1. Роль і місце цивільного захисту у державній системі безпеки та захисту населення.

На сучасному етапі основною метою державної політики у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій є забезпечення гарантованого рівня безпеки особистості, суспільства і держави в межах науково обґрунтованих критеріїв прийнятного ризику.

На території України діють 5 атомних електростанцій (Чорнобильська, Рівненська, Хмільницька, Запоріжська, Південно ­­­Українська АЕС), 1800 хімічно небезпечних об'єктів, 3 тисячі об'єктів в своєму виробництві використовують різні ізотопи. Небезпечними є гідротехнічні споруди, аварії (катастрофи) на яких можуть бути причиною виникнення катастрофічних повенів. По даним Штабу ЦО України повеням можуть зазнати 8 областей та 427 міст й населених пунктів України. Аварії (катастрофи) можуть мати місце на об'єктах по переробці нафти, газу на нафто-, газопрововодах.

Нині велику загрозу для людства складають наслідки таких великих аварій на ядерних реакторах як Чорнобильська аварія та Фукусімська. Після Чорнобильської катастрофи сильним радіоактивним брудом вкрито 5 млн. га території України (32 райони шести областей, більша частина з яких - сільськогоспо­­­дарські угіддя). Забруднено 1,5 млн. га лісів. Майже 1,5 млн. чо­­­ловік проживає на території де радіоактивний фон у десятки разів перевищує допустимі норми в Київському водосховищі назбиралося вже понад 60 млн. т радіоактивного мулу. Не менше шкоди навколишньому середовищу (особливо морським територіям) нанесли аварії на чотирьох реакторах АЕС, що поблизу м.Фукусіма.

Великої шкоди планеті завдали також, ядерні випробування та війни. З 1945 по 1981 р. у світі було здійснено 1315 ядерних вибухів. Людство нашої планети пережило близько 16 тисяч малих та великих війн, в яких загинуло більше 5 млрд. чоловік. Аналізуючи втрати людей серед військових та цивільного населення, можна зробити висновок: в останніх війнах значно збільшились втрати серед цивільного населення.

Завдання захисту цивільного населення вимагає системних вирішень. При цьому необхідно керуватись вимогами Женевських документів по захисту людей та об'єктів господарювання у надзвичайних умовах. Для цього на територіях всіх держав світу згідно резолюції ООН 2034 організована система органів, яка має забезпечити вирішення цієї проблеми. В більшості держав така система носить назву "Цивільний захист". Розглянемо кроки становлення цієї системи на території України.

1.2. Історія розвитку системи цивільного захисту.

22 квітня 1915 року вперше в історії воєн німецькою армією було застосовано хімічну зброю у вигляді газової атаки хлором. Жертвами її стали 5 тис. французьких та бельгійських солдат. У 1917 році неподалік від бельгійського міста Іпр кайзерівці пустили на французькі окопи газ, що отримав назву "Іприт". Паніка охопила війська, солдати кидали зброю і бігли з поля битви.

Загроза ураження такою зброєю нависла не тільки над військовими, а й над мирним населенням прифронтових районів. Літаки з отруйними речовинами на борту могли завдати великої шкоди і в глибокому тилу. Це обумовило появу відповідних засобів протиповітряної оборони і протихімічного захисту населення.

Протиповітряна оборона і протихімічний захист населення - це початок системи захисту населення і територій у НС, яка пройшла довгий і важкий шлях свого розвитку (Місцева протиповітряна оборона, Цивільна оборона, Цивільний захист), в історії якої можна умовно виділити наступні етапи:

Перший етап (березень 1918 р.- жовтень 1932 р.).

Другий етап (листопад 1932 р. - червень 1941 р.).

Третій етап (червень 1941 р. - травень 1945 р.).

Четвертий етап (червень 1945 р. - липень 1961 р.).

П'ятий етап (червень 1961 р. - вересень 1970 р.).

На першому етапі з'явилась тенденція до об'єднання всіх заходів з протиповітряного і протихімічного захисту країни в єдину загальнодержавну систему, що було закріплено Постановою про протиповітряну оборону СРСР, затвердженою Радою Народних Комісарів (РНК) СРСР 4 жовтня 1932 р.

Загальне керівництво протиповітряною обороною здійснював Народний комісаріат з військових і морських справ. Безпосереднє ж керівництво організацією і веденням повітряної та хімічної оборони у прикордонній загрозливій зоні (смузі) лягало на командування військових округів через управління військово-повітряних сил і створені при них штаби повітряної хімічної оборони (ПХО).

