UL0000035

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць – перше січня наступного року.

Правові наслідки визнання фізичної безвісно відсутньою:

1)встановлення опіки над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою,

атакож фізичної особи, місце перебування якої невідоме

2)право другого з подружжя розірвати шлюб в односторонньому порядку в органах

РАЦС;

3)припинення правовідносин з участю цієї особи:

–представництва за довіреностями, виданими особою, яка визнана безвісно відсутньою, а також на її ім’я (ст. 248 ЦК);

–зобов’язання із договору доручення, якщо однією із сторін є особа, яка визнана безвісно відсутньою (ст. 1008 ЦК);

Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з’явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Фізична особа може бути оголошена судом померлою з наступних підстав:

–якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років;

–якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, – протягом шести місяців;

–за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру – протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

–фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою:

1) відкриття спадщини; проте, спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п’яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку з відкриттям спадщини.

2) припинення шлюбу;

3) припинення правовідносин з участю цієї особи:

–представництва за довіреностями, виданими особою, яка оголошена померлою, а також на її ім’я (ст. 248 ЦК);

–зобов’язання із договору доручення, якщо однією із сторін є особа, яка оголошена померлою (ст. 1008 ЦК);

Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з’явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

31

Цивільно-правові засоби індивідуалізації фізичної особи. Відокремлення кож-

ної людини як суб’єкта права (учасника правовідносин) відбувається за допомогою правових засобів індивідуалізації. Всі правові засоби індивідуалізації пропонується поділяти на приватно-правові та публічно-правові. (Н.В. Волкова) При цьому приватно-правові

засоби індивідуалізації фізичних осіб випливають із самої природи людини, а публічноправові засоби індивідуалізації встановлюються державою і служать для відокремлення фізичної особи саме як учасника публічних правовідносин (наприклад, громадянство, ідентифікаційний код, місце реєстрації тощо). З огляду на те, що сучасне цивільне право розвивається як право приватне, до цивільно-правових (приватно-правових) засобів індивідуалізації фізичних осіб належать ті, що встановлені цивільним законодавством у ст.ст. 28, 29 ЦК, а саме ім’я та місце проживання фізичної особи.

§ 4. Фізична особа-підприємець

Важливим елементом правоздатності фізичної особи є можливість займатися підприємницькою (комерційною) діяльністю.

Фізичні особи вправі здійснювати підприємницьку діяльність як зі створенням, так і без створення юридичної особи. Фізична особа, яка на законних підставах займається підприємництвом без створення юридичної особи, набуває статусу фізичної особи – підприємця. Також можна вживати терміни «підприємець», «приватний підприємець», «індивідуальний підприємець».

У ст. 42 Конституції встановлено загальне правило, згідно з яким кожна людина має право на зайняття підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом. Отже, право на зайняття підприємницькою діяльністю на території України мають громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Це право може бути обмежене лише у випадках, передбачених Конституцією та законами України.

Для того, щоб фізична особа могла займатися підприємництвом вона повинна мати право – та дієздатність у повному обсязі, що пов’язано з необхідністю вчинення юридичних дій та можливістю нести цивільно-правову відповідальність у передбачених законом чи договором випадках.

Згідно з ч. 2 ст. 24 Конституції України цивільна правоздатність, на базі якої і виникає підприємницька правоздатність, визнається за всіма людьми незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Дієздатність фізичної особи як підприємця пов’язана з двома умовами:

1)набуття (надання) повної цивільної дієздатності фізичною особою, що бажає займатися підприємництвом;

2)державна реєстрація фізичної особи як підприємця.

Самостійно займатися підприємницькою діяльністю може фізична особа, що досягла 18 років (повноліття), якщо вона не обмежена у дієздатності за станом здоров’я, внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами. Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою діяльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності такої згоди ця особа може бути зареєстрована як підприємець. Вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності, батьківства надана неповнолітній особі повна цивільна дієздатність зберігається.

Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця, яка здійснюється у виконкомах міської чи район-

32

ної ради міст Києва і Севастополя, державної адміністрації за місцем діяльності чи проживання особи, якщо інше не передбачено законодавством України. Реєстрація фізичної особи як підприємця здійснюється органами юстиції. Фізична особа, що займається підприємницькою діяльністю, втрачає це право з моменту припинення дії державної реєстрації, її анулювання тощо.

