Сучасна асиметрія омонімія/синонімія: омоніми та гомофони
Асиметрія між омонімією та синонімією часто виходить на поверхню у сучасних визначеннях, як про це свідчить «Nouveau Dictionnaire des sciences du langage» Дюкро та Шеффера (Ducrot et Schaeffer). Дійсно, згідно з цими авторами, синонімія бере до уваги два чи більше «виразів» (слів, груп слів, висловлювань), тоді як омонімія зосереджується не на слові чи вислові, а на «фонетичній реальності» (Ducrot-Schaeffer, p. 398–399): омоніми зараз – це по суті гомофони, такі як vair, verre, vert, vers та ver [читається vε(:)r, хоча ці слова означають «біличе хутро», «скло», «зелений», «до» та «черв’як»]; тож «омонімом» можна кваліфікувати як кілька окремих слів, так і одне слово або щонайменше одну графему (rame папір та rame човен [у першому випадку йдеться про «стопу» (500 листів), у другому – про весло]). Це визначення, беручи до уваги його зосередженість на φωνή, досить близьке до визначення античних граматиків (Діонісій Фракійський, Tekhnê grammatikê 12, 6 та 7; Scholies, 554, 31–32, пор. Lallot, La Grammaire de Denys le Thrace, op. cit., p. 152).
До речі, особливо важко дотримуватися критеріїв омонімії. Дійсно, якщо не так легко вирішити у випадку синонімії, чи два значення ідентичні (конотація, експресивне значення та ін.), то як установити, що два значення «радикально відмінні»? Омонімія, на відміну від синонімії, перебуває схоплена у мережу феноменів, «схожих, але іншої природи» (Ducrot-Schaeffer, op. cit., p. 399), наприклад, «контекстуальна детермінація» («цей магазин відкритий у понеділок»: лише у понеділок/навіть у понеділок?), «полісемія» (бюро у стилі Людовіка XV та поштове бюро [в оригіналі йдеться про «bureau» – бюро, стіл та відділення, офіс.]), «розширення» (любити батька та варення), «невизначеність» (vagueness англійців: чи я «багатий»?), «значення у протиставленні»/«signification oppositionnelle»/(маленькі мікроби та маленькі слони).
У синтаксико-семантичному плані певні дослідження у лінгвістиці, такі як дослідження А. Куліолі, цікавляться феноменом парафрази. Так, йдеться про розгляд формальних варіацій, навіть мінімальних, у групі парафрастичних висловлювань, аби перейти до розповідних чи предикативних операцій, знаками яких вони були, та зрозуміти семантичні відмінності, які вони охоплювали (напр. «Це – П’єр, що їсть саме яблуко», «Це – яблуко, що їсть саме П’єр», «Саме яблуко їсть П’єр» тощо.).
Критерій, якого дотримуються Дюкро та Шеффер задля розрізнення між тим, що є омонімом, та тим, що ним не є, – це неможливість знайти спільну точку між різними значеннями слова: «ні спільне ядро, ні навіть безперервність», ні пояснення, ні деривація: саме це точно відповідає Аристотелевому критерію омонімів ἀπὸ τύχης «за випадком» (канонічним прикладом є κλείς, одночасно і «ключ», і «ключиця»). Але, тим не менше, залишається умовність запропонованих розрізнень: так, Дюкро та Шеффер обирають не розрізняти «омонімію» та «невизначеність» («феномени невизначеності та омонімії», p. 399). Можна заперечити, що «невизначеність» (ambiguité) (що, проте, не можна само собою протиставляти «омоніму»)зовсімнезастосовуєтьсядогомофонівтамаєнабагатоширшесемантичнеполе,ніж«омонім» (невизначене ставлення). Насамперед можна протиставити слововжиток Квайна чи Гінтикки («Aristotle and the ambiguity of ambiguity», p. 138), що навпаки розрізняють невизначеність та омонімію у зв’язку з етимологією: критерій чисто випадкового збігу задовольняється лише у випадку слів різних етимологій (rame «весло» корабля від санскритського aritra «той, що рухається», у протиставленні з арабським rizma «стос одягу», звідки походить rame у сенсі «стос» паперів, згідно із «Тлумачним словником французької мови» Літтре), про що Аристотель не говорить нічого, але для яких приберегли назву «омоніми».
Усі ці категорії – спадкоємці різноманітних розрізнень, почасти суперечливих, розроблених в античності задля чітких онтологічних цілей. Очевидна довільність цих відмінностей та цих критеріїв безперечно пояснюється тим, що вже не ставляться питання про можливі значення чи спрямування поняття.
Хоч би як там було, суттєвою рисою омонімії в сучасному розумінні є те, що вона застосовується виключно до слів, навіть зводиться до феноменів гомофонії. Відтак вона постає як маргінальний феномен, що пов’язаний з означником, здатний зацікавити психоаналіз та любителів дотепів, але має другорядну важливість для аналізу мовлення (див. SIGNIFIANT).
Бібліографія
HINTIKKA Jaako, «Aristotle and the ambiguity of ambiguity», in Time and Necessity, Oxford, Clarendon Press, 1973, p. 1–26.
ДОВІДКОВА ЛІТЕРАТУРА
DUCROT Oswald et SCHAEFFER Jean-Marie, Nouveau Dictionnaire des sciences du langage, Seuil, 1995.
Одноіменними називаються [окремішні], що мають спільне лише слово, тоді як відповідне до слова визначення (λόγος) сутності відмінне: наприклад, ζῷον – це і людина, і зображення; оскільки вони спільного мають лише слово, а відповідне до слова визначення сутності відмінне. Адже, якщо пояснити, що таке для кожного з них бути ζῷον, то буде дано окреме визначення для кожного.
Співіменними називають [окремішні], що мають спільним як слово, так і відповідне до слова визначення сутності те саме; наприклад, ζῷον є і людина, і бик, бо кожен із них названий спільним словом ζῷον і визначення сутності те саме. Адже якщо дати визначення кожному з них, тобто з'ясувати, що означає для кожного з них бути ζῷον, то будут дані ті самі визначення.
Аристотель, Категорії 1, 1а 1–12.
Ми не перекладаємо ζῷον: це слово, від ζωή, означає «жива істота» (див. ANIMAL). Але воно також означає «персонаж або фігуру (людину чи тварину), що зображені на картині» (намальоване зображення живої істоти, Геродот, ІІІ, 88; Платон, Політейя VII, 515a). Зрештою, воно має значення «намальоване зображення», навіть якщо зображене не є живим: «написавши з натури картину (ζῷα γραψάμενος) цього переходу через Босфор» (Геродот, IV, 88; див. також Платон, Закони 769а). Інакше кажучи, ζῷον, відсилаючи до будь-якого твору ζωγράφος «живописця», може також означати те, що ми називаємо «мертвою природою», «натюрмортом».
