UL0000035

1.Договір, за яким відповідно до законодавства передбачається перехід права власності, зокрема купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, лізингу, предметом якого є нерухоме майно, про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно, договір іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, спадковий договір (за наявності свідоцтва органу реєстрації актів цивільного стану про смерть чи рішення суду про оголошення особи померлою), договір про виділ у натурі частки з нерухомого майна, що є у спільній власності, про поділ нерухомого майна, що є

успільній власності.

2.Свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, що видається нотаріусом.

3.Свідоцтво про право на спадщину, видане нотаріусом.

4.Свідоцтвопропридбаннямайназприлюднихторгів(аукціонів), виданенотаріусом.

5.Свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону), якщо прилюдні торги (аукціон) не відбулися, видане нотаріусом.

6.Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане органом місцевого самоврядування.

7.Свідоцтво про право власності, видане органом приватизації наймачам житлових приміщень державного та комунального житлового фонду.

8.Свідоцтво про право на спадщину та свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя, видане консульською установою України.

9.Договір відчуження нерухомого майна, що перебуває у податковій заставі, укладений шляхом проведення цільового біржового чи позабіржового аукціону з метою погашення податкового зобов’язання.

10.Рішення суду про визнання права власності на об’єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об’єкти нерухомого майна, про передачу безхазяйного нерухомого майна до комунальної власності.

11.Ухвала суду про затвердження (визнання) мирової угоди.

12.Рішення засновника про створення державної (національної) акціонерної компанії, державної (національної) холдингової компанії, відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі приватизації (корпоратизації), та акт приймання-передавання нерухомого майна або перелік зазначеного майна, наданий засновником чи державним органом приватизації.

13.Дублікат правовстановлювального документа, виданий нотаріусом, органом місцевого самоврядування, органом приватизації, копія архівного правовстановлювального документа, видана державним архівом.

14.Свідоцтво про право власності на нерухоме майно загальносоюзних творчих спілок колишнього СРСР, що видається Фондом державного майна.

15.Свідоцтво про право власності, видане Державним управлінням справами на житлові та нежитлові об’єкти суб’єктам, що беруть участь разом з Державним управлінням справами в будівництві нового житла.

Наступним первинним способом набуття права власності є специфікація, тобто такий спосіб набуття права власності, який охоплює переробку чужої речі, внаслідок чого створюється нова річ, або коли виготовляється нова річ з використанням чужих матеріалів.

Такий спосіб набуття права власності регулюється ст. 332 ЦК, відповідно до якої переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.

Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.

Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом.

161

Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду.

Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов’язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.

Первинним способом набуття права власності є також володіння плодами та доходами, знахідка, скарб, бездоглядна домашня тварина, безхазяйна річ тощо.

Привласнення загальнодоступних дарів природи як підстава виникнення права власності ЦК передбачена вперше. Відповідно до законодавства об’єктами такого привласнення є зібрані ягоди, лікарські рослини, зловлена риба, інші речі, здобуті в лісі, водоймі тощо. Вичерпного переліку таких видів дарів природи, які можуть перебувати у власності особи ЦК не дає. Отже, особа може бути власником всіх видів загальнодоступних дарів природи, крім тих, щодо яких законодавством передбачено обмеження або заборона збирання окремих видів рослин, ягід тощо. Також законодавством передбачаються спеціальні правила рибальства, мисливства та полювання.

Такі види речей можуть перебувати як у приватній власності так і в державній або в комунальній власності. Правовий режим таких речей визначається законодавством, зокрема ЗК, ЛК, ВК, Кодексом про надра, Законами України «Про тваринний світ», «Про рослинний світ» та іншими.

Особа, яка привласнила собі певні дари природи, стає їх власником.

Але законодавством передбачено ряд умов, які необхідно дотримуватися, щоб стати законним власником, а саме:

а) дії особи, яка привласнила дари природи повинні відповідати закону; б) особа, яка здобула річ, має діяти відповідно до місцевого звичаю;

в) якщо особа виявила бажання привласнити річ, яка є на земельній ділянці, що є власністюіншоїособи, повиннавзятидозвілвласника відповідноїземельної ділянки.

Кожній особі гарантуються та забезпечуються рівні умови привласнення загальнодоступних дарів природи.

Знахідка – це річ, яка була знайдена особою, яка не є її власником. Відповідно ця особа зобов’язана негайно повідомити особу, яка її загубила або власника речі та повернути знайдену річ цій особі. Відповідно до ст. 337 ЦК особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ.

Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, абооргановімісцевогосамоврядування, абопередатизнахідкуособі, якувонивказали.

Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.

Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності.

Законом передбачені випадки, коли особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї. А саме з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування пройшло шість місяців та за умови, якщо:

162

1)не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2)власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про свої право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 2,3 ст. 338 ЦК якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.

Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації.

Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов’язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо). Така винагорода за знахідку встановлюється в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі.

Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки. Відносини між особою, яка знайшла річ та власником, який публічно обіцяв винагороду за неї, регулюються ст. ст. 1144, 1148, 1149 ЦК.

Законом також передбачені випадки, коли право на одержання винагороди особою, яка знайшла загублену річ, не виникає: а саме тоді, коли вона не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.

Поняття «скарб» та особливості набуття права власності на нього регулюються ст. 343 ЦК, відповідно до якої скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. Отже, з цього визначення можна виділити такі ознаки скарбу:

– ним є закопані у землі чи приховані іншим способом речі;

– власник таких речей невідомий або за законом втратив на них право власності;

– такими речами можуть бути гроші, валютні цінності, інші цінні речі.

Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

Уразі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.

Уразі виявлення скарбу, що становить культурну цінність відповідно до закону, право власності на нього набуває держава. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо скарб, що становить культурну цінність, був виявлений у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду

урозмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна.

163

Положення цієї статті не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов’язків.

Наступною первинною підстаною є набуття права власності на бездоглядну домашню тварину. Відповідно до ст. 340 ЦК особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов’язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов’язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.

Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції або органові місцевого самоврядування.

Особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина, відповідає за її загибель або пошкодження у межах її вартості лише у разі свого умислу або грубої необережності.

Особа, яка знайшла бездоглядну домашню тварину, може набути право власності на неї за умови дотримання таких вимог:

–заявлення міліції або органові місцевого самоврядування про затримання тварини протягом трьох днів, які зобов’язані вживати заходів щодо розшуку власника;

–якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців – щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них.

У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

Якщо власника бездоглядної домашньої тварини знайдено і він ствавить питання про повернення тварини, то особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на:

–винагороду за знайдення тварини;

–відшкодування витрат, пов’язаних з утриманням тварини, з вирахуванням вигод, здобутих від користування нею тощо.

Наступною первісною підставою є набуття права власності на безхазяйну річ.

Відповідно до ст. 335 ЦК безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених статтями 336, 338, 341 і 343 ЦК.

Однією з підстав набуття права власності є набувальна давність. Потреба у набувальній давності виникла з таких причин: втрата власником, який проволодів майном достатній проміжок часу, доказів, що майно належить йому на законних підставах і в судовому порядку не може довести своїх прав; у випадку пропоску строку позовної давності без поважних причин на звернення щодо повернення задавненого майна тощо.

Набувальна давність характеризується певними умовами, а саме: володіння майном має бути добросовісним; таке володіння майном має бути відкртим, тобто особа не повинна приховувати, що вона не є власником майна, але володіє і користується ним як власник; таке володіння має характеризуватися строковістю тобто тривалість такого во-

164

лодіння має визначатися законом; безперервність означає, що такий строк, який визначений законодавством не може бути перервано чи зупинено, крім випадків (обставин) визначених законодавством.

Відповідно до ст. 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п’ятнадцять, а на рухоме майно – через п’ять років з часу спливу позовної давності.

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Відповідно до ст. 119 ЗК громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених ЗК. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому ЗК.

Вторинні підстави (похідні) – це такі підстави, за яких набуття права власності на майно грунтується на правах попереднього власника. Прикладом цих підстав можна навести договір дарування, довічне утримання, спадковий договір, купівля-продаж, міна, приватизація державного житлового фонду тощо. Перехід права власності на підставі права попереднього власника характеризується як правонаступницво, а саме припинення права власності у відчужувача майна і виникнення прав на це майно в набувача. Також необхідно зазначити, що при вторинному способі набуття права власності до нового власника переходять не лише права на це майно, а й обов’язки, які мав попередній власник. Так якщо попередній власник здав в найм майно, то при переході права власності на це майно іншій особі, договір найму зберігає чинність для нового власника. Так відповідно до ст. 814 ЦК у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця.

До вторинних способів набуття права власності відносять такі підстави виникнення права власності, як націоналізація, конфіскація, реквізиція, але більшість авторів схильні до того, що при переході права власності на речі має бути наявною згода її попереднього власника.

Момент набуття права власності на майно може визначатися по-різному. На це може впливати вид майна речі, вимога закону тощо. Так, відповідно до ст. 334 ЦК право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Якщо договір, який спрямований на передачу майна у власність відповідно до законодавства, потребує: 1) нотаріального посвідчення, то право власності на майно за договором виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання за-

165

конної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним; 2) державної реєстрації, то право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації; 3) і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації, то право власності у набувача виникає з моменту державної реєстрації.

Припинення права власності. Припинення права власності регулюється гла-

вою 25 ЦК ст.ст. 346-354.

