UL0000035
.PDFОкрім особистих немайнових відносин, у предметі цивільного права виокремлюються також немайнові відносини, які не мають особистого характеру (І.В. СпасибоФатєєва). Йдеться, зокрема, про немайнові відносини, тісно пов’язані з майновими (відносини з використання об’єктів інтелектуальної власності, які мають економічну цінність і можуть бути предметом майнового обігу). Відтак легальне визначення предмета цивіль- но-правового регулювання у ст. 1 ЦК є вужчим, аніж це фактично має місце.
Специфіка методу цивільно-правового регулювання зумовлюється передовсім взаємним юридичним становищем учасників правовідносин. Таке становище характеризує насамперед юридична рівність як визначальну засаду цивільно-правового регулювання.
Крім того, цивільно-правовий метод визначається:
–особливостями юридичних фактів, серед яких провідне місце належить правочинам, заснованим на вільному волевиявленні, діям учасників цивільних правовідносин, спрямованим наїх встановлення, змінучи припинення(п. 1) ч. 2 ст. 11 ЦК);
–здійсненням суб’єктивних цивільних прав за принципом загального дозволу («дозволено все, щоне забороненозаконом»);
–переважанням засад диспозитивності і децентралізації, які визначають саморегулятивний характер цивільно-правового регулювання; здійснення чи нездійснення суб’єктивних цивільних правза вільним виборомособи(ч. 1, 2 ст. 12 ЦК);
–судовим (позовним) порядком захисту порушених прав та інтересів учасників цивільних правовідносин, який здійснюється за їх власною волею та з їх власної ініціативи (п. 5 ч. 1 ст. 3 ЦК); компенсаційним (відновлюючим) характером відповідальності за порушення суб’єктивних цивільних прав. Це зумовлює існування низки специфічних цивільно-правових способів захисту цивільних прав: відшкодування збитків чи недоговірної шкоди, відновлення становища, яке існувало до порушення права, визнання правочину недійсним та повернення другій стороні одержаного на виконання недійсного правочину тощо (ст. 16, 22, 216, 1166 ЦК та ін.).
Метод цивільно-правового регулювання найбільш повно виражається у принципах цивільного права.
§2. Принципи цивільного права
Принципи цивільного права (від лат. principio – начало, засада) – керівні засади, основоположні ідеї, основні положення, які виражають сутність цивільно-правового регулювання, забезпечують його внутрішню єдність, визначають його загальний зміст та спрямованість.
Види принципів цивільного права (залежно від способу вираження) безпосередньо закріплені («писані», «явні») і закріплені у непрямий спосіб, або ж такі, що виводяться зі змісту цивільного законодавства (неписані, «неявні»).
За формою (джерелом) закріплення: законодавчі (закріплені в законодавстві), звичаєві (зафіксовані узвичаєвих правилах) тадоктринальні (виражені втворах вчених-цивілістів).
За місцем у структурі системи цивільного права: загальноправові (верховенство права, справедливість, добросовісність, розумність, неприпустимість зловживання правом, гуманізм тощо); галузеві (тобто, власне цивільно-правові) – юридична рівність, диспозитивність і децентралізація, неприпустимість безпідставного збагачення тощо; інституційні (підгалузеві), тобто принципи, властиві окремим підгалузям та інститутам цивільного права (свобода договору в договірному праві, повне відшкодування завданої шкоди і презумпція вини в деліктному праві, слідування права за річчю в речовому праві, свобода заповіту в спадковому праві тощо).
«Обмінний» зміст цивільних правовідносин зумовлює особливості цивільноправового регулювання та його принципи. Згідно зі ст. 1 ЦК, легальними (законодавчо визначеними) принципами, на яких засновані цивільні відносини, є юридична рівність, вільне волевиявлення, майнова самостійність їх учасників.
11
Вказані принципи не є рівнозначними чи однопорядковими. Універсальним та визначальним принципом побудови цивільних правовідносин, їх загальною властивістю є юридична рівність їх учасників. Це характеристика взаємного становища, в якому перебувають учасники цивільних правовідносин.
Юридична рівність визначає той тип зв’язків, які поєднують окремих суб’єктів – учасників цивільних відносин. В юридичному регулюванні існують два типи таких зв’язків, які відповідають основним типам соціальної взаємодії: а) зв’язки координації («горизонтальні» зв’язки) і б) зв’язки субординації, влади-підпорядкування (ієрархічні, «вертикальні» зв’язки). Кожний з цих типів зв’язків визначає особливий різновид правовідносин. Властивість юридичної рівності притаманна першому, координаційному типу правовідносин.
