Evropeysky_slovar_filosofii

Європейський словник філософій

напруженням між розрахунком оптимізації та етичнимивимогами,мистецтвомприбуткубезвійни, пов’язаним із провіденційною концепцією природи. У продовження дискусії Сократ розмірковує про управління багатством та справедливі заходи, яких варто вжити, щоб забезпечити процвітання домогосподарства та громади.

У «Домострої» (Oeconomicus) Аристотеля все це уточнюється. Не провидіння, не утопія, а розгляд згідно з обставинами ефективних практик та їхніх результатів. У приватній царині Аристотель залишається досить близьким до Ксенофонта, але коли він переходить у царину публічного, економічні проблеми стають невіддільними від політичних. «Економік» вже означає не людину, а раціональний тип стосунків із реаліями, ближчими до судження ймовірності (діалектики), ніж до метафізичних зацікавлень. Судження належить до функцій δόξα, за її належного вжитку. Тут є місце і для категорії хитрощів (ruses). Ікономія – це одночасно стратегічна й тактична практика, на службі у влади та збагачення. Засоби оцінюються за міркою їхніх результатів.

♦ Див. вставку 1.

Все це успадковують отці Церкви тому, що Павло  співвідносить Боговтілення із задумом управління та божественним керуванням світськими реаліями людства. Переклади не дають адекватного уявлення про полісемію цього слова, адже «ікономія» то зникає, то, взята в лапки, стає об’єктом плутаного коментарю з приводу випадкової омонімії. Проте систематична єдність терміна є суттєвою для того, хто хоче зрозуміти функціонування οἰκονομία. Розбіжність перекладів свідчить про тривогу, яку християни відчували перед христологічним обґрунтуванням компромісної поведінки. Це правда, що οἰκονομία змінює своє значення щоразу, як її вживання зумовлює відхилення, але те, що становить засадничу єдність самої полісемії, так це саме войовничий спротив будь-якому ригоризму (ἀκρίβεια), будь-якій однозначності інтерпретації.

ІІ. ПАТРИСТИЧНА ПОЛІСЕМІЯ: ІКОНОМІЯ ТА ВТІЛЕННЯ

Полісемія не означає семантичної еволюції, адже ці значення співіснують та діють одночасно з перших віків. У VIII столітті вирішальним поворотом в артикуляції ікономії стає суперечка про легітимність ікони у патристичній літературі. Криза,спровокованаіконоборцями–імперато­рами (724 р.), змусила захисників образів (іконоша­ нувателів) розробити цілісну концепцію ікономії. Так відкривається та завершується в усій своїй філософській та політичній широті визначення механізму, що забезпечує управління без розриву інтересів неба із благами землі.

♦ Див. вставку 2.

А. Божественна ікономія та церковна інституція

У патристичній літературі термін οἰκονομία вживається у класичному значенні управління та розпорядження благами й особами або на позначення посад та обов’язків усередині церковної інституції. Втілення, тобто божест­ венна воля звернутись до видимого та історії, стає моделлю для людського управління та роз­ порядження світовим простором тими, хто вва­ жається його управителями (οἰκονόμοι). Павло  – це отець-засновник поняття про ікономію втілення. Οἰκονομία відкриває простір діяльності нового закону, складеного за зразком Христа із переступів, про які Павло перший стверджує, що саме вони є реалізацією смислу закону на відміну від його літери (Рим. 2:29; 2 Кор. 3:6; пор. Євсевій, Церковна історія, PG, t. 20, col. 308C; Йоан Златоуст, De sacerdotio VI, 7, 40, p. 328). Тому це слово означало особу Христа, як і всю історію Його життя, аж до страстей і Воскресіння і далі до майбутнього здійснення задуму провидіння та спокути (Афанасій, PG, t. 25, col. 461B, і t. 26, col. 169A; Юстин, PG, t. 6, col. 753B; Іриней, PG, t. 7, col. 504B; Григорій Назіанзін, PG, t. 36, col. 97C; Григорій Ніський, PG, t. 45, col. 137B).