Як випливає зі ст. 5 Декрету КМУ «Про податок на промисел» обов’язок громадянина зареєструватися як суб’єкт підприємництва виникає лише тоді, коли фізична особа здійснює діяльність з метою отримання прибутку систематично, тобто протягом календарного року вчиняє правочини щодо продажу товарів, виконання робіт, надання послуг більше чотирьох разів. Здійснення підприємницької діяльності без реєстрації тягне адміністративну відповідальність за ст. 164 КУпАП.

Державна реєстрація фізичної особи-підприємця – це засвідчення факту набуття або позбавлення фізичної особи статусу підприємця. Порядок проведення державної реєстрації передбачений ст. 58 ГК та ст.ст. 42-44 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»

Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають до органу державної реєстрації реєстраційну картку встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію. Органи державної реєстрації зобов’язані протягом п’яти днів внести дані до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним номером фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів. У п’ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєстрації направляють примірник реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органу, органу державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності до органів фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України. Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копію документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

З моменту державної реєстрації фізичної особи як підприємця та одержання свідоцтва про державну реєстрацію вона набуває нового правового статусу підприємця та отримує підприємницьку право та дієздатність. Обсяг правосуб’єктності підприємця може бути визначено із застосуванням ст. 51 ЦК, відповідно до якої, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Отже, правоздатність індивідуального підприємця практично прирівнюється до правоздатності юридичних осіб – комерційних організацій. Він може мати права і нести обов’язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом, може застосовуватися наймана праця тощо.

До підприємницької діяльності фізичної особи застосовуються норми загального цивільного законодавства та норми спеціального. Проте положення спеціального законодавства не можуть застосовуватися до тих випадків підприємницької діяльності, котрі достатньо повно і конкретно врегульовані ЦК.

Також нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, не застосовуються у випадках, коли це випливає із самої суті відносин. Наприклад, не застосовуються норми про цивільну дієздатність юридичної особи (ст. 92 ЦК), філії та представництва (ст. 95 ЦК) тощо.

33

Перелік видів підприємницької діяльності, якими не можуть займатися фізичні особи – підприємці, міститься у ст. 4 Закону України «Про підприємництво». Сюди належить діяльність пов’язана з: а) обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів; б) охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної власності; в) проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз; г) розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, г) проведенням ломбардних операцій; д) виробництвом біоетанолу; е) виробництвом бензинів моторних сумішевих з добавками на основі біоетанолу.

Крім того, підприємці не вправі здійснювати страхову діяльність (ст. 2 Закону України «Про страхування»), банківську діяльність (ст. 6 Закон України «Про банки і банківську діяльність»), професійну діяльність з випуску та обігу цінних паперів (ст. 16 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»), діяльність у сфері організації телебачення і радіомовлення (ст. 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»), космічну діяльність ст. 1 Закону України «Про космічну діяльність») тощо.

Уст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»

передбачено окремі види діяльності, які фізична особа – підприємець може займатися лише на підставі ліцензії. А саме ліцензуванню підлягають: надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів повітряним, річковим, морським та автомобільним транспортом; медична та ветеринарна практика; пошук (розвідка) корисних копалин; виробництво особливо небезпечних хімічних речовин; виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами; виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами; виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності тощо.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» підприємці мають право здійснювати торговельну діяльність, діяльність

зобміну готівкових валютних цінностей, а також діяльність із надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг лише з попереднім отриманням торгового патенту за певними винятками, передбаченими ч. 3 ст. 1 вказаного Закону.

Упроцесі здійснення підприємницької діяльності фізична особа – підприємець має право на відкриття банківського рахунку.

Згідно зі ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» підприємці на добровільній основі можуть відкривати рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків. Порядок відкриття таких рахунків регламентується Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492.

Також фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності має право на використання печатки. Печатка фізичної особи – підприємця обов’язково повинна містити ідентифікаційний код фізичної особи – платника податків. Порядок видачі дозволу на виготовлення печатки передбачений в Інструкції про порядок видачі міністерствам та іншими центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об’єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, затвердженої наказом МВС України від 11 січня 1999 р. № 17.