Тут повністю виявляється гра відмінності мов: саме довкола слова, яке для нас є омонімічним, розгортається канонічне визначення омонімії та синонімії. Направду, не лише відмінність між мовами, але й не меншою мірою Аристотелева іронія полягає у використанні парадоксального устрою Платонового вчення, в якому жива істота – це завжди лише копія ідеї, що, одначе, змушує визнати вписаність цього парадоксу в грецьку мову.
Існує помилка, якої слід уникати при перекладі: ризик подумати, що у випадку ὄνομα йдеться не про деяке слово, не про деяке ім’я, що може бути застосованим до двох одноіменних речей (в цьому разі слово ζῷον), а про те ім’я, що іменувало б власне одноіменні речі, в цьому разі слово «людина». Ось, наприклад, помилка, якої неминуче припускається Трико, з одного боку, перекладаючи ὄνομα як «le nom» (певне ім’я) (але так само чинить і Дзанатта: il nome), а з другого боку, передаючи τὸ γεγραμμένον «зображене» через «un homme en peinture» – «деяка людина на картині», для того щоб при перекладі віднайти в цьому виразі «homme»
– «людину» [про яку йдеться в попередньому виразі]: «Одноіменними називають речі, у котрих лише певне ім’я є спільним, тоді як думка (la notion), позначена цим іменем, відмінна. Наприклад, жива істота є і деякою реальною людиною, і деякою людиною на картині. Ці дві речі мають дійсно спільне лише певне ім’я» («On appelle homonymes les choses dont le nom seul est commun, tandis que la notion désignée par ce nom est diverse. Par exemple, animal est aussi bien un homme réel qu’un homme en peinture. Ces deux choses n’ont en effet en commun que le nom») (курсив мій). Приклад, що він наводить у примітці, довершує загальне враження: «одноіменні речі (…), що мають спільне тільки ім’я (…), як наприклад (…) κλείς, що означає ключ чи ключицю» («[...] les choses homonymes [...] qui n’ont en commun que le nom […], par exemple [...] κλείς, qui désigne une clef ou la clavicule»). Але цей приклад особливо погано вибраний, коли йдеться про людину та її зображення, оскільки κλείς, каже Аристотель, вважаючи, що ключ та ключиця зовсім не подібні одне до одного, це омонімія, де «великою є відмінність у зовнішньому вигляді (κατὰ τὴν ἰδέαν)» (Нікомахова етика V, 2, 1129a 26–32 [пер. В. Ставнюка у вид. К., «Аквілон-Плюс», 2002, с. 191] – цим уривком коментатори послуговуються, зокрема, аби проілюструвати омонімії, що «завдячують випадку»).
Випадок κλείς, який просто не передбачає жодного третього терміна, як ζῷον, також змушує вважати, що для Аристотеля, як і для нас сьогодні, одноіменні речі завжди мають те саме ім’я та відмінне визначення. Та сама суперечність виникає щодо синонімів: «З другого боку, “співіменне” говориться про те, чому притаманна одночасно спільність імені та тотожність думки, наприклад, l’animal – це водночас і людина, і бик» («D’autre part “synonyme” se dit de ce qui a à la fois communauté de nom et identité de notion, par exemple l’animal est à la fois l’homme et le bœuf»), що коментується наступним чином: «Співіменні речі ідентичні за природою та за іменем» («Les choses synonymes sont identiques en nature et en nom») (пер. Трико, p. 25, n. 2, курсив мій).
Але важливо зрозуміти, що ані омоніми, ані синоніми не повинні мати визначеного спільного імені («le» nom) у сенсі «їхнього» імені: спільним у них є «якесь» ім’я («un» nom) (ὄνομα,1a 1 і 9), те, що Ж. Л. Екріл (J. L. Ackrill), на противагу Трико, старанно перекладає як a name in сommon, a common name
Європейський словник філософій
293
ОМОНІМ
«якесь спільне ім’я». Саме це спільне ім’я – ζῷον – вживають то як омонім, коли його визначення має змінюватись від одного застосування до іншого (людина, наділена життям, але не її портрет), то як синонім, коли те саме визначення може бути дане для кожного конкретного випадку (людина, бик – обидва належать до тварин). Можна порадіти з того приводу, що недавні французькі переклади (Bodéüs, Lallot-Ildefonse) нарешті виправили хибне трактування Трико.
Треба сказати, на виправдання хибних перекладів «Категорій», що численні приклади Аристотелевих омонімів функціонують без третього терміна, прямо виходячи з імені самих одноіменних речей, наприклад, «рука» чи «око» живої істоти та мерця (наприклад, De Anima II, 1, 412b 14 sq., 21). У всіх цих випадках виявляється, що спільне слово – це їхнє ім’я, яке вочевидь не має того самого сутнісного визначення. Хоч би як воно було, там просто йдеться про підмножину омонімів згідно з попереднім визначенням, а не про приклад, що спростовує це визначення.
Насамкінець треба зауважити, що леми коментаторів, навіть англійською, передані схожим з Трико чином (включно із тими, хто, як Евангеліу, цитують добрий переклад Екріла): «their name in common» – «їхнє спільне ім’я». Усупереч цьому, власне у коментарі знаходимо, коли неможливо зробити по-іншому та ніби під примусом істини, a name: так, у Аммонія, лема 1 а1, 18, 18: «that have only their name in common»
– «що мають спільним лише їхнє ім’я», але ibid., 20, 3 «[Ajaxes] have a name in common» – «[Аякси] мають
деяке спільне ім’я».
Ось латинський переклад цього уривку Аристотеля Боецієм:
Aequivoca dicuntur quorum nomen solum commune est, secundum nomen vero substantiae ratio diversa, ut animal homo et quod pingitur (…) Univoca dicuntur quorum et nomen commune est et secundum nomen eadem substantiae ratio, ut animal homo atque bos (…).
Aristoteles Latinus, I, 1–5.
Але його коментар, як показує зацитований вище уривок, виявляє читання, яке ми щойно описали: можна говорити про одноіменні речі, якщо тільки предикувати їм спільне ім’я або слово. Тим часом, латинська мова натрапляє на проблему, якої не було в грецькій: в той час як ζῷον у грецькій мові означає зображення (не обов’язково якогось суб’єкта), латинське animal не має такого значення. Боецій, який розмірковує над складними висловами «жива людина» та «намальована людина» (homo vivus, homo pictus), все ж наполягає на тому, що до них можна застосувати слово animal «жива істота» («дійсно, чи йдеться про намальовану людину, чи про живу, вислів бути істотою однаково вживають стосовно як першого, так і другого…»), але також до них можуть бути застосовані разом слово animal «істота» і слово homo «людина» («і одне, і друге можна насправді назвати “людина” або “істота”…»). Він розглядає далі тільки ім’я homо, що спричиняється до важливої зміни інтерпретації: відтак ми переходимо від перспективи предикації рід-вид [тобто «людина є істота»] до семантичної перспективи «перенесення імені» з однієї реальності до іншої: ut ex homine vivo ad picturam nomen hominis dictum est «як від живої людини переноситься ім’я людини на малюнок») (див. translatio у ПЕРЕКЛАДАТИ та infra). Таким чином, ми бачимо, що ця зміна перспективи викликана частково проблемою перекладу та мови: відсутність точної відповідності ζῷον та animal, роздуми про складні вислови, що включають спільне ім’я, homo vivus, homo pictus, які залишаться, навіть якщо останній вираз замінити просто на pictura.