З моменту, коли втілення стає довготерміновим задумом, що з необхідністю включає найбільш радикальне випробування з боку реальності, тобто смертності, οἰκονομία стає моделлю будьякого пристосування людського управління до плану провидіння, операційним поняттям, що встановлює стосунки між духовними вимогами та здійсненням минущої влади. Інакше кажучи, йдеться про поняття пристосування засобів до мети, завдяки чому про «нагоду» (καιρός) судять у термінах корисності, ефективності. Це не питання ні юриспруденції, ані казуїстики, адже підґрунтя залишається непохитно христологічним; дійсно, особа Христа не може вважатись частковим випадком, трактованим як прецедент, exemplum. Натомість це щось на зразок прагматизму, заснованого на есхатології. Ця дороблена адап­ тація опирається на органічні аналогії, найбільш фундаментальна з яких знову походить від Павла: ототожнення тіла Христа з тілом Церкви (1 Кор. 12:31). Виходячи з цього, церковна інституція стає οἰκονόμος («управителем», «розпорядником») звершення, і всі засоби, які вона застосовує для керування οἰκουμένη, тобто сукупністю заселених земель, заради тріумфу християнства, виправдані божественністю мети та гармонією природного порядку. Таким чином Церква здійснила рух від домашнього (οἴκος) до космологічного задля поширення на весь усесвіт науки про управління та адміністрування божественним спадком – творінням. Божественна ікономія – це природна модель усіх обмінів та всього споживання.

Б. «Dispositio» та «dispensatio»

У світлі самого напруження класичної рефлексії зрозуміло, що інституція скоро постане перед питанням, до якої межі може дійти пристосування засобівдомети.Доякоїмірилукавствотатимчасове відвернення від євангельських принципів може допускати, щоб цілі тимчасово переважали над вимогами справедливості та любові? Суперечки із цього питання примножуються, чи йдеться про стратегії навернення, педагогічні хитрощі чи благородну брехню...

Щоб чіткіше окреслити семантичне поле οἰκονομία, треба знову відштовхуватись від христо­ логічної основи, як вона витікає із Павлового слововжитку. Οἰκονομία Божа – це Христос, синівське втілення. Із цього витікає тринітарне значення (Іпполіт, PG, t. 10, col. 808A, 816B,

821A), яке на латину перекладається то як disposi­ tio, то як dispensatio, відповідно до того, чи йдеться

– у випадку dispositio – про «структурність» Божества [тобто внутрішні стосунки Осіб у Божестві] (Тертуліан), чи – у випадку dis­ pensatio – про продуктивну динаміку сенсу та історії. До латинських термінів Тертуліан додав транслітерацію грецького слова у формі oeconomia на означення тринітарного виміру таїни синівства (PL, t. 2, col. 158A). Dispositio дозволяє висвітлити натуралістський вимір οἰκονομία, що відкриває цілісність творення, а отже, одночасно і φύσις, κόσμος та σύστασις, тобто природи, всесвіту та органічної системи (Климент Александрійський, PG, t. 8, col. 1033A–B). Тіло включене у цю провіденційну та впорядковану структуру світу, тож у певному сенсі οἰκονομία успадковує стоїчну

Європейський словник філософій

концепцію космосу. «Диспозиція», dispositio,  – це структурний концепт, тоді як «розподіл», dis­ pensatio, – функціональний. Dispensatio, розподіл та прояв (dépense et déploiement) у видимому, охоплює історичні наслідки божественної волі та дії у світі й застосування її вкладень до свого творіння. Розрахункове осмислення витрат, прибутків та втрат знаходить тут своє теологічне обґрунтування.

Тепер скажемо, якими є подаяння благ (χορηγία τῶν ἀγαθῶν) для нас від Отця через Нього [Сина]. Бо оскільки будь-яке створене єство, як оце видиме, так і умоглядне, потребує Божого піклування (ἐπιμελείας) для утримання його в єдності, то творче Слово, Єдинородний Бог, мірою потреб кожного (τῆς ἑκάστου χρείας) надаючи Свою допомогу, примножує розмаїті та різнорідні даяння (ποικίλας μὲν καὶ παντοδαπὰς … τὰς χορηγίας ἐπιμετρεῖ), сумірні кожному створінню і відповідні до його нагальних потреб (κατὰ τὸ τῆς χρείας ἀναγκαῖον), через багатоманіття тих, кому Він благодіє.

Свт. Василій Кесарійський,

Про Святого Духа VIII.19.

Ці витрати підіймають для церковного управління питання про рентабельність та рівновагу, що піддається обрахунку, у розподілі благ, а також у розподілі нагород та покарань (див. J. Kotsonis, Problèmes de l’économie ecclésiastique, trad. fr. P. Dumont, Gembloux, Duculot, 1971).

