ЖИТОМИРСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРОЕКОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ «ОБЛІКУ ТА ФІНАНСІВ»
Реферат на тему «Роль грошей як загально вартісного еквіваленту у період становлення ринкових економічних відносин в Україні»
Виконав(ла) студент(ка)
Василевська Л.В.
1 стн курсу Оз-14-3ск групи
факультету: «Обліку та Фінансів»
спеціальності: «Облік і аудит»
Перевірив:
Куровська Н.О.
М. Житомир 2015 рік
«Міфологічні погляди українського народу в піснях та прислів’ях»
План:
Зміст
Вступ
1. Поняття міфу та міфологія українського народу;
2. Погляди українського народу у прислів’ях та приказках;
3. Погляди українського народу у піснях та:
- колядках;
- щедрівках;
- веснянках (гаївках);
- коломийках;
- весільних піснях;
- народних думах;
- повстанських піснях;
- колискових піснях;
4. Висновок;
5. Список використаної літератури.
Вступ
Одним із найбагатших і найколоритніших джерел, за яким можна вивчати культуру й світогляд давніх слов'ян є міфологія, перекази й легенди минувшини слов'ян. Завдяки міфології ми дізнаємося про глибинні витоки духовності й вірувань наших предків. У зверненні до слов'янської міфології не можна не зважати на драматизм її історії, оскільки у своїй ранній язичницькій (поганській) формі після прийняття християнства, вона зазнавала всіляких втрат, утисків як недостойна християнина поганська віра, проте перехоплювалась і її атрибутика.
Через недостатню збереженість, як правило, лише в пам'яті та звичаях, багато що зі слов'янської міфології втрачено або трансформовано. І все ж залишилися пам'ятники (скульптура Світовита, наприклад), капища язичницьких жертовників, символи та знаки в ужитковому мистецтві, вишивках, ритуалах піснях та святах.
Саме слов'янська міфологія найсуттєвішими своїми елементами ввійшла в так званий синкретизм культури, де поступово втрачались її релігійно-світоглядні ознаки у своєму первинному значенні й натомість виступала на перше місце ритуально-естетична, суто духовно-творча функція народної життєдайної фантазії й звичаїв. Язичницька міфологія, таким чином, зближувалася з християнськими міфологічними сюжетами, оскільки в одному й у другому випадку основою світобачення була віра.
Слов´янська міфологія стала основою сучасної української химерної прози 70-х років, зокрема творів В. Земляка «Лебедина зграя», «Зелені млини»; В. Дрозда — повістей «Ирій», «Самотній вовк», новел «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», роману «Листя землі»; Вал. Шевчука «Три листки.за вікном», друга частина роману «Дім на горі» — «Голос трави» містить ряд оповідань з народної демонології: «Відьма», «Перелесник», «Свічення», «Перевізник», «Чорна куля» та ін.
Дослідження жанрів магії та міфології як відомо, вірування, повір´я та міфологічні уявлення до останнього часу залишалися поза увагою сучасних вітчизняних учених або ж трактувались досить однобічно, хоча міфологічний пласт народної обрядовості та словесності здавна цікавив українських дослідників, зокрема представників міфологічної школи. Першими спробами проаналізувати давній пласт народної культури були праці «Краткий мифологический лексикон» (1767) та «Словарь русских суеверий» (1872) М. Чулкова, «Описание древнего славянского языческого баснословия» (1768) М. Попова, «Славянская мифология, или О богослужении русском в язычестве» (1817) I. Срезневського, «Русские народные праздники и суеверия» (том 1—4, 1837—1839) М. Снєгірьова, «Начертание славянской мифологии» (1841) М. Касторського. Ґрунтовною розвідкою, здійсненою в руслі досліджень західноєвропейських фольклористів (зокрема німецького міфолога Ф.-І. Крейцера, «Символіка і міфологія давніх народів...», 1810—1812) була праця М. Костомарова «Славянская мифология» (1846). Ці проблеми піднімалися к0яс в його працях «Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях» (1871) та «Несколько слов о славяно-русской мифологии в языческом периоде, преимущественно в связи с народною поэзиею» (1872), «Малорусские народные предания и рассказы» (1877). Ці дослідження були продовжені О. Потебнею, зокрема у його працях «О некоторых символах в славянской народной поэзии» (1860), «О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий» (1865), «О доле я сродных с ней представлениях» (1865—1867), «О купальских огнях й сродных с ними представлениях» (1914).