бібліографія
AMMONIUS, On Aristotle’s Categories, trad. angl. S. M. Cohen et G. B. Matthews, Duckworth, 1991 (= Ancient Commentators on Aristotle, gen. ed; Richard Sorabji).
ARISTOTE, Les Catégories, trad. fr. et comm. J. Lallot et F. Ildefonse, Seuil, « Points Bilingues », 2002; Aristote, [Catégories], texte établi et trad. Par R. Bodéüs, Les Belles Lettres, « CUF », 2001; Aristote, Organon I, Catégories et sur l’Interprétation, trad. fr. et notes J. Tricot, Vrin, 1989; Aristotle’s Categories and de Interpretatione, англ. пер. з примітками та словником J. L. Ackrill,
Oxford, Clarendon Press, 1963; Aristoteles Categoriae et liber de Interpretatione, recognovit brevique adnotatione critica instruxit L. Minio-Paluello, Oxford, 1949.
BOETHIUS, Liber Aristotelis de decem praedicamentis, ed. Minio-Paluello, Bruges, Desclée de Brouwer, (Aristoteles Latinus 1 I–5), 1961.
— In Categorias Aristotelis commentaria, PL 64, col. 159A-294C.
CASSIN Barbara, L’Effet sophistique, Gallimard, 1995, p. 348–353 (cf. Barbara Cassin et Michel Narcy, La Décision du sens, Vrin, 1989, p. 198).
DESBORDES Françoise, 1988, « Homonymie et synonymie d’après les textes théoriques latins », in I. ROSIER (éd.), L’ambiguïté, cinq études historiques, Lille, Presses universitaires, p. 51–102. DEXIPPE, On Aristotle. Categories, англ. пер. J. Dillon, Duckworth, 1990 (= Ancient Commentators on Aristotle, gen. еd. Richard Sorabji).
EVANGELIOU Christos, Aristotle’s Categories and Porphyry, Leiden, Brill, 1996. ZANATTA Marcello, Identità, logos e verita, saggio su Heidegger, L’Aquila, Japadre, 1990.
ОМОНІМ
Топіка ІІІ, 123а 28 і далі), або також окремі екземпляри, «атоми», того самого роду (див. Категорії 3а 33-b 9): можна сказати, що φύσις, природа, в сенсі породження, як і природнича наука в сенсі класифікації генеалогій, діють через синонімію (пор. Про походження тварин ІІ, 1, 735а 2 sq.: «породження здійснюється через синонімію»).
Навпаки, омонімічними будуть усі феномени, що стосуються τέχνη «мистецтва», μίμησις «наслідування» (імітації), та більш загально подібності: для Аристотеля подібність – це парадигма омонімії. В цьому, безперечно, він найдалі від сучасної концепції, для якої добра омонімія – це чисто випадкова омонімія, представлена саме гомофонами (див., напр., жорстку критику Гінтикки, пор. вст. 1).
2. Критика платонізму
Не вдасться зрозуміти вибору цієї парадигми, якщо не співвіднести її із критикою Платонової доктрини Ідей: Аристотель наполегливо підкреслює, що, за зізнанням самого Платона (див. вище І. А), стосунки між моделлю та образом (εἶδος та εἴδωλον, інтелігібельним та чуттєвим) – це саме стосунки омонімії. Та омонімія може виникнути, згідно із Аристотелевою систематикою, тільки як випадковеутворення,щоналежитьабодохитрощів софіста, або до бідності мови. Тому треба замінити платонізм причетності аристотелізмом предикації, який обґрунтовується категоріями, розглянутими
утворі«Категорії».
♦Див. вставку 3.
3. Що означає говорити: гонитва за омонімією
Вся Аристотелева логіка (значення слів, предикативний синтаксис, силогізм) залежить від «найтвердішої з усіх засад», онтологічної засади, що утворює зв’язок між порядком буття та порядком дискурсу, який успадковано нащадками під іменем засади несуперечливості: «не можливо, щоб те саме одночасно належало і не належало тому самому і згідно з тим самим (τὸ γὰρ αὐτὸ ἅμα ὑπάρχειν τε καὶ μὴ ὑπάρχειν ἀδύνατον τῷ αὐτῷ καὶ κατὰ τὸ αὐτο)» (Метафізика Γ 3, 1005b 19–20). Фактично, спростування своїх супротивників – що становить єдиний можливий спосіб її доведення – ґрунтується цілковито на вимозі однозначності. Аристотель пропонує в дійсності серію ніби самозрозумілих еквівалентностей: «говорити» (λέγειν, або ж властива ознака людини, без якої вона просто рослина, 4, 1006a 13–15), «говорити щось» (λέγειν τι, a 13, 22), «означати щось для себе чи для іншого» (ἀλλὰ σημαίνειν τι καὶ αὑτῷ καὶ ἄλλῳ, a 21), «означати одиничну річ» (σημαίνειν ἓν, a 31); «адже не означати одиничну річ – це не означати нічого» (τὸ γὰρ μὴ ἓν σημαίνειν οὐθὲν σημαίνειν ἐστίν, 1006b 7). Відтак засада несуперечливості одночасно доводиться та встановлюється, виходячи лише з того, що неможливо, щоб те саме
294
Європейський словник філософій
(слово)одночасномалотанемалотойсамий(сенс). Однозначність – це воістину необхідна умова будьякої логіки (Cassin, La Décision du sens, p. 9–40; див. SENS). Отож Аристотель буде «полювати» за омонімією, пропонуючи проводити розподіл між різними значеннями того самого слова, аби мати можливість у разі потреби застосовувати окреме слово для кожного визначення (τεθείη […] ἴδιον ὄνομα καθ΄ ἕκαστον τὸν λόγον, 1006b 5; пор. 18– 20), адже «трудність у тому, щоб прийняти, що одночасно те саме є і не є людина, не коли йдеться про слово, а коли йдеться про річ (τὸ αὐτὸ […] εἶναι καὶ μὴ εἶναι ἄνθρωπον τὸ ὄνομα͵ ἀλλὰ τὸ πρᾶγμα, 1006b 20–22, та Cassin, ibid., p. 195–197).