Вульгата надає перевагу перекладу dispensatio, що охоплює одночасно φύσις та πρόνοια, тобто природу і Провидіння. Саме в цьому значенні слово οἰκονομία вживають Климент (PG, t. 8, col. 809B), Ориген (PG, t. 11, col. 277A), Григорій Ніський (PG, t. 45, col. 126C) та Максим (PG, t. 90, col. 801B). Гармонія світу відкривається в усіх виявах пристосування засобів до мети задля досягнення згоди (ὁμολογία). Отже, терміном «іко­ номія» позначаються: розсудливість (φρόνησις), як у Оригена, Афанасія (PG, t. 25, col. 488B) чи у ФеодораСтудита(PG,t.99,col.1661C);педагогічна стратегія та певне маніпулювання душами, як у Оригена (PG, t. 13, col. 496B); хитрощі та будь-які стратегічні прийоми, що дозволяють узгоджувати умовчання та риторичні засоби, як у Григорія

Назіанзіна (PG, t. 36, col. 473C) чи Василія (PG, t. 32, col. 669A); і нарешті брехня (ἀπάτη, καλὴ ἀπάτη), як у Златоуста (PG, t. 48, col. 630 sq.).

В. «Зберегти істину»

Лист 58 Григорія Назіанзіна до Василія Кесарійського яскраво ілюструє проблему пастирської ікономії в умінні використати нагоду. Василій у протистоянні єретикам, згідно зі стратегічними міркуваннями, спритно приховує строгість тринітарної догми, щоб уникнути конфлікту, що загрожував єдності Церкви у провінціях, вражених єрессю. Не перебуваючи у виграшній позиції, Василій дещо замовчує. Звинувачений у боягузтві більш ригористичними супротивниками, він отримує цей лист свого друга, який його підтримує.

Отож краще, щоб істина була збережена (οἰκονομηθῆναι τὴν ἀλήθειαν) тим, що ми поступаємось трохи обставинам, наче якійсь хмарі (ὥσπερ νέφει τινὶ τῷ καιρῷ), ніж загублена відвертістю проповіді (...). Присутні [на бенкеті] відкинули цю ікономію, наче зіпсовану їжу та насмішку над собою, та ще й нагримали на нас, буцімто ми радше зберігаємо малодушність, ніж слово (τὴν δειλίαν μᾶλλον ἢ τὸν λόγον οἰκονομούντων). (…)

Ти ж, божественна й священна голово, навчи нас, наскільки нам просуватися у богослов’ї Духу, які слова вживати, а які приберігати (μέχρι τίνος οἰκονομητέον).

Григорій Богослов, Лист 58.

Неоднозначність богословської категорії, поставленої на службу політиці, ставала в нагоді отцям та теологам, коли треба було примирити християнське милосердя із бажанням панувати та навертати. Все могло скластись так, що ікономія стала б підґрунтям активної концепції толерантності. Але сталось навпаки, і саме стратегічне прилаштування дійшло аж до того, щоб допустити певний макіавеллізм. Єпископське управління людськими справами породило історичні приклади, де рішення ієрархії вже зовсім не надихалися євангельськими взірцями. Так, ікономія у покаянній дисципліні перетворилася на потурання грішникам.

Багатство та неоднозначність семантики досить добре пояснюють благорозумне мовчання церковної інституції, яка ніколи не видала загальної праці, присвяченої цьому небезпечному та амбівалентному терміну. Те, що Бог та його творіння зустрічаються в «ікономічній» царині взаємного прилаштування, безумовно становить рушійну силу текстів, але ніколи не стає об’єктом використання як концепт. Єдине свідчення про спробу тематичного визначення ікономії – у втраченому трактаті Євлогія – дійшло до нас у конспекті патріарха Фотія. Євлогій, як видається, брав до уваги лише значення пристосування та нагоди.

♦ Див. вставку 3.

