UL0000035

Розділ 3

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

Глава 14. Загальні положення права власності

§ 1. Поняття та загальна характеристика права власності в Україні

Предмет цивільного права становлять майнові та особисті немайнові відносини, які виникають між суб’єктами цивільних правовідносин з приводу певних матеріальних чи нематеріальних благ (об’єкта). Отже, суб’єкт цивільного права, вступаючи у цивільні правовідносини, здійснює певні дії щодо належного йому майна. Така належність майна може характеризуватися як власність або як право власності на майно, річ тощо.

Праву власності та іншим речовим правам присвячено книгу третю ЦК. Речове право – це право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, якою ця особа володіє. До речових прав належать: право власності, право володіння; право користування; сервітут; право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій) та інші. Перелік речових прав не є вичерпним, оскільки в ч. 2 ст. 395 ЦК передбачено, що законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

У науці власність розглядають в об’єктивному та суб’єктивному розумінні. В об’єктивному розумінні право власності – це сукупність норм, які регулюють підстави та умови виникнення права власності на певні блага (речі, майно). Сукупність правових норм, які регулюють відносини права власності утворюють інститут права власності. Але необхідно зазначити, що інститут права власності регулюється не лише цивільноправовими нормами, але й конституційними, земельними, сімейними, кримінальними, адміністративними тощо. Норми, що регулюють відносини власності містяться в таких нормативно-правових актах, а саме в Конституції України, ЦК, ЗК, СК, ГК, ВК, КУпН, ЛК, ПК, Законах України «Про господарські товариства», «Про місцеве самоврядування України», «Про приватизацію державного житлового фонду», «Про передачу об’єктів державної та комунальної власності», «Про міжнародне приватне право» та інші.

Право власності в суб’єктивному розумінні – це передбачене та гарантоване зако-

ном право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Отже, таке суб’єктивне право означає, що особа, яка є власником певного майна може вибирати міру можливої поведінки щодо належного їй майна. Таке право має абсолютний характер, який означає, що власнику майна протистоїть велика кількість осіб, яким забороняється порушувати суб’єктивне право власника та створювати перешкоди для його здійснення.

Власник з приводу належного йому майна наділений певними повноваженнями. Саме сукупність таких повноважень і становить зміст права власності. В літературі і в законодавстві зміст права власності розкривається через тріаду повноважень, а саме володіння, користування та розпорядження своїм майном. В єдності ці три правомочності можуть належати лише власнику речі. Окремо право володіння, право користування, право розпорядження може належати особам за договорами найму (оренди) та іншими видами договорів.

Право володіння – це передбачена законодавством можливість фізичного, господарського або іншого впливу особи на річ. В цивільному праві розрізняють законне (титульне) та незаконне володіння. Законне володіння належить лише власнику речі. Проте володінням як частиною правомочностей (титульне володіння) наділяються також інші

151

особи, зокрема ті, яким воно може надаватися на підставі договору. Наприклад, такими повноваженнями користується наймач за договором найму, комісіонер при здійсненні договору комісії тощо. Виходячи з аналізу законодавства право володіння у титульних володільців виникає за наявності певних підстав, а саме:

а) на підставі закону (знахідка, безхазяйне майно); б) на підставі договору (оренди, найму, комісії);

в) на підставі адміністративного акта (розпоряджень голів органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, рішень виконавчих комітетів рад, розпоряджень органів опіки та піклування тощо).

Також необхідно зазначити, що власник щодо своєї речі наділений не лише одним правом володіння, а й правом користування та розпорядження, чого не можна сказати про інших титульних володільців. Саме право володіння в них виникає на підставі закону, договору чи адміністративного акту. Всі дії щодо майна, яке їм передане, повинні погоджувати з власником, якщо такими правами вони не наділені законом чи договором. Виходячи з аналізу, необхідно зазначити, що законне володіння є первинним. А володіння, яке виникає за наявності певних підстав, є похідним, оскільки таке майно передається від власника до іншої особи на підставі договору.

