Нацек / 20101~1

КАБІНЕТ МІНСТРІВ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛНЬИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ ТА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ Доцент кафедри державного управління Кірейцева Олена Василівна 2010 Зміст Лекція 1. Національна економіка: загальне і особливе .......................................3 Лекція 2. Економічні теорії та базисні інститути національної економіки................................................................................................................22 Лекція 3. Теорія суспільного добробуту та соціальної ринкової економіки...............................................................................................................35 Лекція 4. Характеристика економічного потенціалу…………………………48 Лекція 5. Інституційні чинники розвитку національної економіки………….81 Лекція 6. Функціонування інфраструктури національного ринку………….105 Лекція 7. Державність та державне управляння економіки………………...118 Лекція 8. Демократія, економічна свобода та економічний порядок……….127 Лекція 9. Структурна перебудова національної економіки…………………151 Лекція 10. Програмування та прогнозування національної економіки…….179 Лекція 11. Політика економічного зростання в національній економіці…..196 Лекція 12. Інституціональні форми інтеграції у світове господарство……212 .275 Лекція 1. Національна економіка: загальне та особливе 1. Предмет і задачі вивчення національної економіки 2. Функції національної економіки як науки 3. Національна економіка як система взаємодіючих економічних механізмів 4. Ознаки та моделі розвитку національних економік 5. Еволюція розвитку національної економічної системи 6. Глобалізація та її наслідки для розвитку національних економік Рекомендована література: 1. Національна економіка: підручник./ за ред.проф., к.е.н. П.в. круша. – к.: каравела; піча ю.в., 2008. – 416 с. 2. Національна економіка: навч. Посібник. – львів: „магнолія 2006”, 2008. – 464 с. 1. Предмет і задачі вивчення національної економіки (слайд 2)як наукова дисциплiна нацiональна eкономікa становить собою комплексне систематизоване вчення про закономiрностi становлення та функцiонування гoсподарськоi системи суспiльства, а також теоретичнi та методологiчнi пiдходи щодо розробки державної полiтики з питань подальшоro розвитку нацiональної roсподарськї системи. (слайд 3)предметом вивчення дисциплiни "нацiональна економіка" е вся сукупнicть продуктивних сил, економiчних вiдносин, соцiокультурних, полiтичних, морально-етичних традицiй i цiнностей ведення господарської дiяльностi, що встановились у певнiй державi i впливаютъ на особливостi економiчного розвитку. (слайд 4)як явище соцiально-економiчної реалъностi національна економіка - це едина економiчна система суспiльства, в якiй поеднанi умови та фактори виробництва, його результати, сукупнiсть економiчних агентiв i економiчних вiдносин та механiзми гoсподарювання, що у своїй взаемодiї формують единий господарський механiзм нацiї. (слайд 5)національна економіка – це система законів і закономірностей, які регулюють процеси та взаємозв’язки в складній господарській системі держави. (слайд 6)суб’єктами національної економіки є домогосподарства, підприємства і держава. Всі вони вступають між собою в певні економічні відносини, що набувають форми вертикальних і горизонтальних зв’язків. Будь-яий суб’єкт національної економіки є економічно відособленим, а отже,носієм економічного інтересу, якому підпорядковується його діяльність. Водночас діяльність всіх економічних суб’єктів у національній економіці повинна підпорядковуватись загальнодержавним інтересам національної безпеки. Об’єкти національної економіки – є різноманітні природно-господарські та соцекономічні процеси та явища, що відбуваються в ній. Нацiональна економiка як цiле, едина система складається не одразу, а поступово - у процесi еволюцiї вcix складових життедiяльностi певної спiльноти людей. Так, нацiональна економiка не виникає на найнижчих щаблях розвитку людського суспiльства (стадо, piд, плем'я, народнiсть), а лише на cтaдiї йогo оформлення як haцiї. (слайд 7)нацiя - це iсторично сформована спiльнiсть людей, що характеризується наявнicтю наступних системоутворюючих ознак: . Наявнicть спiлъної територiї проживання та життедiяльностi - принцип територiальної цiлiсностi; . Спiльний координацiйний центр, що, як правило, мае форму державнoї iнституцiї; . Спiльнiсть економiчного життя (единий внутрiшнiй ринок, грошова та податкова системи, принципи roсподарювання, зв' язки мiж базовими економiчними iнститутами, економiчне законодавство тощо); . Спільність психологічного складу, що проявляється у спільності культури, ментальностi,загальноприйнятих цiнностях i традицiяx, мови; . Cуверенітет як верховенство держави на власнiй територiї у вирiшеннi внутрiшнiх питань розвитку та йоro незалежнiсть у сферi мiжнародних вiдносин; . Нацiональна cвідомість та iдеологiя. 2. Функції національної економіки як науки Нацiональна eкoнoмiкa україни є цiлiсним органiзмом. Вона об'єднує взаемопов'язану систему галузей, видiв виробництв i територiальних комплексiв. У цiй системi органiчно взаемодiють галузi виробницrва (промисловicть, сiльське господарство, будiвницrво, транспорт, зв'язок тощо) i сфери послуг (ocвітa, охорона здоров'я, культура). Природно, що спiввiдношення зазначених сфер i галузей, тобто структура нацiональної економiки, рiвень розвитку, ефективнiсть функцiонування мають значнi вiдмiнноcтi в рiзних кpaїнax. Чим розширенiша eкoнoмiкa держави, тим досконалiша система господарювання, тим краще використовуються переваги міжнародного подiлy працi, тим вищi економiчна i соцiальна ефективність виробництва та piвень життя населення. Водночас розвиток нацiональної економiки мае гарантуваги екологiчну безпеку населенню. Вивчення нацiональної економiки дае можливiсть розглядаги всю систему roсподарювання україни як едине цiле. Здiйснення макроекономiчного аналiзу сучасних явищ та процесiв, що вiдбуваютьсяв нацiональнiй економiцi є пiдгрунтям для побудови перспективних моделей стратегiчного розвитку економiки в україні. Як сфера наукового пiзнання, нацiональна eкoнoмiкa виконує такi функцiї: (слайд 8)1. Теоретuко-пiзнавальна (гносеологiчна). сугь iї у пiзнаннi економiчних явищ та процесiв з метою обrpунтування нових тенденцiй та моделей у розвитку нацiональноi eкoнoмiки. 2. Виховна та свiтоглядна. суть полягає у вихованнi нацiональної cвідомостi населення, пiдвищення рiвня нацiональної економiчної кулыури та aдeквaтнoгo до цього економічного світогляду. 3. Практuчна (прuкладна). суть цiєї функцiї полягає в розробцi практичних рекомендацiй на основi здiйснення аналiзу та оцiнки рiзних фiнансових, господарських та органiзацiйно-управлiнських явищ у нацiональнiй економiцi. Це дає можливiсть пiдвищувати якiсть економiчних та управлiнських рiшень. 4. Прогностuчна. Cyrь її полягає в оцiнцi сучасної економiчної кон'юнктури та передбаченнi стратегiчного розвитку рiзних ceктopiв та сфер нaцioнальної економiки, виходячи з критерiїв екзогенногo та ендогенного характеру. 3. Національна економіка як система взаємодіючих економічних механізмів Нацiональна економіка - органiзацiйно-економiчна система взаемопов'язаних сфер господарської дiяльностi людей, якiй властива технологiчна та територiально-галузева пропорцiйнiсть, обмежена державними кордонами. В основi нацiональної економiки є полiтичний та економічний cуверенітет, тобто верховенство державної влади щодо прийняття полiтичних i економiчних рiшень. (слайд9)для національної економіки характерні такі особливостi: 1. Власна структура господарства. Ця структура господарства повинна вiдповiдати вимогам нацiональноi безпеки, щоб у випадку екстремальної ситуацiї забезпечити безпеку населенню i самiй eкономiцi. 2. Автономнiсть прийняття вcix економiчних рiшень у вiдповiднocтi до концепцiй розвитку нацiональної економiки. 3. Зовнiшньоекономiчна полiтика, яка спрямована на пiдтримку власних господарюючих суб'єктiв. З проголошенням незалежностi україна почала здiйснювaти самостiйну зовнiшньоекономiчну полiтику згiдно iз законом урср вiд 03.08.1990 р. "про економiчну самостiйнiсть урср". Для виникнення i розвитку нацiональної економiки необхiднi такі передумови: 1) поглиблення суспiльного подiлу працi, який сприяє виникненню якiсно нових галузей спецiалiзацiї; 2) формування системи державного регулювання економiкою, яка повинна забезпечити пропорцiйнiсть розвитку, а також пiдтримку пiдприємницьких структур; 3) iнституцiйна система держави. Дуже важливим чинником ефективної нацiональної економiки є формування громадянського суспiльства. У цьому контекстi можна виокремити блоки iнституцiй: 1) державно-полiтичний блок - це блок, який вирiшує питання державотворення, монiторинrу за виконанням законiв україни, норм, законодавчих aктів; 2) соцiально-економiчний блок передбачає вирiшення проблем матерiально-технологiчної бази, духовної та соцiальної бази для розвитку нацiональної економiки; 3) блок екологiчної безпеки передбачає вирiшення питань, пов'язаних з виконанням екологiчного законодавства держави та екологiчноi безпеки населення; 4) конституцiя україни - основний закон розвитку національної економiки (ст. 1, ст. 2, ст. 75 конституцiї україни). Щоб нацiональна eкономікa тривалий час стабiльно розвивалася необхiднi перш за все сприятливе ринкове середовище та ефективна система державного регулювання національної економікu, яка подiляється на дві великі сфери: 1) галузi, якi виробляють товари; 2) галузi, якi надають послуги. До першої належать: промисловiсть, сiльське господарство, Лiсове господарство i будiвництво. До другої сфери належать: транспорт, зв'язок, торгiвля, iнформацiйно-обчислювальне обслуговування, загальна комерцiйна дiяльнiсть iз забезпечення функцiй ринку. Сюди входить також охорона здоров'я, соцiальне забезпечення, oсвітa, культура та мистецтво, наука, державне управлiння та iншi галузi. Особливостi галузевої структури нацiональної економiки залежать вiд територiального подiлу працi, природних i трудових pecypciв, iсторичного розвитку господарства країни. У нацiональнiй економiцi видiляють фiзичну eкономiкy та грошову. Основним завдання вивчення нацiональної економiки є вивчення основних економiчних, соцiальних та екологiчних факторiв та сил, якi формують стiйкий рiвень зростання та сталого розвитку національної економiки. Держава здiйснює економiчну полiтику для забезпечення високого рiвня розвитку нацiональної економiки. Для цього потрiбнi такi передумови: 1) поглиблення територiалыюго суспiльного подiлу працi, який сприяє розвитку нових галузей i ceктopiв економiки; 2) формування систем и державного регулювання економiки, яка повинна забезпечувати розвиток нових галузей, якi вiдповiдають iнновацiйнiй моделi; 3) створения сприятливого iнституцiйного середовища для розвитку пiдприеємницької дiяльностi. (слайд 10)критерiями ефективного функціонування національної економікu 1) piвень економiчного зростання, який визначається не тiльки на основi кiлькiсних, але i якiсних параметрiв; 2)рiвепь безробiття; 3) piвень економiчного добробуту кожного громадянина i вiдсутність поляризацiї мiж сукупним попитом багатих i бiдних (наявнiсть середнього класу); 4) piвeнь iнфляцiї; 5) piвень екологiчного та соцiального добробутy. до речi, сьогоднi piвень доходу на душу населення в україні становить - 600$, в польщi -1,5 тис. $, в нiмеччинi - 2,5 тис. $, в болгарiї -1,5 тис. $, в країнах балтики ~ 1,5 тис.$. 6) ефективнiсть виробничої сфери в системi національної економiки; 7) дeтінiзацiя нaцiональної економiки (шляхом формування ефективного правового поля); жорстке регyлювання; покращения економiчного середовища (оподаткування, державне датування, питання диференцiацiї тощо); органiзацiйно-управлiнського середовища. . Нацiональна економіка розвивається на основi iнституцiй, якi пiдтримують формування громадянського суспiльства. Інститyцiї громадянського суспiльства можна подiлити на такi блоки: ~ державно-полiтичнi; ~ соціально-економічні; ~ iстumyції екологічної безпеки. 4. Ознаки та моделі розвитку національних економік Вихідним поняттям для аналiзу сучасних моделей нацiональних економік е дефiнiцiя "економiчна система суспiльства". Економiчна система суспiльства та модель нацiональної економiки спiввiдносяться як загальне i специфiчне. Деякi вченi ототожнюють цi поняття, визначаючи економiчну систему як форму органiзацiї нацiональної економiки, її господарський механiзм, завдання якого полягає в тому, щоб знаходити шляхи i методи ефективного використання обмежених (рiдкicних) виробничих pecypciв. Проте, аналiз сутнicних рис дефiнiцiї "економiчна система", її складових, структури та форм прояву свiдчить, що економiчна система може вiдображати тенденцii розвитку як окремих економік, так i ix груп, цивілізації в цілому. Економiчна система - поняття, що вiдбиває закономiрностi розвитку людського суспiльства загалом та окремих нацiй на певному piвнi соцiально-економiчних вiдносин, що у ньому склались з урахуванням найбiльш загальних для них характеристик. Це свого роду теоретична модель, яка вiдображає найбiльш загальнi закономiрностi еволюцiї економiчної пiдсистеми людського суспiльства чи окремих груп суспiльств, окремих суспiльств. Основні елементи економiчної системи: продуктивнi сили, технiко-економiчнi вiдносини, соцiально-економiчнi вiдносини (вiдносини власностi), органiзацiйно-економiчнi вiдносини, господарський механiзм у найбiльш загальному виглядi їx прояву у певний момент розвитку людського суспільства. (слайд 11)модель нацiональної економіки - вiдображає тенденцiї розвитку окремих господарських систем з урахуванням як загальноекономiчних особливостей розвитку суспiльства (економiчна система), так i специфiчних, притаманних лише данiй господарськiй системi на певному етапi її еволюцii. Дана дефiнiцiя визначає, як проявляються загальнi закономiрностi розвитку економiчної складової суспiльства в окремо взятих господарських системах певного суспiльства. (слайд 12)основі елементи нацiональної економіки: продуктивнi сили, технiко-економiчнi вiдносини, соціально-економiчнi вiдносини (вiдносини власностi), органiзацiйно-економiчнi вiдносини, господарський механiзм, економiчний потенцiал, особливостi державного устрою, традицiї, менталiтет, культура суспiльства у їx динамiцi, розвитку з урахуванням найбiльш загальних закономiрностей розвитку економiчних систем та ix переломлення (змiна, еволюцiя, доповнення новими ознаками тощо) в окремих суспiльствах. економiчнi системи суспiльства мають кiлька класифiкацiй. Наведемо приклади найбiльш вживаних. (слайд 13)1. За типом власностi на засоби виробництва (формацiйний пiдхiд): • Первiснообщинний лад - економiчна система первiсної общини базувалась на спiльнiй власностi. Засоби працi були спiльною власнiстю, а вироблений продукт розподiлявся в iнтepecax вcieї общини в цiлому. Найбiльшу долю отримували вождi, мисливцi, воїни. Мiж вciмa iншими членами общини продукт розподiлявся порiвну. Через дану економiчну систему пройшли yci суспiльнi утворення, проте з рiзною тривалiстю часового лагу. • Рабовласницький лад - рабство означало перехiд до приватної власностi в її абсолютнiй формi. Власнicтю рабовласника є не тiльки земля, засоби виробництва, але i сама людина, яка на нього працює. Раб немає ciм'ї, будинку, господарства. Biн -рiч серед речей. Дана система булла притаманна не всім суспiльним утворенням. Так у грецiї, китаї, римi рабовласницький лад вiдрiзнявся за своею суттю - у грецiї система рабовласницького ладу, наприклад, була демократичнiшою, нiж у китаї. Деякi народи оминули стадiю рабовласницького ладу, наприклад, слов' янськi народи вiд стадії первiсного суспiльства перейшли до феодалiзму. • Феодалiзм - феодалiзм розвинув приватну власнiсть в абсолютнiй формi i в той же час послабив її абсолютний характер. Працiвник виступає як суб'єкт i як об'єкт власностi. Як суб'єкт власностi biн має певний надiл, сiльськогосподарський реманент тощо. Як об'єкт власностi працiвник змушений вiдпрацьовувати на свого господаря повиннiсть (наприклад, вiдробiтковий оброк, та (або) грошовий оброк). За даного типу суспiльно-економiчної формацiї людина-працiвник так само зберiгає найнижчестановище у cтpyктypi засобiв виробництва. Як i рабовласницький устрiй був притаманний не вciм суспiльствам i мав свої вiдмiнностi (крiпосництво було відміненo у европейських кpaїнax ранiше, нiж у слов' ян). • Капiталiзм - за капiталiстичного господарювання, щоб органiзувати виробництво матерiальних благ, власник засобiв виробництва повинен купити робочу силу (фiзичнi i розумовi здiбностi особи), а не людину. Отже, здiйснюється купiвля-продаж робочоi: сили (наймання на роботу) i починається капiталiстичне виробництво. При цьому стрімко розвиваються ринковi вiдносини, бартер замiнюється товарно-грошовим обмiном. Капiталiзм в європейських країнах поширювався рiзними темпами, iнодi розрив в розвитковi капiталiстичної системи господарювання мiж країнами рiвнявся сотнями pоків. • Соціалiзм - концепцiя ідеального суспiльства: безкласове суспiльство, усуспiльнена власнicть на засоби виробництва та результати працi, рiвний розподiл нацiонального багатства, вiдсутнiсть антагонiстичностi у взаємовiдносинах продуктивних сил i виробничих вiдносин, biдмовa вiд послуг вартостi, всебiчний розвиток продуктивних сил суспiльства. Спроба побудувати подiбний устрiй була у рядi країн європи та азiї. (слайд 14)2. За структурно-управлiнськuм аспектом розвитку економіки економiчна система розглядається як соцiально створений механiзм для прийняття економiчних рiшень у вcix сферах суспiльного виробництва: власне виробництвi, обмiнi, споживаннi i розподiлi. Тобто економiчнi системи розрiзняються за структурою господарського механiзму: ринкова економіка, неринкова економіка. 3. Iнституцiональний напрям розглядає розвиток економiчних систем та окремих типiв нацiональних економік як комплекс економічних вiдносин мiж господарськими одиницями та економiчними агентами, що розвиваються пiд впливом економiчних, полiтичних, соцiальних, екологiчних, культурних, географiчних та iнших iнституцiональних i природно-соцiальних чинникiв. 4. За ступенем iндустрiально-економiчного розвитку розрiзняють доiндустрiальне, iндустрiальне та постiндустрiальне суспiльство (iнформацiйне, знаннєве). Специфiку кожного з них визначає рiвень тexнікo-економiчних вiдносин, провiдний сектор в економiцi та загальний рiвень розвитку продуктивних сил суспiльства. Це так званi технократичнi концепцiї розвитку суспiльства. (слайд 15)5. Залежно вiд розвитку людської цивiлiзації (цивiлiзацiйний niдхід) розрiзняють такi стадiї розвитку економiчних систем: 1 група - доiндустрiальну (традицiйну) цивiлiзацiю, iндустрiальну цивiлiзацiю, постiндустрiальну (постекономiчну) цивiлiзацiю; 2 група - традицiйну (патрiархальну чи авторитарну) цивiлiзацiю, лiберальну та демократичну цивiлiзацiї; 3 група - постiйний пошук шляхiв формування єдиної: світової цивілізації. Найбiльшого розповсюдження набула класифiкацiя економiчних систем та типiв нацiональних економік за рiвнем розвитку соцiально-економiчних вiдносин та способом координації та управлiння економiчною дiяльнiстю, оскiльки саме данi аспекти економiчного буття визначають i характеризують рiвень розвитку продуктивних сил суспiльства та взаємозв'язки в економiцi. (слайд 16)за дaнuм кpumepiєм визначають такі типи економiчних систем: • "чиста" ринкова економікa (вiльний ринок, саморегульована економікa, "чистий" капiталiзм, епоха вiльної конкуренцiї) - приватна власнiсть на фактори виробництва; самокоординацiї економiчної дiяльностi на основi дiї загальних об' єктивних закономiрностей розвитку (економiчний порядок); максимальне невтручання держави в економiчнi взаємовiдносини; свобода пiдприємництва i вибору дiяльностi (принцип демократії та економiчної свободи вибору); спiльна мета для ycix суб'єктiв господарювання - ,отримання максимального прибутку дiючи на свiй страхi і ризик; вiльнi входи та виходи з ринку за рахунок дiї вільної (чистої або досконалої) конкуренцiї забезпечується панування споживачiв над виробниками, тобто виробляється тiльки те, що купується; цiновий механiзм є основним координацiйним механiзмом врегулювання економічних вiдносин (економiчний порядок); ринок для вcix його учасникiв є "чорним ящиком", він невiдомий, i yci суб'єкти змушенi об'єктивно пiдкорятись його законам; розпорошена економiчна та ринкова влада;одинична планомiрнiсть економiчної дiяльностi (на piвнi окремих пiдпримств). • Командна економікa (командно-адмiнicтративна, соцiалiстична, планова система господарювання) - одержавлена суспiльна власнiсть на фактори виробництва i результати працi; панування централiзованого планування i розподiлу економiчних pecypciв та колективне прийняття господарських рiшень шляхом тотальної централізації планування економiчної дiяльностi; придушення механiзмiв ринкового саморегулювання (вiльної конкуренції, цiноутворення, розподiлу та обмiну); вiдсутнiсть ринкової системи стимулювання i мотивацiї виробникiв та працiвникiв; державний контроль над yciмa сферами суспiльної життедiяльностi; панування єдиної iдеологiї розвитку i виключення принципiв функцiонування iнших економiчних систем (закрита економiчна система); панування виробника над споживачем (на ринках при такiй системi купується тiльки те, що виробляється, вибору у споживача немає). Така модель економiчної системи була втiлена в срср i kpaїнax соціалістичної спiвдружностi та зберiгалась до початку ринкового реформування цих економік. • Традицiйна економікa - панування приватної власностi; низький piвень економiчного i соцiального розвитку суспiльства; багатоукладність економiки з переважанням сировинної складової залежний (колонiальний) характер соцiально-економiчного розвитку; переважання традицiйного (звичаєвого) права у координацiї економiчних вiдносин; технiчний прогрес рiзко обмежений; демографiчнi кризи (зазвичай темпи росту населення перевищують темпи росту промислового виробництва); низький piвeнь розвитку науки та освiти; низька продуктивнiсть працi за рахунок застарiлих способiв управлiння та технологiчного застарiвання; великий державний борг; виключно висока роль держави i силових структур в економiцi i полiтицi. Така економiчна система й до цъого часу icнyє близько у 100 кpaїнax cвiтy. Країни традиційної системи є постачальниками сиро вини і матеріалів для світового господарства, служать ринком збуту готової продукцiї i є повнiстю залежними вiд зовнiшнiх джерел фiнансування. • 3мiшанi системи (принципи "змiшаної економiки" розробляли а.вагнер, с.чейз, дж.м.кейнс, е.хансен, п.самуельсон та iншi) - на мiкроекономiчному piвнi вiдносини регулюються переважно ринковими способами та алътернативними до них позаринковими методами (корпоративна координацiя); а на макроекономiчному piвнi синтезованою системою державного та корпоративного управлiння i регулювання господарських процесiв; плюралiзм форм власностi; переплетення, взаемопроникнення i взаемодоповнення колективного, приватного i державногогосподарств, а також взаемний перехiд одного типу господарства в iнший; соцiальна орieнтацiя економiки, пiдвищення на її основi життевого рiвня людей; визнання людини та її здiбностей головною цiннiстю i продуктивною силою; їх формування визначається переходом вiд однiєї системи господарювання до iншої (перехiдний перiод). Демократична форма управлiння спроможна забезпечити економiчнi, полiтичнi та духовнi гapaнтії для найбiльш повної реалiзацiї можливостей кожної людини. Змiшаними є вci сучаснi економiки - як розвинених держав, так i кpaїн з трасформацiйною економiкою i навіть слаборозвинених держав. Проте вci змiшанi економiки окремих кpaїн (моделi нацiональних економік) мають свої специфiчнi риси. Так, країни колишнъого срср розпочали економiчне реформування з метою побудови соцiально-орieнтованої ринкової економiки з переважанням принципiв ринку над державним втручанням в економікy. Темпи та наслiдки цих трансформацiй, їх цiлi та механiзми впровадження були icтотно рiзними, в резулътатi чого частина країн змогла бiльш швидко адаптувати власнi господарськi системи до умов cвітового ринку, а iншi частина все ще перебуває на перших сходинках цих реформ. Пiвденна корея при переходi до нових умов господарювання стала на шлях формування ринкоуої економiки з переважанням державного втру¬чання в економікy та значним державним сектором економiки i одночасною розбудовою приватного малого та середнъого бiзнесу, розширила зовнiшнi контакти з iншими господарськими системами. Китай у даному аспектi е державою, що формально базуючись на принципах комунiзму i соцiалiзму будує реальну змiшану ринкову економiкy. В економiчнiй полiтицi китаю принципи планомiрностi i жорсткого державного контролю за економiчною дiяльнicтю органiчно поеднуються з принципами вiльного ринку. Економiчна полiтика китаю нерозривно пов'язана з демографiчною, полiтичною, соцiальною, культурною, науковою, технологiчною та екологiчною полiтикою i постiйно прагне вiднайти баланс мiж рiвнями функцiонування нацiональної економiки. Для китаю як i iнших азiйських країн (колишнi команднi та традицiйнi економiки) проблеми економiчного розвитку при формуваннi сучасних змiшаних систем полягають у вирiшеннi наступних проблем: подолання екстенсивного характеру економiчного зростання; пошук швидких шляхів вирiвнювання економiчних диспропорцiй, що пов' язанi з низьким стартовим piвнем розвитку; визнання активiзацiї розвитку освiти i науки рушiєм сталого економiчного зростання нацiї; подолання iдеологiї закритої економiки i перехiд до вiдкритої системи господарювання. Сучаснi змiшанi економiки розвинених країн характеризує поняття "модель сучасних ринкових економік". До таких можна вiднести сша, єс, японiю, корею та деякi iншi держави, якi у своему соцiально-економiчному розвитку рацiонально спромоглись поєднати нацiональнi особливостi ззагальноцивiлiзацiйними тенденцiями розвитку. Їхнi моделi нацiональних економік можна ототожнювати з поняттям сучасної змiшаної економiки. Необхiдно пiдкреслити також те, що жодна з названих вище основних економiчних систем фактично не icнувала i нинi не iснyє в чистому виглядi. Це пов'язано з наступними особливостями розвитку людськогосуспiльства: Спецiалiзацiя i кооперацiя господарських процесiв у свiтових масштабах; Акумуляцiя зусиль людства у вирiшеннi глобальних економiчних, соцiальних та екологiчних проблем; Формування единого глобального iнформацiйного i наукового простору; Пошук оптимальних шляхiв координацiї обмежених pecypciв та бiльш оптимальне їx використання, пошук альтернативних джерел ресурсів; Об'ективний характер постiйних трансформацiй нацiональних господарств та пiд їx впливом світового господарства та iн. Oстаннім часом значне коло економістів вiдзначає той факт, що бiльшicть нацiональних економік рухається у напрямку формування так званої "економiки узгоджень" (нова модель змiшаної економiки). Концепцiя"економiки узгоджень" розроблялась для кpaїн скандинавiї на базi спецiальних економiчних дослiджень з урахуванням нацiональної специфiки цих кpaїн та загальноцивiлiзацiйних тенденцiй розвитку. Ця концепцiя виходить з факту появи синергiчного ефекту вiд рацiонального поєднання ринкового саморегулювання, державного втручання та корпоративної координацiї сучасної економiки ("рацiональна змiшанiсть"), що проявляється у появi мехaнiзмiв перегoворного характеру - узгодження. Вони, надумку захiдних вчених, зможуть вирiшити проблему стабiльностi економiчних систем на мaкpopiвнi та мікpopiвнi, оптимально поєднавши цiлi суб'єктiв нацiональної економiки для досягнення спiльної кiнцевої мети функцiонування. Отже, моделi нацiональних економік формуються з урахуванням cвітових надбань практики господарювання i враховують власнi особливостi розвитку:icторичнi, полiтичнi, демографiчнi, екологiчнi, природнi, соцiально-культурнi, психологiчнi тощо. Iхня структура є вiдображенням дiалектичної взаемодiї загального (моделi економiчних систем) та специфiчного (їx прояви в окремих кpaїнax) економiчного розвитку суспiльства. Базовою моделлю для рiзних типiв нацiональних економік, як показує сама еволюцiя сучасної економiки, є модель змiшаної економiчної системи, що прагне найбiльш рацiонально та оптимально поєднати в единiй системi економiчних взаемовiдносин принципи ринкового саморегулювання i державного втручання в eкoнoмiку, не вiдкидаючи можливостi появи альтернатив них до них механiзмiв координацiї; а також обrpунтуватинеобхiднicть та найбiльш рацiонально використати можливостiпродуктивних сил суспiльства, традицiйних та нових засобiв виробництва з урахуванням загальних та специфiчних рис рiзних за своїми характеристиками нацiональних roсподарських систем. Модель змiшаної економiки найбiльш адекватно пояснює сучаснi тенденцiї до iнтеграцiї та глобалiзацiї, при цьому не унiфiкує oкpeмi економiки, а наближає їx до розумiння того, що людство може виробити единi принципи поступального розвитку та розв'язання спiльних соцiально-економiчних та iнших проблем у напрямку формування постiндустрiального суспiльства. 