ІІІ. ІКОНІЧНА ІКОНОМІЯ

Починаючи з VIII століття у зв’язку з кризою образів, розв’язаною імператорами-іконоборцями, захист ікон цілковито будується на ікономічній інтерпретації Боговтілення. Управління та розпорядження видимим стало наріжним каменем церковної політики. Грецькою слова εἰκονομάχος «іконоборець» і οἰκονομάχος, тобто ворог ікономії, звучать однаково – «ікономахос». Тому ворог ікони поставав губителем Христа, Церкви та вселенського задуму спокутування. Οἰκονομία ікон, підтримуючи створення різноманітних образів, розглянута в ширшому контексті, відсилає до цілісності семантичного поля οἰκονομία. Дійсно, ікона вшановує Втілення та встановлює творчість

Європейський словник філософій

увидимому як мімесис (μίμεσις) провіденційних діянь Бога. Стратегічне, педагогічне та політичне пристосування засобів до мети, яке практикує інституція, наслідує божественне пристосування до режиму видимого. Для розроблення іконічної специфіки ікономії отці Церкви протиставляють її відтоді θεολογία «богослов’ю», тобто вірності євреїв буквальному розумінню закону Мойсея. Ікономія – ознака нового закону, кінець біблійних заборон та підкорення букві (Феодор Студит, PG, t. 99, col. 353D). Наслідком цього були моменти кризи всередині Церкви, коли ікономія, спокушаючи найбільш строгі уми, постала виправданням брехні, зловживань та злочинів, вчинених во ім’я законної мети. Ікономія вступає у конфлікт із акривією (ἀκρίβεια), тобто буквальним виконанням закону. «Свята ікономія» неодмінно буде підживлювати полеміку проти євреїв. Вороги Втілення та образу, вони тим самим звинувачені

упрактиці диявольського управління благами та прибутками. В їхньому зв’язку з грошима виявляється їх прокляття.

Відтак є добре зрозумілим збентеження християнських перекладачів, які віддають перевагу

розрізненості та невідповідності перекладів з метою, цілком ікономічною, приховати «ідеологічну» єдність терміна, що загрожує духовній чистоті практики. Уніфікований переклад слова οἰκονομία як «економіка» (économie) може лише надто явно маніфестувати політичну мету світської влади, що вже не відчуває себе вірною етичним вимогам Євангелія. Так можна пояснити численні примітки, які застерігають читача звертати увагу на те, що представлено як «випадкова омонімія» і «може породити серйозні непорозуміння». Проте йдеться про ту саму річ,

тобто про легітимацію всіх засобів, необхідних для управління та розпорядження видимим світом з метою спасіння, а також про збереження незнищенної цілісності інституції. Οἰκονομία – це не омонім, а єдине поняття, що слугує об’єднанню.

♦ Див. вставку 4.

Марі-Жозе МОНДЗЕН

Переклад Володимира Артюха За редакцією Дарини Морозової і Юрія Вестеля

біБліографія

EUSÈBE DE CÉSARÉE, Histoire ecclésiastique, trad. fr et éd. G. Bardy, Cerf, 1964-1971.

JEAN CHRYSOSTOME, De sacerdotio/Sur le sacerdoce, éd. et trad. A.-M. Malingrey, Cerf, «Sources chrétiennes», 272, 1980.

MONDZAIN Marie-José, Image, icône, économie, Seuil, 1996.

STRAUSS Leo, Xenophon’s Socratic Discourse, Londres, Cornell UP, 1970.

XÉNOPHON, Économique, trad. fr. P. Chantraine, Les Belles Lettres, 1993.

ДОВІДКОВА ЛІТЕРАТУРА

PG: MIGNE Jacques-Paul (éd.), Patrologiae cursus completus, series graeca, 1857.

PL: MIGNE Jacques-Paul (éd.), Patrologiae cursus completus, series latina, 1844.

СОБОРНОСТЬ

СОБОРНОСТЬ

CONCILIARITÉ і БОГОЧЕЛОВЕ-

ЧЕСТВО, МИР, НАРОД, ІКОНОМІЯ, ПРАВДА, RELIGIO, РОСІЙСЬКА МОВА, САМОСТЬ,  СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ

З часів Хомякова термін «соборность» озна­ чає соборну природу Церкви, її здатність долати індивідуальне, поважаючи при цьому свободу кожної особистості. Цей насамперед слов’янофільський концепт швидко вийшов за межі богослов'я і зараз вживається на позначення засадничої риси російського життя, думки та самої російської культури.