Важливе значення для правового статусу фізичної особи – підприємця має майнова основа здійснення підприємницької діяльності. Чинне законодавство України не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення під-

34

приємницької діяльності, із загальної маси належного йому майна. Тому за рішенням суду може бути звернено стягнення на все належне приватному підприємцеві майно, в тому числі і на те, яке він не використовував для зайняття підприємництвом (приватна квартира, дача, меблі, тощо).

Якщо фізична особа-підприємець з тих чи інших причин не в змозі самостійно здійснювати право власності щодо майна, яке використовується у підприємницькій діяльності, ч. 1. ст. 54 ЦК органам опіки та піклування надане право призначити управителя відповідного майна. Перелік таких випадків є вичерпним. До них віднесено визнання фізичної особи – підприємця: 1) безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК); 2) недієздатною (ст. 39 ЦК); 3) обмежено дієздатною (ст. 36 ЦК); 4) набуття права власності на майно, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, неповнолітньою чи малолітньою особою.

Спори за участю фізичної особи – підприємця підвідомчі господарським судам (ст. 1 ГПК). Відповідно, якщо державна реєстрація фізичної особи як підприємця відсутня, спори за участю таких осіб, у тому числі пов’язані зі здійсненням підприємницької діяльності, підвідомчі судам загальної юрисдикції.

Підприємницька діяльність – це діяльність фізичної особи – підприємця під особисту майнову відповідальність та на власний ризик.

Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприємця у ст. 52. ЦК розгля-

дається як покладення на таку особу обов’язку відповідати за зобов’язаннями, що пов’язані з її діяльністю. Згідно ч. 1. ст. 52 ЦК– фізична особа – підприємець несе відповідальність усім своїм майном. Таким чином, підприємницький ризик, у першу чергу, проявляється у вірогідності втрати всього майна, належного фізичній особі, до складу якого згідно зі ст. 190 ЦК входять як окремі речі або їх сукупність, так і майнові права та обов’язки. Тому за рішенням суду стягнення може бути звернене на все майно боржника, незалежно від того, використовувалося воно у підприємницькій діяльності чи ні. Отже, ст. 52 ЦК визначає обсяг такої відповідальності, вказуючи, що фізична особа-підприємець відповідає у таких випадках усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення, але не визначає її підстав, умов тощо.

Перелік видів майна, на яке не може бути звернене стягнення, міститься у Додатку до Закону України «Про виконавче провадження». Це – предмети домашнього вжитку та особисті речі, необхідні боржникові та особам, що перебувають на його утриманні, у визначеній кількості; продукти харчування тощо. Також стягнення не може бути звернене на доходи, зазначені в ст. 73 вказаного Закону.

Звернення стягнення на майно боржника здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», і полягає в його арешті (описі), вилученні та примусовій реалізації.

Насамперед, стягнення за виконавчими документами звертається на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті та на цінності, у тому числі ті, що знаходяться у банках та інших кредитних установах. Кошти, виявлені у боржника, вилучаються судовими виконавцями; на кошти й інші цінності, що є на рахунках чи на зберіганні у банківських установах та інших кредитних організаціях, накладається арешт. За відсутності у боржника коштів, достатніх для задоволення вимог кредиторів, стягнення звертається на інше майно, що належить боржникові, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення. Боржник вправі вказати ті види майна чи предмети, на котрі варто звернути стягнення у першу чергу.

Стягнення не може бути стягнено на такі види доходів громадян: виплати з від-

шкодування шкоди, завданої здоров’ю, в результаті смерті годувальника, допомога у зв’язку з народженням дитини, зі смертю рідних тощо, а також вихідна допомога, виплачувана при звільненні працівника.

Відповідно до ст. 52 ЦК стягнення може бути звернене на частку у праві спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до ст. 371 ЦК та ст. 73 СК вимагається попереднє виділення такої частки в натурі, що може здійснюватися на підставі ст. 379 ЦПК як за позовом кредитора, так і за поданням державного виконавця. Крім того, якщо приватно-

35

му підприємцю майно належить на праві спільної часткової власності, на частку у праві власності також може бути звернене стягнення у тому самому порядку після виділення частки у натурі (ст. 366 ЦК).