Незаконне володіння – володіння річчю без наявності правових підстав. Незаконне володіння поділяють на:

а) добросовісне, тобто коли особа, яка володіє річчю без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність (коли особа придбала річ у комісійному магазині і не знала, що річ, яку вона придбала є краденою);

б) недобросовісне, тобто, коли особа володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння (особа, знайшовши річ, не повідомила у відповідні органи і присвоїла собі)

Право користування – це передбачена законодавством можливість вилучати з майна корисні властивості. Зрозуміло, що корисні властивості може вилучати лише володілець речі, тому право користування нерозривно пов’язане із правом володіння, без якого особа не зможе добути корисні властивості речі. Саме власник може використовувати майно як для власних потреб так і для здійснення підприємницької діяльності. Так, відповідно до ст. 320 ЦК власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

Право розпорядження – це передбачена законодавством можливість визначити юридичну долю майна шляхом вчинення певних дій щодо неї (дарування, купівляпродаж, знищення речі та інше).

За загальним правилом право розпоряджатися річчю чи майном може належати лише її власнику. Але є випадки коли право розпорядження може переходити іншим особам на підставі договору (наприклад, комісії тощо).

Суб’єктами права власності є Український народ, фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом. Відповідно до ч. 2 ст. 26 ЦК усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки. Таке правило поширюється і на інших суб’єктів цивільного права. Відповідно до ч. 2 ст. 24 Конституції України рівність всіх перед законом полягає в тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник, здійс-

152

нюючи свої права, зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержувати моральних засад суспільства. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.

Отже, обмеження щодо власників встановлюються виключно законом. Такі обмеження стосуються іноземних громадян, іноземних юридичних осіб, осіб без громадянства. Також законодавством передбачено види майна, які не можуть перебувати у власності не лише у вище зазначених осіб, а й в громадян України та українських юридичних осіб. Саме таке майно може лише перебувати у виключній власності держави. Також законодавством встановлено спеціальний порядок набуття громадянами права власності на певні види майна, які можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу.

Усім власникам гарантуються рівні умови захисту порушених прав. Саме цей принцип втілюється при застосуванні способів захисту цивільних прав, при застосуванні позовної давності тощо.

Відповідно до ст. 324 ЦК та ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.

Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом. Таким законом є Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. Цей Закон регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Об’єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою.

Форми права власності передбачені Конституцією України, ЦК, ГК тощо.

Це – право державної власності, право приватної власності, право комунальної власності.

Право приватної власності. Однією із пріоритетних форм власності є право приватної власності. Щоб визначити сутність приватної власності нам необхідно виділити притаманні їй ознаки та зробити їх аналіз. Саме до таких ознак можна віднести:

1)суб’єктний склад права приватної власності;

2)об’єкти права приватної власності;

3)правомочності власника щодо належного йому на праві приватної власності майна та їх обсяг;

4)співіснування права приватноївласності зіншими формами права власностітощо. Відповідно до ст. 325 ЦК суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні

особи. Цивільний кодекс вперше на законодавчому рівні виділяє такий вид суб’єктів права приватної власності як юридичні особи. Саме поява такого виду суб’єкта можна пояснити появою в ЦК такого виду юридичних осіб, як юридичні особи приватного права, підставою створення яких є правочин. Такий вид юридичних осіб може створюватися як однією особою такішляхомоб’єднання осіб, об’єднанняосібі майна, об’єднаннямайна.

Отже, виходячи з вище зазначеного, суб’єктами права приватної власності є: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи, які створені та діють на території України, іноземні юридичні особи.

153

Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено закономи України. Принцип рівності також використовується і по відношенні до юридичних осіб.