І. ЦЕРКВА: МІСЦЕ ЗІБРАННЯ, А НЕ ДОГМИ

Французькою це слово можна перекласти як conciliarité або synodalité, адже російське слово, що позначає церковний собор, складене з кореня бор-, від «брати», та префіксу со-, який означає «із, разом». Собор – це зібрання всієї Церкви. В російськіймовіцесловотакожозначалозібрання Руської Землі в особі її представників, обраних різними станами, що існували за старого порядку: боярами, купцями, духовенством, селянами; це зібрання називалось «земский собор». Собори представників усіх помісних церков (Les conciles œcuméniques)російською­називаються«вселенские соборы». Нарешті, оскільки в православ’ї кафедральний собор, де відбуваються єпископські служіння, вважається насамперед не місцем навчання, cathedra, а місцем зібрання вірних, слово «собор» можна у цьому разі перекласти і як col­ légiale. Але до слова «собор» можна також додати прикметник «кафедральный», що походить від cathedra і означає місце проголошення церковного вчення.

ІІ. ОЛЕКСІЙ ХОМЯКОВ: СВІТСЬКИЙ ТЕОЛОГ, ПОЕТ ТА ВІЙСЬКОВИЙ

Слово «соборность», що має широкий набір значень, вперше було вжито світським богословом, офіцером, поетом та драматургом ХІХ століття Олексієм Хомяковим (1804–1860 рр.) для визначення особливостей православ’я. Отож, цей термін належить до тієї частини релігійного словника, що не обмежується суто релігійним ужитком. Він швидко став ключовим словом російської слов’янофільської думки, а потім поширився на політику, філософію і літературу. Його можна перекласти як «єдинодушна й вільна колегіальність». 1989 року один із сучасних теоретиків семіології, В’ячеслав Всеволодович Іванов, депутат останньої Верховної Ради СРСР, закликав до духу «соборности», що, на його думку, полегшило б гармонійний перехід Росії від

одного політичного режиму до іншого. Твори, присвячені «соборности» в російській літературі й публіцистиці виходять постійно.

«Соборность», як і «правда» (справедливістьістина) чи «народность» – це великі концепти, за допомогою яких Росія прагне відрізнити себе від Заходу, постійно звинувачуваного нею в надмірному раціоналізмі й індивідуалізмі. «Народность» означає національний та народний дух, а «соборность» – дух єдності вільних особистостей.

♦ Див. вставку 1.

Розрізнення Gesellschaft «суспільство» і Gemeinschaft «спільнота», здійснене Тьоннісом у німецькій мові 1887 року, спирається на таку саму типологію, що істотно розрізняє абстрактні категорії соціальних наук і конкретні, живі категорії, – коротко кажучи, писаний договір (contrat) і живий союз, який не потребує жодного договору (Юрій Лотман дивується тому, що навіть такий містичний західний святий, як Франциск Асизький, потребував укладення договору зі своїм вовком [«Договор» и «вручение себя» как архетипические модели культуры, Избранные статьи, т. 3, с.  345]). Західна держава відрізняється від сім’ї, до якої, згідно зі слов’янофілами, уподібнюється колективний спосіб життя слов’янської спіль­ ноти, тим самим, чим Gesellschaft відрізняється від Gemeinschaft (див. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО,­ вставка 1).

ІІІ. «СОБОРНОСТЬ» І КАТОЛИЧНІСТЬ

Саме в одному з франкомовних текстів Хомя­ кова ми натрапляємо на перший більш-менш повний виклад поняття «соборность» у широкому й абстрактному значенні «однодушної та вільної колегіальності в духові». Йдеться про працю «Quelques mots par un chrétien orthodoxe sur les communions occidentales à l’occasion d’une bro­ chure de M. Laurentie» (Кілька слів православного про західні віросповідання з нагоди брошури пана Лорансі) (Paris, 1853). Вона підписана іменем Ignotus (Невідомий). Автор пояснює, що він взявся за перо, щоб захистити від несправедливих звинувачень «l’Église catholique orthodoxe (Кафолічну православну Церкву)», де catholique  – це переклад французькою слова «соборная». В іншій статті, «Лист до редактора» «L’Union chré­ tienne» «щодо смислу слів catholique та “соборный” у відповідь на промову отця Гагаріна, єзуїта», Хомяков повертається до визначення цього слова. Гагарін докоряв православним за те, що вони переклали слово καθολικός із Нікейського символу віри блідим, безсилим словом «соборный», що має багато інших значень, у тому числі тих, що стосуються «кафедри», синоду і навіть світського. В Нікейському символі віри вжито слово καθολικός,