Коли інтерес Аристотеля зосереджується на мовленні як такому, не на його онтологічній основі, а на дискурсивній техніці, як це має місце у «Софістичних спростуваннях», то саме слова і тільки слова, а не речі, називаються омонімами. Причина омонімії, радикального зла мовлення, – це те, що речей більше, ніж слів, і тому слід вживати ті самі слова для багатьох речей (1, 164a 4–19). Аристотель, відшкодовуючи дефект мови, що ним користуються вороги принципу, намагється вилікувати аргументації, діагнозуючи свідомі прекручення, що послуговуються із різних типів омонімії, розподілених ним з огляду на λέξις. Саме тут ми перебуваємо найближче до сучасної концепції омонімії як гомофонії.
4. Випадок буття, «πολλαχῶς λεγόμενον»
Чи є буття родом (а отже, пов’язане із синонімією)? Чи є воно омонімом? Найбільш послідовна відповідь Аристотеля на ці два питання, що стали історичними, – ні. Про буття, – насправді каже він не раз, – говорять багатьма способами, πολλαχῶς λεγόμενον, це ні омонімія, ні аналогія, але, застосовуючи вислів Оуена, що став термінологічним, «focal meaning», фокальне значення. Виходить, що Аристотель розташовує буття, як і благо та єдине, серед «омонімів, що походять від одного чи спрямовані до одного (ἀφ΄ ἑνὸς εἶναι ἢ πρὸς ἓν)», які він відрізняє від «випадкових» омонімів (буквально ἀπὸ τύχης «через випадок» чи радше «через долю») та від омонімів «за аналогією» (що треба розуміти як пропорцію: те, чим зір є для тіла, розум є для душі) (Нікомахова етика I, 4, 1096b 25–30; пор. Евдемова етика VII, 2, 1236a 17 та b 25). Але щодо буття, і саме у книзі Г «Метафізики», цей випадок явно відрізняється від випадку омонімії: «Про буття мовиться багатьма способами, але з огляду на деяку єдність, з огляду на певну єдину природу, тобто у неомонімічний спосіб (πρὸς ἓν καὶ μίαν τινὰ φύσιν καὶοὐχὁμωνύμως)»;МетафізикаIV,2,1003a34;пор. 1003b 6, «багатьма способами, але цілком стосовно одного начала (πολλαχῶς μὲν ἀλλ΄ ἅπαν πρὸς μίαν ἀρχήν)».Якзадовольнятисьцимнепевнимстатусом, де розмістити буття? Ці труднощі викликають жорсткішу класифікацію самих омонімів: так,
Європейський словник філософій
295
ОМОНІМ
Порфирій вирішує віднайти в омонімії позицію ἀφ΄ ἑνὸς «від одного» та πρὸς ἓν «стосовно одного», що призведе до переінтерпретації аналогії (див. АНАЛОГІЯ та PARONYME).
ІІІ. КЛАСИФІКАЦІЯ ПОРФИРІЯ ТА ЇЇ ПОСЛІДОВНИКИ
Порфирій систематизує різні розкидані вказівки у Аристотеля, щоб запропонувати класифікацію омонімів (65, 18–68, 1). Вона буде перейнята та модифікована подальшими коментаторами (пор. Аммоній 21, 15–22, 11; Симпліцій 31. 23–33.21; про співвідношення коментаторів між собою, див., напр., Luna, p. 128 і 146, та про класифікацію, p. 46, схеми: p. 98 та 100), потім знову підхоплена Боецієм (In Categorias Aristotelis, Migne PL 64, 166B–C), переходячи таким чином у латинську середньовічну традицію (див. Libera, «Les sources gréco-arabes de la théorie médiévale de l’analogie de l’être», див. також АНАЛОГІЯ). У наведеній нижче схемі Р означає терміни Порфирія, В – Боеція (пер. цитов. вище,
166В–С), Т – «Paraphrasis Themistiana», тією мірою, якою вони відрізняються від В (Anonymi Paraphrasis Themistiana, ed. Minio Paluello, BrugesParis, Desclée de Brouwer, 1961 [Aristoteles Latinus 1 1–5], p. 136–137).
Можна констатувати, що у Порфирія:
–Ὄν, і все, що говориться πολλαχῶς, перебуває під заголовком омонімії, усупереч, наприклад, вказівкам книги Г (пор. Isagoge ІІ, 10: «покладемо просто, як у «Категоріях», десять перших родів, як такі, що відіграють роль перших принципів: припускаючи, що ми називаємо всіх їх сущими, ми це робитимемо, як він каже, в омонімічний, а не синонімічний, спосіб»).
–Єдиний приклад випадкової омонімії пов’язаний із власними іменами: існує більше, ніж одна людина, яку звуть Александр. Проте це не Аристотелів приклад, в той час як інші приклади Аристотелевого корпусу перебувають іноді презентованими під цією рубрикою: зокрема, приклад κλείς «ключ/ключиця», даний як омонімія, що її легко встановити, адже тут
3
Аристотель, або проти омонімії Ідей
В той час як Сократ, – підкреслює Аристотель, – не приписував окремого існування ні універсаліям, ні визначенням, філософи, що прийшли йому на зміну,
відділили (ἐχώρισαν) їх [від одиничних речей] і назвали цей рід сущого ідеями (τὰ τοιαῦτα τῶν ὄντων ἰδέας προσηγόρευσαν), тож майже на тій самій підставі вони дійшли до існування ідей всього, що вважається загальним (πάντων ἰδέας εἶναι τῶν καθόλου λεγομένων). Це майже так само, коли б хтось, бажаючи [щось] порахувати, вважав би, що це неможливо через малу кількість [предметів], а примноживши їх, – що підрахує. Адже ейдосів ще більше, можна сказати, ніж одиничних чуттєвих [речей] (τῶν καθ΄ ἕκαστα αἰσθητῶν), шукаючи причини яких дійшли від цих [одиничних речей] туди [тобто до ейдосів], бо для кожного [одиничного предмета] існує деякий омонім і [він] поза сутностями (καθ΄ ἕκαστόν τε γὰρ ὁμώνυμόν τι ἔστι καὶ παρὰ τὰς οὐσίας), а в інших [тобто загальних понять] є єдине для багатьох [речей] – і для цих, і для вічних.
Метафізика М 4, 1078b 30–1079a 3.
(N.B. Щодо останньої фрази ми слідуємо без виправлень за найдостовірнішим текстом у згоді із Треденніком, але заперечуючи Йегеру; пор. А 9, 940a 34 – b 9.).