У 1929 році вперше були утворені штаби протиповітряної оборони (ППО) районів. Важливі у військовому та економічному відношенні підприємства отримали назву об'єктів ППО. Потрібно було вирішувати питання навчання спеціалістів - командирів формувань, інструкторів тощо. У 1927 році Рада праці і оборони СРСР доручила Народному комісаріату з військових і морських справ організувати об'єднані курси з підготовки працівників повітряної хімічної оборони для потреб народних комісаріатів. Перші такі курси були утворені у Ленінграді у серпні цього ж року на базі Військового хімічного музею. У наступному році аналогічні навчальні заклади почали діяти у Москві, Баку, Києві та Мінську. У 1928 році наказом Наркому з військових і морських справ було введено в дію перше Положення про протиповітряну оборону СРСР. У ньому говорилося, що ППО призначена для захисту країни від повітряних нападів силами і засобами військових та цивільних відомств і громадських організацій.

Обов'язки начальників ППО районів у містах були покладені на голів міських виконавчих комітетів районних Рад. При них формувалися штаби ППО, начальниками яких призначалися особи командно-начальницького складу. Водночас із здійсненням державних заходів щодо укріплення ППО країни розширювалася загальна діяльність, спрямована на підготовку громадян до захисту Батьківщини. Однією з таких важливих форм патріотичної діяльності стали масові оборонні організації: добровільне товариство друзів хімічної оборони та промисловості; товариство друзів повітряного флоту.

Важливим кроком стало утворення у 1932 році місцевих частин ППО, на які покладались завдання щодо інженерного хімічного обладнання пунктів ППО та ліквідації наслідків нападу з повітря.

За короткий час було створено 50 окремих місцевих частин ППО, у тому числі два окремих кадрових батальйони, які стали першими військовими частинами місцевої протиповітряної оборони (МППО).

Другий етап - це створення і розвиток МППО СРСР, яка виділяється у самостійну систему оборонно-масового характеру для вирішення широкого кола оборонних (захисних) задач під загальним керівництвом РКН СРСР у центрі та органів влади на місцях.

4 жовтня 1932 року вийшла постанова уряду, яка затвердила Положення про протиповітряну оборону території СРСР. Цей акт ознаменував собою утворення МППО країни, основи майбутньої цивільної оборони. МППО призначалася для захисту населення від повітряного нападу супротивника. Згідно з Положенням загальне керівництво МППО у масштабі держави покладалось на Наркомат оборони, а на території військових округів - на командувачів військовими округами. Великі міста і найбільш важливі промислові підприємства складали відповідно пункти та об'єкти ППО. Начальники ППО пунктів призначалися із числа командирів частин ППО армії, а ППО об'єктів з числа директорів підприємств (керівники установ).

У жовтні - листопаді 1940 року у республіканських, крайових, обласних органах внутрішніх справ були сформовані відділи, відділення та інспекції місцевої ППО, а в Українській та Білоруській республіках - управління. Начальниками за посадою були визначені керівники органів внутрішніх справ республік, країв та областей. У містах і районах ці системи очолювали голови виконкомів відповідних рад. Збереглись штаби і служби МППО міст і районів, а також принцип утворення та навчання формувань.

Таким чином, МППО на початку Великої Вітчизняної війни була достатньо організованою, сучасною для того періоду системою. Вона відповідала рівню розвитку засобів повітряного нападу супротивника і в цілому була готова до виконання покладених на неї завдань: звести до мінімуму можливі втрати і руйнування, забезпечити безперервну роботу підприємств.

На третьому етапі головним джерелом розвитку МППО стала повсякденна практика бойової діяльності частин, формувань і штабів у вогнищах уражень.

Вже в перші дні війни Радянський уряд прийняв невідкладні заходи щодо комплектування регулярних частин Червоної Армії, дивізій народного ополчення і партизанських загонів, підготовки резервів для фронту, а також навчання населення з протиповітряної та протихімічної оборони.

Робота щодо всезагального навчання оборонній справі набула особливо глибокий та масовий характер після прийняття 2 липня 1941 року постанови РНК СРСР "Про всезагальну підготовку населення до протиповітряної оборони". Постанова зобов'язувала усіх громадян країни віком від 16 до 60 років оволодіти необхідними знаннями з МППО. Жінки від 18 до 50 років і чоловіки від 16 до 60 років були зобов'язані входити до складу груп самозахисту і брати активну участь у заходах, які проводила МППО.