Європейський словник філософій

росіяни переклали його як «соборный», а слово «католицький»отрималовужчезначенняРимської Церкви і відтак обмежилось позначенням просто­ ру, території. Тож Хомяков знову звертається до цього слова і припиняє асоціювати його з Римсь­ кою Церквою, демонстративно утворюючи вираз «кафолічна православна». Трохи пізніше Хомяков знову пише французькою до редактора «L’Union chrétienne», полемізуючи зі своїм земляком, що став єзуїтом, отцем Гагаріним. Останній крити­ кував слово «соборний» за його неясність та неточність. Він зауважував, що це російське сло­ во означає і синодальне, і «кафедральне», і навіть соціальне. На що Хомяков відповідає, що като­ лицизм – це тільки географічна універсальність, а «соборность» – це універсальність духу. При цьому він звертається до аргументів, які зазвичай використовують проти протестантів.

Так у полеміці з перебіжчиком із православ’я поступово розширюється сенс цього слова: західна індивідуалістична думка не може досягти повного схоплення буття, це може зробити тільки «соборность», адже це не просто сукупність складників церковного синоду, «вона органічно долає їхню віддаленість та їхню замкненість у гносеологічній обмеженості» (Е. Скобцова, Хо­ мяков, с. 41). Навіть юродство чи «божевілля

уХристі» – вельми характерна для російської побожності форма аскетизму, коли божевільний

уХристі удає божевілля, відмовляється від май­ на, гігієни та викриває лицемірство сильних світу (найвідоміший юродивий – Василій Блаженний, XVI ст., похований на Красній площі у Москві) – на Сході причетне гносеологічному процесові. На Заході ж причетність божевілля та безпорядку до створення порядку абсолютно неможлива і цілковито заборонена. Оскільки на слов’янському і православному Сході любов причетна створенню порядку, останній має силу та дар, тоді як на Заході він зводиться до закону… Примусовий принцип закону, догми становить частину західної релігійної й філософської думки, натомість свобода є складником «соборности». Йдеться про «єдність-свободу», яку не накидають, а переживають усі разом в акті «соборности».

IV. «БОГОЛЮДСТВО» У СОЛОВЙОВА

Володимир Соловйов, син великого історика Росії й учень Хомякова, що, втім, був покликаний стати видатнішим за нього філософом, розвинув це поняття до поняття «вселюдськість» або «боголюдство». За допомогою цього поняття Соловйов прагнув повернути гармонію людству в цілому. Йому йшлося про те, щоб запровадити по­ вне взаємопроникнення індивідуального і колек­ тивного принципів, внутрішній збіг максимально­ го розвитку особистості та найповнішої суспільної єдності (Чтения о Богочеловечестве). У такий спосіб має народитись вільна колективність, мис­ лення якої має бути єдиним, але не примусовим.

Соловйов говорив про принцип «общин­ ности», який є соціальним принципом життя «мира» в економічній солідарності, без насаджен­ ня в ньому колективізму. Відомо, що «мир», або сільська община, яка поставала солідарною щодо оподаткування, військової повинності й стосунків із землевласником, спричинила в Росії інтенсивну полеміку: одні вбачали в ній запоруку майбутнього комунізму, пов’язаного із комунізмом первісним, а інші – диктатуру сильнішого над слабшим, що здійснювалась через сільський схід, який тримали

всвоїх руках куркулі (koulaks).

♦Див. вставку 2.

V. До «ОЦЕРКОВЛЕННЯ» СВІТУ

БогословСергійБулгаковнагадує,щоросійською мовою селянин – це християнин («крестьянин»), а не «поганин», як у французькій  мові [фр. paysan споріднене із лат. paganus]. Це не випадково. Нова російська релігійна думка Срібного віку на початку ХХ ст., що, зазнавши впливу марксистської думки, навернулась до ідеалізму, а потім до християнства, як і сам отець Сергій Булгаков, наполягала на космічному характері людини, на необхідності пропагувати соціальне християнство, примирення людинизприродоючерезрозквітекономічноїенергії людини в християнстві і навіть у церкві, закликаючи світ до «оцерковления» (неологізм Булгакова) навіть у сфері економіки. Православ’я, позбавлене

VI. МИКОЛА БЕРДЯЄВ: МІЖ «СОБОРНОСТЬЮ» І

ПЕРСОНАЛІСТСЬКИМ СОЦІАЛІЗМОМ

У своїй книзі про вчення Хомякова Бердяєв­ наполягає на гносеології засновника слов’яно­ фільської думки: «Суще дано лише соборній, церковній свідомості. Індивідуальна свідомість безсила осягнути Істину» (Н. Бердяев, Алек­ сей Степанович Хомяков, 11.1912, с. 127). Проте Бердяєв закидає богослову, що той не зміг поєднати «велику ідею соборності» з космологією і з вчен­ ням про «душу світу» (ibid.), як це зробив Соло­