Фізична особа – підприємець вправі в будь-який час добровільно припинити свою діяльність. Підприємницька діяльність у ньому випадку припиняється на підставі рішення, прийнятого підприємцем.

Діяльність приватного підприємця припиняється також внаслідок визнання фізичної особи, яка займається підприємницькою діяльністю, обмежено дієздатною або недієздатною, оголошення померлою, безвісно відсутньою або у випадку її смерті.

Крім того, підприємницька діяльність фізичної особи може бути припинена в примусовому порядку за рішенням суду. Підставами для припинення в цьому випадку є:

1)банкрутство;

2)провадження підприємницької діяльності, що заборонена законом;

3)неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону.

Отже, фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов’язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Банкрутство – це така визнана господарським судом неплатоспроможність боржника, за якої його майна недостатньо для сплати боргу. Результатом банкрутства є примусове припинення підприємницької діяльності. Фізична особа-підприємець може добровільно оголосити себе банкрутом, але для цього їй необхідна згода усіх її кредиторів.

У ст. 53 ЦК визначено загальні умови визнання підприємця банкрутом:

1)неспроможність боржника через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів;

2)виникнення підстав для порушення справи про банкрутство, що може бути пов’язане лише з підприємницькою діяльністю; вимоги, що випливають з особистих зобов’язань, у тому числі про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров’ю громадян, а також інші вимоги особистого характеру підставою для порушення справи про банкрутство бути не можуть. Такі вимоги кредитори мають право заявити у процесі провадження у справі про банкрутство.

Цивільний кодекс передбачає можливість застосування процедури банкрутства лише для фізичних осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність. Для інших категорій неплатоспроможних фізичних осіб така процедура не передбачена.

Вимоги кредиторів задовольняються за рахунок належного підприємцю майна, на яке може бути звернене стягнення в порядку черговості. Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначено 5 черг, які суттєво відрізняються від порядку черговості при банкрутстві юридичних осіб. Позачергово відшкодовуються витрати, пов’язані з провадженням у справі про банкрутство фізичної особи – підприємця і виконанням постанови господарського суду про визнання фізичної особи – підприємця банкрутом. Вимоги кожної наступної черги задовольняються після задоволення вимог попередньої черги. За недостатністю коштів для повного задоволення всіх вимог однієї черги кошти розподіляються між кредиторами відповідної черги пропорційно сумам їх вимог.

Після завершення розрахунків з кредиторами фізична особа-підприємець, визнана банкрутом, вважається вільною від виконання зобов’язань, пов’язаних з її підприємницькою діяльністю. Але незадоволені вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров’ю, та інші вимоги особистого характеру зберігають свою силу незалежно від того, чи були пред’явлені вимоги про їхнє стягнення у процесі банкрутства.

Після завершення процедури банкрутства (з моменту винесення рішення суду, а при позасудовому порядку – після розрахунків з кредиторами на підставі офіційної пуб-

лікації про банкрутство) втрачає силу реєстрація фізичної особи як підприємця.

36

Згідно із ст. 50 Закону України «Про порядок державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців» суд, що постановив відповідне рішення, у день набрання ним законної сили надсилає його державному реєстратору за місцем реєстрації фізичної особи – підприємця. Державний реєстратор вносить до Єдиного державного реєстру запис про припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця у зв’язку з визнанням її банкрутом. На свідоцтві про державну реєстрацію проставляється відмітка про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності. Зазначене свідоцтво видається або надсилається рекомендованим листом за місцем проживання фізичної особи – підприємця.

Після завершення процедури банкрутства та скасування державної реєстрації фізична особа має право продовжувати підприємницьку діяльність за умови її повторної реєстрації.

Проте з метою усунення можливих зловживань у цій сфері ч. 3 ст. 49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлено п’ятирічний строк з моменту визнання фізичної особи – підприємця банкрутом, протягом якогоне можебути порушенопровадження усправі пробанкрутство заїїініціативою.

Фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця на підставі поданої нею заяви або рішення суду.

§ 5. Опіка та піклування у цивільних відносинах

Метою інституту опіки та піклування є забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки.