Поняття міфу та міфологія українського народу.
У ранню пору свого доісторичного існування давні українці, як і інші народи, були занурені в те просте, безпосереднє життя, яке встановлюється матір’ю – природою. На основі язичницьких вірувань та релігійних уявлень формується давньослов´янська міфологія. Українська міфологія як сукупність народних міфів розвивалася як частина загальнослов´янської міфології. У літературознавчому словнику зазначено: «Українська міфологія не зафіксована цілісно: елементи давніх міфологічних уявлень, сюжетні мотиви ритуальних дійств опосередковано збереглись у фольклорних творах (казках, легендах, обрядових піснях, баладах), часто у поетично трансформованих формах».
Міф (від гр. mitos - слово, переказ) означає давні вірування народу, сказання про походження Всесвіту, Землі, явищ природи, Богів, героїв. Українським міфам властива надзвичайна природність, пов'язаність із хліборобським або пастушим побутом наших Предків. Персонажами переважно є батько-господар, мати-господиня, їхні сини й дочки, худоба і поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом. Як писав Іван Нечуй-Левицький, у найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, а швидше - відгомін прославляння сім'ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, Зорі, дрібного Дощику, Вітру тощо. Дуже часто в наших міфах персонажам божественного походження надавалися людські імена, що й перетворювало міф на казку.
Наші праотці обожнювали небо, тому що з неба падають сонячні промені, звідти блищать і місяць, і зірки, і проливається плідний дощ. У більшій частині мов слова, що означають небо, у той же час служать назвами Бога. Галицьке прислів’я говорить: “Бачить Бог з неба, що кому треба”. У південних слов’ян батько Небо отримав назву Сварога: він верховний владика Всесвіту, родоначальник інших світлих богів. У Іпатіївському літописі знаходимо текст: “… и после Сварога царствовал сын его именем Солнца, его же наричают Даждбог, солнце – царь, сын Сварогов, еже есть Даждбог, бе бо мужь силён”. Даждбог, що згадується Нестором, “Словом про полк” та іншими джерелами в числі слов’янських богів, є, отже, Сонце, син Неба, подібно тому, як Аполлон шанувався сином Зевса. Другий син Сварога – неба був Вогонь (блискавка), про якого висловлюється невідомий літописець і називає його Сварожичем. У народних оповідях до сонця, місяця, до зірок звертаються герої у важких випадках життя. Разом із цим Сонце є і карателем усякого зла, карателем нечистої сили, темряви і холоду, а тому і морального зла – неправди і нечестя. Згубна дія спекоти приписувалась гніву роздратованого божества, що карає смертних своїми стрілами вогню – пекучими променями. Тому виникли клятви, що призивають на голову винного або супротивника караючу силу Сонця: галицька – “сонце б тя побило!”; центрально-українська – “щоб ти скрізь сонце пройшов!” Поетичне закляття, звернене Ярославною до сонця, дихає давньою вірою в караючу могутність денного світила. Нічні світила: місяць і зірки, як мешканці небесного склепіння і представники священної для язичника світлої стихії, шанувалися у божественних образах. Галицьке прислів’я говорить: “месяц наш божок, а кто ж нам будет боговати, як его не стане”. Побачивши молодика, українці дотепер хрестяться і супроводжують цей обряд різноманітними голосіннями на щастя і здоров’я. Побачивши падаючу зірку, вони загадують бажання, висловлене в той короткий час, поки зірка котиться, і переконані, що воно сповниться. Безліч різноманітних повір’їв, переказів і обрядів свідчать про найдавніше поклоніння українців небесним громам і блискавкам. Урочисто – могутнє явище блискавки, що несеться в повітряних просторах, уособлювалось ними в божественному образі Перуна – Сварожича, сина прабога Неба; блискавки були його зброєю, райдуга – його лук, грім – далекозвучне слово, вітри і буря – подих, дощ – сила, що запліднює. Перун визначається і богом земного вогню, принесеного ним з неба в дарунок смертним; як володар дощових хмар, що здавна уподібнювались водяним джерелам, одержує назву бога морів і річок, а як верховний розпорядник вихорів і бурь, що супроводжують грозу, – назва бога вітрів Стрибога. Ці різноманітні назви давалися йому спочатку як його характеристичні епітети, але з часом обернулися в імена власні, розпалися у свідомості народу на окремі божеські особи, і єдиний володар блискавки роздрібнився на богів грому і блискавки (Перун), вогню (Сварожич), води (Морський цар) і вітрів (Стрибог).