Саме юридична рівність забезпечує цивільний та приватноправовий характер правовідносин. Із втратою цієї ознаки правовідносини перестають бути цивільними, втрачають свою галузеву належність: передання майна на підставі розпорядчого акта органу виконавчої влади регулюється нормами публічного права, тоді як передання майна на договірних засадах регулюється нормами права приватного. Відтак практичне значення юридичної рівності як принципу цивільно-правового регулювання і особливості цивільних правовідносин полягає в тому, що наявність чи відсутність юридичної рівності зумовлює вибір законодавства, яке підлягає застосуванню до регулювання відповідних відносин (ч. 2 ст. 1 ЦК).
У ч. 1 ст. 1 ЦК виражено ідею юридичної рівності суб’єктів як об’єктивної (природної) основи цивільних відносин, на що слушно вказується розробниками проекту ЦК (А.С. Довгерт, З.В. Ромовська). У згаданій нормі йдеться про законодавче регулювання тих відносин, які вже, тобто ще до такого регулювання, «засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників». Яким чином це можливо? Відповідь може бути знайдена в саморегулятивних засобах цивільного права, передовсім, – у договорах і звичаях. «Саморегульована» юридична рівність є встановленою начебто за мовчазною згодою самих учасників цивільних відносин, на основі їх взаємного визнання одним одного як осіб (К. Маркс). Таке визнання існує незалежно від регулювання державно-вольового, «позитивного». Сучасною інтерпретацією рівності як невстановленої державою, а природної, об’єктивної характеристики становища учасників цивільних відносин є трактування її як рівності соціально-природних правоздатностей, як «загальної соціально-природної здатності суб’єктів суспільного житя однаково (рівною мірою) володіти певними природними правами і обов’язками у взаємних природноправових відосинах» (Р.Б.Сивий).
Що ж слід розуміти під юридичною рівністю як властивістю цивільних правовідносин? Насамперед ця властивість вказує на відсутність владних повноважень в одного учасника цивільних відносин щодо іншого (йдеться про відсутність таких повноважень в рамках саме цих відносин), формальну самостійність та незалежність учасників цивільних відносин один від одного (пор.: ч. 2 ст. 1 ЦК).
Водночас юридична рівність не означає тотожності, однаковості суб’єктних прав (можливостей), які реально належать учасникам цивільних відносин (винятком є особисті немайнові права фізичних осіб). Натомість вона свідчить лише про тотожність змісту однойменних суб’єктних прав, які за певних умов можуть належати учасникам цих правовідносин. Інакше кажучи, юридична рівність означає рівність правоздатностей однойменних учасників цивільних правовідносин (ч. 1 ст. 26, ч. 1 ст. 91). Виразом юридичної рівності є те, що всі учасники таких відносин визнаються «особами» (ч. 1 ст. 2), а суб’єкти публічного права як учасники цивільних відносин діють «на рівних правах» з іншими їх учасниками (ч. 1 ст. 167, ч. 1 ст. 168, ч. 1 ст. 169).
З принципом юридичної рівності тісно пов’язаний принцип (засада) «вільного волевиявлення» (ст. 1 ЦК), який може розглядатись як один з проявів юридичної рівності. Цей
12
принцип у цивільному праві має дещо вужчу сферу застосування, аніж засада юридичної рівності. Вільне волевиявлення означає, зокрема, рівну свободу від владно-примусового втручання інших учасників цивільних правовідносин у виникнення суб’єктних цивільних прав та їх здійснення. Ця засада характеризує найбільш поширені підстави виникнення цивільних правовідносин (договори), а також виступає принципом здійснення особами своїх цивільних прав (ч. 1 ст. 12 ЦК) та їх захисту (ст. 20 ЦК). Обмеження, яких зазнає принцип вільного волевиявлення, встановлюються виключно законом.
Децентралізація і диспозитивність є принципами, які виражають саморегулятивний характер цивільних відносин. Згідно з принципом децентралізації зміст цивільних правовідносин у багатьох випадках встановлюється не централізовано (державою), а самими учасниками цих відносин, які на власний розсуд у межах закону можуть визначати взаємні права та обов’язки, а також права інших приватних осіб. Можливість вільного вибору можливих варіантів власної поведінки самими учасниками цивільних правовідносин відображається поняттям диспозитивності. Децентралізація характеризує найбільш поширені підстави виникнення цивільних правовідносин (договори та інші правочини), особливості виникнення, здійснення чиприпиненняцивільних прав, атакож здійсненняїх захисту.
Для цивільного законодавства є характерним домінування диспозитивних норм, що відповідає приватноправовому методу регулювання цивільних відносин. Натомість імперативні норми цивільного законодавства виражають централізоване державне регулювання певних відносин і не передбачають можливостей відступу від них за вибором самих учасників правовідносин(ч. 2-5 ст. 13, ст. 30, 34, ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220,ч. 2 ст. 259 ЦК та ін.).