Правове регулювання відносин опіки та піклування здійснюється нормами ЦК, СК, Законів України «Про охорону дитинства», «Про забезпечення організаційноправових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», Правил опіки та піклування та інших нормативно–правових актів.

Встановлення опіки застосовується відносно двох категорій фізичних осіб:

1)малолітніх, позбавлених батьківського піклування (ст. 58 ЦК, ч. 2 ст. 243 СК);

2)фізичних, визнаних недієздатними (ст. 41, 58 ЦК).

На відміну від ЦК, який використовує єдиний термін «особи, які позбавлені батьківського піклування», СК та інші нормативні акти розмежовують дві категорії дітей: ди- тина-сирота і дитина, позбавлена батьківського піклування (ч. 1 ст. 243 СК, ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 1 Закону України «Про забезпечення організацій- но-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»). Дитина-сирота – дитина, в якої померли чи загинули батьки. Дітьми, позбавленими батьківського піклування, є діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти.

Піклування встановлюється також щодо двох категорій фізичних осіб:

1)фізичних, цивільна дієздатність яких обмежена (ст. 37, 59 ЦК).

2)неповнолітніх, позбавленихбатьківського піклування (ст. 59 ЦК, ч. 2 ст. 243 СК) У ст.ст. 60, 61 ЦК законодавець розмежовує компетенцію органів, уповноважених

державою на встановлення опіки та піклування. В імперативному порядку судом встановлю-

37

ється опіка над недієздатною та піклування над обмежено дієздатною фізичною особою. Визнання особи недієздатною або обмежено дієздатною та встановлення опіки чи піклування здійснюється за правилами окремого провадження відповідно до положень гл. 34 ЦПК. Обидвікатегоріїцихсправрозглядаються за обов’язкової участі органівопіки та піклування.

Опіка над малолітньою та піклування над неповнолітньою особами, які позбавлені батьківського піклування, може встановлюватися як судом, якщо у його провадженні є справа, в процесі розгляду якої стало відомо про наявність дитини, яка залишилася без батьківського піклування, так і органами опіки та піклування у всіх інших випадках.

Для безпосереднього здійснення опіки чи піклування особі призначається опікун або піклувальник. Опікуна або піклувальника призначає орган опіки та піклування, крім випадків, коли встановлення опіки або піклування віднесено до компетенції суду. Суд призначає опікуна або піклувальника за поданням органу опіки та піклування.

Опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою.

Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа: 1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені; 2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування (ст. 64 ЦК). Перелік осіб, які не можуть бутиопікунамиабопіклувальниками, розширенонормами СК (ч. 3 ст. 244, ст. 212).

До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування або спеціальний заклад (навчальний заклад, заклад охорони здоров’я, заклад соціального захисту населення), в якому знаходиться фізична особа.

Із змісту завдань опіки та піклування випливають права та обов’язки опікунів та піклувальників, які встановлені ст. 67, 69 ЦК, ст. 249 СК, а також окремими положеннями інших нормативних актів. Одним із основних прав опікуна є вчинення правочинів від імені та в інтересах підопічного, а піклувальника – надання згоди на вчинення підопічним правочинів, передбачених ч. 3 ст. 37 ЦК. Слід звернути увагу на законодавчі обмеження щодо можливості та порядку вчинення опікуном низки правочинів від імені підопічного або ж надання згоди піклувальником на вчинення таких правочинів.

Правочини, які не може вчиняти опікун:

1)опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички.

2)опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов’язуватися від його імені порукою.

Піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички.

Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:

1)відмовитися від майнових прав підопічного;

2)видавати письмові зобов’язання від імені підопічного;

3)укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

4)укладати договори щодо іншого цінного майна.

Піклувальник має право дати згоду на вчинення зазначених вище правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування.

Опіка припиняється у разі:

1) передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам);

38

2)досягнення підопічним чотирнадцяти років. У цьому разі особа, яка здійснювала обов’язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього;

3)поновлення цивільної дієздатностіфізичної особи, якабула визнананедієздатною.

Піклування припиняється у разі:

1)досягнення фізичною особою повноліття;

2)реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

3)надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

4)поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.