5. Еволюція розвитку національної економічної системи Для визначения перспектив функцiонування нацiональної економiки,її ролi i мicця у системі світового господарства, умов, що забезпечують її конкурентоспроможнiсть та напрямiв пiдвищения ефективностi господарської дiяльностi, важливим є з'ясування чинникiв розвитку господарки тієї чи iншої країни. Творцями господарської системи будь-якої країни свiтy е люди, якi проживають на її територiї, об'еднанi спiльною культурою побутування, звичаями та традицiями. Населения належить до одних з важливих рушiйних сил розвитку нацiональної економiки. Упродовж хх ст. Економiчнi, полiтичнi та вiйськовi подiї позначилися на демографiчному процесi в украiнi. Зокрема, на територiї нашої країни велися boєннi дiї пiд час першоi" та друго! Свiтових воен, проводилася полiтика военного комунiзму, що полягала у нацiоналiзацiї вcieї землi, промислових пiдприємств, примусовiй трудовiй мобiлiзацiї, рацiонуваннi урядом продуктiв та експропрiацiї зерна у селян, були органiзованi штучнi голодомори у 1921-1922 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр., насильницькi депортацiї тощо, що призвело до втрат найбiльш працездатної частини населення та не народження ним наступного поколiння українців. Водночас необхiдно враховувати й iншi впливи, що позначилися на розвитку демопроцесу в нашiй кpaїнi у хх ст. У 1990 р. В україні налiчувалось 51,9 млн. Наявного населення, з них 67,5 % проживало у мicтax, а 32,5 % - у сiльськiй мiсцевостi. За роки незалежностi в нашiй країні спостерiгається скорочення чисельностi населення, у 2006 р., згiдно з даними статистики, було близько 46,6 млн. Українцiв. Цiкавим є той факт, що до 1992-1993 рр. Чисельнiсть населення україни збiльшувалась, що вiдбувалось за рахунок мiграцiйного приросту. У 1990 р. Мiграцiйний прирiс населения становив 78,3 тис. Осiб, у 1991 р. - 151,3 тис. Осiб, у 1992 р. - 287,8 тис. Осiб. Таку тенденцiю можна пояснити тим, що Це були першi раки незалежностi україни, i люди, якi виїхали за її межi у пошуках кращої долi, поверталися на батькiвщину. Прете вiд 1993 р. Чисельнiсть населения україни демонструе чiткi тенденції до зменшения. За прогнозами мiжнародноi органiзацiї „програми розвитку оон та iнституту економiчного прогнозувания”, якщо чисельнiсть населення i надалi буде скорочуватись, то у 2015 р. В україні буде проживати 43,3 млн. Осiб, а у 2050 р. - близько 19 млн. Осiб [5, с. 231, 255]. Це призведе до того, що в українs утвориться демографiчна нiша, яка буде заповнювшися вихiдцями з iнших густо населених i перенаселених крaїн свiтy, що загрожує замiщенням вiтчизняної культури побутування культурою iнших народностей i втрaтoю українською нацiєю своєї самоiдентифiкацiї. В українi вiтчизняна статистика в останнє фiксувала додатнiй коефiцiєнт природного приросту населення у 1990 р., який 'тодi становив 0,5 на 1000 осiб. Вiд 1991 р. В нашiй кpaїнi коефiцiєнт природного приросту населення мае від’ємне значення. До причин, що зумовлюють вiд'ємний природний прирiст населення можна зарахувати значну урбанiзованiсть україни, погiршення екологiчної ситуацiї, що позначається на cтанi здоров'я майбутнiх батькiв i збiльшує ймовiрнiсть народження дiтей з вадами розвитку, зниження матерiального добробуту та небажання жiнок народжувати бiльш, нiж одну дитину, релiгiйний свiтогляд та збiльшення кiлькостi абортів тощо. На розвитку нацiональної економiки позначається i тривалiсть життя населення, яка в україні також має тенденцiю до скорочення. Тривалiсть життя чоловiкiв i жiнок в нашiй кpaїнi суттево вiдрiзняється. Якщо у 1990 р. Середня тривaлiсть життя при народженнi у жiнок становила 74,91 рiк, у чоловiкiв - 65,63 року, то у 2004-2005 рр. Вiдповiдно становила 73,97 i 62,23 року. У нашій кpaїнi необxiдно створити економiчнi, соцiальнi, правовi, органiзацiйнi, виховнi та iншi умови, якi сприяли покращенню демографiчної ситуації та виведенню її з кризового стану. Одним з головних аспектiв у цьому випадку є змiцнення iнституту ciм'ї. Збагачення i збереження шлюбно-сiмейних традицiй - важлива умова подолання демографiчної кризи в україні, бо нетривалi ciм'ї не можуть планувати вiдповiдної кiлькостi дiтей, належно їх виховувати, у ciм'ї задається вектop фiзичного i психологiчного вихования дитини, формування нацiональних i свiтових культурних цiнностей, виробляються соцiальнi орієнтири [11]. До якiсних параметрiв, що характеризують населення в кpaїні та його можливостi брати участь у розбудовi нацiональноi економiки, можна зарахувати стан здоров' я. Якщо конкретна особа через хворобу втрачає здатнiсть повноцiнно виконувати свою роботу, то це зумовлює як втрати на piвні певної органiзацiї, так i на piвнi нацiональної економiки. Тому важливо визначити стан здоров'я населення україни як один з головних чинникiв розвитку національної економiки. Здоров' я населення україни оцiнити доволi складно, бо з одного боку по окремих класах хвороб icнyє тенденцiя до знижения рiвня захворюваностi, а по iншим - виникає загроза епiдемii. Рівень захворюваноcтi населення україни на деякi види iнфекцiйних хвороб у продовж 1990-2005 рр. Знижувався, що спричинювалося проведенням профiлактичних заходiв, кращою дiагностикою i вчасним виявленням захворювання, розробленням ефективнiших лiкiв i вдосконаленням лiкування. Покращення стану здоров'я населення україни є одним iз прiоритетiв державної полiтики, оскiльки фiзично i психiчно здоровi люди мають бiльше можливостей для самовдосконалення, роботи на користь своєї батькiвщини, для народження здорового потомства, що у перспекrивi створить мiцний фундамент для побудови нацiональної економiки. Вiд найдавнiших часiв люди усвiдомлювали роль освiти в їх життi. Iсторiя залишила нам вiдомостi про книголюбство ярослава мудрого, про знання п'яти iноземних мов його сином всеволодом, про писемнiсть дочки анни, що вважалося на той час неабияким досягненням i вiдрiзняло цю жiнку вiд бiльшоcтi жiнок французькогo королiвського двору, про школу i бiблiотеку, якi дiяли при соборi св.софiї у києвi, про освiтню дiяльнiсть в острозькiй та киево-могилянськiй академiяx, у львiвському та харкiвському унiверситетах тощо. Oсвітa є одним iз суттєвих чинникiв, якi впливає на розвиток нацiональної економiки, забезпечуючи її конкурентоспроможнiсть, пiдвищуючи ефективнiсть та сприяючи розв'язанню складних проблем сьогодення[10, с. 48]. Про роль освiти в eконoмiцi україни свiдчить збiльшення кiлькостi вищих навчальних закладах 111- iv piвнів акредитацiї та студентiв у них. Якщо у 1990-1991 навчальному poцi в україні налiчувалось 149 iнститутiв, академiй та унiверситетiв, то у 2006-2007 навчальному роках- 350. Зростання кiлькостi вищих навчальних закладiв в нашiй країні вiд часу проголошення незалежноcтi свiдчить про авторитет освiти та ускладнення знань, що зумовлює збiльшення попиту в нацiональнiй економiцi на висококвалiфiкованих фaxiвцiв. У сферi освiти держава повинна проводити виважену полiтику i здiйснювати пiдготовку кадрiв вiдповiдно до потреб нацiональної економiки. Також необхiдно звернути уваry на модернiзацiю iснуючої системи освiти в україні та наближення її до стандартiв єс; оснащення учбових заклaдiв сучасною комп'ютерною технiкою та пiдключення до глобальної мережi internet; покращення фiнансування та пiдвищення рiвня оплати працi науково-педагогiчних кадрiв; вдосконалення методики формування державного замовлення на пiдготовку фaxiвцiв тощо. Загальною тенденцiєю є формування систем и безперервної освiти, необхiдно усвiдомити, що завершення навчання у вищому навчальному закладi є лише одним з етапiв у життi людини, її дiяльнiсть повинна спрямовуватись на здобуття нових знань та примноження цiнностей нацiональної культури. Житreдiяльнiсть людини вiдбувається у природному середовищi, що забезпечує її необхiдними засо6ами для iснування. Тому при розглядi чинникiв розвитку національної економiки потрiбно враховуваги природну компоненту. Україна є багатою на рiзноманiтнi види природних pecypciв, якi формують основу господарського розвитку та добробуту населення. Ця рiзноманiтнiсть природних pecypciв, їх доступнiсть не раз спокушала сусiдiв, що приводило до aгресїї, плюндрування нацiонального багатства, нерацiонального використання [6, с. 61]. Земельнi ресурси украiїни детермiнуються її територiею, загальна площа якої становить 603,7 тис. Км2. Завдяки сприятливим природноклiматичним умовам землi україни активно використову¬ться у сiльськогосподарському господарствi вiд найдавнiших часiв i до тепер, що призвело до значної їх розораностi та погiршення якостi. Загалом, землекористування в нашiй країні ведеться на основі прийнятого у жовтнi 2001 р. Земельного кодексу. Лісовий фонд україни становить 10,8 млн. Га, або 15,6 % її територiї. На душу населення припадає 0,2 га лiсу i запасу деревини 26 м3, що свiдчить про недостатнiй рiвень забезпечення лiсовими ресурсами. Джерелами прiсної води в україни є рiчки, яких налiчується понад 63 тис. Найбiльшими водними артерiями нашої країни є днiпро, днiстер, сiверський донець, пiвденний та захiдний буг, дунай з притоками. Вони є головним джерелом забезпечення населення питною водою. Надра нашоi країни мiстять багатi поклади корисних копалин. Розвiданих запасiв вугiлля вистарчить для забезпечення потреб украiнськоi економiки на найближчi двiстi pоків. Розвiданi запаси нафти i газу є недостатнiми для потреб економiки україни, що зумовлює необхiднiсть їx iмпорту з iнших країн i створює загрозу для нaцiональної безпеки. Зокрема, щорiчно україна видобуває близько 4 млн. Т нафти, або 8-10 % вiд господарських потреб. Перспективи нафтовидобування в україні пов'язанi з шельфами азовського та чорного мopiв. Згiдно з даними геологорозвiдки у морських акваторiях україни запаси нафти становлять близько 265 млн. Т, що майже вiдповiдає тим обсягам нафти, яку було вилучено з вiтчизняних надр за всю iсторiю нафтовидобування. До енергетичних pecypcib належать паливні сланці, що є цінною сировиною для теплоелектростанцiй i хiмiчної промисловостi, торф та ypaнoвi руди. Серед рудних pecypciв найбiльшим багатством україни є залiзна руда, запаси якої знаходяться у криворiзькому, кременчуцькому i бiлозерському басейнах. Провiднi позицiї в свiтi наша країна займає за запасами марганцевих руд, видобуток яких ведеться на велико-токмацькому та нiкопольському родовищах шахтним i вiдкритим способами. В україні є поклади свинцю, цинку, нiкелю, титану тощо. Надра нашої країни є багатими на калiйну, магнієву та кухоннi солi, графiт, самородну cipкy, каолiни, ртуть. У роки незалежностi в україні розвинувся ще один напрям дiяльноcтi - золотовидобування. В yкpaїнi відкрито родовища золота у закарпаттi, кiровоградськiй облacтi, у розсипному виглядi поклади цъого дорогоцiнного металу є в карпатах i прикарпаттi. У 1999 р. Було виплавлено перший золотий злиток вагою 5,6 кг, який зберiгаєтьcя в нaцiональному банку україни. Новим для нашої крaїни є промисловий видобуток бурштину, який здiйснюється пiдприємством "укрбурштин", а його обробка вiдбувається на ювелiрнiй фабрицi у м. Piвнe. Щедро надiлила природа україну i покладами дорогоцiнного камiння. Волинь вiдома топазами, кварцом, яшмою, аметистом, аквамарином, у карпатах i криму є агати, халцедони, сердолiк, гелiотроп, у побужжi - гранати. Матерiально-теxнiчною базою розвитку нaцiональної економiки є фiзичний капiтал, який складається iз виготовлених благ, призначених для подальшого використання у процесi господарювання. У 2005 р. Вартiсть основних засобiв в україні становила близько 1,3 трлн. Грн., що на 29,9 % бiльше рiвня 1990р. [17, с.85]. Найбiлъший обсяг основноro капiталу за вартiсним показником зосереджено в промисловостi, операцiях з нерухомiстю, здавання пiд найм та послуги юридичним особам, транспортi i зв'язку, сiльському господарствi, мисливствi та лiсовому господарствi, освіті (рис. 1.2.1). За роки незалежностi україни вiдбулися змiни у структуpi основного капiталу за формами власностi, що зумовлене процессами ринкової трансформацiї в нацiональнiй економіці. На початок 2005 р. 45,2 % основних засобiв україни перебували у приватнiй формi власностi, 31,5 % - у державнiй i державнiй корпоративнiй власностi, 23,3 % - у комунальнiй i комунальнiй корпоративнiй власностi. Причому приватна форма власностi переважає у фiнансовiй дiяльностi (94,5 % основного капiталу), в оптовiй та роздрiбнiй торгiвлi (92,5 %), у сiльському господарствi, мисливствi та лiсовому господарствi (79,3 %), упромисловостi (66,3 %), у будiвництвi (61,2 %); державна та державна корпоративна власнiсть - у державному управлiннi (71,0 %), транспортi i зв'язку (65,0 %), oсвітi (64,4 %); комунальна та комунальна корпоративна власнiсть в операцiях з нерухомiстю, здавання пiд найм та послуги юридичним особам (67,7 %), у колективних, громадських та особистих послугах (50,1 %). Такий розподiл основного капiталу за видами економічної дiяльностi i за формами власності є цiлком закономiрним. Домiнування приватної форми власностi у вказаних видах економiчної дiяльностi зумовлене швидкими темпами приватизації та створенням нових пiдприємств. Державна i державна корпоративна власнiсть зосередженi у тих галузях, якi е стратегiчно важливими для розвитку національної економiки або мають значну пiдтримку з боку держави. Важливим напрямом державної полiтики є забезпечення технiчного та технологiчного переоснащення, модернізації основного капiталу україни з метою пiдвищення ефективностi та конкурентоспроможностi нацiональної економiки, зниження її eнергомiсткості. Особливо актуальними цi заходи є в умовах постiйного подорожчання енергетичних pecypciв. Таким чином, в україні необхiдно подолати демографjчну кризу, створити умови для тривалого і здорового життя населення, розширити можливостi отримання освiти. Це потрiбно розглядати як вагомий чинник розбудови національної економiки в нашiй кpaїні та забезпечення стiйких темпiв її господарського розвитку. Природа створила вci умови для оптимального побутування людини в україні. Проте необхiдно дбати про рацiональне використання природних pecypciв, зважаючи на те, що потреби людей є безмежними, а земля та її надра - обмеженими. Також необхiдно створити умови для покращення iнвестицiйного клiмату в україні, що у перспективi сприятиме оновленню основного капiталу. 6. Глобалізація та її наслідки для розвитку національних економік Процес глобалізації є складним, багатовимірним і неоднозначним, тому з приводу його суті існують багаточисельні розбіжності. Вчені сходяться на думці, що глобалізація означає не лише новий кількісний вимір міри інтенсивності взаємозв'язків окремих країн і їх економік, а головним чином – нова якість таких зв'язків, коли формується фактично новий, глобальний (не тотожний простій сумі національних економік) рівень економічної глобалізації [15]. (слайд 17)глобалізація (фр.global – загальний, всесвітній) – категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межу державних кордонів із 60-х рр.. Хх ст.. Набуває форми постійного й неухильного зростаючого міжнародного претворення національних економік. Абстрактно глобалізацію можна визначити як процес, що приводить до інтернаціоналізації виробництва і нтп, до об'єднання капіталу, міжнародних фінансових ринків, людей в єдину світову систему, глобальне співтовариство. В результаті міжнародної кооперації виробництва, розвитку міжнародного розподілу праці, зовнішньої торгівлі і міжнародних економічних відносин в цілому відбувається посилення взаємозв'язку і взаємозалежності національних економік, нормальний розвиток яких неможливий без врахування зовнішнього чинника. Дане явище прийнято називати інтернаціоналізацією господарського життя, яке створює основу для функціонування тнк. Вона виявляється в об'єднанні капіталу і природних ресурсів. Наступним рівнем процесу глобалізації є інтеграція національних економік, яка характеризується об'єднанням, координацією зусиль країн і формуванні конкурентоздатних національних економік і приводить до розвитку стійких економічних зв'язків, розширення міжнародного ринку [12]. (слайд 18)для економічної глобалізації характерні: вільна торгівля, вільний рух капіталу, зниження податків на прибуток підприємств, простота переміщення галузей промисловості між різними державами на користь зменшення витрат на працю і природні ресурси, а також:  Зростає число і розмір злиття компаній усередині країн і на транснаціональному рівні, які будуть супроводжуватись радикальною реструктуризацією і зменшенням кількості зайнятої робочої сили;  Тенденція до аутсорсингу непрофільної діяльності компаній спеціалізованим компаніям. Особливе значення має аутсорсинг з розвинених країн в тих, що розвиваються, який приводить до скорочення зайнятості в розвинених країнах і зростання зайнятості і доходів в країнах, що розвиваються;  Швидке поширення фінансової інформації по всьому світу завдяки інтернету, тенденція до більшої відвертості підприємств;  Вплив небагатьох національних валют через міжнародну систему вільного валютного обміну на економічні процеси в самих різних країнах;  Зростаюче розшарування по доходах, як в розвинених, так і таких, що в розвиваються країнах, на яке сильно впливає нерівний доступ населення до освіти.  Стирання національної приналежності продукції  Посилення ролі транснаціональних компаній (тнк). Процес глобалізації можна розглядати відносно різних аспектів, які певною мірою матимуть позитивний або негативний вплив на розвиток національних, а також світової економіки. (слайд 19)до позитивних аспектів глобалізації можна віднести:  Стимулювання розвитку виробничих сил і технологій, зокрема інформаційних;  Глобалізація сприяє поглибленню спеціалізації і міжнародного розподілу праці. У її умовах ефективніше розподіляються засоби і ресурси, що сприяє підвищенню середнього рівня життя і розширенню життєвих перспектив населення;  Можливість країн з економікою, що розвивається і перехідною, отримувати прямі інвестиції, які сприяють створенню нових робочих місць і якоюсь мірою підвищенню доходів населення;  Розвиток торгівлі і збільшення іноземних інвестицій підвищили соціальну мобільність і укріпили середній клас;  Глобалізація дозволяє людству проявляти взаємовиручку під час лих – природних катаклізмів і антропогенних катастроф;  Відбувається зміна переваг на користь інтелектуального капіталу і якості кадрів, а не дешевої робочої сили і ресурсів;  Країни з перехідною економікою, що розвивається, мають стимул-реакцію до розвитку в умовах жорсткої світової конкуренції. Сучасні глобалізаційні процеси розгортаються, перш за все, між промислово розвиненими країнами і лише в другу чергу охоплюють країни, що розвиваються. Глобалізація укріплює позиції першої групи країн, дає їм додаткові переваги. В той же час розгортання процесів глобалізації в рамках сучасного міжнародного розподілу праці загрожує сповільнити розвиток менш розвинених країн, які стають швидше об'єктами, ніж суб'єктами глобалізації. Міра позитивного впливу глобалізаційних процесів на економіку окремих країн залежить від місця, яке вони займають в світовій економіці. Несправедливий розподіл благ від глобалізації породжує загрозу конфліктів на регіональному і національному рівнях. Країни, що швидко розвиваються, входять в круг багатих держав, а бідні країни все більше відстають від них. (слайд 20)до негативних аспектів глобалізації можна віднести:  Розвиток глобального ринку капіталів і стрімке зростання міжнародних фінансових потоків, значною мірою відірваних від реальних потреб міжнародної торгівлі товарами і послугами, сприяють крупним валютним спекуляціям і іншим аферам. Це ввергає економіку в глибокі і затяжні кризи зі всіма соціальними і гуманітарними наслідками;  Нерівномірність розподілу переваг від глобалізації в окремих галузях національної економіки;  Можливість переходу контролю над економікою окремих країн від суверенних урядів в інші руки, у тому числі до сильніших держав;  Можлива дестабілізація фінансової сфери, потенційна регіональна або глобальна нестабільність із-за взаємозалежності національних економік на світовому рівні;  Вивіз продуктивного капіталу з індустріальних країн в тих, що розвиваються, а також наймання дешевої робочої сили в інших країнах – це витік потенційних, а нерідко і реальних робочих місць і, отже, зростання безробіття в країнах заходу. Таким чином, процес розвитку сучасної світової економіки буде неминуче супроводжуватись безперервною боротьбою проти негативних наслідків глобалізації, постійним пошуком такої рівноваги плюсів і мінусів цього процесу, який стійко забезпечував би позитивний ефект. Глобалізаційні процеси мають свої позитивні та негативні наслідки, які віддзеркалюються по різному на країнах світу в залежності від стану їх економічного розвитку. Тому необхідним є створення стратегій розвитку національних економік, що відповідали б умовам глобалізації. Загальними напрямами таких стратегій повинні стати політика протекціонізму та підтримки національного виробника, ефективна міжнародна політика, державний вплив на розподіл ресурсів та прибутку між галузями виробництва, підтримка соціальних галузей, контроль за діяльністю тнк, ефективна антимонопольна політика. Україна сьогодні постала перед необхідністю розробки оптимальної стратегії розвитку національної економіки, моделі участі в світовому глобалізаційному процесі. Першочерговими проблемами є реформування структури національного виробництва, інституціональної структури економіки, підвищення конкурентоспроможності національних товарів та послуг на міжнародному ринку, покращання інвестиційного клімату, реформування податкової політики, наближення критеріїв розвитку до європейських стандартів. Вирішення цих проблем повинно вивести україну на новий рівень економічного розвитку, зміцнити зв’язки з країнами світу та розкрити перспективи до участі в основних світових організаціях. Лекція 2 Економічні теорії та базисні інститути національної економіки 2.1. Основні теоретичні концепції формування національної економіки 2.2. Проблеми пріоритетів в умовах перехідного періоду 2.3. Формування базисних інститутів в умовах трансформаційного періоду 2.1. Основні теоретичні концепції формування національної економіки Національна економіка є об'єктом економічного дослідження як на макро, так і на глобальному рівні. Активізація національного рівня економічних досліджень обумовлена посиленням глобалізації, що супроводжується прискоренням не тільки доцентрових, але і відцентрових тенденцій світового розвитку, а відтак - потребує системного вивчення закономірностей та специфічних особливостей національної першооснови світового простору. В історії економічної думки виокремлення національної економіки в усій сукупності її визначальних характеристик можна співвіднести з епохою меркантилізму, коли вперше була запропонована логічна послідовність заходів державної протекціоністської політики в сфері зовнішньої торгівлі. Метою економічної політики меркантилізму було збільшення багатства нації, держави у вигляді матеріальної складової - дорогоцінних металів, грошового багатства. Завданням протекціонізму, як державної політики, був захист національної промисловості, таким чином, меркантилісти перенесли принцип максимізації економічного багатства країни на рівень національної політики. Представники класичної політекономії впритул підійшли до визначення нації та національної економіки. На думку а. Сміта, головна задача політичної економії кожної країни - зростання її багатства і могутності, що можна досягнути шляхом запровадження принципів економічної свободи як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Д. Рікардо визначав націю через географічний простір, що володіє природним потенціалом (зокрема, ґрунтами з нерівномірною родючістю) та обумовлює характер економічної діяльності. Дж. Ст. Мілль країну трактував як регіон, в межах якого фактори виробництва є мобільними, однак їх мобільність обмежується державними межами. Саме дж. Ст. Міллю належить ідея активізація роді держави в соціально - економічному розвитку суспільства через свідому політику державних доходів та витрат, заходи валютного регулювання тощо. Значний внесок у становлення теорії національної економіки внесли представники німецької історичної школи. Г. Шмоллер сформулював «генетичний підхід» до вивчення економіки: національне господарство залежить від численних факторів: соціально-історичних, національно-психологічних, етнічних, навіть антропологічних, а також - від "економічної психології" народу, що визначає неповторність кожної країни. Ф ліст у своїй праці «національна система політичної економії» під національною економікою зображає цілісне економічне утворення, що розвивається за власними законами, які визначаються історією, традиціями, законодавством. У здійсненні економічної політики ф. Ліст пропонує поєднувати заходи реформування із вимогами національно-державного розвитку з метою об'єднання та захисту національного ринку. В. Рошер розглядав історичні аспекти національних особливостей країн, що проявляються у здібностях, ступені розвитку, існуючих інститутах окремих народів і безпосередньо впливають на економічні процеси. Б. Гільдебранд наголошував на тому, що сама назва економічної науки - volkwirtsthaftslehre (з нім. - народногосподарське вчення) вказує на те, що вона вивчає не тільки явища господарської діяльності всього людства, але явища, що відбуваються в межах певної держави. На переконання б. Гільдебранда, політична економія має бути наукою про закони економічного розвитку націй. Реалії розвитку провідних країн світу наприкінці xix - в першій половині xx ст. Засвідчили потребу в поєднанні ринкового механізму та державного регулювання. Нового імпульсу теоретичним обґрунтуванням національної економіки надали дослідження американських інституціоналістів. Розвиток економіки країни вони досліджували через систему інститутів - узаконених чи прийнятих правил здійснення економічної діяльності. З поширенням теорії англійця дж. М. Кейнса, національна економіка стала трактуватись як змішана система, де рівноважливі як ринкова саморегуляція, так і державне регулювання економічних процесів. Вагомий внесок до розуміння національної економіки зроблено теорією домінування Ф. Перру. Він розглядав націю в контексті індивідів та груп, що підкоряються державі з її монопольним правом на організовану та легітимну форму примусу. З позиції ефекту домінування в міжнародній економіці ф перру розрізняв національні економіки тотального домінування, лідерства, одностороннього впливу, часткового домінування. Отже, національна економіка - це складна, відносно відособлена соціально-економічна система, що характеризується територіально-адміністративною цілісністю, спільним політико - правовим, економічнім та соціальним простором. Національна економіка має певні загальні властивості - цілісність, ієрархічність, інтегративність. Цілісність національної економіки проявляється в тому, що зміна її структури, зв'язків чи поведінки будь-якого економічного суб'єкта здійснює вплив на всі інші економічні суб'єкти та змінює економічну систему в цілому. В свою чергу, будь-яка зміна національної економіки спричинює перетворення структури, зв'язків та поведінки економічних суб'єктів. Ієрархічність національної економіки означає, що вона складається з компонентів, що утворюють багаторівневу систему. Саме численні національні економіки формують світову економіку і кожний компонент національної економіки - в свою чергу є складною системою. Інтегративність національної економіки означає володіння властивостями, що відсутні у її компонентів. 