Перелік підстав припинення права власності визначено ст. 346 ЦК. До них належать такі підстави:

1)відчуження власником свого майна;

2)відмови власника від права власності;

3)припиненняправа власностіна майно, якеза закономне моженалежати ційособі;

4)знищення майна;

5)викуп пам’яток культурної спадщини;

6)примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомогомайна, щонанихрозміщені, змотивівсуспільноїнеобхідностівідповіднодозакону;

7)звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

8)реквізиція;

9)конфіскація;

10)припинення юридичної особи чи смерті власника.

Перелік підстав припинення права власності є невичерним, оскільки право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Усі підстави припинення права власності можна поділити на види: припинення права власності, яке залежить від волі особи власника; примусове позбавлення права власності з підстав та в порядку визначених законом; втрата права власності з причин, які не залежать відволівласника тощо.

Найбільш поширеною є група підстав припинення права власності з волі власника, зокрема це стосується відчуження об’єктів власності на підставі договорів (правочинів) ку- півлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, спадкового договору, ренти тощо. До цієї групи також належать такі підстави припинення, як знищення майна, як відмова власника від нього.

Особа, якій належить на праві власності майно, може у будь-який час відмовитися від нього. Така відмова може виражатися в будь-який спосіб, оскільки законодавство не дає переліку останніх. Відмова така може відбутися шляхом вчинення будь-якої дії, яка буде свідчити про те, що власник відмовився від майна або особа про це може заявити в будь-який іншийспосіб, повідомившипевнихосіб чикомпетентніоргани. Моментомприпинення права власності може бути момент вчинення дії, яка буде свідчити про таку відмову або з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру у випадку, якщо права намайно підлягали державнійреєстрації.

Знищення майна як підстава припинення може здійснюватися в будь який спосіб. Таке знищення може здійснюватися як за волею особи, так і поза її волею. Знищення майна за волею особи власника може здійснюватися в різний спосіб, зокрема, у зв’язку із споживанням речей, знищення на підставі вимог закон у випадку епізоотій тощо. Тобто власник може самостійно вирішувати юридичну долю майна, але такі дії не мають порушувати права та інтереси інших осіб, вимог законодавства та моральних засад суспільства. Моментом припинення внаслідок знищення власником свого майна буде або момент його реального знищення, абомомент внесення за заявою власниказміндо державного реєстру.

Щодопримусового позбавлення права власності, то дотаких підстав належать викупу пам’яток культурної спадщини; примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідностівідповідно до закону; реквізиція; конфіскація.

166

Однією із підстав примусового відчуження майна власника є реквізиція. Реквізиція можепроводитисяза наявності такихобставин:

–уразістихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотіїта заіншихнадзвичайнихобставин;

–з метоюсуспільної необхідності;

–примусовоговідчуженняувласниканапідставітавпорядку, встановленихзаконом;

–за умови попереднього і повного відшкодування вартості майна, яке може бути примусово відчужене увласника;

–з наступним повним відшкодуванням вартості реквізованого майна в умовах воєнногоабо надзвичайногостану.

Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. Особа, у якої було реквізоване майно, може вимагати збільшення суми, що була відшкодована за майно (у судовому порядку) або може вимагати взамін надання іншого майна, якщо це можливо. Також у випадку, якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов’язується повернути грошовусумуабо річ, яка була нею одержана у зв’язку з реквізицією,

звирахуваннямрозумноїплати за використання цьогомайна.

Підставою примусового відчуження майна власника є також конфіскація, але така підстава наділена специфічними ознаками, зокрема:

–таке позбавлення права власності у особи власника є примусовим;

–вилучення майна є безоплатним;

–застосовується лише як санкція за вчинення правопорушення у випадках, встановлених законом;

–такевилученняздійснюєтьсявобсягах, увипадкахівпорядкувизначеномузаконом;

–позбавлення права власності на майно в такий спосіб може відбуватися лише за рішенням суду.

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. До нормативно-правових актів, які стосуються конфіскації, можуть належати: КК, КУпАП, Закон України «Про виконавче провадження», Постанова КМУ «Про затвердження Порядку обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншогомайна, що переходить увласністьдержави та розпорядження ним» тощо.

§3. Поняття, види та загальна характеристика права спільної власності

Володіння, користування та розпорядження майном може здійснюватися як особисто, так і кількома особами. Саме наявність множинності осіб, які можуть набувати право власності на один об’єкт, і породжує виникнення спільної власності. Спільна власність характеризується тим, що на об’єкт одну річ чи сукупність речей можуть набувати права власності два і більше суб’єкти, які спільно ним користуються та володіють і за взаємною згодою розпоряджаються. Будь-які дії щодо спільного майна мають бути погодженими. На володіння і користування спільним майном не впливає частка, яку особа набула на праві власності.

Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Тобто такими підставами можуть бути як первісні (виготовлення речі, переробка речі, скарб, знахідка тощо) так і похідні (приватизація державного житлового фонду, укладення договорів дарування, купівлі-продажу, міни, довічного утримання, спадкового договору, складення заповіту, спадкування за законом тощо).

Суб’єктами спільної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальна громада, якщо інше не встановлено законом. На можливість набуття права спільної власності поширюються загальні вимоги щодо правосуб’єктності.

167

ЦК передбачає два види спільної власності: спільна часткова та спільна сумісна. В ч. 4 ст. 355 ЦК презюмується, що спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Під спільною частковою власністю необхідно розуміти власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Такі частки можуть визначатися в різний спосіб: пропорціями, відсотками, в дробовому співвідношенні, з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна, якщо інше не визначено домовленістю співвласників або законом тощо. У випадку якщо ні договором ні законом не встановлено частки то існує презумція, що такі часки у праві спільної часткової власності вважаються рівними. Однак законодавством передбачено, що в певних випадках частка одного із співласників у праві спільної часткової власності може бути збільнена, зокрема:

–якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені особою своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна;

–якщо співласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди зробив у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав то така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який

їїзробив, і не змінюєрозміручастокспіввласників управіспільної часткової власності;

–за рахунок плодів, продукції та доходів від використання майна, що є у спільній частковій власності, які надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Кожен із співласників у спільній частковій власності має право володіти та користуватися спільним майном за згодою інших співласників. Така домовленість про порядок користування спільним майном може бути усною або письмовою (в простій формі або з нотаріальним посвідченням). Якщо такі особи укладають договір і нотаріально посвідчують його то він є обов’язковим для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Особи, яким належить на праві спільної часткової власності певне майно, наділяються відповідно до законодавства не лише певними правами, а й обов’язками, зокрема брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном. Так, відповідно до ст. 366 ЦК кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом. У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших

168

співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов’язків співвласникаборжника, з проведенням відповідного перерахунку.

Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Але у випадку відчуження своєї частки переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів, мають інші співласники. Так, відповідно до ч. 2-5 ст. 362 ЦК продавець частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна – протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Одночасно позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.

Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.

До набувача частки у праві спільної часткової власності правов власності переходить з моменту:

–укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін;

–нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації.

Підстави припинення права спільної часткової власності:

–поділ майна між співласникаси спільної часткової власності. Співвласники за домовленістю між ними можуть поділити майно, що є у спільній частковій власності між собою. Якщо предметом поділу є нерухоме майно то договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, повинен укладатися у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. У разі поділу майна між співласниками право спільної часткової власності на нього припиняється;

–виділ у натурі частки майна, що є у спільній частковій власності. Законодавство також наділяє співласника правом на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Але не завжди такий виділ можна провести чи здійснити в натурі, зокрема у випадку коли річ є неподільна або частка цієї особи є незначною тощо. В такому випадку співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Така компенсація може надаватися лише за його згодою. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню;

–за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1)частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2)річ є неподільною;

3)спільне володіння і користування майном є неможливим;

4)таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Таке рішення суд постановляє за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Спільна сумісна власність – власність двох або більше осіб на майно (річ) без визначення часток кожного з них у праві власності.

169

Право спільної сумісної власності виникає з підстав не заборонених законом. До них можна віднести закон, договір, рішення суду, заповіт тощо.

Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Спеціальними суб’єктами спільної сумісної власності ЦК виділяє також подружжя та членів сім’ї. Так майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Але СКпередбачає випадки коли майно, набуте подружжям за час шлюбу, не може бути спільною сумісною власністю, а буде особистою приватною власністю лише одного із подружжя. Так, відповіднодост. 57 СКособистоюприватноювласністюдружини, чоловікає:

1)майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2)майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3)майно, набутенею, нимзачасшлюбу, алезакошти, якіналежалиїй, йомуособисто. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка також є:

– речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли

вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

–премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (за винятком випадку коли в судовому порядку буде встановлено, що другий з подружжя сприяв своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) їх одержанню);

–кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

–страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них;

–плоди, приплід або доходи (дивіденди) одержані від речі, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди) тощо.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Якщо у придбання майна вкладені, крім спільних коштів, і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Також необхідно пам’ятати, що проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя та виникнення

уних права спільної сумісної власності на майно. В такому випадку право спільної власності на майно може бути визнано лише в судовому порядку за рішенням суду.

Спільна сумісна власність може виникати і в інших випадках визначених законом. Зокрема відповідно до ст. 6 Закону України «Про особисте селянське господарство» майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю його членів відповідно до закону.

Відповідно до ст. 369 ЦК співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

170