Власником майна може бути будь-яка особа незалежно від стану здоров’я, віку тощо. Але є певні обмеження щодо осіб, які можуть набувати право власності на підставі різного роду договорів, оскільки сторонами в таких випадках можуть бути лише правота дієздатні особи. Так на вчинення договорів щодо належного майна неповнолітнім необхідна згода батьків, піклувальників чи інших законних представників, щодо малолітніх, то відповідно дії пов’язані з майном малолітнього здійснюють від його імені і в його інтересах батьки, опікуни чи інші особи відповідно до законодавства. На вчинення такого роду дій має бути обов’язково дозвіл органу опіки та піклування. У разі відсутності дозволу правочин є нікчемним.

Законодавство не дає вичерпного переліку об’єктів права приватної власності. Об’єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Об’єктами права власності громадян є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці.

Цивільний кодекс до переліку об’єктів права приватної власності підходить абстрактно. Так, відповідно до ч. 2-3 ст. 325 фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Перелік майна, що не може перебувати у власності фізичних та юридичних осіб передбачений постановою ВР від «Про право власності на окремі види майна» 17 червня 1991 р. Цією постановою був затверджений Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені у додатках № 1 та № 2.

До переліку видів такого майна входять:

1)зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку

№2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси;

2)вибухові речовини й засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва;

3)бойові отруйні речовини;

4)наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

5)протиградні установки;

6)державні еталони одиниць фізичних величин;

7)спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.

Зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності;

154

8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо спеціального порядку набуття права власності громадянами на окремі види майна, то відповідно до додатку № 2 постанови громадяни набувають права власності на такі види майна, придбаного ними з відповідного дозволу, що надається:

а) на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю – органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 21-річного віку; на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану зброю з нарізними стволами) – органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 25-річного віку; на газові пістолети, револьвери і патрони до них, заряджені речовинами сльзоточивої та дратівної дії, – органами внутрішніх справ за місцем рпоживання особам, які досягли 18-річного віку; на холодну зброю та пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду – органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;

б) на об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, – спеціально уповноваженими державними органами охорони пам’яток історії та культури (Мінкультури, Мінінвестбудом і Головархівом України);

в) на радіоактивні речовини – Державним комітетом України з ядерної та радіаційної безпеки у разі наявності висновку органів територіальної санітарно-епідеміологічної служби про можливість використання цих речовин майбутнім власником в існуючих у нього умовах.

Підставами набуття права приватної власності можуть бути як первинні, так і похідні. До них належать створення речі, переробка речі, безхазяйне майно, знахідка, скарб, договори, які спрямовані на передачу майна у власність, спадкування, приватизація державного житлового фонду тощо. Також суб’єкти цивільних правовідносин можуть набувати права власності на доходи від участі у виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших правочинів, не заборонених законом.

Також ЦК вперше окремо виділяє та регулює особливості набуття права власності на землю та житло. Цим питанням присвячено главу 27 та 28. Крім ЦК, джерелами правового регулювання цих відносин є Конституція України, Земельний Кодекс, Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» тощо.

Право державної власності. Одним із суб’єктів цивільних правовідносин є держава. Як і інші учасники держава може набувати певне майно у власність або ним володіти, користуватися чи розпоряджатися на своїй території. Оскільки держава – це певне політичне утворення, то від її імені всі повноваження здійснюють компетентні органи. Щодо права власності, то від імені та в інтересах держави Україна таке право здійснюють відповідно органи державної влади. Загалом функції щодо управління державним майном покладено на такі уповноважені органи як ВР, КМУ, міністерства, відомства, місцеві органи виконавчої влади та органи, спеціального утворення – Фонд державного майна, правовий статус якого визначається Тимчасовим положенням про Фонд державного майна України.

Окремими нормативними актами визначаються певні функції з управління тим чи іншим державним майном. Так, повноваження державних адміністрацій визначені Законом України «Про місцеві державні адміністрації».

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» в управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій перебувають об’єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку. У разі делегування місцевим державним адміністраціям районними чи обласними радами відповідних повноважень в їх управлінні перебуваютьтакож об’єктиспільноївласності територіальних громад.