Крім встановлення опіки над фізичною особою нормами ЦК окремо передбачено можливість встановлення опіки над майном фізичної особи.

Опіка встановлюється над майном:

1)фізичної особи, щодо якої встановлено опіку чи піклування, якщо це майно перебуває не в місці проживання підопічного (ст. 74 ЦК, п. 2.10 Правил опіки та піклування);

2)фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, чи фізичної особи, місце перебування якої невідоме (ст. 44 ЦК, розділи 19, 20 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

Впершому випадку опіка над майном і призначення опікуна здійснюються органом опіки та піклування або судом, у другому – нотаріусом.

Однак, не зважаючи на розмежування понять встановлення опіки над майном та над фізичною особою, функції опікуна над особою так чи інакше зводяться до опіки над

їїмайном (І.В. Спасибо-Фатєєва).

Від інституту опіки та піклування слід відрізняти інститут помічника фізичної особи. Це новий правовий інститут у системі цивільного права. Він спрямований на законодавче встановлення можливості дієздатної фізичної особи, яка за станом здоров’я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки, мати помічника.

Помічником може бути дієздатна фізична особа. Повноваження помічника визначені ч. 2-4 ст. 78 ЦК. Помічник є законним представником особи лише в органах державної влади, органах влади АРК, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення. Представляти фізичну особу в суді помічник може лише на підставі окремої довіреності. За загальним правилом послуги помічника є оплатними, якщо інше не визначено за домовленістю сторін.

Повноваження помічника припиняються у разі відкликання його особою, яка потребувала допомоги.

Питання для самоконтролю:

1)Що таке цивільна правоздатність?

2)Що таке цивільна дієздатність фізичної особи?

3)Що таке емансипація?

4)Які підстави та порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення померлою?

5)Які правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення фізичної особи померлою?

6)Право на здійснення підприємницької діяльності фізичною особою.

7)Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприємця.

8)Функції опікунів та піклувальників.

9)Назвіть підстави припинення опіки.

10)Які підстави припинення піклування?

Рекомендована література:

1.Домбругова А. Повна цивільна дієздатність фізичних осіб: способи набуття / А. Домбругова // Юридичний вісник України. – 2004. – № 11. – С. 14.

2.Ромовська З.В. Фізичні особи // З.В. Ромовська // Українське цивільне право. Загальна частина. Академічний курс. підручник. – К.: Атіка, 2005. – С. 234–285.

3.Слободян С. Обмеження дієздатності фізичних осіб: цивільно-правові проблеми

/С. Слободян // Юридичний журнал. – 2004. – № 1 (19). – С. 32–33.

39

Глава 4. Юридична особа як учасник

цивільних правовідносин

§ 1. Поняття, ознаки та загальна характеристика юридичних осіб

Учасниками цивільних правовідносин поряд з фізичними особами є також юридичні особи. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб’єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили.

Юридична особа – це організація, створена і зареєстрована у встановленому за-

коном порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Вона створюється шляхом об’єднання осіб та (або) майна.

Правоздатність і дієздатність юридичної особи виникає в момент її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Вона має такі самі цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, за винятком тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині.

Увипадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників.

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно

ірозумно та не перевищувати своїх повноважень.

Увідносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несутьсолідарнувідповідальність за збитки, завдані нимиюридичнійособі.

Органи юридичної особи залежно від її виду можуть бути різні, зокрема, вони можуть бути колегіальними або єдиноначальними. Так, відповідно до ст. 65 ГК управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Юридична особа наділена певними засобами індивідуалізації. Це насамперед стосу-

ється найменування юридичної особи. Кожна юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, тобто сферу відносин та призначення юридичної особи. Отже найменування юридичної особи складається із двох частин, поперше, це організаційно-правові форми, і назви.

Юридична особа може мати, крім повного найменування, скорочене. Скорочене найменування є довільним. Воно, як правило, походить від повного найменування, але й може утворюватися в інший спосіб.

Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування.

Засобом індивідуалізації є місцезнаходження юридичної особи. Відповідно до ст. 93 ЦК місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (це переважно перебуває керівництво) та здійснення управління і обліку. Відповідно до Закону

40