У таких уявленнях поклонялися українці силам природи, що створюють для живої істоти суть блага, добро і красу. Людині природно відчувати прихильність до життя і страх до смерті. Обожнюючи все, пов’язане з родючістю, розвитком, вона повинна була з тривожним острахом ставитись до всього, що було перешкодою творчій справі життя. З заходом денного світила ніби припиняється діяльність природи, мовчазна ніч охоплює світ, оточуючи його темним покровом. З потьмаренням яскравих променів сонця, зимовими туманами починаються холоднечі і морози. У давніх людей склалося враження, що темрява і холод, ворожі божествам світла і тепла, кояться другою могутньою силою – нечистою, злою і руйнувальною. У західних слов’ян всі розмаїтості природних явищ розділено на дві протилежні сили. Цей подвійний погляд на світ божий висловився у них у поклонінні Білобогу і Чернобогу, представникам світла і тьми, добра і зла.
Поруч із поклонінням небу в українців виникло і затвердилося релігійне шанування землі. Галицькі русини й українці називають її святою, так, в епічному вітанні говориться: “бувай здорова як риба, гожа як вода, весела як весна, а багата як земля святая”, або ж в українських закляттях: “щоб тебе, окаянного, земля не прийняла”, “щоб йому земля пухом була”.
Метафоричне мислення торкнулося і того, що знаходиться на землі. Ліс і трава – волосся і т.д. Це виявляється в українських народних загадках: “Ой на горі гай, під гаєм мігай, під мігаєм сопай, під сопаєм хапай” (голова, волосся, очі, ніс і рот); або ж “Густий ліс, чисте поле, два соболі, два скла, труба і лепетайло” (волосся, чоло, брови, очі, ніс, язик).
Дощоносні хмари здавна були небесними криницями і річками. Холодна зима своїми оковами замикала священні води – водночас все навкруги старіло, завмирало, і земля вдягалася в сніжний саван. Весною могутній Перун розбивав ці міцні окови своїм молотом і відчиняв шляхи дощовим потокам. Звідси з’явилося вірування, що дощ, особливо весняний, дарує тим, хто ним умивається, силу, здоров’я, красу. Хворим дають пити дощову воду як ліки або радять у ній купатися. Звідси виник міф про живу воду, що зцілює рани і навіть повертає до життя. За свідченням українських казок, живу воду приносять уособлені сили літніх гроз: Вихор, Грім і Град або віщі птахи.
В українській міфологічній традиції багато уваги приділялося природним стихіям,та явищам навколишнього світу, різноманітним життєвим випробуванням, з якими зустрічається людина, тощо. Причому характерно, що всі ці сюжети максимально наближені до щоденного побуту селян. Утрачаючи своє первісне значення, міфологічні персонажі поступово набували характеру художньо-поетичних образів усної народної творчості (такими є русалка , домовик , водяник , чорт та ін.). Характерною особливістю української міфології є поєднання християнських релігійних уявлень із язичницькими віруваннями, присутність взаємопереплетених елементів анімізму , фетишизму й тотемізму .
Анімізм - віра в наявність душі чи духу в кожній речі або явищі навколишнього світу. А. особливо характерний для традиційних уявлень та вірувань українців, їхньої календарної та родинної обрядовості. Але найвиразніше анімістичними віруваннями позначена українська демонологія. Її образи -- це фантастичні, зооморфні чи антропоморфні істоти, які наділені людськими властивостями та можуть впливати на живу та неживу природу. Одухотворювалися і природні явища -- грім, блискавка, вихор тощо. Згодом ці образи втратили свої демонологічні риси і стали художньо-фантастичними персонажами фольклору.
Фетишизм - віра у надприродні властивості предметів і речей. В українській релігійно-міфологічній традиції фетишами -- об'єктами релігійного поклоніння -- вважалися різноманітні амулети й талісмани. Зокрема, чудодійною силою народна уява наділяла певні види каміння, яке нібито лікує від хвороб. Залишки Ф. проявляються і в сучасному християнстві (культ хреста, ікон).