VII. ТЕПЕРІШНЄ РОЗШИРЕННЯ ПОНЯТТЯ «СОБОРНОСТЬ»

Безперечно, «соборность» належить до тих ту­ манних концептів, в яких ховається оригінальність, привабливість, а для інших і відразливість російської думки. Це слово є неперекладним через вельми багатозначні способи  ужитку в теології, політиці, російській історії, де воно завжди слу­ жить ознакою оригінальності російського чи пра­ вославного «співжиття» (être-ensemble).

Зараз його застосовують навіть у такій сфері, як література, наприклад, у книжці московського дослідникаІванаЄсаулова,«Категориясоборности

врусской литературе». Автор аналізує принцип соборності в творчості Пушкіна, зокрема, в аспекті теми парадоксальної солідарності між людьми, наприклад, між злочинцем і майбутнім повстанцем, з одного боку, та юним аристократом  – з другого,

в«Капитанской дочке». Здавна цей критерій застосовується до творчості Толстого. Зустріч П’єра Безухова з простим мужиком Платоном Каратаєвим – це приклад соборності (Война и мир, т. 4, ч. 1, гл. XII–XIII). Світ, який спостерігав тоді П’єр, це світ круглий, космічний, в якому все поєднано парадоксальним органічним зв’язком, що не розкривається раціональним шляхом. Петя Ростоввідчуваєвглибинісвогоєства«соборность», що поєднує усіх, навіть найгрубіших, солдатів; ця соборністьявляєтьсяйомупідчасвізитуімператора

вМоскву, коли Петя кидається вперед з криком «Ура!» під час подячної служби в кафедральному соборі.Паламар,щорятуєПетювідтисняви,садячи його на Цар-Гармату, яку й зараз можна побачити в Кремлі, описує те, що відбувається в соборі й багато разів використовує при цьому слово «соборно», що означає «урочисто, разом, святково», але сенс якого «залишається неясним для Петі». Петя не розумієсенсуслова,алеінтенсивнойогопереживає, бо кидається в різнобарвний натовп і цілковито поділяє його емоції; його ентузіазм зростає ще більш, коли він приєднується до армії, цієї великої

сім’ї, де його брат Миколай вже почувається як у батьківському домі. Смерть Петі  – один із найсильніших моментів у всій творчості Толстого  – також є вершиною інтенсивного зв’язку всього з усім, живої «соборности». Але цей епізод подано в музикальній манері, як ніби звучить фуга, де кожен інструмент веде свою мелодію, «і не догравши ще мотиву, зливається з іншим, що починає майже те саме, і з третім, і з четвертим; і всі вони зливалися

водне і знову розбігалися, і знову зливалися то

вурочисто церковне, то в яскраво блискуче і переможне» (Война и мир, т. 4, ч. 3, гл. X).

VIII. ЗАНУРЕННЯ В ЖИВЕ

Ця толстовська фуга, що супроводжує смерть наймолодшого героя «Войны и мира», переносить у секулярний твір старий хорал Російської Православної Церкви, яка і є «соборность».

СОБОРНОСТЬ

І лише занурюючись у себе, до своїх власних містичних коренів у всеорганізмі, відчуваємо ми свою соборність, пізнаємо себе як не-себе. В атмосфері любові церковної, в переживанні таїнств церковних здійснюється це подолання нашої відокремленості, а колективізм вже не закриває соборності.

Булгаков, Свет невечерний, отдел третий, ч. 1, гл. 6.

Жорж НІВА

Переклад Володимира Артюха За редакцією Олексія Панича і Олега Хоми

біБліографія

БЕРДЯЕВ Николай, Алексей Степанович Хомяков. Миросозерцание Достоевского. Константин Леон­ тьев. [Собрание сочинений. Т. V.] Париж, YMCAPress, 1997.

BOULGAKOV Serge, Orthodoxie, trad. fr. C.  Andron­ nikof, Lausanne, L’Âge d’Homme, 1980;

— La Lumière sans déclin, trad. fr. C.  Andronnikof, Lausanne, L’Âge d’Homme, 1990.