Коментатори зауважили, що з усією строгістю замість «омонім» варто було б чекати «синонім» (так навіть перекладає Треденнік). Отож, Аристотель помилився? Чи варто в цьому вбачати, разом із Робеном, коливання у термінології? Радше в цьому слід вбачати ніщівність Аристотелевої критики Платонової ідеї причетності, яка навіть не визнає стосовно елементів, поєднаних причетністю, спільність того самого визначення. Це чітко виражено у книзі А «Метафізики»:
Якщо в ідей та в причетних [до них речей] один і той самий ейдос (ταὐτὸ εἶδος τῶν ἰδεῶν καὶ τῶν μετεχόντων), то [між ідеями та причетними до них речами] буде щось спільне (бо чому в тимчасових двійок та у двійок, що і множинні, але вічні, двійка одна й та сама радше, ніж у неї та того, що їй належить?) (αὐτῆς καὶ τῆς τινός). Якщо ж не той самий ейдос [в ідей та в причетних до них речей], то вони будуть омонімами (ὁμώνυμα ἂν εἴη), так, ніби людиною назвали одночасно Каллія та шматок дерева, не помітивши жодної спільності між ними.
A 9, 991a 2–8, пор. Γ 4, 1078a 34 – b 3.
Або третя людина, або омонімія.
Барбара КАССЕН та Фредерік ІЛЬДЕФОНС
бібліографія
ARISTOTLE, Metaphysics (X-XIV), англ. пер. H. Tredennick, Harvard UP, 1977, vol. XVIII.
ОМОНІМ
296
Європейський словник філософій
Омоніми
P ὁμώνυμαι B aequivoca
1. Випадкові
P ἀπὸ τύχης
B casu T fortuitu
2. Згідно з наміром, рішенням
Александр
P ἀπὸ διανοίας
(син Пріама)/
B consilio T hominum voluntate
Александр
(правитель
Македонії)
2.1. за подібністю
2.2. за аналогією
2.3. з одного
P καθ΄ ὁμοιότητα
P καθ΄ ἀναλογίαν
2.4. до одної мети
B secundum
[тобто за
джерела
similitudinem
пропорцією]
P. ἀφ΄ ἑνὸς καὶ πρὸς ἓν πολλαχῶς λεγομένον
Напр., справжня
B secundum
людина/портрет,
proportionem
[2.3 та 2.4 разом означають аналогію
намальована
T pro parte
атрибуції, тобто йдеться про випадок, що
людина
стосується буття]
Напр., принцип =
ab uno
ad unum
вихідний елемент
лікарський:
оздоровча
у серії чисел, точка
у «лікарський
прогулянка,
на лінії
ніж», «лікарська
оздоровча дієта,
рідина »
адже вони приносять
здоров’я (salus)
вводяться омонімічні речі, що відрізняються візуально (Нікомахова етика V, 2, 1129a 26–31). Інші приклади (κύων «пес» – тварина/сузір’я, ἀετός «орел/фронтон») подаються як «власні тропи» омонімії, де «слово чи вислів мають κυριῶς [буквально: власним чином] багато значень» (на відміну від «тропу звичаю», «щоразу, коли звичай змушує нас говорити таким чином», Софістичні спростування 4, 166a 15–17). Можливо, саме в цьому криється спосіб вказати на труднощі, притаманні Аристотелевим прикладам: навіть за свідченням словників, κλείς передбачає подібність (ключиця замикає грудну клітку і має форму ключки, як ключ, пор. LSJ s.v.), подібно до того, як сузір’я нагадує пса, а фронтон розгортає крила над колоною. Фактично, ця подібність виказує складність знаходження омонімів, які не були б мотивованими, узгоджуючись з визначеннями Аристотеля. Відтак залишається лише вибір між гомофонами та зразками (див. Hintikka, « Aristotle and the ambiguity of ambiguity », цит. стат., та Cassin, L’Effet sophistique, p. 348–353).
– Всі інші омоніми належать до омонімів за інтенцією. «Категорії» визначають для них вид, що є єдиним та добре детермінованим: омоніми за подібністю. Цей чіткій розподіл дозволяє поновому розкрити питання значень буття.
IV. СМИСЛОВА НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ ТА ВЕЛИКІ ЛАТИНСЬКІ НОВОВВЕДЕННЯ
Завдяки потребі у гармонізуванні різноманіт них джерел: Аристотелевих («Категорії», «Софі стичні спростування», «Топіка») чи ні (стоїчні
джерела, відштовхуючись від «De dialectica» Августина), поняття equivocatio (двозначність)
буде уточнятися та поділятися. Що ж до поняття univocatiо (однозначність), то воно буде спеціалізуватись задля позначення будь-якої варіації значення терміна, що не спричиняється новим «установленням» його вжитку, та стане таким чином ключовим поняттям номіналістичної теорії suppositio чи референції (див. SUPPOSITION). У термінологічному плані ці зіткнення та реорганізації призведуть до спеціалізації термінів univoca та synonyma у двох окремих значеннях, в той час як перше від початку було перекладом другого.
А. Попереднє питання: чи існує відмінність між омонімією та смисловою невизначеністю?
Поруч з уже цитованими термінами, Боецій у«Dedivisione»говоритьпровисловлювання,щоє ambigua, з огляду на їх синтаксичну невизначеність, спричинену подвійним знахідним відмінком (наприклад, audio Graecos vicisse Trojanos – дізнаюся, що греки перемогли троянців/що троянці перемогли греків), яка відповідає ἀμφιβολία чи ἀμφιβολογία згідно з класифікацією «Софістичних спростувань». Посилаючись на «Топіку» (І, 15) та «Софістичні спростування», він розрізнює вокальний вираз (vox) як simplex «простий», коли він означає одну річ, та як multiplex «множинний», коли він означає багато речей (multiplex idest multa significans). Висловлювання, що є multiplex, або полісемічним, може бути таким на підставі лише однієї зі своїх частин, що є двозначною,
Європейський словник філософій
297
ОМОНІМ
або в цілому: тоді йдеться про amphibola oratiо. Так, Боецій користується різними способами позбутись смислової невизначеності (шляхом «поділу») у полісемічному висловлюванні, наприклад, додаючи визначення чи створюючи парафразу (як у цитованому прикладі: Audio quod Graeci vicerint Trojanos «дізнаюся, що греки премогли троянців») (PL 64, 889–890). Поряд із словом duplex «подвійний» саме термін multiplex буде слугувати загальним терміном у середньовічній традиції. Так, класифікація десяти перших паралогізмів у «Софістичних спростуваннях», тих, що стосуються дискурсу, здійснена Ґаленом виходячи із розрізнення на ефективні/потенційні/позірні, завжди буде подаватись як класифікація типів multiplicitates [щодо труднощів із визначенням, до якого грецького терміна відсилає латинське multiplicitas та про грецьке διττόν, див. Ebbesen, Commentators and Commentaries on Aristotle’s Sophistici Elenchi, vol. 3, p. 174]. Пропозиція, що є multiplex (чи duplex), означає більше ніж одну річ, але це не обов’язково передбачає неоднозначність: отож, Socrates calvus philosophus ambulat «Сократ лисий філософ гуляє»єmultiplex,оскільки«виходячиізоблисіння, філософії та гуляння, нічого єдиного не може бути поєднано [із суб’єктом]». Інший випадок – animal rationale mortale homo est «жива істота розумна смертна є людиною», що є єдиною (простою, одною) пропозицією (una, simplex, singula), оскільки різні елементи предиката, виголошені без зупинки, складають щось єдине, будучи єдиним предикатом. Пропозиція Canis animal est «собака є живою істотою» є одночасно multiplex та семантично невизначеною: завдячуючи своїй невизначеності, суб’єкт сanis відсилає до різних речей, що не можуть бути зведені до чогось одного. Відтак цей термін на може слугувати у формуванні єдиного твердження: «є один вокальний вираз (vox), але множинне твердження» (Боецій, In Librum Aristotelis Peri Hermeneias, друга редакція., p. 352–356, пор. Аристотель, Peri Hermeneias 11). Звідси постає необхідність у випадку питання, що є multiplex, або множинним (якщо його суб’єкт чи предикат не є простим), давати відповідь, що є multiplex(ibid., p. 358).