Тотемізм - сукупність релігійних уявлень і вірувань про існування надприродних зв'язків між певною родовою групою людей і певним видом рослин чи тварин. Елементи Т. залишилися в обрядовості та звичаях українців (зокрема в обрядах водіння кози, куста, тополі тощо).
Забобони. Важливе місце у світорозумінні українців займали численні вірування, пов'язані із пересторогами, обмеженнями, табу тощо. Зокрема, подекуди вірили, що недобрими є перші дев'ять днів березня. Тяжким днем вважався понеділок: у цей день не слід було впускати до хати сторонню жінку чи щось позичати, бо весь тиждень буде лихий. У середу та п'ятницю не можна було когось проклинати, бо прокляття збудеться. Вірили також, що лихі години бувають у лихі дні (з ранку і до обіду). Щоб убезпечити себе від лихої години, неодмінно слід було застерегтись: В добрий час сказати, а в лихий промовчати; чи: В добру годину будь сказано. Часто народна уява пов'язувала успіх або невдачу в господарстві з молодиком: Якщо в новий місяць робота не вдається -- то не вдаватиметься весь місяць. Чимало З., іноді й зовсім небезпідставних, складають ті, що пов'язані з вирощуванням городніх рослин. Це й не дивно: городництво посідало значне місце в житті українських селян. Великого значення надавали дотриманню численних засторог і табу, що стосуються християнських свят. Зокрема, на Благовіщення заборонялося торкатися насіння, бо не зійде; на Іллю не можна було іти в поле, бо Ілля спалить урожай, тощо. Цілий комплекс З. приурочувався до Свят-вечора, Великодня, Нового року, Зелених свят. Так, на Свят-вечір після заходу сонця намагалися не працювати, бо інакше добрі духи зникнуть із оселі.
Ворожіння - різні способи вгадувати долю, передрікати майбутнє. Певна частина ворожіння, передусім пов'язаних із господарською діяльністю людини, спостереженнями за явищами природи, поведінкою тварин тощо, акумулювала деякий раціональний досвід. Проте переважна більшість їх грунтувалась на забобонних уявленнях: люди зазирали в майбутнє переважно через посередництво потойбічних сил, через контакти з померлими предками. Ворожіння прийнято ділити на так звані оказіальні, тобто приурочені до певного випадку (побудови житла, народження дитини, шлюбу тощо), та календарні, себто закріплені за тими чи іншими святами. Найзручнішими періодами для ворожіння українці вважали переддень Різдва (Свят-вечір), Новий рік, Андрія, Катерини, Великдень, Івана Купала.
З давніх-давен ворожили по зорях та інших небесних світилах, по нутрощах тварин, сновидіннях, голосах "віщих птахів", лініях долоні, на зернах, квітах, за допомогою води, вогню, снігу тощо. З цією ж метою використовували різноманітні речі: обручки, люстерка, гребінці, черевики, пояси, свічки та ін. Були й "професійні" віщуни. На Україні це — ворожки, ворожбити, знахарі, відьми, мальфари. У селянському побуті переважали самодіяльні ворожіння, які звичайно передували важливим етапам господарської діяльності або суттєвим змінам у приватному житті. Практикувались індивідуальні й колективні, суто жіночі й суто чоловічі ворожіння. Існували спеціальні обмеження щодо часу й місця проведення ворожіння. Як правило, ворожили увечері або вночі потай від чужого ока.
Наведемо кілька типових варіантів українських ворожінь. Якщо зварена кутя виходила з верхом, це віщувало верховаті стоги. Першу ложку куті підкидали до стелі. Якщо зерна куті прилипали до неї, чекали успіху у бджільництві. За довжиною стеблини соломи, яку витягали з-під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий. На Закарпатті перспективи врожаю овочів визначали за допомогою жевріючих вуглин, витягнутих із печі на Новий рік. При цьому кожній вуглині давали назву рослини, яку передбачалося вирощувати наступного року. Вуглина, що згоряла повністю, віщувала урожай відповідних овочів. Різноманітними були дівочі ворожіння про шлюб. У новорічну або андріївську ніч рахували кілки тину (9 або три рази по 9); останній кіл із корою означав багате життя в шлюбі, обдертий — бідне. Влаштовували також своєрідні змагання — дівчата перекидали чобіт через хату. Кому це вдавалося з першого разу, того очікував близький шлюб. Кидали чобота і через ворота на вулицю: куди покаже його носок, звідти й прийде наречений.