155

Місцевим державним адміністраціям забороняється використовувати об’єкти державної власності, власності територіальних громад, що перебувають в їх управлінні, як заставу чи інші види забезпечення, а також здійснювати операції уступки вимоги, переведення боргу, прийняття переведення боргу, дарування, пожертвування.

Відповідно до ст. 326 ЦК у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Державі як учаснику цивільних відносин (ст. 2 ЦК), як суб’єкту права власності може належати будь-яке майно, необхідне для виконання її завдань і функцій, зокрема таким майном може бути те, яке забезпечує діяльність її органів; забезпечує виконання державою загальносуспільних функцій (наука, освіта, медицина тощо); майно, яке може належати виключно державі, а інші суб’єкти не можуть бути його власниками тощо.

Право комунальної власності. Згідно зі ст. 142 Конституції матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є комунальна власність. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Суб’єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у місті. Але оскільки територіальні громади – це численні соціальні групи мешканців адміністративно-територіальних одиниць, то управління комунальною власністю вони здійснюють опосередковано – через місцеві ради та утворювані ними органи. Це також підкреслює і Закон України «Про місцеве самоврядування в України», в якому зазначено, що, від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Компетенція рад, їх виконавчих органів щодо управління об’єктами комунальної власності визначена Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Відповідно до ст. 143 цього Закону територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності, а також вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Рішення про наділення міських рад правами щодо управління майном і фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, приймається на місцевих референдумах відповідних районних у містах громад. У разі якщо територіальна громада району в місті внаслідок референдуму не прийме рішення про передачу права управління майном та фінансами відповідній міській раді, а територіальна громада міста або міська рада не прийняла рішення про створення органів місцевого самоврядування районів у місті, міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районівумістах, та несе відповідальністьпередгромадоювідповідного районуумісті.

Об’єктами права комунальної власності є майно (рухоме та нерухоме), у тому числі грошові кошти (доходи місцевих бюджетів тощо), яке належить територіальній громаді.

Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб’єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

156

Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об’єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об’єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій і створювати для цього відповідні органи і служби.

Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об’єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об’єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Доцільність, порядок та умови відчуження об’єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об’єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.

Майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об’єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб’єктів. Об’єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб’єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Порядок (процедура) передачі об’єктів права комунальної власності у державну власність і навпаки, з державної – в комунальну, врегульований Законом України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 р.

§ 2. Підстави набуття та припинення права власності

Виникнення чи набуття певного права пов’язують із настанням певних обставин, які є підставами виникнення, зміни чи припинення прав та обов’язків. Саме такі обставини в цивільному праві називають юридичними фактами. Відповідно до ст. 328 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У літературі поширеним є поділ підстав набуття права власності на первинні (первісні) та вторинні (похідні). До первинних відносять підстави, за якими право власності виникає вперше, або незалежно від волі попередніх власників. Прикладом таких підстав можна назвати створення нової речі, а саме виробництво, специфікацію – переробка речі, знахідка, скарб тощо.

Одним із способів набуття права власності є виробництво. Відповідно до ст. 331 ЦК право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо догово-

157

ром або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною.

Порядок прийняття в експлуатацію будинків та реєстрація прав власності на нерухоме майно здійснюється відповідно до постанови КМУ «Про затвердження Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів» від 8 жовтня 2008 р. № 923 та наказу Міністерства юстиції України від 18 лютого 2002 р. № 157/6445 (викладений в новій редакції наказу Міністерства Юстиції України від 28 липня 2010 р. № 1692/5) «Про затвердження Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно».

Законодавством передбачено певні правила щодо набуття права власності на нерухоме майно, а саме житлові будинки, зведені будівництвом. Виникнення права власності на такі об’єкти характеризується наявністю певних ознак.