ЕСАУЛОВ Иван, Категория соборности в русской литературе, Петрозаводск, 1992.

FLORENSKY Paul, La Colonne et le Fondement de la vérité, trad. fr.C. Andronnikof, Lausanne, L’Âge d’Homme, 1975.

KHOMIAKOV Alexis S. [pseudo. IGNOTUS],

Quelques mots par un chrétien orthodoxe sur les commu­ nions occidentales à l’occasion d’une brochure de M. Lau­ rentie, A. Franck, 1853.

ЛОТМАН Юрий, «"Договор" и "вручение себя" как архетипические модели культуры», Избранные статьи, Таллинн, 1993, т. 3.

СКОБЦОВА Екатерина, А. Хомяков, Париж, YMCA-Press, 1929.

SOLOVIEV Vladimir, Leçons sur la divino-humanité, trad. fr. B. Marchadier, Cerf, 1991.

ДОВІДКОВА ЛІТЕРАТУРА

LAZARI Andrej de, Idee w Rosji. Leksykon Rosyjsko- Polsko-Angielski [Idées en Russie], Varsovie, Semper, 1999.

ÉTAT, GOUVERNEMENT і ПРАВОВА ДЕРЖАВА, LAW, ПОЛІС, ПОЛІТИЧНЕ, STATO

Якщо англійське State цілком відповідає французькому État, німецькому Staat чи італій­ ському Stato, то термін government має в англійській мові ширше застосування, ніж gouvernement у французькій. Government

відсилає воднораз до: 1) рівня, на якому сконцентроване керування державою; 2) діючої в державі політичної системи; 3) комплексу, утворюваного законодавчою, виконавчою і судовою владами, а також органами управління; 4) комплексу чинників, що сприяють діям державної влади [pouvoirs publics]. Останні два значення у французькій частіше відображають терміном «держава».

Два перших значення government близькі до французького вжитку, де gouvernement позначає водночас і керівників виконавчої влади, і [полі­ тичний] режим, тобто специфічний спосіб органі­

зації, в межах якого відбувається життя певної спільноти (республіканське, демократичне чи монархічне врядування). Натомість два інших значення набагато ближчі до поняття держави в європейському розумінні. Вираз аmerican govern­ ment, мабуть, означав би для нас американську державу, якби ми намагалися перекласти французькою те, що мають на увазі американські консерватори, коли виступають проти big govern­ ment, то, мабуть, сказали б, що вони десь вбачають «забагато держави». Перевага, яку англійська мова надає термінові government для позначення певних аспектів того, що французи називають «державою», має джерело в англійських правничих традиціях, які, попри Гобса, ніколи не надавали суверенній державі такої величності, як видатні письменники, що їх звемо континентальними. Більше того, американський слововжиток зрозу­ міти тим легше, що у федеральній системі Амери­ канської республіки держава (State) – це насправді федеративна держава: Сполучені Штати (ÊtatsUnis) звісно ж мають уряд (gouvernement), але не певно, що вони є єдиною державою (un Êtat). Однак нині, коли сама політична еволюція накидає однотипний словник для позначення розмаїтих держав, що співіснують у міжнародній спільноті, ці нюанси менш помітні, ніж раніше.

♦ Див. вставку.

Філіп Рено

Переклад Дарини Морозової

За редакцією Олега Хоми

WHIG / TORY англ. – укр. ліберал / консерватор

ЛІБЕРАЛЬНЕ і LAW, LIBERTÉ, ПОЛІ­ ТИЧНЕ, Громадянське суспі­ льство, WELFARE

Whig та tory традиційно позначали дві основні течії у британській політиці – ліберальну й кон­ сервативну (поки наприкінці ХІХ ст. виникнення лейбористської партії не змінило попередню роз­ становкусил).Алецісловамаютьщеоднезначен­

ня, воднораз і більш загальне, і дуже англійське, що його, по суті, не передають поняття «ліберал» і «консерватор». Віґ – це не лише ліберал, але та­ кож і понад усе свідомий спадкоємець англійської конституційної традиції  – Rule of Law (верхо­ венства закону) та прав Парламенту. Так само, торі – це консерватор, пов’язаний із певним типом суспільних відносин, в яких авторитет аристократів(notables)єневіддільнимвід їхньої ролі захисників суспільства; цьому типу відносин відповідає й специфічна оцінка англіканської релігійної традиції. Понад міжпартійними кор­