2.2. Проблеми пріоритетів в умовах перехідного періоду Економічні системи перебувають в постійному русі, їх форми закономірно змінюють одна одну. Перехідні процеси в економічних системах розпочинаються із поступового нарощування ролі певного елемента, що в силу дії внутрішніх факторів системи, набуває провідної ролі. Критерієм переходу до нової форми є здатність до самовідтворення економічної системи. Цей методологічний підхід дозволяє виділяти три стадії історичного руху економічних систем:виникнення, формування, розвиток та розпад. При цьому «стара» форма економічної системи повністю не зникає, вона зберігає свої окремі елементі у „новій ,і навіть відторгнуті елементи стають основою для появи новітніх. Перехідним називають період, коли одна економічна система знаходиться у стадії розпаду. А інша - у стадії формування. Перехідний період не має визначених часових обмежень, крім цього,вирішальне значення має не його тривалість, а стан. Критерієм завершення процесу формування є відтворення умов виникнення і функціонування як власних продуктів системи . Перехідний період характеризується на лише структурною перебудовою економічної системи але й зміною пріоритетів. Від ступеня узгодженості пріоритетів та реформ залежить тривалість перехідного періоду та його успішність. Характеристики перехідного періоду поділяються: > Предметно - технологічні. > Соціально – економічні. > Духовно – психологічні. Якщо раніше перехідний період між різними економічними системами характеризувався досить тривалими процесами кількісних і якісних змін, то у сучасному суспільстві ці процеси значно пришвидшились і слід вважати; що перехідні процеси є постійною і сталою ознакою розвитку. Для сучасного світового розвитку теж характерні перехідні процеси, які набули глобального масштабу. Переважно позитивну спрямованість мають тенденції: > Посилення уваги до нематеріальної складової життя людини, її духовного та культурного розвитку; > Інноваційний характер соціально-економічних процесів, коли постійне оновлення та удосконалення є повсякденним явищем та необхідною умовою суспільного прогресу; > Соціалізація економічного розвитку, яка виявляється у підвищенні важливості соціальних благ для населення країн світу. У предметно-технологічному напрямку слід виділити пріоритетність ставлення до праці, як до творчого процесу. Творчий підхід до процесу праці дозволяє значно підвищити її якість і створити умови для досягнення високого рівня розвитку як окремої людини, так і суспільства в цілому. Одним із пріоритетів у даному напрямку є інноваційне оновлення технологічного процесу, воно дозволяє скоротити тривалість перехідного періоду та досягнути значних соціально-економічних результатів. Пріоритетність інституційних перетворень пояснюється необхідністю формування ринкових інститутів та налагодження їх взаємодії для успішного функціонування національної економіки. Серед соціально-економічних пріоритетів перехідного періоду слід виділити формування нового типу людини, яка стає активною силою для реалізації власних потреб. Слід також відмітити значне розширення потреб людини, а для їх реалізації необхідно утвердження нових відносин власності. На цій основі людина усвідомлює власні потреби та наявні можливості і має достатньо засобів для досягнення власного добробуту. Утвердження такої людини можливо лише при пріоритетності побудови громадянського суспільства, члени якого шанобливо ставляться до суспільних норм та з повагою відносяться до потреб кожного індивіда. До духовно-психологічних пріоритетів відноситься формування психології суспільства та її громадян відповідно до економіки рин¬кового типу, ставлення до праці ж до засобу самореалізації поряд із підвищенням власного добробуту, а також збереження духовного потенціалу нації, як джерела її неповторності та самобутності. Для сучасного українського суспільства гостро постає про¬блема визначення основних пріоритетів для удосконалення .соціально спрямованої ринкової економіки. До їх складу першочергово має увійти: > Усвідомлення нагальності якісних зрушень в економічному процесі та обґрунтоване відображення соціальної спрямованості в площині стратегічних та тактичних цілей економічної політики; > Відображення активної політики національної конкурентоспроможності в національній ідеї та реалізація її на системній основі; > поширення постіндустріальної стадії розвитку через розширення переліку факторів економічного розвитку україни сучасними - інформаційним, інноваційно - технологічним; > Запровадження цілеспрямованої стратегії розвитку особистості - як основи суспільного прогресу, починаючи від забезпечення необхідної якості життя людини до випереджаючого розвитку її інтелектуалізації. 2.3. Формування базисних інститутів в умовах трансформаційного періоду Запровадження категорії «інститути» до понятійного апарату економічної науки відбулось завдяки розширенню предмета дослідження та включенню неекономічних складових суспільного розвитку в якості рушіїв останнього. Саме інституціональний напрям економічної науки початку xx ст. Вперше послідовно став розробляти тематику інститутів як певних умов та правил функціонування економічної системи. Т. Веблен - один з основоположників американського інституціоналізму, розумів інститут як превалюючу духовну позицію щодо способу життя суспільства. Інститути - це звичні способи реагування на стимули; структуру виробничого чи економічного механізму; прийняту на той час систему суспільного життя . В сучасній економічній науці поширеним є таке трактування: інститути - це правила гри в суспільстві; механізми, що забез¬печують виконання правил, норми поведінки, що структурують постійно діючу взаємодію між людьми . Таким чином, будь-яка людська діяльність відбувається в суспільстві, а відтак - повинна узгоджуватись із певними, існуючими та прийнятними правилами поведінки, економічної в тому числі. Саме суспільство зацікавлене у запровадженні та підтримці уніфікованих правил економічної діяльності, здатних сприяти узгодженню численних індивідуальних інтересів. Оскільки інститути - це правила гри в суспільстві, вони призначені виконувати певні функції. По-перше, це - регулювання поведінки суб'єктів ринку, оскільки за умов економічного лібералізму завдання узгодження та спрямування індивідуальних інтересів лежить саме на економічній системі. По-друге, інститути покликані мінімізувати трансакційні витрати, тобто витрати на забезпечення трансакцій - ринкових обмінів, за рахунок налагодження ефективної комунікації, обміну інформацією тощо. Базисними інститутами національної економіки за о. Уільямсоном слід вважати основні політичні, соціальні та правові інститути, що складають основу виробництва, розподілу, обміну та споживання, - суспільного відтворення. Саме базисні інститути визначають домінуючий тип економічної системи, оскільки вони визначають ключові правила здійснення господарської діяльності. Ґрунтовний підхід до аналізу базисних інститутів дає концепція інституціональних матриць, яка розрізняє ідеологічні, політичні та економічні інститути. Своє формальне закріплення базисні інститути отримують в правових інститутах. Розрізняють два ідеальних типи інституціональних матриць: x та у-матриці, що відрізняються комплексами базисних інститутів, що їх формують. Для х - матриці характерними є такі інститути8: > В економічній сфері - інститути редистрибутивної економіки. Їх сутність формує обов'язкове опосередкування центром руху цінностей та послуг, а також прав з їх використання; > В політичній сфері - інститути унітарного політичного устрою; > В ідеологічній сфері - інститути комунітарної ідеології, суть яких полягає в домінуванні колективних, загальних цінностей над індивідуальними. У-матриця має такі базисні інститути: > В економічній сфері - інститути ринкової економіки; > В політичній сфері - інститути федеративного політичного устрою; > В ідеологічній сфері - інститути субсидіарної ідеології, в яких закріплено домінуюче значення індивідуальних цін¬ностей відносно колективних. Виокремлення базисних інститутів та інституціональних форм дозволяє відокремити сформовані в процесі історичного розвитку та закріплені в національній культурі усталені комплекси соціальних відносин від обумовлених конкретними умовами господарювання способів, правил, норм поведінки та організаційних форм економічної діяльності. Особливе значення таке розмежування має за умов суспільної трансформації, переходу до ринкових умов, оскільки дозволяє встановити ступінь відповідності нових інституціональних форм щодо базисних інститутів9. В інституціональній структурі національної економіки важливе значення мають неформальні (позалегальні) інститути, значення яких полягає у регулюванні тих суспільних взаємодій, які не охоплені дією формальних інститутів (наприклад, бізнесова етика), або ж щодо яких формальні норми з певних причин не діють (за умов перехідної економіки). За д. Нортом, неформальні інститути є своєрідним продовженням, розвитком та модифікацією формальних; соціально санкціонованими нормами поведінки; внутрішніми, обов'язковими до виконання стандартами поведінки. Неформальні інститути отримують прискорене поширення саме в транзитивних економіках, що переконливо довів у своїй праці "інший шлях. Невидима революція в третьому світі" е. Де сото. За умов становлення ринкової економіки, без належної регулюючої ролі держави, позалегальні форми економічної діяльності можуть перебрати на себе функцію формування конкурентного середовища. Першочергово це відбувається в тіньовому, не бюрократичному секторі. Стрімке зростання трансакційних витрат в транзитивній економіці унеможливлює економічну діяльність багатьох ринкових суб'єктів, особливо в період їх входження на ринок. Тому регулятором економічної діяльності стає співставлення "витрат підкорення закону" із "витратами доступу до закон". На змінe принципу індивідуалізму приходить принцип взаємодії організацій, значна частина яких діє нелегально. За д. Нортом, організаційні фактори відіграють більш важливу роль, ніж технічні, оскільки ведуть до зміни інститутів, які, в свою чергу, сутгєво впливають на економіку. Лише технічних факторів недостатньо для економічного розвитку. Рушійною силою останнього є ефективна організація економіки. Інституціональна структура національної економіки - це певний впорядкований набір інститутів, що формують матриці економічної поведінки та встановлюють певні обмеження для господарюючих суб'єктів, які формуються в рамках певної системи координації господарської діяльності. ______________________________ 9липов в.в. незавершенные модернизации россии и цивилизационные осо¬бенности становления институциональных основ социально-экономических моделей стран мира // экономический вестник ростовского государственного университета. - 2007. - т. 5. — с. 68. Інституціональна структура сучасної економіки ринкового типу є поєднує як механізми ринкового так і притаманні для даної економічної системи специфічні інструменти державного регулювання. Відповідно до міжнародних стандартів обліку економічної діяльності, існує функціонально-видова (галузева) структура національної економіки, що відображає співвідношення, зв'язки та пропорції між економічними секторами. В складі функціонально-видової структури виокремлюють сфери: * Матеріального виробництва * Матеріальних послуг * Соціальних послуг Згідно із запровадженими в україні міжнародними стандартами обліку та статистики, економічна діяльність розглядається в розрізі інституційних секторів: нефінансових корпорацій; фінансових корпорацій; загального державного управління; домашніх господарств; некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства. Інститути в їх сучасному трактуванні є явищем досить високого порядку, оскільки вони виступають регуляторами суспільних явищ, формують ядро суспільства, від якого залежить економічний розвиток. Для транзитивної економіки зміни інституціональної структури є першочерговими умовами створення ефективного ринку. Висновки нової інституціональної теорії відображають специфіку переходу від планово-адміністративної до ринкової економіки: 1. Формальні закони можуть бути змінені у відносно короткий термін, тоді як неформальні норми змінюються поступово. Саме еволюційна зміна неформальних норм створює легітимну основу для дії законів, тоді як революційні зміни часто приводять до наслідків, протилежних бажаним. 2. Функціонування економіки визначається державним устроєм, що формує економічні закони, які створюють та забезпечують ефективні права власності та визначають політику розвитку. Існує об'єктивна необхідність дотримання певних умов: для стабільності політичних інститутів вони мають спиратись на організації, що зацікавлені в їх незмінності; для успішної реалізації реформ необхідні зміни інституціональної системи; модифікація норм поведінки, що підтримують та легітимізують нові закони, є тривалим процесом; в довгостроковій перспективі економічне зростання потребує розробки законів та правил; неформальні обмеження іноді (в короткі періоди) можуть забезпечити економічне зростання навіть при несприятливих та нестабільних законах. 3. Ефективні політико-економічні системи формують гнучкі інституціональні структури, здатні переживати шоки та ставати фактором успішного розвитку. В україні сформовано базисні інститути національної економіки. Розроблена та діє система законодавчих та правових норм, що забезпечує діяльність економічних суб'єктів на реалізацію ними власних інтересів та здійснення необхідних трансакцій. Існуюча в україні система управління національною економікою, її інститути репрезентують конституційно визначений унітарний політичний устрій. Разом з тим, державне управління в україні ще має вдосконалюватись в напрямі забезпечення рівного доступу до ресурсів всіх економічних суб'єктів та специфікації прав власності. Висновки Теоретичне обґрунтування становлення та розвитку націона¬льних економік припадає на xix ст., значний внесок було здійснено представниками німецької історичної школи. Роль та значення національних держав як для життя суспільства, так і з позицій розвитку світового господарства, постійно змінюється. В наш час вплив національних держав на економічні системи доповнюється, а іноді і замінюється впливом міждержавних, транснаціональних та наднаціональних структур і організацій. Між тим, значення національної держави та економіки не можна знівелювати, оскільки саме на їх рівні відбуваються основні процеси забезпечення на регулювання суспільно-економічного розвитку. Особливе місце в розбудові розвинутої національної економіки обіймають інституціональні умови суспільно-економічного розвитку та законодавче їх забезпечення. Формування адекватної інституціональної структури соціально орієнтованої ринкової економіки - завдання першочергової ваги та значення для україни. Нехтування вказаним пріоритетом - одна із причин низької результативності та високої соціальної ціни українських реформ. Правове забезпечення інституціональної структури національної економіки є обов'язковою умовою поступального суспільно-економічного розвитку. Однак, законодавче оформлення певних норм та правил не повинне значно випереджати логіку взаємодії індивідуальних та суспільних інтересів, інакше буде призводити лише до масового невиконання законів та правового нігілізму населення. В україні усвідомлюється потреба орієнтації на передові ціннісні орієнтири суспільної свідомості. Більше того, події новітньої історії, пов'язані із тривалим політичним протистоянням 2004—2008 рр. Засвідчують існування внутрішньої спрямованості більшості населення країни до формування цілісного, стабільного та прогресивного соціально-економічного ладу. Питання для самоперевірки 1. Охарактеризуйте основні етапи формування теорії національної економіки. 2. Якою є інституціональна структура національної економіки? 3. В чому суть особливостей зміни інституціональної структури перехідної економіки? 4. В чому полягає сутність роль базисних інститутів національної економіки? 5. Охарактеризуйте інституціональні особливості x та у- матриць. 6. Назвіть та охарактеризуйте складові структури національної економіки. Проблеми для обговорення 1. Націоналізм і активна інтеграція до світогосподарського простору, наскільки сумісні ці речі? 2. Інституціоналізм - основний напрям в сучасній економічній науці, що дозволяє здійснити розгорнутий аналіз національної економіки, наскільки ви з цим погоджуєтесь? 3. Охарактеризуйте базисні інститути національної економіки з точки зору їх розвитку в україні. 4. Чи можна вважати правильним вибір ринкової економічної моделі для україни за умов зростання геоекономічних викликів? 5. Які зміни ви можете запропонувати задля удосконалення структури економіки україни? Література 1. Блауг м. Экономическая мысль в ретроспективе. Пер. С англ. - 4-е изд. - дело лтд., 1994. - 720 с. 2. Кир дина с.г. теория институциональных матриц (пример российского институционализма) // постсоветский институционализм. Под. Ред. Р.м.нуреева, в.в. дементьева. - донецк: каштан, 2005.-с. 75-101. 3. Липов в.в. незавершенные модернизации россии и цивилизационные особенности становления институциональных основ социально-экономических моделей стран мира // экономический вестник ростовского государственного университета.- 2007. - т. 5. - с. 67-79. 4. Перехідна економіка: підручник / за ред. В.м.гейця. - к.: вища шк., 2003. -591 с. 5. Сошников и.в., смирнов в.т., чеусова м.в. структура и инфраструктура национальной экономики россии / wvw.bali.ostu.ru/umc/arhiv/2005/l 6. Тодаро м. Экономическое развитие: учебн. / пер. С англ. Под ред. С.м. яковлева, л.з. зевина.- м.: юнити, 1997.- 671 с. Лекція 3. Теорія суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки План 3.1. Суспільний добробут: поняття та сутність. 3.2. Суспільний добробут в умовах інтеграційних процесів. 3.3. Характерні риси та критерії соціально-орієнтованої ринкової економіки. 3.4 теорія суспільного добробуту як основа для формування принципів ссуспільних відносин, спрямованих на зближення влади й людини. 3.1. Суспільний добробут: поняття та сутність. У економічній науці дотепер не сформована загальновизнана теорія добробуту, яка містить кількісною вимірника добробуту, придатного до практичного застосування. Складність, з якою стикаються економісти при дослідженні проблем добробуту, обумовлена тим, що саме поняття «добробут» відноситься одночасно до економічної науки і до етики, тому будь-яка теорія добробуту явно або неявно базується на деяких етичних постулатах. (слайд 2)добробут людини і суспільства є інтегральною оцінкою всіх аспектів життєдіяльності людини, яка показує, наскільки «добре» прожитий їм деякий період його життя. Для того, щоб наведене вище визначення добробуту мало змістовний сенс, необхідно встановити етичний критерій, який чітко визначає, що добре, а що погано для людини. Дану проблему вирішують в рамках двох різних підходів, індивідуалістського та інституційного. (слайд 3)1. Індивідуалістичний підхід в даний час домінує в економічній науці. Його суть полягає в тому, що тягар оцінки індивідуального добробуту покладається на саму людину, тільки сама людина здатна визначити, що добре для нього, а що погано. При цьому передбачається, що вона здатна провести кількісну оцінку добробуту в будь-який період свого життя. Етичний постулат, лежачий в основі індивідуалістичної концепції добробуту, може бути сформульований таким чином: «благом для людини є те, що вона сам вважає для себе благом». Індивідуалістичний підхід до визначення добробуту дозволяє економістам не зачіпати складну філософську проблему суті людини і обмежитися розглядом зовнішніх проявів цієї суті - його вчинків. Оскільки питання про суть людини при даному підході не розглядається, вчинки людини апріорі мають непередбачуваний, довільний характер. Таким чином, індивідуалістичний підхід фактично припускає атомістичний погляд на суспільство, при якому ігноруються стійкі міжособові зв'язки. Спроба обійти фундаментальну проблему суті добробуту приводить до надмірно спрощеної, механістичної моделі суспільства. Домінуюче положення індивідуалістичного підходу пояснюється двома основними причинами. По-перше, трактування індивіда як єдиного суб'єкта оцінки свого добробуту дозволяє виключити з основ теорії етичні елементи. У результаті теорія добробуту знаходить видимість «чистої» економічної теорії. По-друге, методологія сучасної економічної науки формувалася в епоху протистояння ідей лібералізму і марксизму. Для багатьох економістів визнання самої можливості об'єктивного вимірника добробуту рівносильне схваленню соціалістичної диктатури, яка нав'язує людині жорсткі норми поведінки відповідно до деяких абстрактних ціннісних постулатів. Разом з тим об'єктивний підхід дає метод оцінки добробуту людини і не розповсюджується на нормативні аспекти економіки. Інакше кажучи, він відповідає на питання, чи правильно працює «термометр», але не дає ніяких рекомендацій, як треба «лікувати хворого». (слайд 4)2. Інституціональний підхід до визначення добробуту полягає в тому, що суть людини як такої виводиться з аналізу розвитку інститутів впродовж тривалого історичного періоду. На основі виявленої суті формулюється базовий етичний критерій, на якому будується теорія добробуту. (слайд 5)індивідуалістичний підхід, трактуючи людину як ізольований і непізнаваний елемент суспільства. Не дозволяє виявити загальні якості людей і сформулювати сутнісні узагальнення, без яких не може існувати жодна соціальна теорія. Інституційний підхід, навпаки, фіксує свою увагу на традиціях, що склалися в суспільстві, уявленнях, етичних нормах і ін. Кожна з існуючих в суспільстві етичних систем може служити основою для деякої інституційної концепції добробуту. У методологічному плані є два шляхи побудови інституційних теорій добробуту. Перший шлях побудови інституційної теорії добробуту заснований на принципі методологічного плюралізму і полягає у відкритому визнанні суб'єктивності будь-якої інституційної теорії добробуту. В Цьому випадку як базова може бути прийнята будь-яка етична система, що задовольняє суб'єктивним поглядам економіста-дослідника, при цьому будь-яка інша теорія добробуту, побудована на базі іншої етичної системи, матиме рівне право на існування. Другий шлях полягає у встановленні «еталонної» етичної системи, яка приймається як єдина основа для побудови теорії добробуту. Прихильники такого підходу ставлять перед собою мету довести, що їх вибір є єдино правильним, тобто об'єктивним. Для цього вони нерідко звертаються до аналізу біологічної природи людини і використовують результати цього аналізу як природно-наукове обґрунтування своїх концепцій. Даний шлях побудови економічних теорій найбільш характерний для представників інституційної школи. Інститути традиційно розглядаються ними як результат закономірного розвитку природи і суспільства. (слайд 6)теорія суспільного прогресу - це інституційна теорія добробуту, заснована на еталонній етичній системі. Поняття суспільного прогресу означає напрям розвитку суспільства, яке є бажаним з погляду вибраної еталонної етичної системи. При цьому допускається, що більшість членів суспільства можуть не розділяти дану концепцію суспільного прогресу. У основі еволюційної теорії суспільного прогресу лежить еталонна етична система, побудована на аналізі процесу еволюції живої природи. Прихильники цього підходу поширюють на суспільний розвиток такі риси біологічної еволюції, як боротьба за виживання, спадкоємство і отримання ознак, диференціація і ускладнення органів і ін. Еволюційний підхід до досліджень етичних аспектів економіки затверджується як переконлива альтернатива індивідуалістичному підходу. (слайд 7)інституційний підхід до добробуту трактує розвиток як загальну об'єктивну категорію, що відноситься в рівній мірі до всіх членів суспільства. Тим самим долається індивідуалістичний, атомістичний погляд на суспільство як на безліч незалежних один від одного індивідів, позбавлених єдиній суті. Егалізм, навпаки, виходить з посилки, що рівність може бути досягнута в набагато ширших межах. Всі члени суспільства повинні мати не тільки рівні можливості, але і більш менш рівні результати. Цим досягається єдність і згуртованість нації, що відповідають ідеалам колективізму. Тому уряд повинен прагнути, щоб всі члени суспільства одержували рівні блага, які стали доступними завдяки успіхам розвитку цивілізації. Держава загального добробуту стає не тільки гаслом, але і метою економічної політики. (слайд 8)особливим різновидом егалізму є роулізіанський підхід, розвинений в працях сучасного філософа дж. Роулза. По роулзу, повинна максимізуватися корисність найменш забезпечених членів суспільства. Від цього виграє суспільство в цілому. В рамках індивідуалістичного підходу найбільше значення мають дві теорії добробуту: утилітаристська і монетарна (економічна). (слайд 9)класичний лібералізм виходить з інтересів особи. Згідно даної теорії, кожна людина готова до активної автономної діяльності, здатна сам найефективніше реалізовувати свої таланти. Суспільство при такому підході характеризується як проста сукупність індивідів. Тому воно не має (і не повинно мати) власних, відмінних від індивідів цілей і намірів. Хороше суспільство - це таке суспільство, яке не заважає індивідам вільно реалізовувати свої приватні інтереси. Уряд створений людьми для захисту їх прав (раніше всього права приватної власності і цивільних свобод), встановлених конституцією. Виконуючи цю функцію (і обмежуючись нею), уряд найкращим чином служить людям. Оскільки не існує об'єктивних методів визначення того, що для індивідів краще і що гірше, то індивіди самі в змозі зрозуміти, що правильно і що помилково, спираючись на свої особисті переваги. Свобода в системі координат класичного лібералізму є синонімом автономії і незалежності, вона досягається людьми самостійно, а не в результаті діяльності уряду. Рівність розуміється як рівність можливостей, а не як рівність результатів. Тому справедливість встановлюється самим ринком, а ефективність розуміється у дусі парето-ефективності. Ефективність означає, що ресурси дісталися тим особам, які можуть сплатити за них найбільшу ціну і, отже, найраціональніше їх використовувати. (слайд 10)утилітаризм вважає, що суспільний добробут є сумою функцій індивідуальних корисностей всіх членів. Така "арифметика щастя" спирається на передумову про можливість складання індивідуальних корисностей. Тому справедливість, на думку утилітаристів, існує там і тоді, де і коли вдається максимізувати сукупну корисність всіх членів суспільства. Уряд, якщо він піклується про добробут суспільства, повинен у відомих межах здійснювати перерозподіл з метою максимізації корисності. Така максимізація не забезпечується ринком автоматично. Річ у тому, що корисність однієї і тієї ж грошової суми (наприклад. 100 тис. Грн.) Різна для різних категорій громадян. Якщо виходити з принципу убуваючої граничної корисності. Очевидно, що ця сума представляє велику корисність для бідняка, чим для багатої людини. Звідси зрозуміла доцільність такого перерозподілу. Проте утилітаристи вважають, що таке перерозподіл можливо лише в тих межах, які не ведуть до істотного зниження ефективності виробництва. (слайд 11)утилітаристський добробут людини є його суб'єктивна оцінка свого добробуту. Вона залежить від двох чинників. Перший чинник обумовлений відчуттями людини, які не пов'язані безпосередньо з його вищою діяльністю, його називають емоційним чинником. Другий чинник обумовлений раціональними висновками, одержаними в результаті вищої діяльності людини, його називають раціональнім чинником. У теорії добробуту, заснованої на понятті корисності, індивід розглядається в ситуації вільного вибору одного набору з безлічі доступних йому наборів. Такий набір благ називають станом індивіда. Передбачається, що той набір, який вибирає індивід, має максимальну корисність, тобто забезпечує йому максимальний добробут. Процедура вибору дозволяє одержати порядкову (ординалістську) оцінку добробуту для кожного стану індивіда, але не дозволяє одержати розумну кількісну (кардиналістську) оцінку. (слайд 12)функція суспільного добробуту - це залежність показника суспільного добробуту від показників індивідуального добробуту. Передбачається, що заданий деякий алгоритм обчислення цієї функції для кожного набору її аргументів, число яких співпадає з числом членів суспільства. Іншими словами, задана деяка процедура суспільного вибору. Звичайно функція суспільного добробуту задається шляхом того, що формального постулювало її найважливіших властивостей. Одним з них є зростання функції по кожному аргументу, тобто збільшення індивідуального добробуту будь-якого індивіда за інших рівних умов приводить до збільшення суспільного добробуту. У кожному суспільстві історично сформувалося певне домінуюче уявлення про те, яка процедура суспільного вибору забезпечує найбільшою мірою облік суб'єктивних оцінок індивідів при рішенні найважливіших проблем суспільного життя. Саме ця процедура претендує на роль єдиної процедури, яка повинна входити невід'ємним елементом у визначення суспільного добробуту. Таким чином, проблема оцінки суспільного добробуту одержує найбільш природне рішення на основі методологічних принципів інституційної школи. 