А саме для зведення будинку необхідна земельна ділянка, яка відводиться відповідно до законодавства. Порядок відведення такої ділянки, розміри, документи, які підтверджують права на неї регулюються ЗК. Щоб побудувати будинок на цій відведеній у встановленому законом порядку земельній ділянці необхідно розробити, погодити та затвердити проект будівництва. Зведений будинок може експлуатуватися лише після здачі, приймання і відведення його в експлуатацію. Так відповідно до постанови КМУ від 8 жовтня 2008 р. № 923 «Про затвердження Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів» прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів здійснюється на підставі сертифіката відповідності, що видається Держархбудінспекцією та її територіальними органами (далі – інспекція) за формою визначеною в постанові.

На закінченому будівництвом об’єкті повинні бути виконані всі передбачені проектною документацією та державними стандартами, будівельними нормами і правилами роботи, а також змонтоване і випробуване обладнання.

На об’єкті виробничого призначення, де встановлено технологічне обладнання, повинні бути проведені пусконалагоджувальні роботи згідно з технологічним регламентом, передбаченим проектом, створено безпечні умови для роботи виробничого персоналу та перебування людей відповідно до вимог нормативно-правових актів з охорони праці та промислової безпеки, пожежної та техногенної безпеки, екологічних і санітарних норм.

Житлові будинки, в яких квартири та вбудовано-прибудовані приміщення побудовані за кошти фізичних і юридичних осіб, можуть прийматися в експлуатацію без виконання внутрішніх опоряджувальних робіт, які не впливають на експлуатацію будинків, якщо це обумовлено інвестиційним договором про будівництво і проектною документацією, та за умови їх відповідності санітарним, протипожежним і технічним вимогам.

Житлові будинки, в яких є квартири, побудовані за кошти державного та місцевих бюджетів, у тому числі призначені для соціально незахищених верств населення (інваліди, учасники Великої Вітчизняної війни, багатодітні сім’ї, громадяни, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи тощо), приймаються в експлуатацію за умови виконання внутрішніх опоряджувальних робіт в таких квартирах у повному обсязі.

Особливості прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, що розташовані на території іноземних держав і є власністю України, визначаються МЗС за погодженням з Мінрегіонбудом з урахуванням вимог законодавства щодо місцезнаходження

158

об’єкта будівництва. Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, що є власністю іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних і фізичних осіб на території України, здійснюється відповідно до цього Порядку. Якщо міжнародними договорами України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Порядку, застосовуються правила міжнародних договорів України. Експлуатація закінчених будівництвом об’єктів, що не відповідають проектній документації, державним будівельним нормам, стандартам і правилам та не прийнятих у встановленому порядку, забороняється.

Збудовані та здані в експлуатацію будівлі підлягають реєстрації. Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 18 лютого 2002 р. № 157/6445 (викладений в новій редакції наказу Міністерства юстиції України від 28 липня 2010 р. № 1692/5) «Про затвердження Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно» державна реєстрація прав проводиться БТІ у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць, обслуговування на території яких здійснюється БТІ.

Державна реєстрація прав – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, а також права власності на об’єкти незавершеного будівництва шляхом внесення відповідного запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Обов’язковій державній реєстрації підлягають право власності та інші речові права на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземнимдержавам, атакож територіальним громадамвособіорганівмісцевогосамоврядування.

Право власності на об’єкт незавершеного будівництва підлягає державній реєстрації у разі необхідності укладення правочину щодо об’єкта незавершеного будівництва.

Державній реєстрації підлягають право власності та інші речові права на таке нерухоме майно:

1)житлові будинки;

2)квартири;

3)будівлі, в яких розташовані приміщення, призначені для перебування людини, розміщення рухомого майна, збереження матеріальних цінностей, здійснення виробництва тощо;

4)споруди (інженерні, гідротехнічні тощо) – земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій;

5)приміщення – частини внутрішнього об’єму житлових будинків, будівель, квартир, обмежені будівельними елементами.