Здійснювалось масове будівництво захисних споруд. Були споруджені сотні тисяч щілин і землянок, в яких могли сховатися 20 мільйонів чоловік. За 1,5 роки війни було підготовлено 53 мільйони чоловік. Навесні 1942 року у формуваннях МППО нараховувалось більше 6 мільйонів чоловік.

Головним підсумком діяльності місцевої протиповітряної оборони у воєнні часи є те, що вона відігравала важливу роль у захисті населення і народного господарства а також тилу країни від повітряних ударів ворога. Тил давав збройним силам усе необхідне для здобуття перемоги. МППО внесла вагомий вклад у перемогу.

Важливим підсумком діяльності МППО у війні є те, що втрати серед населення внаслідок бомбардування у тилових містах були незначними, а із числа поранених більше 80% швидко поверталися до суспільно-корисної праці без усяких обмежень.

Четвертий етап - це етап вдосконалення МППО, що пов'язаний з появою зброї масового ураження, пошуків найбільш ефективних шляхів захисту населення і народного господарства країни.

У післявоєнний період перед МППО постало паралельно два завдання: по-перше, участь у відновленні народного господарства, по-друге - уточнення завдань та удосконалення організаційної структури з урахуванням узагальненого досвіду, набутого у роки Великої Вітчизняної війни, з метою подальшого укріплення обороноздатності країни. З урахуванням цього МППО організовувалась по всій території країни. Масовими формуваннями МППО стали об'єктові та аварійно-відновлювальні загони міст. У 1956 році була запроваджена 12-годинна програма підготовки населення, у 1957 році - 22-годинна.

Наприкінці 50-х - 60-х років розпочався новий важливий період у розвитку системи МППО. Нестримна гонка озброєння, збільшення виробництва ракетно-ядерної зброї дуже загострила міжнародне становище. США уже неодноразово намагалися розв'язати ядерну катастрофу. Вже в 1945 році з'явився план стратегічного атомного бомбардування 20 найбільш важливих об'єктів СРСР. У 1949 році за вказівкою Президента Трумена був розроблений план "Дропшот", що передбачав розв'язання атомної війни проти СРСР 1 січня 1957 року. За таких умов Радянський Уряд змушений був прийняти додаткові заходи щодо укріплення обороноздатності країни.

У зв'язку з оснащенням сучасної армії потужною зброєю масового ураження, а також наявністю досконалих засобів їх доставки до цілі фактично стираються межі між фронтом та тилом. При такому становищі неможливо вирішити всі завдання щодо захисту держави тільки за допомогою збройних сил. Захисні заходи повинні проводитись по всій території країни. І тому виникла необхідність у створенні нової оборонної системи.

П'ятий етап пов'язаний з подальшим удосконаленням системи захисту населення і територій від НС. Згідно рішення РМ СРСР у 1961 р. МППО була перетворена в цивільну оборону (ЦО). Цей процес привів до серйозного перегляду основних поглядів і положень у вирішенні проблем захисту населення і народного господарства.

Були створені Штаби Цивільної оборони СРСР, усіх союзних, автономних республік, країв, областей, міст, районів, об'єктів народного господарства. Таким чином, система цивільної оборони охопила всю країну і почала будуватися за територіально-виробничим принципом.

У 1992 році ЦО України як державна структура стала самостійною, тому необхідно було розробити основні законодавчі акти, які регламентували б функціонування цієї системи. Центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів, стає Штаб ЦО України, який за короткий час відпрацьовує основні керівні документи: Концепцію Цивільної оборони, яка затверджується Верховною Радою України у 1992 року і Закон України "Про Цивільну Оборону України", прийнятий Верховною Радою України у 1993 році.

З метою визначення організації та порядку виконання завдань ЦО в травні 1994 року Кабінетом Міністрів затверджено "Положення про Цивільну оборону України", "Положення про невоєнізовані формування Цивільної оборони", у березні 1996 року - "Типове положення про штаб Цивільної оборони та надзвичайних ситуацій, обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації".

У жовтні 1996 року Указом Президента України на базі Штабу ЦО України і Мінчорнобиля створюється Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, яке ініціює розробку і прийняття цілої низки актів законодавства, Президента України і рішень Уряду.

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення у життя державної політики у сфері цивільної оборони, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, запобігання цим ситуаціям та реагування на них, ліквідації їх наслідків та наслідків Чорнобильської катастрофи, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за її стан і розвиток.