3.2. Суспільний добробут в умовах інтеграційних процесів. Реферат: інтеграційні процеси країн західної європи: стан розвитку і проблеми http://referats.qip.ru/referats/preview/92197/6 Розвиток сучасних світогосподарських відносин формує нові принципи економічного зростання і досягнення добробуту в країнах – учасницях глобалізаційних та інтеграційних процесів. Науково-технічний прогрес прискорює соціальну-економічну конвергенцію між країнами та формує спільну стратегію глобального розвитку сучасного світу. Інтенсивний розвиток міжнародних економічних відносин та інтеграція національних і міжнародних ринків товарів, послуг, капіталів та робочої сили, що спостерігається у європі, сконцентрували увагу вчених та державних діячів різних рівнів на проблематиці ефективності інтеграції країн до європейського союзу. У цьому процесі особливе місце посідає суспільний добробут, дослідження його суті та особливостей досягнення шляхом лібералізації зовнішньої торгівлі та реалізації спільної соціально-економічної політики європейського союзу. Попередній досвід розвитку та розширення європейського союзу дає підстави стверджувати, що вплив євроінтеграції на суспільний добробут в країнах єс є однозначно позитивним. Проте лібералізація торгівлі, інституційна адаптація та прийняття спільної європейської соціально-економічної політики новими країнами-членами спонукає до ґрунтовних наукових досліджень, оскільки перехід країни у новий стан загальної економічної рівноваги не завжди відповідає викликам та реаліям національного розвитку держави. Http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/339328.html (слайд 13)міжнародні економічні інтеграції — це високий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, за яких процес господарсько-політичного об'єднання країн відбувається на основі міжнародного поділу праці та здійсненні узгодженої міждержавної торгівельно-економічної політики. Інтеграційні процеси в останні роки охопили практично всі континенти і субконтиненти та призвели до утворення багаточисельних регіональних і субрегіональних торгово-економічних блоків. (слайд 14)міжнародна економічна інтеграція має декілька форм: зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз, економічний і валютний союз. Найпростішою формою економічної інтеграції є зона вільної торгівлі, а найскладнішою – економічний і валютний союз. Після того, як інтеграція набуває сили, виникають динамічні ефекти, які можуть бути як сприятливими так і несприятливими для національної економіки. Але найчастіше у країнах, що створили інтеграційні об'єднання, спостерігаються такі сприятливі зрушення в економіці: зменшуються трансакційні витрати і прискорюються темпи взаємної торгівлі; зростаюча конкуренція між виробниками із різних країн стримує зростання цін, стимулює поліпшення якості товарів і створення нових технологій, зумовлює скорочення відносно неефективних виробництв, приводить до припливу іноземних інвестицій. (слайд 15)європейський союз - унікальне об’єднання країн європи, які через створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізації спільної політики й діяльності мають на меті забезпечити безперервне економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість країн-учасниць. (слайд 16)утворився європейський союз в 1967 р. На базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейських країн —фрн, францією, італією, нідерландами, бельгією і люксембургом: 1) європейського об'єднання вугілля і сталі (угода укладена в 1951р., а набула чинності в 1952р.); 2) європейського економічного співтовариства (римська угода про створення єес укладена в 1957 р., а набула чинності в 1958 р.); 3) європейського співтовариства з атомної енергії (угода набула чинності в 1958 р.). Сучасний єс є найбільшим у світі інтеграційним угрупованням. Це угрупування пройшло всі існуючі на цей час стадії зближення господарських і політичних систем: від зони вільної торгівлі до економічного та валютного союзу. Нині європейський союз складається з 27 держав. Стратегічним завданням єс після його розширення до формату 27 членів є створення єдиної конфедеративної (федеративної) держави, з замкненим виробничим циклом, всіма необхідними ресурсами, що забезпечують її економічну безпеку. Сукупний фінансово-економічний потенціалу євросоюзу вже зараз за основними показниками випереджається американський й за збереження стану відносної геополітичної стабільності в найближчі 20 років не матиме жодних стимулів для свого розширення. Розширення єс ставить перед україною завдання максимально ефективно використати всі наявні позитивні наслідки й водночас трансформувати негативні наслідки розширення в чинники розвитку. У даний час прагнення приєднання україни до європейського союзу проявляється у тісній співпраці євросоюзу та нашої держави. Як відомо, україна традиційно підтримує та розвиває економічні, торгівельні, культурні й інші зв'язки з країнами, що входять до цього інтеграційного об'єднання, вживає заходів щодо активізації відносин у рамках угоди про партнерство і співробітництво між україною і європейськими співтовариствами та їх державами-членами. Ефективна участь у світових економічних процесах вимагає посилення відкритості національної економіки. До цього спонукають вступ україни до сот, розширення єс, інтеграційні процеси на пострадянському просторі і формування єеп. Зміна кон'юнктури світових ринків та посилення конкурентного тиску на традиційних ринках українського експорту. За таких умов підвищення добробуту нації потребує постійного зростання конкурентоспроможності української економіки. Це можливо за умов формування ефективної економічної системи, чутливої до викликів світових ринків, спроможної відстоювати національні економічні інтереси, здатної реалізувати інноваційну соціально-орієнтовану модель економічного розвитку. Http://www.dpa.dp.ua/section.phtml?l1=2&l2=54&l3=10695 3.3 характерні риси та критерії соціально-орієнтованої ринкової економіки. Ринкова економіка (або ринкове господарство), згідно з теорією а.сміта – це лад, в якому відбувається вільна гра ринкових сил (принцип, що в перекладі з французької означає “надати подіям природного ходу”). Природною рушійною силою господарського розвитку, на його думку, є прагнення індивіда до досягнення своїх економічних інтересів. Головними рисами людини він вважав самолюбство, егоїзм. Дбаючи про свої інтереси, така економічно вільна людина приумножує як свій добробут, так і багатство суспільства. Суперечність між індивідом і суспільством відсутня. У ринковій економіці державі відводилась другорядна роль. Вона повинна виконувати лише ті функції, які окрема людина не може виконати або зробить це економічно неефективно. До таких функцій належить:  Організація громадського порядку, державної поштової служби;  Введення обов’язкового шкільного навчання;  Забезпечення національної оборони;  Емісія крупних банкнот;  Будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в робочому стані. Але ринкове регулювання було не в змозі вирішити усіх проблем, які з’являлись по ходу розвитку країн. Як вже зазначалось, ринкове регулювання здійснювалось через механізм вільної конкуренції та вільного цінотворення, повної свободи економічної діяльності господарюючих суб’єктів. Такий механізм існував без збою майже три століття. Уперше він виявив свою неспроможність під час економічної кризи 1825 р. Ця криза свідчила про те, що збалансованість національного ринку і насамперед рівновага між попитом і пропозицією досягається шляхом руйнування, знищення частини національного багатства, затримки у розвитку продуктивних сил. Остаточного краху система ринкового саморегулювання зазнала краху під час кризи 1929 – 1933 рр. (слайд 18)у розвиненому світі склалося кілька моделей ринкового господарювання. Попри певні відмінності як між моделями, так і всередині їх можна згрупувати у три різновиди — вільний, соціальне орієнтований і державне керований ринок . [3, с. 173-174] Вільний ринок економіка сша – незначне втручання держави і всебічна підтримка підприємництва. Роль федерального уряду менша ніж у інших країнах. Податки та державні витрати по відношенню до ввп в сша менші, ніж у інших країнах. Державна власність у промисловості незначна. Соціально-орієнтований ринок: економіка західної європи – суттєве втручання держави в економіку вона відіграє головну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків на соціальні потреби. Розвинена система соціального забезпечення (державне страхування здоров`я, грошова допомога родинам). Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення. Державно-керований ринок: економіка японії, інших країн східної азії – тісна взаємодія держави і бізнесу, особливо у розміщенні капіталів. Індикативне планування ґрунтується на узгодженні уряду і фірм. Бізнесмени разом з міністерствами розробляють стратегічні напрями розвитку економіки та визначають ключові галузі для вкладення капіталів. Державне соціальне забезпечення в японії відсутнє. Цю функцію виконують фірми. У країнах європейського союзу частка урядових витрат набагато перевищує цей показник у сша та японії. Це відбиває особливе ставлення європейських країн до системи державного соціального забезпечення як способу обмеження нерівності доходів і підтриман¬ня суспільної стабільності. В японії обсяг суспільних асигнувань є набагато нижчим, більшу частину соціальних потреб задовольняє сім'я. У сполучених штатах америки держава також не надає надійного соціального захисту, однак і родина не поспішає брати на себе цю відповідальність. Одним з наслідків відмінностей у підходах до соціальної політики є неоднакові доходи. Відсоток людей, що живуть за межею бідності, у сша, безумовно, вищий, ніж у європі та японії, незважаючи на те, що америка є найзаможнішою країною світу. За якими ж критеріями має оцінюватись ефективність різних моделей ринкової економіки? Для більшості країн, що переходять від індустріального до постіндустріального суспільства, або тих, що в нього вступають, такий критерій має зводитись до реалізації потенції особистості, забезпечення найсприятливіших економічних, соціальних, екологічних та психологічних умов для існування людини. Це сприятиме соціальній злагоді в суспільстві, буде чинником подальшого розвитку економіки, науки, культури. Організація об'єднаних націй рівень розвитку країн характеризує спеціальним індексом, що враховує доход, медичне забезпечення і освіту. Особливо посилилася тенденція до державного регулювання соціальних процесів у країнах заходу під впливом двох доленосних подій для капіталістичної системи, які відбулися в першій третині 20 ст. По-перше, це утворення срср, де, в силу його соціалістичної природи, ринкова економіка планово-директивними методами спрямовувалася на вирішення соціальних проблем, що створювало прецедент для всього світу. По-друге, - це світова економічна криза 1929-ззр., яка надзвичайно загострила не лише економічні, а й соціальні проблеми. Поступово на цій основі формується ідея соціально-ринкового господарства, яка після другої світової війни знаходить своє втілення в конкретних економічних моделях німеччини, австрії, швеції та ряді інших країн. Створити соціально-орієнтовану ринкову економіку обіцяють і в україні сучасні її реформатори. Тому питання, що вона собою являє і наскільки такі обіцянки є реальними, досить актуальне, бо відповідь на нього розкриває перспективи розвитку країни. (слайд 19)концепція соціально-ринкового господарства виходить з того, що приватне господарство, функціонуючи лише за законами ринку, приходить у протиріччя з соціальною справедливістю і, через загострення протиріччя між суспільним характером виробництва й приватним привласненням його результатів, провокує неефективне функціонування економіки. (слайд 20)основна ж ідея соціального ринкового господарства полягає в тому, що принцип ринкової свободи повинен бути взаємопов'язаним з підтримкою соціальної гармонії. Така гармонія досягається спеціальним механізмом. А саме: економічне регулювання і координація діяльності відбувається в першу чергу через ринок, в разі ж виникнення загрози, що розвиток ринкових процесів приведе до соціальне небажаних і несправедливих наслідків, держава втручається з тими чи іншими корегуючими заходами. Отже, (слайд 21)соціально-ринкове господарство являє собою не що інше, як проміжну модель між чисто ринковою і централізовано-регульованою системами економіки. Ринкове господарство тут виступає як основа економічної системи. Але воно діє не самостійно, а свідомо регулюється державою. Чи можливо таку модель ринкового господарювання запровадити в сучасних умовах в україні? Питання не риторичне тому, що, по-перше, виникненню соціально-ринкового господарства на заході передували досить суттєві соціально-економічні процеси. А саме: дрібне відокремлене приватне виробництво поступалося місцем великому виробництву з передовими технологіями і максимально інтегрованому на всіх рівнях; індивідуальна приватна власність на засоби виробництва поступово трансформувалася в колективну (через акціонерні, кооперативні і пайові товариства, створення широкої мережі страхових, інвестиційних та інших фондів, народні підприємства); в економіці великого значення набув державний сектор; чисто ринкове управління економікою доповнилося її державним регулюванням. По-друге, дана модель ринкової економіки дає високий соціальний ефект лише в країнах зі стабільною економікою, збалансованою товарно-грошовою системою і нормально функціонуючим виробництвом. По-третє, результативність соціально-ринкового господарства в країнах заходу забезпечується стабільністю соціально-економічного ладу. [2, с. 200-201] 3.4 теорія суспільного добробуту як основа для формування принципів ссуспільних відносин, спрямованих на зближення влади й людини. Магістральним шляхом розвитку українського суспільства є формування соціально орієнтованої, демократичної правової держави, інтегрованої у світове господарство на засадах конкурентоспроможності національної економіки. (слайд 22)незважаючи на всю складність політичного життя, певну його нестабільність впродовж останніх років, динаміка зростання ввп нашої держави складала близько 8%. За даними міністерства економіки україни станом на кінець 2008 р. Розмір ввп україни становив майже 950 млрд. Грн. (20,5 тис. Грн. На одну особу) або понад 123 млрд. Дол. Сша. Динаміка промислового виробництва в україні складала від 12 до 15%. З початку 2008 р. Спостерігалася стала тенденція прискорення економічного зростання -за підсумками січня-квітня реальний приріст ввп становив 6.2 %, а обсягів промислового виробництва - 8 %. Динаміка приросту сільськогосподарського виробництва становила 3-6%. (слайд 23)міжнародні резерви національного банку україни зросли до рекордного значення - 32.5 млрд. Доларів сша. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в україну, на кінець 2008 р. Склав 35,7 млрд. Дол. (в 2007 р. - 29,5 млрд. Дол., в 2006 р. - 21,6 млрд. Дол.). Світова фінансово-економічна криза, що розпочалася у другій половині 2008 р. Безумовно серйозно позначилася на стані української економіки (прогноз падіння ввп в 2009 р. - 20-25%), але. На переконання експертів, її потенціал дозволить не лише відновити попередні показники, а й успішно розвиватися далі. В економічній сфері демократизація передбачає формування повноцінної іиституційної структури ринкової економіки, гарантування захисту та реалізації прав власності, забезпечення рівноправності суб'єктів господарювання. Синхронно з демократизацією економічних відносин, на основі політики лібералізації, мають бути запроваджене прозоре законодавство та утверджене верховенство права як в політичній, так і в економічній сферах. (слайд 24) нагальним завданням є встановлення прямої залежності між показниками економічного розвитку та рівнем добробуту громадян україни. Зростання добробуту має відбуватися не за рахунок перерозподілу, а шляхом забезпечення можливостей реалізації творчого, трудового та підприємницького потенціалу. Предметом першочергової уваги держави має стати всебічний розвиток людського капіталу нації - головної конкурентної переваги країни в сучасному постіндустріальному суспільстві. (слайд 25)якщо казати про основні права суспільного добробуту, то вони набувають особливого значення у світлі соціальної держави і до них належать:  Захист гідності людини, наприклад, у забезпеченні прийнятних умов праці і відповідного працевлаштування;  Право на цільний розвиток особи;  Заборона дискримінації за статтю, віком, національністю, походженням тощо;  Свобода коаліцій, тобто право об'єднання у спілки, профспілки, товариства та інші організації на основі вільного вибору;  Свобода вибору професії, місця роботи або навчання;  Гарантія приватної власності — щоправда, з одним застереженням, яке допускає певні обмеження власності, якщо її використання не від¬повідає інтересам всього суспільства. [10, с. 39-41] Ці норми, що відповідають ідеї соціально-ринкової економіки, треба не тільки декларувати в конституції, а й ставити за обов'язок держави і кожного громадянина зокрема привести у відповідність до них спосіб дій та поведінки. Тому соціальна політика не повинна обмежуватися функцією компенсатора (наприклад, соціальний захист при підвищенні цін), а має тепер виконувати запобіжну, превентивну, підтримуючу соціальну роль. Ізольовані соціально-політичні акції, які проводяться для усунення соціальних диспропорцій під час переходу до ринкової економіки, дуже часто не дають потрібних наслідків. Держава, сформована з урахуванням соціальної орієнтації, виконує в суспільстві функцію оцінювального і перетворювального фактора і гаранта, метою якого є забезпечення для кожного члена суспільства гідного людини існування, зменшення різниці у життєвому рівні, ліквідація відносин залежності та здійснення відповідного контролю. Однак сама по собі система соціального устрою і соціальної конституції не може бути сформована без переконливих соціально орієнтованих принципів. У виборі засобів регулювання державна соціальна політика повинна керуватися певними правилами або принципами. Поряд із принципом соціальної держави сюди слід залічити і принцип солідарності та особистої відповідальності. Суть його полягає в тому, що почуття згуртованості дає змогу виявити й оцінити однакові інтереси, типові для тієї чи іншої групи населення, подібні загальні риси, а також однорідний соціальний ризик. Це в свою чергу створює конструктивну основу для того, щоб разом протистояти таким небезпекам чи ризику. На цьому принципі будується соціальне страхування. Разом з цим однією із характерних рис ринкової економіки є те, що кожна людина самостійно вирішує, яким чином їй брати участь в економічному житті і як влаштовувати власне життя. Свобода жити відповідно до власних уявлень пов'язана, одначе, з відповідальністю за індивідуально прийняті рішення та їхні наслідки. Тому треба завжди надавати перевагу самозахисту, самовідповідальності та самореалізації перед допомогою збоку, щоб запобігти перекладенню відповідальності на суспільство. У структурі соціальної держави почуття власної гідності, віра в себе і почуття особистої відповідальності повинні стимулюватись і відроджуватись, а крім того, має забезпечуватись їх функціональний зв'язок. Важливе значення в соціальній ринковій економіці має принцип соціальної справедливості відповідно до трудового внеску. Наприклад, кожен, хто протягом своєї трудової діяльності вніс вклад у соціальне забезпечення, може претендувати на отримання своєї частки у вигляді гарантованої пенсії. Право на справедливу компенсацію слід оцінювати набагато вище, ніж просто «подарунок держави». Надання справедливої компенсації за працю викликає задоволення у суспільстві і з боку самого індивіда. Навпаки, позароблений доход на довгий час послаблює почуття особистої відповідальності, знижує прагнення особистості до самовдосконалення та активної зацікавленої участі у вільному розвитку суспільства. У соціальній ринковій економіці особливого значення набуває принцип соціально-політичної координації, за яким визнається градація застосовуваних соціально-політичних інструментів або їхніх комбінацій з іншими політичними засобами. Залежно від того, які основоположні принципи підходять для вирішення специфічних проблем, для реалізації концепції соціального захисту використовуються точно визначені методи: соціальної допомоги, страхування або принцип повного забезпечення. При цьому соціальна політика завжди повинна враховувати загальні інтереси суспільства і стан його благополуччя. Це вимагає такого планування і такої господарсько-фінансової політики, які враховували б соціальні потреби. Особливого значення тут треба надавати інструментам політики забезпечення повної зайнятості, стабільності і кон'юнктури, які у взаємодії із спеціальними положеннями політики у галузі цін (стабільність), у галузі конкуренції (максимальність і антимонополізм), структурної політики (повне забезпечення споживчого ринку), податкової політики (поєднання інтересів), валютної політики (стабільність) тощо повинні відповідати головній меті соціальної ринкової економіки. Іншими словами, інструменти політики повинні бути однаковими із соціальною системою і ринком, а отже, соціальне орієнтованими. (слайд 26)соціальна політика в умовах соціальної ринкової економіки завдяки принципу соціальної держави набуває самостійності та рівноправного становища серед інших видів державної політики. Вона передбачає вирішення таких завдань: 1) забезпечення рівних можливостей реалізації права на освіту і частки у суспільному достатку шляхом справедливого розподілу доходу та майна (капіталу); 2) зменшення небажаних, спричинених ринком, відмінностей між багатими і бідними у розподілі доходів і капіталу; 3) забезпечення більшої свобода, справедливості, поважання гідності людини, забезпечення розвитку особи, активної участі у громадському житті і права на частку відповідальності перед суспільством; 4) подальше удосконалення громадсько-політичного і соціально-політичного інструментарію та положень, які регулюють існуючий соціальне економічний устрій, з метою досягнення основних соціальних прав і поширення мережі соціального забезпечення.[10, с. 39-41] У соціальній ринковій економіці важливого значення набувають напрями соціальної політики та їх взаємозв'язок з іншими галузями державної політики. (слайд 27) дякую за увагу! Лекція 4. Характеристика економічного потенціалу 4.1. Поняття та сутність економічного потенціалу держави 4.2. Структурні елементи економічного потенціалу та їх склад 4.3. Конкурентоспроможність національної економіки та напрямки реалізації економічного потенціалу україни 4.1. Поняття та сутність економічного потенціалу держави У наш час поняття «економічний потенціал», незважаючи на досить широке розповсюдження в науковій літературі, не має однозначного тлумачення. Найбільш поширеним є наступне. Економічний потенціал країни характеризує здатність суспільства виробляти товари і послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, поліпшення якості життя її громадян. Суспільним виробництвом є процес перетворення ресурсів в продукцію необхідного обсягу і якості. У цьому плані воно у вирішальному ступені залежить від наявності і використання взаємопов'язаних і взаємозумовлених ресурсів, що визначають можливості виробництва: • Основного капіталу та інших нефінансових і фінансових активів; • Природних ресурсів; • Людських ресурсів; • Організації управління; • Інноваційного потенціалу. Перші три елементи об'єднуються поняттям національного багатства в традиційному і розширеному розумінні. Вони визначають почат¬кові ресурсні можливості виробництва. Разом з тим, темпи і якість економічного зростання в сучасних умовах у вирішальній мірі визначаються розвитком науки і інноваційними перетвореннями,.що забезпечують приріст виробництва, в основному за рахунок наукомістких товарів і послуг, істотне зниження ресурсномісткого виробництва, а також поліпшенням організації виробництва й управ¬ління. Потенціал економічного розвитку складається не тільки з початкових ресурсів, але також з науково-інноваційного і управлінського потенціалів. Організація управління і науково-інноваційний потенціал тісно пов'язані з національним багатством, проте через їх сутнісні характеристики розглядаються як самостійні елементи економічного потенціалу. Наявність і використання цих чинників виробництва, у свою чергу, пов'язані з суспільним і економічним ладом країни, зовнішньоекономічною ситуацією і економічною політикою, здатною прискорювати еконо¬мічний розвиток, якщо вона націлена на довготермінове ефективне відтворення, підвищення добробуту населення, модернізацію виробничого апарату, зростання конкурентоспроможності і забезпечення економічної безпеки. Питання науково-інноваційного потенціалу, а також суспільного і економічного ладу та економічної політики є предметом розгляду в інших розділах підручника. Найважливішою характеристикою, що визначає потенційні можливості країни з виробництва товарів і послуг, є національне багатство, що характеризує базові чинники економічного зростання, забезпечує збільшення валового національного продукту і валового національного дохо¬ду як джерел задоволення потреб суспільства. Національне багатство є результатом діяльності попередніх поколінь людей і в той же час основою виробничої діяльності поколінь, що живуть зараз. Воно є вартістю сукупності економічних об'єктів, що забезпечують їх власникам можливість отримання економічної вигоди. Національне багатство (національний капітал) в традиційному розумінні відображає величину накопичених в країні матеріальних і нематеріальних цінностей, створених для виробництва і споживання, золотовалютних запасів, боргів інших країн (за вирахуванням боргів іншим країнам) і власності даної країни в інших країнах. У цьому плані воно є реальним, речовим багатством, реальними активами національної економіки. Разом з тим, національне багатство може бути визначене як сукупна вартість всіх економічних активів (як фінансових, так і нефінансових) в ринкових цінах, що знаходяться у власності резидентів країни, за ви¬рахуванням їх фінансових зобов'язань нерезидентам країни. При цьому слід враховувати, що фінансові документи (акції, облігації і інші цінні папери), як правило, мають цінність лише тому, що представляють права власності на речові елементи національного багатства та доходи від них фінансових активів країни і їх фінансових зобов'язань на певну дату. Визначена на цій основі величина нефінансових активів в сумі з чисти¬ми фінансовими вимогами до резидентів інших країн характеризує за¬гальну величину національного багатства. Наявність і ефективність використання національного багатства визначає величину виробництва ввп в цілому і з розрахунку на одного жителя країни, його приріст, накопичення і дію цих чинників на рівень і якість життя населення. За попередніми даними міжнародних зістав¬лень, проведених під егідою оон, розвинені країни у декілька разів випередили інші країни з виробництва ввп на душу населення. За рівнем виробництва ввп на одного жителя україна відстає від сша в 4,5 рази, від німеччини і японії - більш ніж в 3 рази. Багатократні відмінності в рівні виробництва товарів і послуг є наслідком об'єктивних процесів. В останній третині xx ст. В результаті накопичення знань, розробки нових технологій і їх широкого розповсюдження почалося форму¬вання інформаційно-індустріального суспільства, що приходить на зміну індустріальному. В устрої життя людства відбуваються кардинальні зміни. Нове суспільство, що розвивається, істотно відрізняється від своїх історичних попередників. Воно ґрунтується на розвитку науки і ефективних технологій, новій якості людського капіталу, зміні соціальної структури суспільства, вищому рівні управління, раціональнішому використанні ресурсів, пов'язаними з цими чинниками новими можливостями у виробництві, споживанні і зниженні питомих витрат ресурсів на випуск продукції і послуг. В сукупності ці обставини утворюють новий синергетичний ефект, що обумовлює формування нового суспільства, в якому людський капітал перетворюється на головний чинник економічного розвитку. Людський капітал - це сума природжених здібностей, загальної і спеціальної освіти, придбаного професійного досвіду, знань, творчого потенціалу, морально-психологічного і фізичного здоров'я, що забезпечують можливість приносити дохід. 1 Він починає розглядатися як найважливіша частина національного багатства. Відповідно виникає нова розширена концепція національного багатства як категорії, що включає також людський капітал. Основними сферами діяльності, що формують людський капітал, є науково-освітній комплекс, система охорони здоров'я і сфери, що безпосередньо забезпечують умови життя. Оцінка людського капіталу як складової частини національного багатства здійснюється шляхом визначення витрат на підготовку працівника, включаючи витрати на виховання, освіту, професійну підготовку, само¬освіту і так далі (на це в сучасних умовах потрібно близько 25 років). В цілях зіставлення національного багатства різних країн проводиться його Складовими частинами національного капіталу є індивідуальні капітали. Відтворення індивідуальних капіталів в їх взаємозв'язку утворює єдиний процес відтворення всього капіталу суспільства. У цій складній і суперечливій єдності індивідуальні капітали формально виступають як ресурси незалежних виробників товарів і послуг. В той же час вони об'єднуються системою економічних зв'язків, зумовлених закономірностями ринкового господарства - попитом і пропозицією, конкурентними умовами, станом ринків, факторів виробництва і готової продукції і послуг, ринку позикового капіталу та ін. Згідно системи національних рахунків (снр), розробленої статистичним відділом оон, до обсягу національного багатства входять нефінансові і фінансові активи. Нефінансові активи підрозділяються на нефінансові вироблені активи і нефінансові невироблені активи. Окремо визначається також обсяг споживчих товарів тривалого користування в домашніх господарствах і прямі іноземні інвестиції. Нефінансові вироблені активи - це активи, що є результатом виробничої діяльності: основний капітал, запаси матеріальних оборотних коштів і цінності. Нефінансовими невиробленими активами є активи виробництва, що не є результатом виробництва. До них відносяться матеріальні не¬вироблені активи (земля, природні ресурси) і нематеріальні невиробле¬ні активи, що з'являються в результаті юридичних і облікових операцій (наприклад, права на певні види діяльності). Фінансові активи - це активи, яким, як правило, протистоять фінан¬сові зобов'язання інших господарюючих суб'єктів. Наприклад, наданий кредит є активом для того, хто надав кредит і борговим зобов'язанням для особи, що його отримала. Активи і фінансові зобов'язання між рези¬дентами країни в основному відповідають один одному. Різниця між ак¬тивами і зобов'язаннями резидентів країни у взаєминах з нерезидентами характеризує чисту вартість власного капіталу, що входить в національне багатство країни. Особисте майно населення враховується окремо. До його складу включаються житлові і невиробничі споруди, побутові товари тривалого користування і запаси споживчого призначення. До них відносяться автомобілі, холодильники, пральні машини, телевізори, комп'ютери і інші матеріальні активи, що знаходяться в домашніх господарствах. Включен¬ня їх в окрему групу обумовлено тим, що категорія національного капіталу пов'язана з розумінням національного капіталу як сукупності економічних об'єктів, що приносять дохід. В цілях визначення національного багатства країни складається баланс активів і пасивів. У ньому відбивається вартість нефінансових і переоцінка на долари сша (або іншу валюту) за паритетом купівельної спроможності валют. В той же час величина людського капіталу може визначатися виходячи з потенційного доходу, який він може приносити. 