У«De dialectica» Августин цікавиться знаком та його значенням (vis, див. SENS), що є пропорційним до його здатності «зворушувати аудиторію». Це призводить його до розгляду перешкод, що стають на заваді реалізації цього значення та досягненню знаком істини: темність (obscuritas) та смислова невизначеність (ambiguitas). Він пристає на позицію «діалектиків», яка полягає в тому, що будь-яке слово є невизначеним, відхиляючи насмішки Цицерона («Як же вони стараються пояснити невизначеності невизначеностями», втрачений фрагмент із «Hortensius»), уточнюючи, що це твердження поширюється тільки на слова, взяті окремо: ambigua розвіюються під час аргументації, коли вони поєднуються з
іншими словами (De dial. IX). Августин пропонує класифікацію «смислової невизначеності», починаючи із розрізнення між тими, що стосуються мовлення, та тими, що стосуються письма. Серед перших перебувають два головні роди: univoca та aequivoca, що визначаються як «речі» (ea, займенник середнього роду), які мають те саме ім’я та тотожне/відмінне визначення. Дитина, старий, дурень, мудрець, великий, малий можуть бути означені іменем «людина», допускаючи те саме визначення «розумна смертна тварина» (що, проте, становить проблему у випадку дитини та дурня) та, крім того, маючи ім’я та визначення, що належить кожному власним чином: множинність видів, що включені у той самий рід, тут розглядається як нескінченне джерело смислової невизначеності
улексиці. Поділ aequivoca добре показує, що Августин тепер звернувся до імен. Перший приклад свідчить про це: «Tullius – це ім’я, дактильна стопа та двозначний вираз». «Двозначні вирази» розподіляються на три групи відповідно до того, чи
(1) смислова невизначеність завдячує технічному застосуванню, зокрема, граматичному (ab arte), що включає всі металінгвістичні та автонімні застосування, (2) звичному слововжитку (ab usu), чи (3) обом одночасно. Зокрема, вирізняються aequivoca, які завдячують тотожності походження, що включає перенесення значення, наприклад, коли Tullius застосовують до князя красномовців чи до його статуї, як і інші випадки перенесення, запозичені з риторики: із цілого на частину, із роду на вид тощо; або ж які завдячують різниці походження: коли та сама форма, напр., nepos, має два різних значення: «племінник» та «виноградний паросток». Августин приділяє значну увагу металінгвістичній невизначеності, розрізненню між вживанням слова та його «застосуванням» [йдеться про розрізнення Віларда Куайна use/ mention], не лише у «De dialectica», але і в «De Magistro» (про протиставлення verbum-dictio див. MOT; як видається, починаючи з ХІІ століття незалежним чином ця невизначеність відтворюється
уsuppositio materialis).
Терміни ἀμφιβολία чи ἀμφιβολογία залишені за синтаксичною невизначеністю. У грецькій мові терміни, що відсилають до ідеї смислової невизначеності, були сформовані від дієслівного префікса ἀμφι- «із двох боків», звідки дієслово ἀμφιβάλλεσθαι: «давати привід для двозначності», прикметник ἀμφίβολος, разом з його запереченням ἀναμφίβολος (Lallot 1988). Цей термін має родове значення(таохоплюєрізнівиди:омонімії,гомофонії, синтаксичної невизначеності), але у більш вузькому значенні він відсилає тільки до синтаксичної навизначеності чи невизначеності синтаксичної конструкції, що є другим типом паралогізму у «Софістичних спростуваннях», відмінним від першого типу, тобто омонімії, що локалізована на рівніслів.«Софістичніспростування»розрізняють два типи синтаксичної невизначеності. Ἀμφιβολία для фрази є тим, чим семантична невизначеність
ОМОНІМ
єдля простого імені, тобто, за термінологією Ґалена, «актуальною» множинністю: насправді конструкція із подвійним акузативом, як video lupum comedere canem «я бачу, як вовк їсть собаку» чи «собака їсть вовка», це «в дійсності» носій двох інтерпретацій, що дозволяє граматикам починаючи з античності класифікувати їх серед «дефектів» (vitia) дискурсу. Навпаки, складення (та розділ) – це «потенційна» множинність (так само, як і софізм, що спричиняється можливістю подвійного «акценту» у простому слові): vidisti baculo hunc percussum «ти бачив палицею його побитого» може означати або у роздільному значенні: ти бачив палицею, що він побитий (неправильно), або у складеному значенні: ти бачив, що він побитий палицею (правильно). Ці два значення не існують одночасно, маємо або одне, або друге, причому проблема в тому, щоб знати, яким є насправді «носій невизначеності» (графічна послідовність без інтонацій чи пунктуації?). Складення/ розділення виявиться вкрай потужним логічним знаряддям, що дозволяє, зокрема, обговорювати проблеми сфери дії логічних операторів: напр. omnis homo qui currit movetur («будь-яка людина, яка біжить, перебуває у русі») де квантор omnis може просто стосуватись homo (роздільне значення) [в цьому разі зміст речення: всяка людина, якщо вона біжить, то рухається (речення є істинним, навіть якщо ніхто не біжить)], або homo qui currit (складене значення) [в цьому разі зміст речення: всяка людина, що біжить, рухається (речення є хибним, якщо ніхто не біжить)], що викликає необмежувальні чи обмежувальні інтерпретації відносного займенника «яка» (qui). Та сама опозиція також слугує розрізненню модальностей de dicto та de re: напр., possibile est sedentem ambulare («можливо тому, хто сидить, ходити»), що
єхибним згідно із роздільною інтерпретацією: можливо щоб той, хто сидить, ходив (оскільки є хибним, що ходить той, хто сидить), але істинним згідно із складеною інтерпретацією: тому, хто сидить, можливо ходити.