Виокремлюють беззастережну та відносну диспозитивність норм цивільного права (З.В. Ромовська). Перша має місце, коли вибір варіантів поведінки обмежується лише загальними законодавчими заборонами (вимога не порушувати прав інших осіб, не завдавати шкоди довкіллю, дотримуватись моральних засад суспільства тощо). Натомість відносна диспозитивність означає можливість вибору одного з варіантів поведінки, встановлених законом (наприклад, права покупця уразі продажуйомуречі неналежної якості, ст. 708 ЦК).
Узаконодавствідиспозитивнінормивиражаютьсязадопомогоютермінів«може», «має право», «якщо інше не передбачено законом», «якщо інше не передбачено установчими документамиюридичноїособи» тощо(ст. 6, ч. 1 ст. 13, ч. 1, 3, 4 ст. 14, абз. 2 ч. 2 ст. 16 ЦКтаін.).
Конструкції «якщо інше не передбачено законом», «якщо інше не передбачено установчими документами юридичної особи» використовуються в законі при формулюванні диспозитивних норм, які встановлюють додаткові, «резервні» правила для правозастосовця. Такі правила діють лише тоді і остільки, коли і оскільки інших правил не встановлено приватноправовимактом(договоромчи установчимдокументом).
Важливим є правило ч. 3 ст. 6 ЦК, відповідно до якого сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином законодавець виходить з презумпції диспозитивності норм актів цивільного законодавства. Натомість імперативними визнано лише три групи норм таких актів: 1) ті, в яких прямо зазначається на неможливість відступу від їх положень сторонами договору; 2) ті, в яких неможливість відступу від їх положень сторонами договору хоч прямо і не зазначена, але випливає з їх змісту; 3) ті, обов’язковість положень яких для сторін договорувипливаєізсуті відносинміжсторонами(ч. 3 ст. 6 ЦК).
Згаданий у ст. 1 ЦК принцип «майнової самостійності учасників цивільних відносин» використовується у регулюванні економічного обігу. Необхідною передумовою такого обігу є здатність його учасників мати майно, яке було б юридично відокремлене від майна інших учасників. Саме цю передумову і відображає принцип майнової самостійності учасників цивільних правовідносин. Цей принцип, однак, не має значення для здійснення особистих немайнових відносин, й може набувати юридичного значення лише при відшкодуванні шкоди, завданої порушенням цих прав.
13
Ст. 3 ЦК закріплює низку принципів цивільного права під назвою «загальних засад цивільного законодавства»:
1)неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
2)неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;
3)свобода договору;
4)свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
5)судовий захист цивільного права та інтересу;
6)справедливість, добросовісність та розумність.
Слід пам’ятати, що, по-перше, вказаними у ст. 3 ЦК загальними засадами не вичерпується перелік принципів цивільного права; по-друге, наведені у вказаній нормі ЦК засади не є рівнозначними, оскільки мають різну сферу дії (справедливість, добросовісність та розумність належать до загально правових засад, тоді як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору є засадами окремих підгалузей та інститутів цивільного права).
Заслуговує на увагу питання про справедливість, добросовісність та розумність як принципи застосування норм цивільного права.
Справедливість як принцип застосування норм цивільного права призначено передовсім для оцінки змісту цивільних правовідносин. Це принцип «зважування» інтересів учасників правовідносин, який виражає ідею еквівалентного обміну матеріальними й нематеріальнимиблагами.
Цей принцип визначає, зокрема, умови правозгідності заходів самозахисту (ст. 19 ЦК), виступає однією з загальних засад, на яких має грунтуватись зобов’язання (ст. 509), визначає межі свободи договору (ст. 627 ЦК), розподіл витрат між сторонами договору у разі його розірвання (ст. 652 ЦК), обов’язки набувача за договором довічного утримання (ст. 749 ЦК) тощо. Саме принцип справедливості є підставою для зменшення розміру неустойки, яка стягується за порушення зобов’язання (ст. 551 ЦК), підставою припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365),
Розумність як принцип застосування норм цивільного права призначений насамперед для оцінки фактичної поведінки учасників цивільних правовідносин. Засада розумності вказує на те, що зміст і межі цивільних прав та обов’язків зумовлюються особливостями конкретної ситуації. Встановлення розумності чи нерозумності поведінки учасників цивільних правовідносин ґрунтується на оцінці значущості особливих обставин справи та можливих наслідків самого рішення. Така оцінка здійснюється у світлі цілей цивільно-правового регулювання. При цьому мають братись до уваги існуючі уявлення про типову поведінку учасників тих чиінших відносин, протиповий(звичайний) перебігподій.