4.2. Структурні елементи економічного потенціалу та їх склад 1.природно ресурсний потенціал Природно-ресурсний потенціал (прп) країни є важливим фактором розміщення й розвитку її продуктивних сил. Це поняття, що визначається кількістю, якістю, сполученням природних ресурсів території. Він є важливим фактором розміщення господарської діяльності і населення. Природні ресурси - це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо. Тобто, це сукупність природних ресурсів і природних умов, які знаходяться в певних географічних межах, що забезпечують задоволення економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб людини і суспільства. Під ними розуміємо все те, що людина використовує для забезпечення свого існування. Це - продукти харчування, мінеральна сировина, енергоносії, повітряний простір, вода, життєвий простір, об'єкти для задоволення естетичних потреб. Природно-ресурсний потенціал регіону впливає на його ринкову спеціалізацію і місце в територіальному поділі праці, визначає тенденції його розвитку. Категорія «природні ресурси» вказує на безпосередній зв'язок природи з господарською діяльністю людини, що нерідко призводить до не¬гативних суспільних явищ, завдаючи природі великої шкоди. Процес взаємодії людини з довкіллям по суті своїй двоєдиний. З одного боку, це - використання природних ресурсів, а з іншого, - вплив на довкілля і необхідність брати до уваги природоохоронні процеси. Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Однак природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визначають ступінь їх ефективності. Таким чином, компоненти природи стають природними ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У випадку опосередкованого впливу на економічну діяльність ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного середовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки на можемо використати в якості ресурсу, але знаємо про їх існування. Прп є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють такі його складові: • земельні; • Мінерально-сировинні; • Водні; • Лісові; • Фауністичні (мисливсько-рибальські); • Природно-рекреаційні ресурси. Іноді виділяють окремо в якості компонентів ресурсів просторові ресурси, кліматичні, геотермальні, енергетичні ресурси приливів та відливів, ресурси атмосферного повітря тощо. Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництва: • Промислові природні ресурси; • Сільськогосподарські природні ресурси; • Культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі; • Ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури (транспортних шляхів, ліній зв'язку тощо). Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). Якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми відновлені, як-то: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунт, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлювальними. Усі ресурси оцінюються з різних точок зору для з'ясування можливостей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-технологічний, економічний та екологічний (еколого-економічний) види оцінки природних ресурсів. У господарському відношенні можливі для експлуатації природні ресурси поділяються на чотири групи: 1) зовнішні - енергія сонця, гравітаційна енергія; 2) Поверхні землі, що в свою чергу поділяються на ресурси фізичного середовища (поверхні літосфери та гідросфери) та біологічні (назем¬ні, водні, ґрунтові); 3) Земних глибин - мінерально-сировинні (металічні, неметалічні); 4) Паливно-енергетичні. За цільовим призначенням природні ресурси поділяються на: матеріальні, пізнавальні, естетичні, рекреаційні тощо. За рівнем необхідності для життя людини природні ресурси поділяються на: вкрай необхідні (повітря, вода, їжа) і відносно байдужі. У зв'язку з інтенсивним використанням природних ресурсів, їх виснаженням і деградацією вони стають предметом все більшого вивчення багатьох галузей науки: економіки, екології, географії, геології тощо. Комплексність використання природних ресурсів визначає можливість і необхідність варіантного підходу до їх використання. Вибір варіанта, хоч і заснований на всебічному врахуванні природних властивостей ресурсів, але визначається також соціально-економічними і технічними факторами - загальними і локальними. Розглянемо детальніше, якими природними ресурсами володіє україна. Земельні ресурси. До земельних ресурсів належать землі, які використовуються або можуть бути використані різними галузями господарства. Земельний кодекс україни визначає кілька основних категорій землекористування залежно від функціонального використання та цільового призначення земель: землі сільськогосподарського призначення, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв'язку, землі при¬родоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі лісового фонду, землі запасу, землі водного фонду. У структурі земельного фонду (територіальний аспект земельних ресурсів) 69,1% становлять сільськогосподарські угіддя, забезпеченість якими одного мешканця країни досить висока - 0,89 га. Площа орних земель становить 32,5 млн. Га, на кожного жителя їх припадає 0,69 га. Ліси й лісові площі займають 17,8%, в тому числі вкриті лісом - 14,7%. Чотири відсотки території країни вкрито водою, 1,5% - болота й заболо¬чені території (табл.1.). Таблиця 1. Земельний фонд україни станом на 1 січня 2005 р. Види основних угідь Площа земель Всього тис. Га % до заг. Площі Сільськогосподарські землі 41722,2 69,1 Ліси та інші вкриті лісом площі 10782,2 17,8 Забудовані землі 2442,0 4,0 Всього земель (суша) 57926,7 96,0 Води (території, покриті поверхневими водами) 2428,1 4,0 Разом (територія) 60354,8 100 На кінець 2005 р. Орні землі становили 77,8% загальної площі сільгоспугідь. У центральних, південних і подільських областях рівень розораності земель сягає 86-90% і більше, в решті областей 60-80%. Лише в закарпатті рівень розораності менший (50%). Такі самі відмінності існують і в землезабезпеченості населення - від 0,15 га ріллі на одну особу в закарпатті до 1,5 га - у південних районах. Під багаторічними насадженнями перебуває порівняно невелика пло¬ща земель (близько 2,5%), проте в криму й закарпатті - вже 6-7% сіль¬госпугідь, в чернівецькій області - 5%, тоді як на кіровоградщині - мен¬ше 2%. Сіножатями кінець 2005 р. Було зайнято 2,42 млн. Га, найбільше їх у закарпатті (20,5%) та на поліссі (до 15%). Пасовищ 5,5 млн. Га. Запроваджуються економічні механізми регулювання земельних відносин. Однак позитивні досягнення у здійсненні земельної реформи ще не привели до радикального та ефективного оновлення сільськогосподарського виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів в інших галузях виробництва, підвищення добробуту населення. Тому в сучасних умовах є необхідним визначення основних напрямів подальшого реформування земельних відносин з метою забезпечен¬ня ефективного використання потужного потенціалу земельних ресурсів держави. В україні забудовано 4% земель, 2% складає територія міст, в яких проживає 68% населення і зосереджено 3/4 основних виробничих фондів. Раціональне використання земель міст, населених пунктів як ресурсної складової залишається важливим резервом. Мінерально-сировинні ресурси. Мінерально-сировинні ресурси належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення дуже тривалий - десятки й сотні мільйонів років. За характером використання мінеральні ресурси поділяють на три групи паливно-енергетичні, рудні й нерудні. Особливістю розміщення мінеральних ресурсів є їх нерівномірне поширення в надрах землі. На даний час в надрах україни виявлено близько 20000, розвідано і враховуються державним балансом запасів 7829 родовищ і проявлень 97 видів природних і техногенних корисних копалин, з яких 3329 родовищ 62 видів корисних копалин залучено до промислового освоєння більше, ніж на 2000 гірничо-видобувних підприємств. В структурі паливних ресурсів україни домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого зосереджені в донецькому і львівсько-волинському басейнах. Донецький басейн розташований на сході україни і має площу 53,2 тис. Км2. Родовища кам'яного вугілля тут концентруються на трьох ділян¬ках: старий донбас - на межі донецької й луганської областей, західний донбас - павлоградсько-петропавлівська група родовищ у дніпропетровській області, південний донбас - на півдні донецької та луганської областей. Вугленосні пласти розвідані до глибини 1200-1500 м, всього виявлено 120 промислових пластів потужністю 0,5-2,0 м. Більшість вугілля залягає на глибині 500-750 м, де в 25 пластах зосереджено 75% розвіданих його запасів. Енергетичні марки вугілля (антрацит) залягають на півдні донбасу, в інших районах поширене високоякісне коксівне вугілля. Львівсько-волинський кам'яновугільний басейн займає площу 8 тис. Км2. Вугільні пласти залягають тут горизонтально на глибині 300-659 м. З 60 розвіданих пластів лише 16 мають робочу потужність 0,5-1,0 м. Вугіл¬ля має меншу теплотворчу здатність, вишу зольність і довге полум'я при згорянні, що сприяє використанню його для теплоенергетичних потреб. Фосфорити відкриті й розробляються в ізюмському (харківська область), кролевецькому (сумська), незвиському (придністров'я), перспек¬тивні апатитові утворення виявлено на житомирщині та в приазов'ї. Україна багата на будівельну сировину. Базальти розробляються в рівненській (берестовицьке, яноводолинське родовища), донецькій (волно-ваське), дніпропетровській (криворізьке) областях, мармур - у карпатах (лугівське, тереблянське), криму (мраморинське, севастопольське). Промислові запаси бутового каменю становлять 2 млрд. М3, мурувального каменю - 375 млн. М3. Вапняки утворюють кілька ареалів - придністровський, кримський, донбаський, а крейда і мертель - волино-подільський, сумський та східний (луганська, харківська, донецька об¬ласті) ареали. Найбільші родовища бентонітів -черкаське, камиш-бурунське родовища. Промислові запаси скляних пісків - 120 тис. Т. Вони містяться більш як у 20 родовищах (найбільші авдіївське, новоселівське, глібівське). У волинській і рівненській областях, приазов'ї та кривому розі є запаси напівдорогоцінних каменів. Трапляються берил, топаз, бурштин, аметист, агат, яшма, гірський кришталь. Слід зазначити, що україна має великі можливості для експорту залізної руди, марганцю, титану, сірки, калієвих солей та іншої сировини. Водні ресурси. Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також простором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини україни водними ресурсами є не¬достатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних та морських вод. Водні ресурси україни становлять 209,8 км3, причому формується в її межах лише 25%, решта - надходить з російської федерації, білорусі, румунії. Об'єм підземних вод - 7 км3, а в господарстві використовується 1 млрд. М3 морської води. Балансові запаси річкового стоку країни становлять (без дунаю) 87,1 км3. Водні ресурси зосереджені здебільшого (58%) у басейні дунаю за річної потреби лише 5% обсягу використання води у країні в цілому. Разом з тим, у донбасі, криворіжжі, криму, де є значні водокористувачі, формується найменша кількість водних ресурсів, що зумовлює їх дефіцит. Більшість водоресурсних систем україни є природно гостродефіцитними, а нерівномірність їх поширення на території стала еколого-ресурс-ним детермінантом подальшого розвитку господарства. Природний розподіл водних ресурсів не відповідає потребам водопостачання, а природна вододефіцитність території на фоні виснаження ресурсної бази створює систему факторів обмеження подальшого водогосподарського розвитку. Серед підземних вод особливо важливу роль відіграють мінеральні, зосереджені в 84 родовищах, з них 35 експлуатуються на повну потужність. У карпатах, закарпатській області й на півострові крим, у кримських горах на глибині понад 500 м є термальні води, що в україні ще недостатньо вивчені. Довжина берегової лінії україни становить майже 2 тис. Км. В сучасних умовах постає потреба в комплексному використанні природних багатств чорного й азовського морів. Велике значення для перспективного водопостачання міст прибережної частини матимуть у майбутньому субмаринні запаси прісних вод в районі гирл дніпра та дністра. У лиманах моря є лікувальні грязі. Сприятливі кліматичні умови сприяють розвитку на узбережжі потужного са¬наторного комплексу. Лісові ресурси. Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні навколишнього середовища, так і в господарській діяльності лю¬дей. У свій час ліси були єдиним відомим людині видом палива. Зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості, де головним продуктом користування є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисловості. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів становлять недеревні ресурси лісу - технічна сировина, лікарська (для фармацевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування. Україна відноситься до країн з порівняно невисокою забезпеченістю лісом. Згідно з даними державного обліку лісів, площа земель лісового фонду становить 10,8 млн. Га. Під лісовою рослинністю перебуває 9,4 млн. Га. Лісом покрито в середньому 15,6% території, у т. Ч. На заході й півночі - 30-40%, у карпатах - понад 40%, на поліссі - 25,7%, у криму - 10%, в степових зонах - 4%. Високопродуктивний деревостан мають 75% лі¬сових площ. Загальні запаси деревної маси у лісах україни становлять 17736,0 млн. М3. Середній запас деревини на 1 га вкритих лісом земель сягає 185 м3, в т. Ч. Запас деревини на 1 га стиглих і перестійних дерево-станів - 237 м3, середній приріст на 1 га вкритих лісовою рослинністю земель - 3,8 м3/рік. Ліси першої групи становлять майже 56% від загальної площі земель лісового фонду, решта - ліси другої групи. Запаси хвойних порід становлять 54% деревини, у т. Ч. Сосни — 35% (полісся). Запаси деревини твердолистяних порід - до 40% (дуб - 22%, бук - 13%, граб - 2%). Серед листяних порід переважають береза, осика, вільха, липа, тополя. Неабия¬ка роль лісу в заготівлі ягід, грибів, плодів, лікарських трав. Україна багата на біологічні ресурси, насамперед на цінні види рослин, у т. Ч. Лікарські. За 1075 видами рослин визнано такими, що мають лікувальну дію, з них 73 види - цінні лікарські рослини, 386 видів безпосередньо пов'язані з лісовими фітоценозами, 312 видів - типові пред¬ставники безлісих угруповань. Нині українська фармацевтична індустрія використовує всього лише близько 40 видів рослин (до 1991 р. - до 170), що зумовлено не лише складним економічним станом галузі, а й скоро¬ченням сировинної бази. Природно-рекреаційні ресурси. Природно-рекреаційні ресурси становлять собою особливий вид ресурсів, а саме - гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, що слугує для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження для відпочинку і туризму. Загальна проща потенційно рекреаційних територій займає 7,2% території україни (близько 4,4 млн. Га), в т.ч. Природоохоронних земель 2,2%. Майже в усіх областях україни серед рекреаційних домінують санаторно-курортні ресурси. Всесвітньовідомий своїми санаторно-курортними умовами південь україни (одеська, херсонська, миколаївська, донецька області і ар крим). Унікальний за своїми можливостями південний берег криму. Крім кліматичних ресурсів район багатий на ресурси грязей для організації лікувальних закладів. Важливим за рекреаційними ресурсами є район карпат з його сприятливими умовами для організації як літнього, так і зимового відпочин¬ку. У сваляві, синяві, усть-чорній та інших місцевостях є мінеральні води. Особливо багата на них львівська область* (труекавець, моршин, східниця, великий любінь, немирів). Лікувальні грязі є в с. Чорне івано-франківської та с. Конопківці тернопільської областей. На межі тернопільської та хмельницької областей відкрито потужні запаси мінеральних вод типу «нафтуся» (сатанів, гусятин). З рекреаційною метою використовуються шацькі озера (західне полісся). У хмельницькій, вінницькій (хмільник), київській, черкаській, кіровоградській областях є запаси радонових, а в полтавській (миргород) - хлоридно-натрієвих вод. Відомий своїми лікувальними можливостями слов'яногорськ (донецька область). В україні діє 45 курортів загальнодержавного та міжнародного значен¬ня та 13 курортів місцевого значення, понад 400 санаторіїв можуть прийняти на лікування більше півмільйона відпочиваючих. Крім цього, привабливими для громадян україни та іноземних гостей є туристичні маршрути по місцях, пов'язаних з історією країни, її видатними історичними особистостями, діячами культури та мистецтва, з архітектурними та культурно-ландшафтними пам'ятниками (київ, харків, одеса, умань, львів, ужгород, кам'янець-подільський, чернігів, мукачево, канів) тощо. Фауністичні ресурси. В структурі природно-ресурсного потенціалу україни особливе місце займають фауністичні ресурси. Окрім великої цінності фауни, як невід'ємної складової природного середовища території, яка відіграє важливу роль в його екологічній системі. Досить помітне значення вона має і з економічної точки зору. Основними фауністичними ресурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів україни переважають медоносні ресурси. У південному районі порівняно високою є забезпеченість рибними ресурсами. Мисливські ресурси країни зосереджені в основному на заповідних охоронних територіях. В користуванні фауністичними ресурсами все більшого значення набувають їх охорона та відтворення. Відзначаються багатством та різноманіттям фауни полісся, карпати, південний економічний район тощо. Потенціал фауністичних ресурсів є найбільшим у південних територіях україни за рахунок помітної кількості медоносних ресурсів та рибальських ресурсів річок, лиманів чорного й азовського морів. У чорному морі розвідано 180 представників іхтіофауни. Промислове значення мають білуга, осетр, севрюга, оселедці, хамса, тюлька, кефаль, скумбрія, ставрида, камбала. В азовському морі налічується 155 видів зоопланктону, 79 видів риб, з них найбільш привабливими для ринку є кефаль, анчоуси, осетр, севрюга, бички, оселедці, судак, тюлька, камбала. З прісноводних риб найціннішими є тарань, судак, лящ, короп. 2.демографічний та трудовий потенціал Населення країни - чинник її комплексного економічного та соціального розвитку. Його роль особливо зростає в густозаселених регіонах з недостатніми природними ресурсами. Головну роль воно відіграє як елемент продуктивних сил, тобто як трудові ресурси, хоч не слід ігнорувати і його роль як споживача (мається на увазі все населення, а не тільки його працездатна частина). Від населення значною мірою залежать формування міжрайонних функцій виробництва, потужність і структура потоку продукції, яка вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва. Трудові ресурси створюють можливості для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території, добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції. Населення як споживач значно впливає на розвиток галузей, які забезпечують його потреби в продуктах харчування і промислових товарах, послугах. За кількістю населення, його статево-віковою структурою, розподілом між містом і селом, рівнем зарплати, культурно-освітнім рівнем визначають обсяги й асортимент продукції галузей виробництва. Для визначення багатогранного впливу населення на процес економічного і соціального розвитку країни потрібно детально дослідити як його демографічні параметри, так і особливості розселення, трудову діяльність. Демографічна ситуація в країні визначається значною мірою міграціями населення. Важливим індикатором внутрішньо-регіональних переміщень населення є сальдо міграції між містом і селом. Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є: • Співвідношення показників природного руху населення, що розглядаються послідовно за певний проміжок часу; • Статево-вікова структура населення; • Співвідношення показників механічного руху населення. Основні показники руху населення - народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками: • Природний приріст населення - визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер за певний період часу; • Сальдо міграції - визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до країни, та тих, хто вибув з неї за певний період часу; • Загальне збільшення населення - сума народжених та тих, хто прибув за певний період часу; • Загальне зменшення населення - сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу; • Загальна динаміки населення - сума показників загального збільшення і зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції на¬селення країни. Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показники руху населення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту і т.д. Демографічні коефіцієнти показують кількість народжених, померлих, природного приросту і т.д. У розрахунку на одну тисячу жителів і обчислюються у проміле (%). В україні в xx ст. Зростання кількості межувало з кризами, пов'язаними з першою світовою війною, голодомором 1932-1933 рр., подіями другої світової війни на теренах нашої країни. З розвитком системної кризи, пов'язаної з трансформацією українського суспільства, з 90-х років починається скорочення населення україни (рис.1), що на початок xxi ст. Набуло характеру демографічної кризи - однієї з найбільших загроз суспільному розвитку нації. У 2005 р. В україні народилося 426,1 тис. Дітей. При середньому показнику народжуваності 9,0%, по україні коефіцієнт народжуваності в сільській місцевості становив 9,4%, а в міських поселеннях - 8,9 %. Така тенденція характерна для країни й зараз. Найвищою кількістю народжених вирізняються в україні рівненська, закарпатська, івано-франківська, волинська, чернівецька та львівська області. Таким чином, для україни в останні роки характерним є природне скорочення населення. При характеристиці статево-вікової структури насамперед звертають увагу на наявність диспропорцій у кількості населення в різних вікових та статевих групах населення регіону. Рис.1. Характеристика наявного населення країни з 1913 р. В україні чисельно жінки переважають над чоловіками, але переважно за рахунок старших вікових груп. Існують значні територіальні відмінності у співвідношенні жінок і чоловіків. Особливо ця різниця відчутна в областях, які характеризувалися великим відтоком населення, передусім сільського. Найгірше співвідношення кількості чоловіків і жінок склалось у північно-східних і центральних областях країни - у чернігівській області на 1000 жінок сільського населення припадає 828 чоловіків, коли у закарпатській області 924 чоловіки. Найбільш елементарним показником розселення є густота населення. Однак при глибшому аналізі з'ясовується, що цей показник має численні „модифікації": густота населення на обжитій території; густота сільського населення; густота міського населення. Центрами регіональних систем розселення україни виступають найбільші міста - київ, харків, донецьк, дніпропетровськ, одеса і львів. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та сусідніх областей. Під трудовим потенціалом розуміють систему, що має просторову і часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць. Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинни¬ками (природним приростом, станом здоров'я, міграційною рухомістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі й відповідно можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях. Якість трудового потенціалу - поняття відносне. Воно характеризується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного працівника або робочої сили. Ці якісні характеристики можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних та ін. Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з використання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення. Чисельність населення в україні, як уже зазначалося, постійно зменшується через від'ємні показники природного приросту, його механічну рухомість та інтенсивний відтік осіб молодого віку за кордон, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному їх відтворенні та зумовить потребу в орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій. Разом з тим у країні зростає безробіття. Тому потрібно шукати додаткові можливості для розширення сфери зайнятості населення. Оскільки попит на товари та послуги широкого вжитку високий, а можливості його задоволення незначні, створення нових та розширення діючих підприємств можна вважати досить містким джерелом додаткової зайнятості населення. Аналіз зайнятості населення в україні показує, що у нас є певні надлишки працездатного населення, насамперед у малих містах. Наявність їх посилює можливість виникнення безробіття в умовах проведення радикальної економічної реформи. Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї. За даними державного комітету статистики україни, у 2006 році було зареєстровано близько 2000 тис. Безробітних, у тому числі у дніпропетровській області - 91,9 тис. Осіб (5,5%), донецькій - 140,2 (6,2%), львівській - 102,4 (8,8%), харківській - 91,6 тис. Осіб (6,6%). Найменше безробітних у містах севастополі - 6,3 (3,4 %) та києві - 60,6 тис. Осіб (4,3%). Проблема безробіття дедалі загострюється, кількість безробітних постійно зростає. Для того, щоб створити умови для реалізації права громадян на працю й забезпечити соціальний захист тимчасово безробітного населення, на всій території україни створено обласні, міські та районні центри зайнятості. При регулюванні використання трудових ресурсів слід враховувати галузеву потребу в робочій силі і територіальний аспект її формування. Потреба в трудових ресурсах за їх прогнозованою чисельністю на цій території визначає зайнятість трудових ресурсів і потребу в них. Звертають увагу на зайнятість працездатного населення протягом року, особливо в областях, районах і містах, де є сезонні виробництва. Виділяють п'ять типів регіональних ринків праці в україні: • Перший тип має чітко окреслені ознаки браку трудових ресурсів як у промисловому, так і в аграрному секторах економіки і, тим самим, формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють поліські, подільські та карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: волинська, житомирська, закарпатська, івано-франківська, рівненська, тернопільська, хмельницька та чернігівська. • Другий тип регіональних ринків наближається до першого, проте ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в його структурі. До цього типу віднесено ринки праці вінницької, київської, кіровоградської, львівської, сумської, полтавської, черкаської та чернівецької областей. • Третій тип ринку праці формують індустріальні області - дніпропетровська, донецька та луганська - з досить високо-мобільною робочою силою та глибоким кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей видобувної і важкої промисловості. • Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює запорізьку, харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці. • П'ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорноморські області - одеська, херсонська, миколаївська та автономна республіка крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у різних сферах економіки. 