В. Відмінність/зіставлення, синонімічність/однозначність
Поняття univocatio (однозначність) має складну історію. Протягом усіх середніх віків воно буде характеризувати будь-яку семантичну варіацію слова, що не є результатом його «нового установлення» [тобто застосування до нової категорії речей]. Так, те, що у висловлюванні homo currit («людина біжить») homo може означати «якусь людину» чи «цю людину», не є випадком одноіменності, як це має місце з вживанням слова canis, що є єдиним означником, установленим для трьох різних речей: собаки, «морської собаки» та сузір’я Пса. Рефлексія над univocatio пов’язується на початку ХІІ століття з уривком стосовно суперечності у трактаті «Peri hermeneias» (6, 17a 34–37). Вона розгортається у трьох напрямках.
298
Європейський словник філософій
1.Боецій, коментуючи цей уривок, визначає, з прямою алюзією на «Софістичні спростування», шість умов справжньої опозиції (суперечності чи протилежності): у твердженні та запереченні слова неповиннібути(1)двозначними(еквівокальними);
(2)однозначними (унівокальними), як у випадку homo ambulat «людина ходить» (specialis homo et particularis univoca sunt «людина як вид та людина як окрема істота є виразами одного значення»);
(3)взятими згідно з переносом властивостей з частини на ціле, як у паралогізмі fallacia secundum quid et simpliciter із «Софістичних спростувань» (приклад: «око є білим»/«не є білим», залежно від того, чи говорять про білок, чи про зіницю);
(4) взятими у різних відношеннях (десять є парним/не є парним); (5) взятими у різні моменти (Сократ сидить/не сидить); (6) взятими згідно
зрізними модусами (Катул бачить/не бачить, відсилаючи у цьому випадку то до акту, то до здатності) (In Librum Aristotelis Peri Hermeneias, 2e éd., p. 132–134).
2.Абеляр наблизить цей уривок про суперечності та коментар Боеція на першу главу «Категорій». Слідуючи за Порфирієм, Боецій розрізняє насамперед, як ми бачили, двозначність випадкову та навмисну. Говорячи далі про перенесення сенсу, він розрізняє ті вирази, що створюються заради прикраси та не стосуються двозначності, та ті, що створюються «через нестачу імен»: ім’я, що належить речі, таким чином виявляється перенесеним на іншу річ, що не має імені, і так стає іменем двох речей, а отже – двозначним іменем. Абеляр під титулом univocatio об’єднує всі випадки перенесення сенсу, які не стосуються «нестачі імен», тобто як поетичні перенесення, так і ті, що їх Боецій наводив у зв’язку
зтемою суперечності (напр., homo у родовому/ видовому значенні). Ці відмінні випадки можна згрупувати під тією самою категорією, адже вони поділяють дві суттєві характеристики: це варіації значень, що не є релевантними наданню нового імені; вони виникають тільки у даному конкретному контексті.
3.Віднайдення «Софістичних спростувань» у 1130-х роках дозволить протиставити ці умови тим, що були дані Аристотелем як умови істинного спростування (167a 20 sq.). Термін synonymus, що виникне у латинському перекладі «Софістичних спростувань», 167a 20, буде збережений у цій формі (Elenchus est contradictio eiusdem et unius, non nominis sed rei, et nominis non sinonimi sed eiusdem… «Спростування – це суперечність стосовно одного й того самого та щодо однієї й тієї самої речі згідно із одністю не лише імені, а й речі, та імені, що не лише є синонімом, але й насправді тим самим іменем …»), ілюстрований прикладом «синонімів» (у сучасному значенні) Марк/Туллій, що є двома іменами Цицерона: відтак synonymus не змішується з univocus Боеція. Рамка обговорення, задана «Софістичними спростуваннями», виявляється проблематичною,
Європейський словник філософій
адже equivocatio може охоплювати або сукупність паралогізмів, притаманних дискурсу, або перший серед них, «двозначність», або перший його модус. Дійсно, відомо, що двозначність, як і амфіболія, поділяється на три модуси: перший модус виникає, коли ім’я встановлюється стосовно відмінних речей, які воно позначає однаковим чином, це – «випадкова» двозначність, що її вирізняють Порфирій та Боецій у «Категоріях» (напр. canis), або строга двозначність; другий модус реалізується, коли різні речі, які означає слово, ієрархізовані secundum prius et posterius, що відбувається у випадках метафоричного вживання слів (тут згадується приклад «Категорій» про людину живу/намальовану): це випадок translatio, але також і univocatio (якщо взяти до уваги, що ім’я per prius відсилає до індивіда, а per posterius, наприклад, до його власного імені) (див. translatio
уПЕРЕКЛАДАТИ); третій модус стосується особливого сенсу слова, що воно його набуває
уданому контексті: наприклад, тільки у вислові monachus albus (білий монах) «білий» набирає значення «цистерціанський». Різні смислові
явища, пов’язані з univocatio, виявляються
упершу чергу згрупованими під другим модусом двозначності («Всі софізми, які Боецій називає софізмами однозначності, належать до цього другого модусу двозначності. Аристотель говорив про двозначність у широкому сенсі, адже він включив до неї також і однозначність», коментар до «Софістичних спростувань», під ред. Л. М. Де Рійк (L. M. de Rijk), Logica modernorum, vol. 1, p. 302), але також і інших типах паралогізмів. Так, наприклад, смислова невизначеність слова homo
увиразі homo est species/Socrates est homo «людина є вид / Сократ є людина» може трактуватись як equivocatio (якщо взяти до уваги, що йдеться про перенесення сенсу), як figura dictionis «фігура мовлення» (homo зберігає ту саму «форму» із різними значеннями), як accidens «випадкова властивість» (інший спосіб предикації) (De Rijk, ibid.; Rosier, «Évolution des notions d’univocatio et equivocatio au XIIe siècle»).
Цілковито зберігаючись у застосуванні до речей у перекладі та коментарях до першої глави «Категорій» (пор. Pierre d’Espagne, Tractatus, éd. de Rijk, p. 26), феномен однозначності стане осердям номіналістської логіки. Всі різноманітні значення «того самого» терміна у цьому контексті будуть належати до неї і ці множинні значення складатимуть об’єкт класифікації модусів «супозиції» термінів (див. SUPPOSITION). Поняття двозначності та однозначності віднайдуть нове застосування у теології, коли буде йтися про аналіз «божественних предикацій»:
увисловлюваннях «Бог справедливий»/«людина справедлива», згідно з авторами, предикат буде вважатися таким, що двозначно висловлює свій суб’єкт (йдеться про той самий означник, але він означаєабсолютнорізніречі),однозначним(єдещо спільне у двох предикаціях та дещо відмінне, яке
299 ОМОНІМ
аналізують, зокрема, у термінах різної конотації, див. CONNOTATION), чи за аналогією (див. АНАЛОГІЯ; пор., зокрема, Aschworth, «Analogy and equivocation in thirteenth-century logic…»).