Поширеними випадками використання законодавцем поняття розумності є вказівки на розумний строк чи розумну ціну в зобов’язальних правовідносинах (ст.ст. 666, 670, 672, 680, 684, 688, 776, 846, 919, 938 та ін. ЦК), звернення до понять «обгрунтованого», «необхідного» чи «достатнього» («необхідні витрати» (ст.ст. 72, 339, 390, 589, 652, 667, 778, 843, 868 тощо), «достатні кошти» (ст.ст. 221, 1178 ЦК), «майно, достатнє для відшкодування шкоди» (ст.ст. 1179, 1180, 1184 ЦК), «нормально необхідний час» (ст. 644) тощо.
Цивільно-правовий принцип добросовісності виражає вимогу належного, мораль- но-допустимого (передовсім сумлінного і чесного) ставлення особи до здійснення своїх цивільних прав та вимогу відповідної поведінки особи при їх здійсненні. Він означає, зокрема, неприпустимість набуття чи реалізації своїх прав з використанням обману, свідомого використання необізнаності інших учасників правовідносин.
Принцип добросовісності покладено в основу набуття права власності від неуправненого відчужувача (ст.ст. 388-390 ЦК), набуття права власності на перероблену річ
14
(ст. 332 ЦК), відповідальності за шкоду, завдану малолітній чи недієздатній фізичній особі внаслідок вчинення з нею правочину (ст.ст. 221, 226), норм, які захищають того учасника цивільних правовідносин, який не знав і не міг знати про існування певних перешкод для укладення договорів, можливостей набуття прав тощо (ст.ст. 659, 661, 668, 688, 780, 950, 952, 1039,1043,1125,1135 ЦК). Принципи розумності і добросовісності знаходяться в основі правових презумпцій добросовісності і розумності поведінки учасників цивільних правовідносин, закріплених у ч. 5 ст. 12 ЦК.
Функції принципів цивільного права: у правотворчості – функція забезпечення смислової єдності цивільно-правового регулювання, здійснюваного в рамках окремих інститутів, підгалузей чи системи цивільного права загалом; у правозастосуванні – функція орієнтиру при тлумаченні цивільно-правових норм, «скасувальна» функція при застосуванні окремих норм цивільного законодавства; функція подолання прогалин у цивіль- но-правовому регулюванні (інститут аналогії права, ст. 8 ЦК); у правореалізації – функція визначення меж індивідуально-договірного регулювання та меж здійснення суб’єктних цивільних прав (ст.ст. 6, 13, 319 ЦК).
§ 3. Система цивільного права. Цивільне право у системі права
Враховуючи різноманіття джерел цивільно-правового регулювання, поняття «система цивільного права» може розглядатися у вузькому та широкому розумінні. У широкому розумінні може розглядатись як система чинних цивільно-правових норм, індивідуальнорегулятивних положень, їх здійснення у формах цивільних правовідносин та актів застосування цивільного права, а також цивільно-правових ідей, які знаходять свій вираз у цивілістичнійдоктрині.
До цивільно-правової системи належать цивільне право, встановлене державою, а також звичаєве цивільне право, яке існує в суспільстві чи в окремих суспільних групах (мешканці певної місцевості, національні меншини, учасники господарських відносин певного виду тощо). Крім того, до цивільно-правової системи слід включити також положення статутів юридичних осіб, а також індивідуально-регулятивні положення, які містяться у договорах, рішеннях судів та в окремих адміністративних актах тощо.
Увузькому розумінні – це лише система цивільно-правових норм, встановлених державою чи офіційно санкціонованих нею (систему національного цивільного права).
Надалі, якщо спеціально не зазначено інше, ми розглядатимемо систему цивільного права саме в цьому, вузькому її розумінні.
Єдність методу приватноправового регулювання дозволяє об’єднати в систему цивільного права підгалузі та інститути, які суттєво відрізняються одна від одної за предметом юридичного регулювання: особисті немайнові права, речове право, право інтелектуальної власності («виключні права»), зобов’язальне право (договірне і недоговірне), сімейне право, спадкове право. Вказані вище підгалузі та інститути утворюють структуру системи цивільного права України. Крім них, до цієї структури входить також і корпоративне право (система норм, яка регулює відносини між учасниками підприємницьких товариств), яке нині в Україні перебуває в процесі розвитку.