Державній реєстрації підлягає право власності на закінчене будівництвом нерухоме майно, яке прийняте в експлуатацію у встановленому законодавством порядку.

Державна реєстрація права користування (сервітуту) на об’єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках; права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; довірчого управління нерухомим майном проводиться після державної реєстрації права власності на таке майно.

Не підлягають державній реєстрації право власності та інші речові права на тимчасові споруди.

Державна реєстрація прав проводиться після технічної інвентаризації об’єкта, права щодо якого підлягають державній реєстрації, окрім випадків, коли заява про державну реєстрацію прав подається не пізніше ніж через дванадцять місяців після виникнення цього права.

Одночасно з прийняттям рішення про державну реєстрацію прав реєстратор БТІ вносить записи до відповідного розділу Реєстру прав.

159

На кожний об’єкт, права щодо якого підлягають державній реєстрації та право власності на який заявлено вперше, реєстратор БТІ одночасно з внесенням запису до відповідного розділу Реєстру прав присвоює реєстраційний номер такому об’єкту, який залишається незмінним протягом усього часу його існування.

У разі переходу права власності та інших речових прав на об’єкт, права щодо якого підлягають державній реєстрації, або зміни в його описі реєстраційний номер такого об’єкта залишається незмінним.

Оформлення права власності на нерухоме майно проводиться з видачею свідоцтва про право власності за заявою про оформлення права власності на нерухоме майно:

а) органами місцевого самоврядування:

–фізичним та юридичним особам на новозбудовані, реконструйовані об’єкти нерухомого майна за наявності документа, що посвідчує право на земельнуділянку, та документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує відповідність закінченого будівництвом об’єкта проектнійдокументації, державнимбудівельнимнормам, стандартамі правилам;

–членам житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого відповідного кооперативу, які повністю внесли свої пайові внески;

–юридичним особам у разі внесення до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) об’єктів нерухомого майна їх засновниками (учасниками);

–фізичним особам та юридичним особам, які в разі припинення (ліквідації чи реорганізації) юридичної особи отримали у власність у встановленому законодавством порядку нерухоме майно юридичної особи, що припиняється;

–фізичним особам та юридичним особам, що вийшли зі складу засновників (учасників) юридичної особи за рішенням учасників або органу, уповноваженого на це установчими документами, і отримали у власність об’єкт нерухомого майна, переданий їм;

–інвесторам, які у результаті інвестиційної діяльності отримали у власність об’єкт нерухомого майна або його частину на підставі документів, установлених законодавством, що підтверджують набуття у власність закріпленого за інвестором об’єкта інвестування;

–реабілітованим громадянам, яким повернуто у власність належні їм об’єкти нерухомого майна, за умови надання рішення комісії з реабілітації про повернення цього майна;

–фізичним та юридичним особам у разі виділення окремого об’єкта нерухомого майна зі складу об’єкта нерухомого майна, що складається із двох або більше об’єктів (будинків, будівель або споруд), окрім випадків, коли такі об’єкти є приналежністю головної речі, складовою частиною речі або утворюють з іншими об’єктами складну річ;

–фізичним та юридичним особам у разі об’єднання двох або більше суміжних об’єктів нерухомого майна;

–фізичним та юридичним особам на об’єкти нерухомого майна, які в установленому порядку переведені з житлових у нежитлові і навпаки, за умови надання рішення відповідного органу;

–фізичним та юридичним особам на підставі документів, установлених законодавством, які підтверджують право власності на об’єкти нерухомого майна та не віднесені до правовстановлювальних документів, передбачених у додатку 2 до Положення;

б) органами приватизації:

–наймачам житлових приміщень, які приватизували їх відповідно до Законів України «Про приватизацію державного житлового фонду» та «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»;

в) Державним управлінням справами:

–суб’єктам, що беруть участь разом з Державним управлінням справами в будівництві нового житла, на їх частку (житлові та нежитлові об’єкти).

Перелік правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на нерухоме майно:

160