Отож,можнавимірятиеволюціюсенсуомонімії та дистанцію між давнім поняттям та сучасним, що є основним джерелом хиб інтерпретацій, згідно з такими пунктами. За античності:
1. Про омоніми та синоніми говориться насамперед не щодо слів, але у будь-якому випадку також і щодо речей: два Аякси, εἶδος та εἴδωλον, людина та її зображення, людина та бик.
2. Омоніми та синоніми не перебувають у позиції зворотної симетрії (одне слово – багато значень/одне значення, багато слів): якщо дотримуватись канонічних визначень «Категорій», йдеться щоразу про багато речей та про одне слово, яке їх називає чи визначає, але це слово саме може мати одне чи багато значень.
3. univocatio вводиться за Середньовіччя у протиставленні до equivocatio на позначення множинності значень слова, що не належить до його нового установлення, чи то йдеться про метафоричні вживання, чи то про контекстуально визначені значення «того самого слова». Існує «однозначність», оскільки беруть до уваги одне й те саме слово, тоді як, коли мають «двозначність» (пор. canis: «пес» та «сузір’я»), йдеться про кілька слів. Це поняття відіграло певну роль у створенні теорії супозиції, присвяченої саме опису референційних варіацій «того самого» терміна. В той час як за Середньовіччя наголос ставили на одиничності слова при множинності його значень, у подальшому однозначність буде характеризувати одиничність сенсу слова: однозначне слово було для Середньовіччя «одним» словом, поза чи попри варіації його значень, сьогодні ж однозначне слово – це слово, що має єдиний сенс. Тим не менше, у цих двох випадках таке слово не є двозначним у строгому сенсі: ні від початку, оскільки множинність значень не досягає його оригінального та незмінного семантичного буття, що визначається його установленням, ні тепер, оскільки воно не має багатьох значень. Одначе якщо однозначність за середніх віків була «полісемічною», сучасна однозначність, навпаки, не є такою.
Барбара КАССЕН, Ірен РОЗЬЄ-КАТАШ
Переклад Володимира Артюха За редакцією Валентина Омельянчика та Ігоря Мялковського
бібліографія
AMMONIUS ALEXANDRINUS HERMIAS, On Aristotle’s categories, trad. angl. S.M. Cohen et G.B. Matthews, Ithaca, Cornell UP, 1991.
Aristoteles Latinus, II, 1–5Categoriae, éd. L. MinioPaluello, Bruges-Paris, Desclée de Brouwer, 1961.
ОМОНІМ
300
ASHWORTH Earline Jennifer, «Analogy and equivocation in thirteenth-century logic: Aquinas in context», Mediaeval Studies, 54, 1992, p. 94–135.
CASSIN Barbara et NARCY Michel, La Décision du sens. Le livre Gamma de la Métaphysique d’Aristote, intr., texte, trad. fr. Et comm., Vrin, 1989.
DESBORDES Françoise, 1988, «Homonymie et synonymie d’après les textes théoriques latins», in I. ROSIER (éd.), L’Ambiguïté. Cinq études historiques,
Lille, Presses universitaires, 1988, p. 51–102.
DEXIPPE, On Aristotle’s «Categories», trad. angl. J. Dillon, Ithaca, Cornell UP, 1990.
EBBESENSten,1981,CommentatorsandCommentaries on Aristotle’s Sophistici Elenchi, Leiden, Brill, 3 vols.
— «Les Grecs et l’ambiguïté», in I. ROSIER (éd.),
L’Ambiguïté. Cinq études historiques, Lille, Presses Universitaires, 1988, p. 15–32.
GALLET, Bernard, Recherches sur kairos et l’ambiguïté dans la poésie de Pindare, Presses Universitaires de Bordeaux, 1990.
HEITSCH Ernst, Die Entdeckung der Homonymie, Abhandlungen der Geistesund sozialwissenschaftlichen Klasse / Akademie der Wissenschaften und der Literatur, Mainz, Verlag der Akademie der Wissenschaften und der Literatur, Wiesbaden, F. Steiner, no 11, 1972.
LALLOT Jean, «Apollonius Dyscole et l’ambiguïté linguistique» , in I. ROSIER (éd.), L’Ambiguïté. Cinq études historiques, Lille, Presses universitaires, 1988, p. 33–49;
— La Grammaire de Denys le Thrace, trad. fr. annotée, CNRS, 1989 ;
LESZL Walter, Logic and Metaphysics in Aristotle. Aristotle’s treatment of types of equivocity and its relevance to his metaphysical theories, Padoue, Antenore, 1970.
LIBERA Alain de, «Référence et champs. Genèse et structure des théories médiévales de l’ambiguïté (XIIeXIIIe siècles)», Medioevo, 10, 1984, p. 155–208;
Європейський словник філософій
— (éd.), «Les sources greco-arabes de la théorie médiévale de l’analogie de l’être», Les Études philosophiques, juilletdécembre 1989, p. 319–345.
LUNA Concetta, voir Simplicius.
OWEN Gwilym Ellis Lane, «Tithenai ta phainomena», in S. MANSION (éd.), Aristote et les problèmes de méthode, Louvain, Éd. de l’Institut supérieur de philosophie,1961, p. 83–103;
—«Aristotle on the
snares of ontology», in
M. NUSSBAUM (éd.).
Logic, Science and Dialectic. Collected papers in Greek philosophy, Londres, Duckworth, 1986, p. 259–278 (вперше в: R. BAMBROUGH [éd.], New Essays on Plato and Aristotle, London-New-York, Routledge and Kegan Paul – Humanities press, 1965, p. 69–95).
TARÀN Leonardo, «Speusippus and Aristotle on homonymy and synonymy», Hermes, 106, 1978, p. 73–99.
RIJK Lambert Marie de, Logica modernorum, vol. 1 et 2, Assen, Van Gorcum, 1962–1967.
ROSIER Irène, 1988, «Évolution des notions d’univocatio et equivocatio au XIIe siècle», in I. ROSIER (éd.), L’Ambiguïté. Cinq études historiques, Lille, Presses universitaires, 1988.
SCHIELDS Charles, Ordre in multiplicity. Homonymy in the Philosophy of Aristotle, Oxford, Clarendon Press, 1999.
SIMPLICIUS, Commentaire sur les Catégories, trad. fr. comm. I. Hadot (dir.), Philosophia Antiqua vol. LI, Fascicule III, Préambule aux Catégories, Commentaire au premier chapitre des Catégories (p. 21–40, 13 Kalbfleisch), trad. fr. P. Hoffmann, avec la coll. d’I. Hadot, P. Hadot et C. Luna, comm. et notes à la trad. C. Luna, Leiden, Brill, 1990.