Уконтинентальному цивільному праві (передовсім у германській правовій сім’ї, законодавство якої певною мірою вплинуло на структуру цивільного законодавства України) принциповим є виокремлення в системі цивільного права так званої Загальної частини, яка об’єднує норми загального значення, «винесені за дужки» окремих підгалузей та інститутів цивільного права. У ЦК такими є норми Книги першої «Загальні положення», які застосовуються до врегулювання будь-яких цивільних відносин за умови, що в інших книгах Кодексу чи в інших актах цивільного законодавства відсутні інші, спеціальні правила. Прийом «винесення за дужки» використовується і в структурі інших книг ЦК: викладу багатьох норм окремих цивільно-правових підгалузей та інститутів передують загальні положення.
15
Існує низка галузей права (трудове, земельне, господарське, екологічне тощо), норми яких об’єднані не на основі єдності методу юридичного регулювання, а на основі спільного соціально-економічного завдання, яке покликані розв’язувати норми відповідної галузі (В.М. Протасов). У цьому випадку норми галузі права об’єднуються предметом правового регулювання та метою останнього. Такі галузі права (іноді їх називають комплексними)широко послуговуються методами та прийомами як приватноправового, так і публічно-правового регулювання.
Водночас до структури цих галузей входять окремі цивільно-правові інститути (трудовий договір у трудовому праві, інститути речових та зобов’язальних прав на земельні ділянки в земельному праві, інститут господарських зобов’язань у господарському праві тощо), що зумовлює застосування положень ЦК до врегулювання відповідних відносин (ст. 9 ЦК).
Дискусійним у цивілістичній науці залишається питання про статус сімейного права. Вирішення цієї проблеми залежить від вибору критеріїв виокремлення галузей права, а також від того, як розв’язується питання про співвідношення галузі права і галузі законодавства. У юридичних системах Австрії, Франції, Німеччини сімейне право є складовою цивільного права. Згідно з нормою ст. 8 СК, положення ЦК можуть бути застосовані до регулювання сімейних відносин за умови, що це не суперечить суті цих відносин. Як можливість застосування норм ЦК до врегулювання особистих немайнових та майнових відносин між членами сім’ї та родичами підтверджує слушність розгляду сімейного права як підгалузі цивільного права.
Окрім субсидіарного регулювання приватноправових відносин нормами ЦК, в сучасній цивілістичній літературі виокремлюються також інші співвідношення між нормами приватноправового і публічно-правового характеру, якими регулюються цивільні відносини (І.В. Спасибо-Фатєєва). Так, зокрема, виокремлюються:
–«паралельне» регулювання цивільним та іншими галузями законодавства «біляприватної» сфери (наприклад, ЦК і ГК);
–регулювання публічним законодавством відносин, які фактично передані до його сфери (наприклад відносини державної та комунальної власності);
–«корегувальне» регулювання публічним законодавством приватних відносин (наприклад, фактичний вплив на поведінку учасників цих відносин, який здійснюється за посередництвом норм податкового законодавства).
§4. Джерела (форми) цивільного права
Джерела (форми) цивільного права – це ті зовнішні форми виразу правил поведінки учасників цивільних правовідносин, які засвідчують їхню обов’язковість для певного кола осіб. Стосовно цивільно-правової системи в її широкому розумінні йдеться не лише про державну загальнообов’язковість, а й про загальнообов’язковість норм у певному «локальному» масштабі (у певній місцевості, у рамках певної організації тощо).
Види джерел цивільного права за їх походженням: а) офіційні (державно-юридичні,
формально-обов’язкові) та б) неофіційні (фактичні, неформальні, «реально-обов’язкові»). Офіційними (формальними) джерелами цивільного права є акти цивільного законо-
давства, в тому числі чинні міжнародні договори, які згідно зі ст. 9 Констиутції України також є складовою національного законодавства. Акти цивільного законодавства України – системанормативно-правовихактів, якірегулюють цивільнівідносини.
Основу цих актів становить Конституція України, яка містить низку норм прямої дії, котрими регулюються цивільні відносини. Йдеться передовсім про норми, які встановлюють основні принципи здійснення, охорони і захисту особистих немайнових та майнових прав, загальні засади інституту права приватної власності та власності суб’єктів публічного права тощо.
16
Види нормативно-правових (законодавчих) актів у цивільному праві:
1)закони; основним кодифікованим актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. Це – перший в історії нашої держави кодифікований закон, який за своїм змістом є кодексом приватного права, своєрідною «конституцією ринкової економіки». Кодекс охоплюєвсівідомісучасності підгалузіта інститути цивільногоправа.
Особливе місце кодексу в системі джерел цивільного права визначається положеннями ст. 4 ЦК, згідно з якими, по-перше, інші закони України, які регулюють цивільні відносини, повинні прийматись відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Подруге, третій абзац ч. 2 ст. 4 встановлює правило, спрямоване на недопущення виникнення суперечностей між положеннями ЦК та інших законів України. Згідно з ст. 4 ЦК, інші закони, якими регулюються цивільні відносини, приймаються відповідно до Конституції України та ЦК. Останнє положення дає підстави стверджувати про вищу юридичну силу ЦК порівняно з іншими законами, якими регулюються цивільні відносини.