4. Науково-технічний потенціал Сучасний період розвитку україни характеризує етап прискореного науково-технічного прогресу. Підйом розвитку національної економіки за рахунок науково-технічного прогресу (нтп) на чергову хвилю зростання базується на суттєвих досягненнях в області мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, генної інженерії, використання нових видів енергії, біоніки, ефекту надпровідників, освоєння космічного простору. В багатьох країнах світу найбільш активним елементом відтворювального процесу є нарощування темпів нтп. У розвинених країнах світу пріоритетним напрямом економічного розвитку виступають наукоємні галузі. Для україни важливим елементом досягнення високого виробничого розвитку є реалізація моделі „випереджаючого розвитку" національної економіки. Перехід до неї може відбутися за рахунок підготовки та забезпечення технологічного „прориву", гуманізації основних факторів виробництва, масштабної інтелектуалізації людського потенціалу, при¬скорення нтп через призму формування нових знань, багаторазове посилення застосування новітніх інформаційних та телекомунікаційних технологій. Науковий потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), яка дає змогу за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати господарські завдання. Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття «науковий потенціал» можна застосовувати щодо будь-якої сукупності на¬укових організацій (об'єднань у галузях господарства, міністерствах, відомствах), а також галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Тому можна говорити про науковий потенціал держави, оскільки вона об'єднує наукові організації різного підпорядкування. Відсутність дієвого механізму впровадження технологій і технологічних рішень, скорочення кадрового потенціалу у вітчизняній науці - основні перепони на шляху зростання реальної економіки. Україну характеризує зростання віку наукових працівників, особливо з науковим ступенем, що свідчить про нарощування «вимивання умів» - відплив талановитих та працездатних наукових працівників за межі країни. Тенденції деградації нтп в україні у найближчі роки можуть набути незворотного характеру. В цих умовах в україні за роки становлення держави практично відсутній приріст організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи. 5. Інформаційний потенціал Інформацію завжди вважали важливою, невід'ємною складовою життя людини. Проте до середини xx ст. Ця категорія не була об'єктом пильної громадської уваги та аналізу з точки зору її впливу на особистість і державу. Лише із входженням суспільства до нової соціальної стадії розвитку, коли економічне лідерство почало свідомо ототожнюватися з наукоємною продукцією, глибокими знаннями, вмінням швидко нарощувати професійний потенціал завдяки умілому опрацюванню інформаційних матеріалів, сформувалося принципово нове ставлення людства до інформації. З того часу її стали визнавати стратегічним ресурсом, що стоїть в одному ряду з природними, фінансовими, трудовими та іншими ресурсами розвитку суспільства і держави. Інформація перебуває у постійному русі та розвитку, лишаючись основою всіх світових подій та явищ. Залежно від рівня розвитку суспільства, інформація має специфічні форми прояву, по-різному впливає на процеси соціально-економічної розбудови як кожної окремої країни, так і всього світового господарства. Нині, коли людство переживає процеси повсюдного впровадження інформаційних та телекомунікаційних технологій, коли знання набувають рушійної сили в економічному розвитку, коли майже всі країни світу перейшли на шлях ринкової економіки, інформація набуває свого нового значення, перетворюючись на економічну категорію. Інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, призначені для передачі в процесі комунікації; зміст повідомлення; абстрактне поняття, що свідчить про застосування інформаційного підходу (теорії інформації або теорії комунікації) для аналізу того чи іншого явища об'єктивної реальності. Обґрунтовуючи тезу про інформацію як складову національної економіки, виходять, як правило, з таких аргументів: • Продукування інформації як такої - це вже самостійна виробнича галузь, тобто вид економічної діяльності; • Інформація нині є невід'ємним фактором будь-якого виробництва, одним із фундаментальних ресурсів кожної економічної системи; • Інформація вже давно стала товаром (інколи всього один біт інформа¬ції може коштувати мільярди доларів. Інформаційний товар є досить специфічним, оскільки, з одного боку, лежить в основі створення інформаційного продукту або інформаційної послуги і виступає як матеріальний товар, а з іншого - набуває товарної форми, тобто визначається не вартістю, а монопольною ціною через рівновагу попиту й рівня платоспроможності покупця); • Інформація - це елемент ринкового механізму, який поряд з ціною та корисністю впливає на визначення оптимального стану національної економіки та її рівноваги; • Інформація в сучасних умовах стає одним з найважливіших факторів у конкурентній боротьбі. Однією із складових економічного потенціалу національної економіки є інформаційний потенціал, який займає особливе місце в економічному розвитку національної економіки та її інтеграції у світове господарство. Інформаційний потенціал - наявні обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій та інших засобів і можливостей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства. До національного інформаційного ресурсу відноситься уся належна україні інформація, включаючи окремі документи і масиви документів, незалежно від змісту, форми, часу і місця їх створення, форми власності, а також кінцеві результати інтелектуальної, творчої діяльності, зафіксовані на будь-яких носіях інформації, доступні для використання особою, суспільством і державою через засоби масової інформації та телекомунікації, архіви, бібліотеки, музеї, фонди, банки даних, публічні виступи, художньо-виконавську діяльність тощо. Інформаційний ресурс має ряд особливостей, які відрізняють його від традиційних ресурсів, зокрема: • Інформація впливає на ефективність виробництва без фізичного збільшення традиційних ресурсів; • Інформація діє на суб'єктивний фактор виробництва - людину, його характер, особливості; • Інформація прискорює процес виробництва, за рахунок зменшення періодів виробництва та обертання. Таким чином, можна вести мову про те, що саме інформаційний ресурс здатен значно підвищити ефективність національної економіки, без будь-якого помітного збільшення обсягів використання інших ресурсів (праці, землі та капіталу). Інформаційний ресурс діє у рамках національного інформаційного простору україни, що становлять собою сукупність суб'єктів, відносин та продуктів інформаційної діяльності, які функціонують у рамках єдиного правового поля для задоволення інформаційних потреб особи, суспільства і держави засобами преси, телебачення, радіомовлення, книговидання та аудіовізуальної продукції на магнітних носіях, а також документних фондів бібліотек, архівів, музеїв. Матеріальною основою інформаційного потенціалу виступає виробництво та використання відповідного технічного забезпечення. Сучасний етап розвитку людства характеризується поступовою, але стійкою глобалізацією й інтернаціоналізацією, прискореними темпами розвитку всіх економічних процесів. Якщо промисловим технологіям знадобилося більше двох третин xx ст., щоб досягти нинішніх висот, то за останні 20 років інформаційні технології розвивалися прискореними темпами. За деякими оцінками, обсяг ринку інформаційних технологій і систем кожні п'ять років збільшується удвічі, при щорічному темпі у 10-12%. Це дає змогу створювати значну кількість нових робочих місць, збільшувати обсяги внутрішнього національного продукту. Інформаційні технології - це сукупність методів, виробничих процесів та програмно-технічних засобів, які забезпечують збір, зберігання, обробку, передачу й використання інформації, або, іншими словами, це підсилювачі інтелектуальних можливостей людей і машин, основа розвитку продуктивних сил. Причому всі ці дії спрямовано на зниження трудомісткості процесів використання інформаційних ресурсів, підвищення їхньої надійності та оперативності. За допомогою телекомунікацій та використання інформаційних технологій, які дають змогу практично миттєво підключатися до будь-яких електронних масивів даних, отримувати інформацію й використовувати її для аналізу, прогнозування, прийняття управлінських рішень у сфері бізнесу, комерції, маркетингу тощо. В останні десятиріччя відчувається величезний попит на інформацію, а значить, і на комунікації, що зумовлюється діловими зв'язками, обмінами, глобалізацією конкуренції тощо. Цей попит викликаний і підтримуваний значними змінами в самих інформаційних і комунікаційних технологіях, в основі яких лежать три основні сили: • Розширене використання комп'ютерної техніки; • Зниження ціни на передачу інформації; • Поєднання комп'ютерної техніки і телекомунікаційного обладнання. Швидкість зміни в інформаційних і комунікаційних технологіях, особливо в останні роки, значно зросла. Це спричинило появу нових товарів і послуг: стільникових телефонів, супутникового телебачення, інтернету з сервісом "світової павутини" (це територіально розподілена гіпертекстова система інтернет, є сервісом, призначеним для доступу до інформації, організованої за допомогою гіпертекстових зв'язків. Залежно від контексту і змісту інформація може подаватися у вигляді тексту, графіки, звуку, відео чи в будь-якій іншій формі) тощо. У 2006 р. У світі було зафіксовано майже 1 млрд. Користувачів інтернет (15,7% населення землі, зростання за п'ять років відбулося у 1,8 раза). Україна за цією статистикою мала 5,3 млн. Користувачів (11,4% населення країни, зростання за п'ять років становило 25,4 раза), знаходячись по частці користувачів у загальній чисельності населення європейських країн попереду молдови (10,6%), боснії (4,9) та албанії (2,4%). В європі найбільша частка інтернет-користувачів була зареєстрована серед насе¬лення ірландії (78%), норвегії (68%) та швейцарії (66%). Зміни також трансформують методи виробництва та дозволяють значно пришвидшити його процес. Інформаційні і комунікаційні технології, зумовлені розвитком наукових знань, в свою чергу, стають важливим елементом, що прискорює розвиток останніх. Сучасний етап розвитку національної економіки передбачає впровадження в усі організаційно-управлінські та виробничо-економічні процеси новітніх інформаційних технологій, сучасних машин, механізмів, знарядь праці, використання величезних обсягів інформації і, відповідно, наявність нових та широких знань. Це визначає інформацію та процеси роботи з нею як основний чинник отримання економічних переваг, Оскільки вже не потрібно доводити той факт, що країна, яка має високий рівень інформатизації більш самостійна у визначенні своїх свобод, стратегії й тактики розвитку, більш вільна у своїх діях на шляху інтеграції у світове господарство та утвердження свого позитивного іміджу на світовому ринку. Інформаційний потенціал слід розглядати у поєднанні з технічним потенціалом (потенціалом засобів праці) та технологічним потенціалом. Інформаційний потенціал в україні в останнє десятиліття зазнав суттєвих змін. Однією з кардинальних тенденцій сучасного розвитку світової економіки є зростання рівня пріоритетності інформаційних продуктів і послуг порівняно з суто матеріальним виробництвом. За прогнозами дослідників, у перспективі до 90% працездатного населення буде пов'язано з виробництвом і виробничо-технологічним використанням інфор¬маційних продуктів і послуг. 6. Виробничий потенціал Спроможність галузей господарства країни виробляти товари та послуги для населення та виробництва називають виробничим потенціалом. В україні провідною складовою економічного потенціалу є фізичний капітал та рівень розвитку основних виробничих фондів. Дія цих основних факторів з групи виробничих ресурсів економіки конкретизуються через використання основних фондів використання вільних виробничих потужностей, підвищення норм прибутку, запровадження енергозберігаючих технологій, посилення конкурентоспроможності своєї продукції, розвитку підприємництва, малого і середнього бізнесу, виробничої інфраструктури, інформатизації, виробництва, розвитку тнк, реструктуризації виробництва під впливом змін попиту, ефективності використання природних ресурсів. Стан основного капіталу в україні погіршується. Виробничі ресурси характеризує висока міра зносу, вивільнення виробничих потужностей, висока собівартість продукції, матеріало-, енергоємність, фондомісткість виробництва. На підприємствах україни фіксується гостра нестача кваліфікованих менеджерів середньої та вищої ланок. Виробництво в україні переважно низькотехнологічне, збиткове. Неподоланими залишаються такі негативні явища в економіці, як нецільове використання амортизаційного фонду, вимивання обігових коштів, високий рівень неплатежів, незбалансованість економічної системи, наявність диспропорцій в основних економічних балансах. Обсяг виробничих потужностей у промисловості складає близько 85% від обсягу 1990 р. Середній вік устаткування - 16-18 років і вдвічі перевищує відповідний показник у розвинутих країнах. Вибуття застарілих виробничих потужностей набуває обвального характеру, Що багаторазово перевищує введення нових. Спад виробництва у високотехнологічних галузях що орієнтувались переважно на держзамовлення, виявився набагато більшим середнього у промисловості. При цьому парадоксально, що темпи спаду зростали відповідно до підвищення технічного рівня галузі. Рівень цих виробництв скоротився більше ніж у 5 разів, що значно перевищує загальний масштаб економічного спаду. В цих умовах постало складне завдання суспільного розвитку - закладання під¬валин нової сучасної економіки. За умови, якщо цього не буде досягнуто, соціальних загострень, викликаних стихійним скороченням виробничого потенціалу галузей промисловості, викликаного вибуттям основних виробничих фондів, не уникнути. За часів становлення української держави наприкінці xx - на початку xxi ст. Рівень продуктивності праці в окремих галузях економіки знизився майже на 20%. На стільки ж підвищилась енергоємність виробництва. Україну на сучасному етапі розвитку характеризує технологічне відставання від розвинутих країн. Без належного переорієнтування економіки на розвиток високих технологій у виробництві існує значна загроза для країни опинитися на периферії світового розвитку серед країн, які характеризує глибока стагнація. Найбільшим виробничим потенціалом серед сфер-складових господарського комплексу в україні характеризується промисловість, що орієнтується як на внутрішній, так і на зовнішній ринки у промисловості створюється майже половина національного доходу країни. Вона характеризується складною, розвиненою галузевою структурою, представлена потужним паливно-енергетичним і металургійним комплексом, сучасним багатогалузевим машинобудуванням, хімічною і нафтохімічною промисловістю, ви¬робництвом будівельних матеріалів, легкою, харчовою галузями тощо. Міжгалузевий регіональний комплекс визначають як сформоване територіальне поєднання взаємопов'язаних галузей і виробництв в економічних районах, вузлах, центрах, завдяки якому може бути забезпечений максимальний господарський ефект при найменших витратах. Досягнення таких результатів можливе при найбільш раціональному підборі взаємопов'язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпеченні економічно ефективних пропорцій їх розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням загальнодержавних інтересів та відповідно до місцевих природних і економіко-географічних умов. Визначальним у виділенні міжгалузевих комплексів на регіональному рівні є відтворювальний підхід. Він поєднує цільову спрямованість і технологічну послідовність переробки сировинних матеріалів. Характерними для нього є відтворювана цілісність міжгалузевих комплексів на всіх стадіях (виробництво, розподіл, обмін, споживання) та об'єднання підприємств і організацій виробничої та невиробничої сфер господарства. Найбільш розвиненими міжгалузевими комплексами україни є - паливно-енергетичний, машинобудівний, металургійний, хімічний, агропромисловий. Галузева структура економіки україни є вкрай недосконалою. Найбільш розвиненими в країні є види економічної діяльності, які належать до первинного та вторинного секторів економіки. Дуже важливо найближчим часом наростити виробництво продукції машинобудівного, хімічного, агропромислового міжгалузевих комплексів. Паливно-енергетичний комплекс україни розвивається в умовах різкого дефіциту видобутку власного палива - на початок xxi століття паливні ресурси країни забезпечують лише 30-40% її потреб. Отже, поста¬чання нафти і природного газу з інших країн відіграє визначну роль для економіки україни. Напружений паливно-енергетичний баланс вимагає якісних змін у споживанні енергії і палива. Особливо важливим є зменшення витрат палива й енергії на виробництво продукції; підвищення якості палива, яке споживається; підвищення питомої ваги споживання енергії, яка отримується в процесі використання нетрадиційних джерел енергії (геотермальної, сонячної, вітрової та ін.). Особливо значним виробництвом палива та енергії в україні виділяються донецький, придніпровський, карпатський економічні райони. Виняткове значення машинобудування пов'язане із забезпеченням ним знаряддями праці усіх ланок виробництва. Загалом машинобудування розміщене досить рівномірно по території україни. На цьому фоні особливо виділяються вісім великих машинобудівних міст: харків, київ, дніпропетровськ, запоріжжя, одеса, львів, донецьк, луганськ. Використання різноманітної сировини територіально майже не обмежує хімічну промисловість. Вона характеризується значно більшою свободою розміщення підприємств, ніж інші галузі, маючи можливості маневрувати у виборі ефективного виду сировини для певного виробництва. Агропромисловий комплекс україни покликаний забезпечити продовольчу безпеку країни та має значне експортне значення. Втім, унікальний агроресурсний потенціал країни - найродючіші ґрунти світу, сприятливі для розвитку сільського господарства кліматичні умови, рівнинний рельєф та ін. - використовується не повною мірою. В україні сформувалося три інтегральні агропромислові зони - поліська, лісостепова і степова. В межах поліської агропромислової зони виробляють понад 90% виробництва льону-довгунця, понад 40% картоплі, 20-25% молока і м'яса в україні. Тут в основному розвиваються молокопереробні, м'ясопереробні, плодоовочево-консервні, картопляно-спиртові, льонопереробні спеціалізовані комплекси. У лісостеповій агропромисловій зоні виробляють майже 70% цукрових буряків, 39% зерна, 46% картоплі. Це найбільш інтенсивна сільськогосподарська зона - на одиницю площі ріллі припадає найбільший обсяг виробництва сільськогосподарської продукції. На основі зональної спеціалізації сільського господарства функціонують цукробурякові, плодоовочево-консервні, зернові, картопляно-спиртові, молочно- і м'ясопереробні комплекси. Степова агропромислова зона характеризується найбільшою розораністю земель, із яких понад 90% становлять чорноземи. Степ дає близько 48% виробництва зерна, 100% рису, 81% соняшнику, 96% винограду. Тут найбільше значення мають плодоовочево-консервні, олійно-жирові, виноградарсько-переробні, ефіроолійні, молоко- і м'ясопереробні комплекси. На територіях, прилеглих до великих міст та міських агломерацій, сформувалися приміські агропромислові зони. В їх межах агровиробництво зорієнтоване на задоволення потреб міста в малотранспортабельній продукції щоденного вжитку (молоко, овочі, яйця, птиця тощо). Україна є значним виробником сільськогосподарської продукції. Розбудова розвиненого за світовим стандартами, конкурентоспроможного сільського господарства залишається одним з найважливіших завдань україни. На відміну від промислового виробництва на початку xxi століття не вдалося досягнути нарощування частки продукції сільського господарства у загальній структурі господарства. Потенційно основна причина відставання у розвитку одного з провідних видів економічної діяльності пов'язана з незавершеністю реформи на селі - насамперед відсутністю розвиненого ринку землі. В основі розвитку регіону, ефективності виробничої діяльності лежить стан виробничої інфраструктури в його межах; її розвиток є одним з головних індикаторів господарського розвитку регіону. Без значних інвестицій та постійної уваги державних структур виробнича інфраструктура стає гальмом суспільного росту території. Тому вона є провідним аспектом регіональної політики держави. Під виробничою інфраструктурою слід розуміти сукупність галузей, тобто організаційно відокремлених об'єктів, які забезпечують нормальний хід суспільного виробництва через надання послуг з обміну результатами діяльності між підприємствами матеріального виробництва. Зокрема, до інфраструктури належать підприємства і організації електро-, тепло- і газопостачання, транспортні різних видів, матеріально-технічного постачання і збуту продукції, інформаційного та ділового обслуговування тощо. Ефективний розвиток господарського комплексу регіону можливий тоді, коли високому рівню концентрації і спеціалізації основного виробництва відповідає такий самий рівень концентрації і спеціалізації підрозділів, які забезпечують загальні умови господарської діяльності. Особливе місце у складі виробничої інфраструктури займає енергетична інфраструктура. Вона є невід'ємною частиною господарського комплексу територій усіх таксономічних рангів і включає в себе комплекс об'єктів і споруд електро-, тепло-, газопостачання, а також підприємства і організації, що виконують сукупність робіт енергоінфраструктурного профілю: проектні, будівельні, монтажні та ін. 7. Зовнішньоекономічний потенціал. Територіальний поділ праці – об’єктивний процес виробничої спеціалізації економічних районів чи країн і посилення міжрайонної або міждержавної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. Просторовий суспільний поділ праці взагалі зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їх географічним положенням. Розрізняють дві форми територіального поділу праці: міжрайонний - у межах однієї країни і міжнародний - між країнами. Відповідно до чинних законів міжнародного ринку країни спеціалізуються на тому виробництві, національні вартості продукту якого нижчі за інтернаціональні. Відтак під міжнародним поділом праці розуміють процес взаємообумовленої спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів для продажу на світовому ринку, що сприяє створенню системи багатосторонніх зв'язків між країнами. У міжнаціональному поділі праці існують певні суперечності. Це, насамперед, надмірна спеціалізація країни на виробництві кількох видів продукції, оскільки це ставить її господарство у залежність від коливань кон'юнктури світового ринку, а також збіднює його галузеву структуру. Окремі держави обирають галузі спеціалізації, які вони вважають вигідними. Справді, деякі галузі, що використовують дешеву природну сировину, дають країні значні прибутки, хоча часто засновані на важкій фізичній праці й слабо пов'язані з іншими галузями економіки. Інша справа галузі обробної промисловості, в т.ч. Машинобудування. Вони тісно переплітаються з іншими галузями економіки країни, оскільки ґрунтуються на розвиненому господарстві і є потужним фактором розвитку всього господарства. Поступове входження україни у світовий економічний простір виявляється в розширенні її економічних, політичних, торгових, фінансово-кредитних, господарських і технологічних зв'язків з іншими країнами світу. За їх допомогою господарство україни становить єдину господарську систему, яка розвивається на основі суспільного поділу праці. Займаючи територію менше 1 % земної кулі, україна має 5 % природних ресурсів світу. Зокрема, її запаси марганцю становлять 80 % його запасів у європі. Проте вона не може повністю задовольнити свої потреби за рахунок власних ресурсів. Україна й надалі імпортуватиме нафту та горючий газ, ліс і лісоматеріали, бавовну, деякі кольорові метали, вовну та іншу продукцію. У системі міжнародного поділу праці україна спеціалізується на виробництві машин (літаки, судна, ракетно-космічна техніка, танкобудування), продукції чорної металургії (залізна й марганцева руди, прокат), продукції апк, особливо харчової (цукор, борошно, олія, м'ясо, молоко, овочеві консерви, кондитерські вироби), виробництві хімікатів, цементу. Україна має висококваліфікований науково-технічний і технологічний потенціали в літакобудуванні. Серед семи розвинених країн світу вона має повний цикл проектування й виробництва літаків. За останні роки випущено три принципово нові моделі літаків - «ан-70», «ан-140» та «ан-32», що вважаються перспективними моделями xxi ст. Великі можливості для виходу на міжнародний економічний простір має вітчизняна ракетно-космічна галузь. Вже нині реалізуються міжнародні програми ракетно-космічного комплексу морського базування «морський старт» і «глобалстар», де застосовуватимуться українські ракети-носії «дніпро», «зеніт» і «циклон». Здійснюється низка інших міжнародних проектів. Дев'ять суднобудівних заводів україни спроможні виконувати замовлення на будівництво сучасних суден (транспортних, рибопромислових), суден технічного флоту, військових кораблів, а також забезпечити весь комплекс послуг з їх ремонту. Реалізуються проекти розвитку танкобудування. Україна входить до п'ятірки країн світу із замкненим циклом виробництва цієї складної і високотехнологічної продукції. За своїми технічними характеристиками українські танки не лише не поступаються передовим світовим аналогам, а й за багатьма параметрами перевищують їх. Високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва є і в інших галузях машинобудування, зокрема, в приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування та важкому машинобудуванні, в окремих галузях чорної та кольорової металургії. Значними є потенційні можливості україни у виході на світовий ринок з продукцією апк, зокрема на ринок зерна, цукру, олії. Зовнішньоекономічна політика україни щодо експорту зерна має враховувати шалену конкуренцію на світовому ринку зерна і можливий у зв'язку з цим усілякий опір з боку інших країн-експортерів цієї продукції. Це пов'язано з обмеженою місткістю світового ринку продовольчого й фуражного зерна - близько 185 млн. Т. Із загального обсягу експор¬ту пшениці 75% припадає на аргентину, австралію, канаду і сша та країни єс, у т.ч. На францію, а на сша - 64% всього експорту зерна кукурудзи. Серйозними конкурентами україни на ринку зерна з постсоціалістичних країн є угорщина, казахстан, польща. Незважаючи на спад виробництва сільськогосподарської продукції, у т.ч. Й зерна, україна вже нині вступила в конкурентну боротьбу за її збут на світовому ринку. З урахуванням нинішньої економічної ситуації правомірно ставити завдання щодо експорту 8-10 млн. Т зерна і домагатись такої квоти в разі вступу до світової організації торгівлі (сот). Основними імпортерами зерна нині є 20 держав світу. Найбільш вірогідними партнерами україни на ринку зерна будуть грузія, азербайджан, узбекистан, туркменистан, з якими варто укладати довготермінові угоди. Не виключається також налагодження цього ринку з іншими країнами, передусім африки. 