в лісі калина. Стоїть явір над водою, половина в воді, Моє личко процвітає, як ружа в городі.

Народні думи

Оригінальним і популярним видом усної народного творчості в Україні є думи. Це великі музично-поетичні твори переважно героїчного змісту про важливі історичні події. Думи виконувалися речитативом, близьким до співу, під супровід народного інструмента - кобзи, бандури або ліри. Звідси й назва мандрівних народних виконавців дум – кобзарі, бандуристи, лірники.

Власне у думах українська історія повстає такою, якою бачило її серце звичайного чоловіка – живою та емоційною, адже кожна дума була не просто епічною оповіддю, а довершувалася ставленням мовця до зображуваних подій, переплітаючись з емоційно насиченими відступами та лірикою. Мандруючи від села до села, кобзарі несли людям не тільки інформацію про різні події, а й ідеї єднання народу, волі та незалежності. З самого свого зародження у думах утверджувалися гуманістичні ідеали, високі моральні принципи українського народу.

Завдяки цим своїм особливостям думи стали чудовим пізнавальним і виховним матеріалом для формування уявлення про український народ як невід'ємну частку світової спільноти.