2)укази Президента України, прийняті у межах його компетенції, встановленої Конституцією України;
3)постанови КМУ, які мають відповідати законам України;
4)акти центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів влади АРК, які можуть регулювати цивільні відносини лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом (ст. 4 ЦК).
Згідно з ЦК до «актів цивільного законодавства» не віднесено акти органів місцевого самоврядування, якими за ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» також можуть регулюватися цивільні відносини. Окремі різновиди цивільних відносин (зокрема так звані організаційні) можуть бути врегульовані також локальними нормативними актами у випадках, встановлених законом.
Натомість ч. 6 ст. 4 ЦК передбачає, що цивільні відносини регулюються однаково на всій території України. Однак існують розбіжності між положеннями ЦК і реальною практикою цивільно-правового регулювання.
До інших актів нормативного характеру, які регулюють цивільні правовідносини, належать міжнародно-правові договори (ст. 9 Конституції України, ст. 10 ЦК). Міжнародні договори набувають чинності для України після надання Верховною Радою України згоди на їх обов’язковість. Міжнародні договори наділені пріоритетом у правозастосуванні порівняно з іншими актами цивільного законодавства, у тих випадках, якщо положення останніх суперечать міжнародному договору. Згідно зі ст. 10 ЦК, якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.
Практика Європейського суду з прав людини, яка містить, зокрема, низку осново-
положних принципів державного регулювання майнових та немайнових відносин. Поряд із Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, застосування практики Європейського суду з прав людини судами України як джерела права є обов’язковим згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Рішення Конституційного Суду України, якими а) встановлюються формально-
обов’язкові правила розуміння норм Конституції та законів України, зокрема тих, якими регулюються цивільні відносини, а також б) визнається неконституційність певного но- рмативно-правового акта (ст. 150 Конституції України).
До неофіційних (неформальних) джерел належать передовсім різноманітні звичаєві правила. Різновидами таких правил, визнаних у ЦК, є звичаї ділового обороту, місцеві звичаї, звичаї національних меншин; так звані «вимоги, які звичайно ставляться» тощо. Фактична обов’язковість та суспільний авторитет звичаєвих правил забезпечується їх по-
17
стійним відтворенням у стереотипах поведінки, поширених у певній місцевості чи в певних суспільних групах. Особливість звичаю як джерела права полягає в тому, що, попри неофіційне походження, звичай офіційно визнається державою як одне з джерел регулювання цивільних відносин, (за умови, що він не суперечить договору чи актам цивільного законодавства). Згідно зі ст. 7 ЦК звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.
Судова практика (практика судів загальної юрисдикції), під якою розуміють су-
купність правоположень (тверджень юридичного характеру, які конкретизують норми права) (В.П. Реутов). Основні форми виразу судової практики в Україні: а) рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій з так званих «принципових» справ і б) роз’яснення вищих судових інстанцій (Пленуму ВСУ, вищих спеціалізованих судів). Фактична обов’язковість судової практики зумовлюється передовсім владними повноваженнями вищих судових інстанцій, а також переконливістю аргументації, наведеної в мотивувальних частинах актів відповідних судів.
Регуляторами цивільних правовідносин є не лише цивільне законодавство, а й також інші регулятивні форми, які можуть мати індивідуальний чи локально-нормативний характер (договори, інші правочини, установчі документи тощо).
Окреме місце серед неофіційних джерел цивільного права України належить цивілістичній доктрині (поглядам, концепціям, теоріям вчених-цивілістів).
Застосування цивільного законодавства. Дія актів цивільного законодавства. У
цивільному законодавстві України діють загальні правила стосовно дії нормативно-правових актів у часі, зокрема моменту набрання ними чинності, в просторі і за колом осіб (ці правила докладно вивчаються вкурсізагальної теорії права тадержави).
У ЦК спеціально врегульовано дію актів цивільного законодавства у часі (ст. 5 ЦК). Подібно до інших галузей права загальним є принцип прямої дії акта цивільного законодавства(ч. 1, 3 ст. 5 ЦК).
Натомість переживаючудію (застосування акта цивільного законодавства, які втратив чинність, у період після втрати ним чинності) чи зворотну дію (поширення дії акта цивільного законодавства на відносини, які виникли до набрання ним чинності) акт цивільного законодавства можематилише увипадках, прямо вказаних узаконі.
Загальним принципом є неможливість погіршення становища особи при наданні закону зворотної дії. Цей принцип втілено у ч. 2 ст. 5 ЦК, згідно з якою акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, а також у низці Прикінцевих та перехідних положень ЦК, які поширюютьдіюокремихнорм ЦК на відносини, що виниклидонабрання ним чинності.