2.8. Екологічний потенціал На порозі нового тисячоліття в україні, як і в усьому світі, проблеми охорони природи були такими ж важливими, як і у xx ст. Природа з частими повенями, надзвичайної сили цунамі, посухами, закликала людей не забувати про неї, не послаблювати уваги й ретельної праці з метою її збереження й захисту. Але індустріальний розвиток та зростаюча урбанізація мали й свій зворотній бік: надмірний наступ на природу, нераціональне використання, часто й виснаження природних ресурсів задля потреб людини та виробництва. Наслідками інтенсивної виробничої діяльності людини стають глобальне потепління клімату, зміни фону радіоактивності, танення льодовиків, зміни співвідношення суші та водоймищ в окремих регіонах планети, зникнення цілого ряду рідкісних видів рос¬лин і тварин. Екологічну кризу можна подолати, тільки сприймаючи її як питання існування життя на землі, питання існування людської цивілізації. За даними оон, на початку 90-х років xx ст. В атмосферу щорічно викидалося 150 млн. Т двоокису сірки, 50 млн. Т окису азоту, 300 млн. Т двоокису вуглецю, 700 тис. Т фреонів, 100 тис. Т ртуті, 500 тис. Т свинцю тощо. Екологічна ситуація в україні є складною. Три основні чинники впли¬нули на екологічну ситуацію: аварія на чорнобильській аес (26 квітня 1986 р.), невміла меліорація земель, розвиток добувної і перероблюючої промисловості при застарілих технологіях і, пов'язана з цим, надмірна урбанізація багатьох районів (донбас, придніпров'я). Чорнобильська аварія призвела до радіаційного забруднення майже всієї території україни. Унаслідок того, що вся радіоактивна хмара пішла на захід, особливо сильнозабрудненим стало майже все українське полісся - зона стародавнього заселення, господарського освоєння, специфічної матеріальної і духовної культури. Якщо враховувати, що в попередній період тут була здійснена надмірна осушна меліорація, то, зрозуміло, полісся майже до шацьких озер перетворилося на регіон з надзвичайно несприятливою екологічною обстановкою. На всій території україни залежно від ступеня забрудненості повітря, води і землі можна виділити наступні території: екологічного лиха, надзвичайно забруднені, дуже забруднені, забруднені, помірно забруднені і умовно чисті. Умовно чистих територій залишилося дуже мало. До них належать майже весь північний макросхил українських карпат, шацьке поозір'я, південна волинь на межі рівненщини і тернопільщини, придніпров'я на межі черкаської і полтавської областей, північ сумщини і чернігівщини, центральне поділля і деякі ареали в гірському криму, всього приблизно 50 тис. Км2, тобто 8,3% площі україни. Помірно забруднені території заходу україни (без полісся) і майже весь північний схід держави, де забруднені і дуже забруднені території украплюються в зони дії великих і середніх міст. Помірно забрудне¬ні території складають майже 150 тис. Км2, тобто приблизно 24% площі україни. Таким чином, умовно чисті і помірно забруднені ареали скла¬дають разом трохи менше третини території країни. Решта двох третини це території забруднені, дуже забруднені, надзвичайно забруднені і зони екологічного лиха. Дуже забруднені (117 тис. Км2) і надзвичайно забруднені (61 тис. Км2) території займають також майже третину площі країни (29,5 %). Виділяються чотири великі ареали цього забруднення: полісся, середнє придніпров'я, донбас і південь (окрім південного заходу одещини і запорізького донецького приазов'я), а також декілька середніх: пн. Буковина (без гірської частини), південно-східне поділля, південна київщина і черкащина, центральна полтава. До малих ареалів цього ступеня забруднення відносяться багато центрів гірничодобувної промисловості по всій україні. Нарешті, до території екологічного лиха і екологічної катастрофи, яка складає 7,4 тис. Км2 (більш за один відсоток площі україни), належать, окрім вже названої тридцятикілометрової зони чорнобильської аес, також причорноморські райони інтенсивного зрошування. У останніх забрудненість вод перевищує нормативну в 5,45, а грунтів в 10 і більше разів. Це райони півдня херсонської області і найбільш північної смуги криму. Найбільші забруднювачі навколишнього середовища - об'єкти енергетики, в першу чергу тес і гес. Споживаючи велику кількість нафтопродуктів, газу і вугілля, вони викидають в атмосферу мільйони кубічних метрів шкідливих газів аерозолів і сажі, займають сотні гектарів землі шлаком і золою. Іншим джерелом забруднення природи україни є транспорт - автомобільний (2056 тис. Т шкідливих речовин у 2005 р.), повітряний, водний, залізничний (95,5 тис. Т). У всіх великих містах україни частина забруднення повітря від автотранспорту в останній час складає 70-90% загального рівня забруднення. Шкідливими компонентами навколишнього середовища є також об'єкти, що генерують могутні фізичні поля - електромагнітні, радіаційні, шумові ультразвукові і інфразвукові, теплові, вібраційні (великі радіостанції, теплоцентралі, рлс, трансформаторні підстанції, леп, ретрансляційні станції, спеціальні фізичні лабораторії і установки, кібернетичні центри, аес). 4.3. Конкурентоспроможність національної економіки та напрямки реалізації економічного потенціалу україни За попередні роки україна уклала угоди щодо фінансового та кредитного співробітництва з такими провідними країнами світу, як німеччина, франція, італія, іспанія, сша, японія та швейцарія. За цей період було оформлено кредитів на суму понад $ 2,5 млрд. І фактично освоєно позичальниками майже 2,2 млрд. Основними напрямами, за якими спрямовувались ці кредити, стали агропромисловий комплекс, охорона здоров'я і медична промисловість, металургія, транспорт, легка промисловість, енергетика, машинобудування, хімічна промисловість. У сучасних умовах зовнішньоекономічні зв'язки стають могутнім засобом прискорення науково-технічного розвитку та інтенсифікації економіки, оскільки оволодівати найновішими досягненнями науки й техніки без інтенсивного обміну результатами наукових досліджень, різноманітними товарами й послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати час і темпи розвитку. Формування і розвиток ринкової економіки в україні диктують необхідність встановити більш тісні взаємовигідні зв'язки з іншими державами, активно включатися в процеси міжнародної економічної інтеграції. Сьогодні україна ще слабо інтегрована у світогосподарські структури, і таке становище треба докорінно змінити, щоб зайняти гідне місце у світовому економічному просторі серед розвинених країн, знайти свій на¬прям ефективної інтеграції, який би якнайкраще відповідав національним інтересам і враховував наявні ресурси, економічно-географічне положення і потенційні можливості. Економічні зв'язки між країнами здійснюються переважно завдяки торгівлі й інвестиційній діяльності. Зовнішня торгівля та прямі іноземні інвестиції позитивно впливають на економічне зростання, що, в свою чергу, сприяє поліпшенню якості товарів і збільшенню експорту. Вихід україни на світові ринки як рівноправного партнера є можливим лише за умови її вступу у світову організацію торгівлі, але для цього вона повинна зробити певні кроки, спрямовані на поступову реалізацію вимог цієї організації, дотримання кодексів і конвенцій, які мають визначати національні правила та норми регулювання зовнішньоекономічної діяльності, зокрема торгівлі. Аналіз зовнішньої торгівлі україни за групами товарів показав, що основну позицію займали чорні метали, водночас знизилася частка продажу високотехнологічних товарів - машин, устаткування, транспортних засобів. Така орієнтованість експорту на продукцію з низьким ступенем обробки ставить україну в залежність від коливань попиту на ринках країн-імпортерів, від їхніх тарифних і нетарифних заходів щодо україн¬ського експорту. Зовнішня торгівля україни зорієнтована переважно на країни снд в імпорті та інші країни світу - в експорті, причому основна частка торгівлі україни припадає на рф і становить близько 25% експорту і 45% загального імпорту товарів. Така орієнтація значно зменшує конкурентні можливості економіки україни й погіршує її загальну інтеграційну позицію. Тенденції торгівлі єс з країнами снд різко відрізняються від становища у торгівлі з країнами центральної та східної європи. Торговельні відносини між ними спочатку будувалися на підставі угоди 1989 р. Про торгівлю і співробітництво між єес і срср. Тепер на зміну їй прийшли індивідуальні угоди про партнерство і співпрацю, які єс уклав з україною, росією, білоруссю, молдовою, казахстаном, вірменією, азербайджаном і грузією. Угоди регулюють широке коло політичних, економічних і торговельних відносин між сторонами. У сфері торгівлі вони будуються на принципах взаємного надання непреференційного (непільгового) режиму найбільшого сприяння. Угоди покликані стимулювати торгівлю, інвестиції та політичні взаємозв'язки, що створить необхідні передумови для розгляду можливості укладання найближчим часом ряду угод про вільну торгівлю. Перші кроки в цьому напрямі уже зроблені: в березні 2003 р. Між єс і україною укладено угоду про доступ товарів і послуг на ринки країн єс. Розвиток відносин з єс варто розглядати як один із стратегічних пріоритетів зовнішньоекономічної політики україни. Сьогодні україна має мало спільних економічних інтересів з країнами єс, що зумовлено різницею в рівнях їх розвитку, в інституційних структурах тощо. Вступ україни до єс підвищить її міжнародний авторитет, політичну, соціальну й макроекономічну стабільність. Членство в єс дасть змогу ефективніше використовувати переваги міжнародної кооперації та спеціалізації. Це, а також доступ до капіталу і новітніх технологій сприятимуть зростанню в україні обсягів торгівлі. З огляду на значну місткість європейського ринку, високу платоспроможність населення тощо він є для україни дуже перспективним. Загальна тривала економічна криза в україні негативно впливає і на стан зовнішньої торгівлі. Нинішній обсяг експорту не відповідає можливостям вітчизняних товаровиробників і не забезпечує потреб держави у валютних надходженнях, необхідних для стабілізації економіки, зниження рівня інфляції та бюджетних витрат. За даними державного комітету статистики україни, експорт товарів і послуг у 2005 - 2006 р. Становив близько $ 34228,4 млн., що на 5% більше, ніж у 2004 р., а імпорт в україну - приблизно $ 36136,3 млн. - на 25% більше, ніж у 2004 р. Росія залишається найбільшим торговим партнером, експорт у цю країну становив $ 7490 млн., а імпорт удвічі більше ($ 12842,5 млн.). Мільярдний рубіж україна подолала і в торгівлі з німеччиною — експорт у 2005 р. Становив $ 1285 млн. Та польщею - 1010,4 млрд. Є перспективи збільшення обсягів експорту після підписання низки угод з країнами близького сходу і китаєм. Крім того, дуже неефективною є структура експорту - понад 70% його становлять сировина, матеріали, товари народного споживання. Вивозяться також гостродефіцитні ресурси і продаються на світовому ринку майже за демпінговими цінами. Навіть з країнами близького зарубіжжя україна має від'ємне сальдо балансу на продукцію виробничо-технічного призначення. Від'ємне сальдо в торгівлі з цими країнами зберігається по енергоносіях, прокату кольорових металів, целюлозі, деревині, каучуку, акумуляторах тощо. У світовий економічний простір україна інтегрується в ролі сировинного придатка. Адже впродовж останніх років експорт продукції машинобудування у загальному балансі становив 10-20%, а рівень експорту такої самої готової продукції у світі - понад 50%. Зовнішньоекономічна діяльність україни, зрозуміло, потребує докорінної перебудови. Насамперед необхідно обмежити обсяг експорту сировини, підвищити в ньому частку продукції обробних галузей, а також удосконалити структуру імпорту. У товарній структурі вивозу переважають вироби чорної металургії, залізна руда і кокс, продукти харчової промисловості. Промисловий потенціал україни достатній для надходження валюти, необхідної для сплати державного зовнішнього боргу, закупівлі найнеобхіднішого імпорту та оплати інших загальнодержавних потреб. Реалізація цього потенціалу можлива за відповідної пропускної здатності транспортної інфраструктури, сприятливої соціально-політичної і правової ситуації та здатності зовнішньоторгових організацій, інших виконавчих структур до реалізації продукції. Експортно-імпортні операції здійснюються як на валютній основі, так і у формі клірингу - системи безготівкових розрахунків, які ґрунтуються на заліку взаємних вимог і зобов'язань і здійснюються через банки або спеціальні розрахункові палати (перша створена в лондоні в 1775 р.). Використовуються також бартерні операції, тобто операції безпосереднього обміну товарами. Найбільш поширеним був бартер в україні в 1992 р. (майже 50% загального товарообігу). Однак за такого товарообміну україна втрачала великі кошти через нееквівалентний вартісний обмін продовольчих товарів (зерна, цукру, олії) на паливно-мастильні матеріали. Основним напрямком зовнішньоекономічної діяльності україни є розвиток і поглиблення торгово-економічного співробітництва з державами снд, країнами східної європи, розвиненими країнами світу, особливо з тими, що мають численну українську діаспору. Зовнішньоторгові організації та інші виконавчі структури україни повинні не тільки реалізовувати продукцію на традиційних ринках, а й виходити на нові перспективні регіони (азію, африку, латинську америку та австралію). Нині спостерігається певна диверсифікація зовнішньоекономічних зв'язків з акцентом на країни далекого зарубіжжя. Проте зростання експорту у країни далекого зарубіжжя не завжди свідчить про зміцнення позицій на західних ринках продовольства. Це пояснюється тим, що у країнах колишнього срср обсяг вивезення продукції скорочувався швидкими темпами, а по деяких видах зростав повільніше, ніж загальний експорт. В експорті україни у країни далекого зарубіжжя переважають сировина і продукти первинної переробки, тоді як країни снд і балтії закуповують ширший асортимент харчових продуктів, у т.ч. Поглибленої пе¬реробки (консерви, ковбаси, борошно, крупи), обсяги вивезення яких до близького зарубіжжя сягають 99% від загального українського експорту. Нині товарний експорт та імпорт україни характеризуються яскраво вираженою асиметрією у бік російської федерації. Це означає збереження монопольної залежності від російських ринків збуту, особливо від джерел постачання імпортних товарів, серед яких домінують енергоносії. В останні роки простежується негативна тенденція до витіснення україни з окремих ринків, насамперед у країнах снд, де вона посідала ще недавно помітне місце (ринки цукру, м'ясних, молочних продуктів тощо). Україна - ще молодий суб'єкт зовнішньої торгівлі із зарубіжними країна¬ми, оскільки у складі колишнього срср вона мала обмежені можливості для укладання зовнішньоторговельних контрактів та здійснення експортно-імпортних операцій. Через це в державі не було відповідної інфраструктури. За час своєї незалежності україна змогла налагодити зовнішньоторговельні стосунки більш як із 180 країнами світу і створити свої торговельно-економічні місії у 34 державах європейського, азіатського, африканського та американського континентів. У країни далекого зарубіжжя ми поставляємо залізну і марганцеву руди, чорні метали, устаткування для гірничо-шахтних, будівельних, електротехнічних підприємств, засоби автоматизації, автомобілі, прокатні стани, судна, силові трансформатори, магістральні тепловози, одяг та багато іншої продукції. В україну з різних країн світу надходять промислове устаткування, медичне обладнання, різні прилади, хімічні товари, джут, цитрусові, продукція легкої промисловості. Проте для таких товарів, як напої, тютюнові вироби, радіотовари, жувальна гумка і деякі інші, необхідно створювати економічні бар'єри для того, щоб зменшити дефіцит платіжного балансу і підвищити попит на аналогічну вітчизняну продукцію. Найтісніші економічні зв'язки підтримує україна з країнами східної європи, зокрема з угорщиною та польщею. У структурі вивозу в ці країни переважає продукція галузей важкої індустрії: руда, чорні метали, устаткування для гірничо-добувної та металургійної промисловості, тепловози, бульдозери, трансформатори, сільськогосподарські машини тощо. Тривалий час експортується донецьке вугілля (щорічні поставки 3-5 млн. Т), що визначається попитом на нього як у колишніх країнах рев, так і в ряді інших держав (італії, франції, єгипті). Об'єктивною причиною попиту на це вугілля на європейському, північно-африканському та близькосхідному ринках є недостатня кількість на землі антрацитового палива, яке має високу калорійність, а головне - не димить. Залізну руду україна вивозить до польщі, чехії, словаччини, угорщини, румунії, болгарії та ін.; самородну сірку - в чехію, словаччину, фрн, угорщину, румунію. З країн східної європи україна імпортує машини, верстати, комплексне промислове устаткування для хімічної, меблевої і харчової промисловості, прилади, продукцію хімічної промисловості, рухомий залізничний склад, судна, автомашини, побутові електроприлади, медикаменти тощо. Україна бере участь також в економічному співробітництві з промислово розвиненими країнами світу. Понад 20 країн (австрія, голландія, італія, норвегія, франція, фінляндія, фрн, швейцарія, швеція, сша, канада, великобританія, японія та ін.) Отримують з україни промислову продукцію і промислову сировину: залізну і марганцеву руди, кокс, чавун, прокат чорних металів, графіт, металургійне та гірничо-шахтне устаткування, штучні алмази, велосипеди, металообробні верстати, прилади, автонавантажувачі, а також одяг, олійне насіння, олію тощо. До великобританії з україни надходять прокат чорних металів, чавун, руди, феросплави, олійне насіння, одяг, продукти неорганічної хімії, а україні великобританія постачає різні машини, нафтопродукти, парфуми і продукцію косметики, фармацевтичні вироби. До фрн україна експортує одяг, чорні метали, мідь і вироби з неї, алюміній, котли тощо, а звідти імпортує різні машини та промислове устаткування, прокат чорних металів, хімічну продукцію. До франції з україни вивозиться одяг, олійне насіння, руди, органічні хімічні сполуки, білкові речовини, а з франції в україну - авіаційні та космічні апарати, автобусні двигуни, котли, обладнання та механічні прилади, фармацевтична продукція. На французьких суднобудівних під¬приємствах виконуються замовлення чорноморського пароплавства. Українські машинобудівники виготовили для сша унікальний трансформатор на 500 тис. Кіловольтампер, для фінляндії - комплект устаткування для атомної електростанції. Значно зменшився експорт металобрухту з україни в сша. Це пов'язано з широким вжиттям антидемпінгових засобів щодо експорту такої продукції з україни. У розвитку зовнішньоторговельних стосунків україни і сша помітне місце зайняли переговори державної авіакомпанії «авіалінії україни» з транснаціональним консорціумом «аirbus industrie», а також американським концерном «воеіng» про придбання американських літаків. Компанія «аirbus industrie» пропонувала поставку літаків типу а-310, а-319, а-340 на вигідних фінансових умовах. «воеіng» готовий поставити лі¬таки в-767, в-737. Подальшій активізації зовнішньої торгівлі україни і сша сприяє діяльність постійно діючої урядової комісії. З китаєм україна підписала низку міжнародних угод про співробітництво в галузі металургії, енергетики, освоєння космічного простору. Ще багато років наша космічна продукція буде конкурентоспроможною на китайському ринку. Торговельний обіг між україною і китаєм у перспективі може становити $ 2-3 млрд. Україна бере участь в економічному співробітництві також з країнами, що розвиваються. У наданих за часів срср цим країнам кредитах на пільгових умовах з відшкодуванням протягом 10-12 років частка україни становила майже $ 18 млрд. Традиційні товари експорту країн, що розвиваються, бавовна, джут, вовна, арахіс, рис, оливкова олія, натуральний каучук, какао-боби, кава, цитрусові, тютюн та ін. Україна вивозить до цих країн машини та промислове устаткування. Так, вантажні автомобілі кременчуцького заводу поставляються до індії, латинської америки, близького сходу; помпи із сумського заводу - до індії, пакистану, сирії; машини, устаткування, прилади для африканських, азіатських і латиноамериканських країн виготовляють з урахуванням їх роботи в умовах тропічного клімату. Підписано угоду про постачання нафти і газу з ірану в україну. З цією метою створено українсько-ірансько-азербайджанську компанію, яка у майбутньому має збудувати систему трубопроводів через росію в україну (по 45% - внески україни та ірану і 10% - азербайджану). Угода розрахована на 15 років, україна поставлятиме до ірану машини і обладнання для гірничо-видобувної та металургійної промисловості, братиме участь у реконструкції металургійних підприємств, доріг та морських портів. Підписана угода між україною і тунісом про співробітництво в галузі іригації, за якою на туніських іригаційних спорудах працюватимуть українські фахівці. Туніс постачатиме україні фосфорити. Право на здійснення зовнішньоекономічних операцій надано підприємствам і організаціям усіх форм власності, що сприяло підвищенню активності у зовнішньоекономічній сфері. Зареєстровано більш як 30 тис. Учасників зовнішньоекономічних зв'язків. В економічних зв'язках україни із зарубіжними країнами використовується науково-технічне співробітництво (торгівля патентами, ліцензіями, технічним досвідом «ноу-хау» тощо), яке сприяє прискоренню темпів економічного розвитку, втіленню у практику найновіших технічних досягнень, раціональному використанню природних ресурсів, автоматизації і механізації технологічних процесів, скороченню строків будівництва сучасних підприємств, підвищенню ефективності капіталовкладень, розширенню сфери міжнародних відносин. Науково-технічне співробітництво здійснюється у формах: • матеріальній, тобто через обмін продукцією, насамперед наукомісткою, створеною за найновішими технологіями; • нематеріальній - у вигляді креслень, формул, обміну інформацією, літературою та ін.; • послуг фахівців і технічного персоналу в галузі менеджменту, маркетингу, контролю за якістю. Науково-технічне кооперування між фірмами здійснюється у формі консалтингу (технічного консультування та експертизи проектів), лізингу (оренди промислового і науково-дослідного устаткування). У зовнішньоекономічних зв'язках україни використовується і така форма економічного співробітництва, як кредити. В сучасних умовах нестабільності економічного розвитку україна зацікавлена в надходженні іноземних інвестицій в українську економіку. На перспективу україна зможе надавати цільові кредити в національній валюті зарубіжним державам, підприємствам та іншим споживачам під закупівлю вітчизняної продукції машинобудування. Таке кредитування іноземних споживачів сприятиме зовнішньому конвертуванню української грошової одиниці. Створення спільних підприємств - одна з форм економічного співробітництва україни із зарубіжними державами. Ці підприємства діють самостійно, наділені широкими правами для здійснення експортних та імпортних операцій. Спільні підприємства погоджують ціни на спіль¬но вироблену продукцію і укладають відповідні контракти, їх прибуток розподіляється між учасниками пропорційно вкладу в статутний фонд. На території україни діє понад 2,5 тис. Спільних підприємств. За участю фірм сша створено 120, німеччини - 40, австрії - 22. Найбільше таких підприємств у місті києві (204) та одеській області (143). Перспективним напрямком розширення зовнішньоекономічних зв'яз¬ків є створення спеціальних зон «вільного підприємництва» на території україни (в районі одеси, на закарпатті та в деяких інших місцях). Такі зони в україні з часом сприятимуть прискоренню розвитку її економіки на основі створення умов для залучення іноземного капіталу. У сучасних умовах україна має розвивати нову державну стратегію, створювати нову модель торговельно-економічних відносин, в основі яких лежить єдність виробництва, експорту та імпорту в процесі обігу капіталу, розширеного відтворення. Істотну роль має відіграти гнучка система протекціоністських заходів, які б дали змогу вітчизняним підприємствам-експортерам почуватися більш впевнено і захищено. Важливий вектор зовнішньої політики україни пролягає через розвиток співпраці з державами снд, балтії і західної європи. Нові можли¬вості відкриває перед нашою державою статус непостійного члена ради безпеки оон. Україна утвердила себе повноправним суб'єктом європейського та світового співтовариства, здобула міжнародні гарантії безпеки, уклала договори про дружбу і співробітництво з усіма сусідніми країнами, стала важливим фактором стабільності на європейському континенті. Вона показала світові приклад ядерного роззброєння, добровільно відмовилася від третього у світі за потужністю ядерного арсеналу. Свою стабільність, передбачуваність і прагнення розвивати добросусідські відносини укра¬їна засвідчила, уклавши угоду про партнерство і співробітництво з європейським союзом, договір про дружбу, співробітництво і партнерство з російською федерацією, хартію про особливе партнерство з нато та інші, не менш важливі міжнародні договори й угоди. Лекція 5 Інституційні чинники розвитку національної економіки 1. Поняття та сутність інститутів та інституційного середовища 2. Динаміка зміни інститутів у трансформаційній економіці 3. Аналіз ключових сегменгів інституційного середовища національної економіки 5.1. Поняття та сутність інститутів та інституційного середовища Проблеми, з якими зіткнулась україна та інші пост патерналістські країни щодо розбудови національних економік, з усією очевидністю виявили визначальну роль інституційних факторів в економічній сфері та підтвердили такий умовивід. Для створення ефективної ринкової економіки винятково необхідним є відповідний набір інститутів. Означений комплекс інститутів є найважливішим чинником економічного розвитку, оскільки визначає можливості і обмеження суб'єктів економічної діяльності. Підтверджує такий факт наступний висновок американських економістів б. Де лонга та л. Самерса: головні проблеми, які нас очікують у майбутньому будуть більш за все пов'язані не з мікро -, а з макрорівнем, а саме, як повинен діяти уряд, щоб забезпечити ефективне використання прав власності, інституційного середовища та «правил гри», які є фундаментом ринкової економіки11. Категорія інститутів є базовою для національної економіки, оскільки згідно сучасного нєоінституціонального підходу, по - перше, соціальні інститути мають ключове значення в економічних процесах і, по-друге, їх можна під дати аналізу за допомогою стандартного інструментарію неокласиків. Подібне ставлення до ролі інститутів дозволило подолати певну наукову кризу традиційного мейнстріму та відновити емпіричні та теоретичні дослідження в таких сферах як: порівняння і трансформація економічних систем, організація та економіка праці, створення та аналіз організаційних структур, трансакційно - витратна логіка підприємницької діяльності. Зміна аналітичного підходу неокласиків не обумовила серйозного конфлікту з цією теорією, а швидше надала принципову можливість нового аналізу моделей в економічній науці, що були до тих пір занадто заабстрагованими та нездатними до ефективного дослідження щоденних теоретичних і практичних проблем. Традиційний науковий аналіз визнавав функціонування інститутів: державних, політичних, монетарних та інших, але їхній вплив на господарське життя вважався мінімальним або найчастіше - ігнорувався. На противагу - інституціоналісти впевнені, що інститути є важливою економічною реальністю, впливають на стимули та поведінку підприємств і домогосподарств і є легітимними об'єктами економічної діяльності. Визначення сутності категорії інститутів дещо різняться. Так, е. Фуруботн та р. Ріхтер розуміють під інститутами систему норм, що детально «прописує» дії економічних агентів за ___________________________ 11 de long b., summers l. The new economy: backqrovnq, historical perspective, qvestions and speculations // federal reserve bank of kansas city. Economic re¬view. Founth qvarter. - 2001. - p. 30. Допомогою таких складових як формальні і неформальні обмеження та можливості Застосування санкцій у разі відхилення від них. З погляду вчених, роль інститутів є вирішальною для економічного розвитку, тому що вони є регуляторами не тільки у господарській, а й у соціальній сфері. Д. Норт акцентував увагу на тому, що інститути зменшують невизначеність за допомогою структуризації повсякденного життя та слугують дороговказом для людської взаємодії, визначають та обмежують сукупність варіантів вибору індивіда. При цьому, д. Норт вважає, що обмеження бувають як офіційні, так і неписані - звичаї, кодекси поведінки, що лежать в основі офіційних та доповнюють їх. Р. Коуз підкреслює, що сутність діяльності будь-якого уряду полягає у виборі соціальних інститутів, які виконують функції економічної системи. Наприклад, коли влада запроваджує або ліквідовує урядові агенції, змінює закони про відповідальність, запроваджує ліцензійний режим, націоналізує або приватизує галузі тощо. Б. Шаванс пропонує таке трирівневе бачення структури інститутів в залежності від їхньої ваги у життєдіяльності суспільства: > Перший рівень: мова, етика, релігія, сім'я, гроші, власність; > Другий рівень: соціальні умови, звичаї, рутини, правові норми, внутрішні правила організації, контракти, конституції, суспільні устрої; > Третій рівень: ієрархії, асоціації, фірми, професійні союзи, організації підприємців, церкви, університети, держави, політичні парії, уряди, адміністративні апарати, міжнародні організації та угоди. Російський інституціоналіст м. Дерябіна пропонує визначити першочергово такі інститути: > Приватна власність, як найважливіший інститут ринкової економіки; > Правові регулюючі інститути, що забезпечують чітке розмежування майнової відповідальності (кодекси, закони); > Інститути, що відповідають за власність інших осіб (норми бухгалтерського обліку, банківське регулювання, регулювання ринку цінних паперів та інвестиційних посередників); > Інститути, що структурують та роблять передбачливою поведінку партнерів у ринкових відносинах (контрактне право). Вітчизняний інституціоналіст в. Якубенко з поміж усіх соціально-економічних інститутів вирізняє три: власність, влада, управління. Дані інститути є базисними, оскільки виступають підставою для отримання «вмінених» доходів, які визнаються суспільством та визначаються у легітимному правовому полі для отримання прибутку, ренти, заробітної плати та підприємницького доходу, а це за висновком вченого, є головним у правилах ринкової гри. Для становлення і розвитку трансформаційних економік необхідно створення відповідного інституційного середовища, тобто тих правил і традицій, які дозволять ефективно використовувати соціально-економічний та технологічний потенціал країни. Первісною при цьому є роль держави, яка з одного боку встановлює формальні правила, що є основою приватних трансакцій і формує громадянське суспільство, а з іншого - діє у відповідності з конституцією, встановленими нормами і порядком. Це надає можливість сформуватися стабільному і передбачуваному інституційному середовищу, у якому мінімізуються позалегальні чинники та корупція. Такі фундаментальні інституційні параметри дозволяють підвищити ефективність становлення та функціонування трансформаційної економіки шляхом активізації соціально-економічних інститутів, стимулів розвитку бізнесу та отримання свавілля влади. Але, коли досліджуємо неефективність економіки україни, то саме наша країна надає наочний приклад, що дезорганізація економіки не може бути лише наслідком асиметричної інформації та неповних контрактів, що пов'язані з проведенням надто радикальних реформ. Навпаки, саме поступові реформи призвели до навмисної дезорганізації, яка дозволила окремим економічним суб'єктам здобувати політичну і економічну ренту. 