Найбільш важливіправила застосуванняактівцивільногозаконодавства:
–ієрархія актів цивільного законодавства за юридичною силою: за наявності двох ак-
тів цивільного законодавства різної юридичної сили, кожен з яких регулює одні й ті самі цивільні відносини, правила, встановлені нормативно-правовим актом нижчої юридичної сили, застосовуються лише остільки, оскільки вони не суперечать правилам нормативно-правового актавищоїюридичної сили;
–новий закон скасовує попередній закон (lex posterior derogat priorі): за наявності двох актів цивільного законодавства однакової юридичної сили, один з яких суперечить іншому, застосуванню підлягає акт, прийнятий пізніше;
–спеціальна норма заміняє норму загальну (lex specialis derogat generali): загальні норми, які розраховані на невизначене коло випадків, застосовуються субсидіарно – лише остільки, оскільки вони не замінені спеціальними нормами (тобто нормами, розрахованими на вужче коло випадків);
–за відсутності норм цивільного законодавства, які врегульовують відносини між учасниками конкретної ситуації, за наявності визначених у законі підстав може бути застосо-
ванааналогіяцивільногозакону(ч. 1 ст. 8 ЦК) або аналогіяцивільного права(ч. 2 ст. 8 ЦК).
18
Аналогія є способом одноразового подолання (а не усунення) прогалин у цивільному праві.
Умови застосування аналогії закону: належність відносин, до яких застосовується аналогія, до сфери цивільно-правового регулювання (ст. 1, 9 ЦК); існування норм актів цивільного законодавства, які регулюють подібні за змістом цивільні відносини; подібність за змістом цивільних відносин, не врегульованих актами цивільного законодавства, й тих відносин, які регулюються такими актами. Інакше кажучи, застосування аналогії не може суперечити суті регульованих цивільних відносин (О.О. Печений).
Аналогія права передбачає індивідуальне врегулювання цивільних відносин відповідно до загальних засад цивільного законодавства (цивільно-правових принципів, закріплених у ст. 3 ЦК). Наявність серед цих принципів засад справедливості, розумності і добросовісності надає суду широку сферу розсуду при використанні аналогії права.
Загальні засади застосування ЦК до врегулювання приватних відносин ґрунтуються на положеннях ст. 9 ЦК. Норми ЦК застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля (екологічні відносини) а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства (ч. 1 ст. 9 ЦК). Обов’язковою умовою такого правозастосування є цивільний (приватноправовий) характер регульованих відносин. До відносин публічноправового характеру цивільне законодавство може бути застосовано лише за наявності спеціальної вказівки закону (ч. 2 ст. 1 ЦК).
§ 5. Цивільне право України та приватноправові системи сучасності
Кожна держава має власне національне цивільне право. Поряд із цим існують групи юридичних систем (сімей), об’єднаних спільними рисами (С.С. Алєксєєв). Цивільне право України належить до східноєвропейської традиції приватного права.
Вивчення особливостей джерел цивільного права України, їх структурної побудови та змісту вимагає того, щоб визначити місце цивільного права України серед основних юридичних систем сучасності.
На особливості національного цивільного права в Європі впливає його належність до західної чи до східної традицій права, які зазнали тією чи іншою мірою впливу двох чинників: римського приватного права і християнської правової культури.
До сучасних юридичних систем західної традиції права належать:
–європейське континентальне (романо-германське) право, в якому виокремлюють-
ся романська (Франція, Італія, Іспанія, Бельгія, більшість країн Південної Америки та ін.) і германська (ФРН, Швейцарія, Австрія, Бразилія, Перу та ін.) правові сім’ї. Основним джерелом цивільного права тут виступає закон, цивільне право є кодифікованим і таким, що сформоване під суттєвим впливом римського приватного права. Романо-германській правовій сім’ї історично також властивий так званий дуалізм приватного права, який проявляється в самостійному існуванні Цивільного і Торгового (Комерційного) кодексів;
–англо-американське («загальне», або ж прецедентне) право (Великобританія, США
(крім штату Луїзіана), Канада (крім провінції Квебек), Нова Зеландія, частково Індія. Основним джерелом права в цій цій правовій сім’ї є судовий прецедент. Цивільне право тут зазвичай некодифіковане, історичний вплив римськогоприватного права єобмеженим.
Європейське континентальне і англо-американське право об’єднує розвиток під впливом західної християнської культури, а також приналежність до західної традиції права, якій притаманний самостійний розвиток та функціонування юридичних інститутів (судочинства, законотворчості тощо) і вагоме суспільне значення юридичної професії.
Уприватному праві постсоціалістичних країн Європи викоремлюються центральноєвропейська (Угорщина, Словаччина, Словенія, Польща, Чехія, Хорватія) та східноєвропейська (Болгарія, Румунія, Сербія, Білорусь, Російська Федерація, Україна) правові системи (сім’ї) (Є.О. Харитонов).
19
Cхідноєвропейська сім’я приватного права характеризується значним впливом східної (візантійської) правової традиції, проявами чого є, зокрема, використання основних форм та інститутів права, притаманних західноєвропейській традиції права і романогерманській правовій сім’ї, зовнішній характер рецепції римського приватного права; відносно незначна віддиференційованість права як соціального інституту, його злиття з іншими формами соціонормативної регуляції (політика, мораль); значна питома вага неофіційних інститутів у приватноправовому регулюванні; збереження значного впливу публічно-правового регулювання на цивільне законодавство.
В сучасному цивільному законодавстві України також відбувається часткове запозичення окремих норм та інститутів англо-американського права (довірча власність, комерційна концесія). Загалом слід зауважити, що система цивільного права України має перехідний, трансформаційний характер, і перебуває у процесі змін, зумовлених як економічними, так і політичними чинниками.
§ 6. Цивільне право України як наука та як навчальна дисципліна
Цивільне право як наука (цивільно-правова доктрина, або ж цивілістика) є галуззю теоретичних і практичних юридичних знань, на основі яких відбувається вивчення і розвиток цивільного права як галузі права і галузі законодавства, вдосконалення практики його застосування, а також забезпечуються юридична освіта й поширення цивільноправової інформації.
Предметом цивілістичної науки є вітчизняні та зарубіжні інститути й норми цивільного права та практика їх застосування, а також історія розвитку цивільного права. На відміну від цивільного права як галузі права, цивілістика є сукупністю не норм, а знань. Вона і представлена ідеями, поглядами, концепціями правознавців про цивільно-правові явища. На противагу самим цивільно-правовим нормам, висновки науки цивільного права не є юридично обов’язковими, натомість їхня значущість ґрунтується на їх переконливості і аргументованості. При цьому низка важливих розділів цивілістики (наприклад, вчення про цивільне правовідношення чи цивільну відповідальність) не збігається зі структурою чинного цивільного законодавства.
Видатними представниками української цивілістичної науки, чий доробок охоплює період від початку XIX і до початку ХХ ст. , були Є.В. Васьковський, Ю.С. Гамбаров, Д.Д. Грімм, В.М. Гордон, С.С. Дністрянський, М. Зобків, Б.О. Кістяковський, В.Г. Кукольник, О.В. Куніцин, О. Огоновський, С.В. Пахман, Й.О. Покровський, П. П. Цитовичтаін.
У радянський період вітчизняну цивілістику розвивали в своїх працях Д.В. Боброва, В.І. Бошко, С.Й. Вільнянський, М.Й. Бару, М.В. Гордон, В.К. Дроніков, С.Н. Ландкоф, Г.К. Матвєєв, В.П. Маслов, О.А. Підопригора, А.М. Савицька, О.А. Пушкін, Ю.Г. Матвєєвтаін.
Нині особливо прикметним є науковий доробок Київської (І.А. Безклубий, Т.В. Боднар, О.В. Дзера, А.С. Довгерт, О.В. Кохановська, Н.С. Кузнєцова, І.М. Кучеренко, Р.А. Майданик, С.І. Шимон, Я.М. Шевченко, С.Я. Фурса та ін.), Львівської (В.М. Коссак, В.М. Кравчук, В.В. Луць, З.В. Ромовська, О.С. Яворська), Одеської (Є.О. Харитонов, І.С. Канзафарова, Л.Д. Донська та ін.), Харківської (С.М. Бервено, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова, І.В. Спасибо-Фатєєва, В.Л. Яроцький та ін.) шкіл цивілістики. Слід відзначити також вагомі здобутки таких представників цивілістичної наукиУкраїни, якВ.Я. Карабань, В.Г. Ротань, Р.О. Стефанчук, М.О. Стефанчук, В.Д. Примактаін.
На відміну від цивілістичної науки, предметом цивільного права як навчальної дисципліни (курсу цивільного права) є насамперед цивільно-правова наука, а також норми цивільного права (як у сучасному, так і в попередньому та зарубіжних правопорядках) та правозастосовна практика у сфері цивільного права (Є.О. Суханов).
З огляду на розбіжності між суттю і предметом цивільного права як галузі права та як навчальної дисципліни, система навчального курсу цивільного права не може механічно дублювати існуючу систему цивільного законодавства, хоча й базується на ній.
20