5.2. Динаміка зміни інститутів у трансформаційній економіці В україні за часів трансформаційного періоду повільний процес змін від адміністративно-командної системи до ринкової згенерував інституційну структуру, яка була лише частково реформована і мала серйозні ознаки нестабільності та нестійкості. Для трансформаційної економіки інститути є критичним бар'єром, адже вони або створюють стимули для бізнесу і відповідають основоположним принципам соціально - ринкової економіки або стають перепоною прозорим бізнесовим трансакціям внаслідок значного зростання витрат. Хоча принципову сутність трансакційних витрат треба розуміти у більш широкому плані - це не тільки і не стільки хабарі за здійснення «непрозорих» трансакцій, наприклад, «відкат» за пдв або «оборудки» з готівкою позалегальних схем, а скільки - ціна, яку сплачує будь-яка економічна система за інституційну недосконалість власних ринків. З огляду на теорію загальної рівноваги, трансакційні витрати є соціальними втратами, а тому вони здатні перешкоджати позивним соціально-економічним процесам і прискорювати негативні. Наприклад, у випадку хибної монетарної політики уряду трансакційні витрати можуть стати досить потужним інфляційним фактором. Тому першочерговим кроком для розуміння економічної поведінки є аналіз ролі та ефективності інститутів в період трансформації одного механізму координації в інший. Адже інститути знижують трансакційні витрати підприємців за допомогою стабілізаційних факторів в інституційному середовищі забезпеченості впевненості під час обміну правами власності та створення стабільної структури для здійснення трансакцій. Але подібні правила гри в україні під час руйнації адміністративної системи були відсутні. До того ж, економічні суб'єкти не мали чіткої уяви як ефективно і в той же час цивілізовано використовувати ринковий механізм, потенційних партнерів та конкурентів. Їм доводилось у динаміці господарської діяльності ідентифікувати потенційні можливості з існуючим інституційним середовищем, що у значній мірі було непередбачливим, «непрозорим» і нестабільним. Подібна ситуація призвела до збільшення часу на пошук партнерів, ресурсів, переговори з бізнес - компаньйонами та вартості необхідного захисту контрактних зобов'язань і в кінцевому рахунку, знову ж таки - до збільшення трансакційних витрат. Поступово, частково реформовані та наново створені ринкові інститути призвели до конструкції інституційного середовища нового типу. Але реальні процеси перехідного періоду засвідчили, що разом з демонтажем у короткі строки старих інститутів, які забезпечували виробничо-фінансову і соціальну стабільність, у той час же в україні не були створені інститути, що могли б гарантувати сталий економічний розвиток. В першу чергу, дана проблема стосувалась базового інституту - інституту ринкової держави. Адже, без сумніву, «правила гри» у бізнесовому середовищі є наслідком дій влади, тому що закони і кодекси пропонують саме можновладці. Підтвердженням є такий висновок д. Норта: правителі придумали права власності задля задоволення власних інтересів, а трансакційні витрати виникли внаслідок панування неефективних прав власності. Таке пояснення діяльності владних структур дає потенційні можливості пояснити принципові запитання: чому конкурентні впливи не призвели до знищення неефективних інститутів, чому правителі у неефективних економіках не прагнуть наслідувати успішну політику інших країн, яким чином пояснити функціонування економік різної ефективності, особливо в умовах глобалізації? Відповідь на ці і подібні питання полягає у тому, що влада є відправною по відношенню до інституту, а інститут є наслідком влади. За таких обставин інститут, який базується на формальних нормах відносин між соціально-економічними агентами забезпечує виконання встановлених правил шляхом санкцій і обмежень та визначає права власності і відповідальність у схемі «влада - підлеглі». За подібного умовиводу інститути з одного боку уявляються як породження влади, а з іншого - його підґрунтям. Таким чином, інститути і влада є взаємозалежними та взаємообумовлюють існування один іншого, тобто - інститути віддзеркалюють владу, а влада - інституційну структуру. Тому результатом формування інституційного середовища виступає не тільки величина трансакційних витрат, але й порівняльна норма віддачі ресурсу у вигляді величини доходу. Що стосується реалій економіки україни, то величина доходу безпосередньо була пов'язана з економічною рентою, яку могли отримати можновладці, експлуатуючи недосконалість інституційного середовища. Підтвердженням тому є лобіювання потенційно корупційних нормативно-правових актів, що є процесом створення об'єктів інституційного проектування з боку взаємно афілійованих рентоорієнтованих законодавців, державних службовців та зацікавлених в урядовому рішенні компаній (наприклад, створення вез з пільговим режимом оподаткування, підтримка окремих галузей або підприємств шляхом надання різноманітних преференцій). Загальносвітова практика свідчить, що різноманітні інституції громадянського суспільства: асоціації, об'єднання, профспілки не дозволяють прийняття рішень урядом або парламентом на шкоду загальному розвитку бізнесу. Навпаки, інституції влади координують та узгоджують свої рішення з лобістами від суспільства та широких кіл підприємництва. В україні ж багато законопроектів приймаються в інтересах окремих комерційних структур, що прагнуть здобути окрему статусну ренту. При цьому вартість витрат для зацікавлених у прийнятті лобістського рішення на створення і-то бар'єру для отримання ренти дорівнюватиме: Де - економічна оцінка вигод від створення та функціонування рентних угод для афільованої компанії; - поточні витрати на функціонування, супроводження та підтримання і-го бар'єру для отримання ренти; - первісні, настановні витрати з розробки та запровадження і-го бар'єру для отримання ренти; R - ставка дисконту. Очевидно, зацікавленими особами, що зможуть розпоряджатися отриманою рентою, буде визнаний ефективним такий законопроект, який забезпечить позитивне значення npv’>0 та здобуття довгострокової статусної ренти. У свою чергу, величина npv’- буде відображати оцінку втрат суспільства від запровадження інституційного проекту. Як свідчить досвід парламентаризму в україні, до першочергових інтересів законотворців, державних службовців та афілійованих комерційних структур відносять лобіювання таких законопроектів: - Про стимулювання окремих галузей промисловості; - Про особливості приватизації стратегічно важливих для економіки україни підприємств (наприклад, «укррудпром», «криворіжсталь», «укртелеком»); - Про надання різноманітних пільг окремим територіям, підприємствам, комерційним структурам; - Що стосуються земельних відносин; - Про надання кредитів; - Про механізм поліпшення інвестиційного клімату в окремих регіонах; - Про механізм вкладання та вивозу з країни приватного капіталу. За неофіційними даними11, лобіювання необхідного компанії законопроекту у середньому коштує від 1 до 15 млн. Дол., що стосується приватизаційних рішень законодавців, то вони коштують набагато дорожче. Тому не виникає здивування, що рівень корупції в україні у 2007 році, за даними агенції transparency international був одним з найвищих у світі (табл. 1). _______________________________________________ 11 вовк с. Иногда коридоры кончаются стенкой // украинская инвестиционная газета. - 2003. - №17. - с. 8 Таблиця 4.1. Індекс корупції окремих держав* Місце в рейтингу Країна Підсумковий бал Місце в рейтингу Країна Підсумковий бал Данія 9,4 70 Румунія 3,7 2 Фінляндія 9,4 79 Грузія 3,4 3 Нова зеландія 94 100 Вірменія 3,0 20 Сша 7,2 122 Україна 2,7 28 Естонія 65 145 Росія 2,3 40 Угорщина 5,3 150 Азербайджан 2,1 41 Чехія 5,2 151 Білорусія 2,1 51 Латвія 4,8 155 Казахстан 2,1 52 Литва 4,8 160 Таджикістан 2,1 61 Польща 4,2 166 Туркменістан 2,0 64 Болгарія 4,1 180 Сомалія 1,4 ♦джерело: giobal corruption report 2008 //http://www.transparency.org Подібні факти підтверджують висновок я.корнаї, що навіть найкращі інститути можна використовувати для досягнення ненайкращих цілей. Адже, щоб не казали, про неупередженість інституту по відношенню до суб'єктів господарської діяльності всі ці розмови будуть ілюзорними, якщо його керівники виявляться підлесливими бізнесовій структурі або владі. Тому твердження, що конкретний інститут завжди персоніфікується з високопрофесійним, об'єктивним, чесним та моральним керівництвом у вітчизняних умовах необхідно піддавати серйозним сумнівам і, коли керівники є не тільки некомпетентними і обмеженими, а й корумпованими, то ніякої користі з подібного інституту не буде. Таким чином потрібно визнати, що до теперішнього часу надмірні трансакційні витрати в україні пояснюються не стільки відсутністю у економічних агентів досвіду з функціонування в ринкових умовах, скільки значними регулятивними бар'єрами та принциповою позицією бюрократії, що зацікавлена лише у збереженні власної ренти, а не у «прозорому» і стабільному інституційному середовищі. Отже, оцінка ефективності інститутів, враховуючи їх взаємозалежність та взаємообумовленість від влади, повинна включати разом з критерієм мінімізації трансакційних витрат, ще й критерій, що пов'язаний з ефективністю діяльності влади щодо розбудови економіки. Загальновідомо, що після початку трансформаційних процесів в україні, внаслідок «розмитих» норм державно-інституційного контролю виникла ситуація, коли інститути, які відповідають за будівництво економічного каркасу ринкової економіки - бірж, фондових, інвестиційних, страхових компаній, комерційних банків, кредитних спілок - не стільки орієнтувалися на норми загальновизнаних капіталістичних цінностей, скільки на псевдо ринкові «сурогатні» правила бізнесової поведінки в процесі контрактації. Саме свідомі і несвідомі прорахунки можновладців у сфері створення та захисту інститутів цивілізованого ринку призвели до провалу основних завдань перехідної економіки та глибокої кризи, коли спостерігали колапс інститутів і нездатність уряду забезпечити оптимальну трансформацію інституційної системи. Варто визнати, що в цілому вітчизняні реформи не передбачали цілеспрямованих заходів з формування загальноприйнятих у цивілізованій капіталістичній економіці інститутів. А саме: створення відповідної правової інфраструктури шляхом запровадження необхідних законів, кодексів, забезпечення правопорядку у бізнесовій сфері, чіткого визначення правоможностей і надійного захисту прав власності, правового забезпечення та юридичного супроводження процесу контрактації, економічного обґрунтування ефективності функціонування фірм (організацій) та в кінцевому рахунку, створення і запровадження системи відповідних правил поведінки суб'єктів економічної діяльності. Взагалі, схематично окреслити взаємозв'язок з інститутами у динаміці їх розвитку можна таким чином (рис. 4.1): Рис. 4.1. Взаємозв 'язок інститутів влади та суб'єктів економічної діяльності Отже, у відповідності з особливостями становлення та функціонування вітчизняних інститутів визначаємо такі головні сегменти інституційного аналізу: 1. Ринкова конкуренція; 2. Інститут приватної власності; 3. Підприємництво. Відсутність відповідного інституційного середовища пояснює проблемність такої сфери контрактних угод, як забезпечення ефективних і «прозорих» правил конкурентної гри. Основною функцією інституційного середовища, що ґрунтується на принципах класичного лібералізму, є досягнення взаємного співіснування значної кількості економічних агентів під час вирішення контрактних завдань. Якщо ринкова конкуренція «прозора» і це забезпечується відповідними механізмами координації дій агентів, то ринок є передбачуваним і ефективним. Звичайно, безглуздо очікувати від ринку нагороди всім без винятку учасникам за таким принципом: агрегований прибуток розподілити порівну між усіма, незалежно від ризику й ініціативи. Замість цього класичний конкурентний капіталізм пропонує збагачення одного з учасників ринкової гри внаслідок його спроможності задовольнити потреби споживачів або навіть везіння на противагу іншо¬му, який програв змагання. Такий стан речей є природним стимулом для економічного розвитку, рушієм економічної системи та основним фактором підвищення добробуту населення. Але у будь-якій країні нарівні з добросовісною конкуренцією існує недобросовісна, яка є економічно привабливою для тих, хто функціонує у неправовому і «непрозорому» середовищі, отримує переваги та незаконні прибутки шляхом підступних дій, що заборонені законодавством. Згідно з законом україни «про захист від недобросовісної конкуренції» до таких дій відносимо; неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки, товарів іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу іншого виробника; дискредитацію господарського суб'єкта; створення перешкод у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг; схиляння господарського суб'єкта до бойкоту, розірвання угоди з конкурентом або розголошення комерційної таємниці; підкуп співробітника постачальника або покупця. Означений перелік, як свідчать вітчизняні реалії підприємництва, не є повним. Для прикладу згадаємо факти досягнення неконкурентних переваг компаніями, які використовують «непрозорі» зв'язки з органами влади. Разом із тим необхідно зазначити, що за роки незалежності сформувалися майже всі ринкові інститути для функціонування економіки ринкового типу. Але основні механізми, що забезпечують дотримання формальних законних норм у контрактах і угодах, потребують удосконалення. Які поетапні кроки потрібно зробити у сфері права, щоб сприяти значущості міркувань про справедливість і законність в процесі контрактації і специфікації прав власності? Які важелі впливу необхідно застосовувати для виправлення ненормальної ситуації існування неформальних відносин підприємців з представниками влади? Без сумніву відповіді на ці питання сприятимуть подальшій розбудові віт¬чизняного цивілізованого інституційного середовища. 5.3. Аналіз ключових сегментів інституційного середовища національної економіки Основною проблемою економіки україні є відсутність інституційного соціально-економічного порядку, який залежить від загальної моральної свідомості учасників ринку та формальних правил поведінки. Зазначених правил необхідно дотримуватись кожному учасник}' ринкової гри і вони є частиною ментальності і культурною складовою нації. В противному разі, маємо тотальне порушення контрактних угод і значні трансакційні витрати в процесі контрактації. Підкреслимо, що загальноприйнятий у країні процес контрактації є фундаментальним чинником інституційного середовища, для якого владними структурами визначаються необхідні формальні правила (правова інфраструктура), що дозволяють окреслити умови контрактів, процедури їхнього виконання, створюють можливості для розв'язання суперечок, встановлюють потенційні можливості відшкодування у разі порушення контрактів та розв'язання конфліктів у випадках непередбачуваних ситуацій ex post. Наступним ключовим моментом аналізу функціонування інститутів в україні є інститут приватної власності. За дж. Хіксом, основною потребою, яка є характерною для торгівельної економіки є потреба у захисті власності і її потрібно розуміти не стільки як захист власності від насильства, скільки необхідністю чіткого визначення прав власності. Хоча можна гіпотетично спробувати скласти контракт, в якому начебто передбачити усі прогнозовані проблеми, що можуть виникнути під час супроводження процесу контрактації. Але у реальному житті зробити це майже неможливо, особливо, коли маємо справу з систематичними і активними трансакціями. Тому виникає необхідність у функціонуванні контрактних правових або квазіринкових інститутів. Взагалі до прав власності, які є одними з ринкових інститутів, ідо знижують невизначеність у взаємозалежностях і взаємовідносинах відносять1: > Право на володіння ресурсом, яке виключає доступ до нього інших і дає можливість здійснювати виключний контроль; > Право використання, тобто особисте користування ресурсом; > Право розпорядження - можливість особисто прийняти рішення: яким чином використовувати ресурс; > Право на прибуток від застосування ресурсу; > Право на залишкову вартість, що дозволяє споживати, змінювати або знищувати ресурс; > Право на передачу усіх повноважень щодо використання ресурсу. Цей перелік можна продовжити і чим більшим він буде, тим вищою буде цінність ресурсу (активу). Але, якщо вищезазначені права точно не встановлені, незадовільно захищені, головною проблемою конфліктів будуть ті активи, специфікації яких раніше не існувало. Такий умовивід, що випливає з теореми р. Коуза, можна повністю віднести до економік, які трансформуються. Тому першочерговим завданням для країн східної європи, на яке вказував д. Норт, є передача державної власності у приватні руки, щоб забезпечити стимули для економічного розвитку. При цьому слід зважити на наступне: для того, щоб передача (специфікація) прав власності була ефективною, потрібно визначити самі права та визнати 1 олейник а.м. институциональная экономика. - м.: инфра-м, 2000. - с. 115. Необхідність значних витрат. Будь-яка специфікація не є безкоштовною. Трансакційні витрати на передачу прав власності частково складаються з ринкових витрат (наприклад, юридичного збору), частково - з витрат на збирання інформації про ресурс, а також, з витрат, які підпадають під категорію неофіційних обмежень - рівень злочинності у регіоні, місцеві звичаї, етичні норми. Враховуючи те, що в україні все більше здійснюється угод, пов'язаних з присвоєнням - відчуженням прав власності (наприклад, на ринку нерухомості), необхідно визначити причини, які заважають розвиватися механізму специфікації і захисту прав власності та встановити його перспективи в умовах трансформа¬ції економіки. Перш за все, потрібно визнати, що шлях до ефективного розв'язання даних проблем лежить у площині ефективного законодавства, яке, у свою чергу, вимагає відповідних трансакційних витрат на утримання судів, арбітражу, інституту судових виконавців і, головне, створення відповідних законів та кодексів. Дійсно, необхідною умовою функціонування ринку у частині специфікації прав власності є єдність, системність і цілісність правового регулювання. У такому випадку можливе функціонування системи єдиного правового регулювання, що охоплює увесь діапазон встановлення правоможностей. При цьому за всієї різноманітності інститутів у різних країнах, означені системи в цілому є подібними, а останнім часом, зважуючи на створення і розширення єс, наближуються до відповідного стандарту. Даний стандарт відповідає таким вимогам: соціально-ринкова спрямованість економіки, загальноприйняті у цивілізованому світі моральні цінності та визнані суспільством формальні і неформальні норми господарської поведінки. Також окремою умовою ефективності специфікації прав власності є єдність і взаємна узгодженість законів та підзаконних актів усіх рівнів. Існують такі основні правові традиції, як: романо - германське право (для країн континентальної європи) та загальне право (для великобританії, сша, канади та австралії). Головними їх відмінностями є ті, що у першому випадку норми приймаються на основі інтерпретації законів, що вже діють: конституцій, кодексів, законів тощо. Звідси, завданням судді є пошук та застосування тієї правової норми, яка найкраще окреслює спірну ситуацію. У другому випадку головну роль відіграють традиції та попередні рішення судів за схожими питаннями і, отже, судді надається більша свобода дій, коли він може орієнтуватися не тільки на існуючі норми, але й на етичні критерії справедливості. Але в будь-якому випадку основна вимога, що висувається до правової інфраструктури, яка регулює відносини власності, є відсутність «прогалин». Закони та підзаконні акти повинні забезпечувати можливість рішення будь-якого питання специфікації прав власності у відповідності до встановлених норм. При цьому закон повинен бути конкретним, мати норми, виконання яких забезпечується відповідними правовими засобами, визначати інституції? Що їх виконують і мають право видавати відповідні акти. У противному варіанті існує загроза опортуністичної поведінки та можливість вирішення питань специфікації прав власності не у відповідності, а іноді - у протиріччі із загальноприйнятими нормами. На жаль, нині в україні спостерігається саме такий процес, зокрема, у сфері реєстрації прав власності на ринку нерухомості, фондовому ринку та у приватизаційному процесі. Дослідження щодо кореляційного зв'язку між захистом прав власності (легітимністю) та розбудовою її ж капіталу, що створює реальне багатство, проводив також відомий перуанський вчений е. Де сото. За його оцінками, після руйнації соціалістичної системи підприємці з постсоціалістичних республік вимушені були обрати такі ж самі моделі нелегальних прав власності, як і в країнах третього світу, наприклад, в гаїті або в філіппінах. Особливо це стосується права на володіння, використання та продаж землі, яке є «розмитим» та не забезпечується захистом закону. Така ситуація призвела до того, що лише у 1989-1994 рр. Позалегальна господарська діяльність у бувших радянських республіках виросла з 12 до 37% від сукупного обсягу виробництва1. Що стосується україни, то на початку трансформаційних перетворень урядові аналітики справедливо вважали, що інститут приватної власності має ключове значення і звідси дійшли висновку про прискорення процесу роздержавлення і приватизації. Але приватна власність - це не стільки приватизація, скільки ефективний розвиток підприємництва і контрактного права, які дозволять реалізувати переваги ринкової економіки над адміністративно-командною. Тому разом із запровадженням приватної власності необхідно адекватно створити й інші інститути, що є похідними від неї. В першу чергу, це відноситься до інститутів підприємництва, визначення чітких формальних правил щодо створення та функціонування економічних організацій, запровадження конкурентних засад у бізнесі та захищених державою контрактних відносин. В україні у перехідний період не були створені відповідні умови для становлення цивілізованого підприємництва та стимулів, які б дозволили з'явитися значній кількості приватних підприємців. Уряди приймали рішення не на користь підприємництва, а концентрувати зусилля на перерозподілі державної власності та відтворенні бюрократичного механізму протидії бізнесу. Трансформаційні реформи не передбачали цілеспрямованих заходів щодо формування надійних інститутів швидкого та масового розвитку підприємництва. Насамперед, це стосується створення необхідної правової інфраструктури європейського типу та наведення елементарного правопорядку у підприємницькій сфері. Приватизація сама по собі не розв'язує зазначені проблеми та не створює приватного бізнесу. Тим паче, ситуація з розвитком вітчизняного підприємництва загострювалася й тим, що за часів соціалізму у суспільстві укоренилися патерналістські цінності, соціалістичний колективізм та зрівнялівка, які стали підґрунтям для неформальних норм і правил, що 1де сото э. Загадка капитала. Почему капитализм торжествует на западе и терпит поражение во всем остальном мире. - м.: зао "олимп-бизнес", 2004. - с. 36. Суперечили ринковим інститутам. Незважаючи на провал у будівництві інституційних засад підприємництва, зміни у структурі відносин власності призвели до зміни суспільно-інституційного ладу в україні. Разом з тим, мета реформування відносин власності полягає не у забезпеченні різноманітності форм власності, як такої, а у створенні умов для найефективнішого використання підприємницького капіталу з точки зору суспільної користі та економічних і соціально-політичних критеріїв ефективності. Звідси, найважливішим чинником сучасних трансформаційних процесів у сфері відносин власності є її дезінтеграція на користь подальшого розвитку підприємництва. Правовим фундаментом цих заходів повинні стати не тільки норми законів про підприємництво і власність, але й господарське, контрактне право, спеціальні адміністративні акти, у тому числі й у сфері земельного законодавства, ринку праці тощо. Тільки повнота прав власності на усі фактори виробництва забезпечить максимальну ефективність віддачі, адже високий ступінь винятковості саме приватної власності впливає на поведінкові стимули, які виявляються в ефективності рішень. За твердженням р. Коуза, спосіб використання права на актив залежить від того, хто ним володіє та від умов контракту, що уклав власник. Якщо ці умови є результатом ринкових трансакцій, то вони сприятимуть найціннішому використанню прав. Отже, однією з ключових причин невдалого розвитку трансформаційних процесів в україні стало те, що у державі не було створено необхідної законодавчої бази та умов для нормального функціонування і конкурентного розвитку підприємницьких структур усіх форм власності та господарювання. Не тільки специфікація прав власності, але й інструменти її гарантії впливають на ефективність функціонування економічних агентів в господарських системах. Тому здається цілком зрозумілим, що права власності обумовлюють додаткові специфічні інструменти гарантій, які включають не тільки приватні, а здебільшого державні. Означені гарантії мають потужний вплив третій сегмент інституцїйного аналізу - загальну логіку організації фірм та їхню підприємницьку функцію. Як вже зазначалося, досконалого контракту взагалі не існує, більше того у контракті сформульовані умови для майбутнього, яке неможливо повністю передбачити, тому взаємовідносини поміж фірмами повинні ґрунтуватися на чесній поведінці і довірі. Згідно поширеної в науці думки, чим більший ступінь довіри - тим нижчі трансакційні витрати і цей показник можна виміряти, наприклад, часткою передплати. За я. Корнаї він складає в україні майже 40%, тоді як в угорщині, чехії та польщі - приблизно 10%1. В цілому, з урахуванням деяких обставин частоти та інтенсивності угод віддзеркалюють ступінь довіри конкретному ринку та державі, яка, у свою чергу, повинна забезпечувати виконання приватних контрактів. Суттєвим гальмом розвитку економіки україни є сучасний рівень корпоративного управління. Якщо у розвинутих країнах інституційна поведінка менеджерів акціонерних товариств спрямована на те, щоб максимальніше показати результати діяльності, які дозволяють збільшити рівень капіталізації підприємства, то у вітчизняних умовах управлінці та власники крупних пакетів акцій намагаються «сховати» фінансові потоки і занизити показники, а прибуток поділити, не враховуючи інших працівників та мінорітарних акціонерів. За свідченням експертів, основними причинами корпоративних конфліктів є: > «непрозора» участь акціонерів у прийнятті рішень про відчуження власності компанії; > Порушення, що пов'язані з розкриттям інформації про емітентів; > Невідрегульоване представництво в спостережних рядах акціонерних товариств; > Відсутність можливостей впливати на формування порядку денного на загальних зборах; > Невідрегульованість процесу перереєстрації прав власності на іменні цінні папери; > Проблемні питання щодо отримання частини прибутку акціонерних товариств у формі дивідендів; > Приховування інформації про власників крупних (контрольних) пакетів акцій. Серед найпомітніших вітчизняних компаній, де резонансно відбувалися корпоративні конфлікти вирізняють такі: сп «полтавська нафтогазова компанія», ват «запорізький алюмінієвий комбінат», ват «полтава» - «одеса» - «луганськ» - обленерго», ват «миколаївський глиноземний завод», нвк «галичина», ват «укррічфлот», ват «меткомбінат „азовсталь"», ат «центренерго» та «київенерго», ат «смілянський пивоварний завод», ват «нижньодніпровський трубопрокатний завод», ват «оболонь», ват «запоріжжя кокс». Незалежно від інституційних особливостей будь-якої ринкової економіки, в основу корпоративних відносин необхідно закласти такі загальноприйняті у світовій практиці Норми, як: 1) захист прав та законних інтересів акціонерів за умови рівноправності акціонерів та рівноправного відношення до них; 2) Вираховування законних інтересів зацікавлених осіб, заохочення активного співробітництва між громадянами та зацікавленими особами щодо створення робочих місць та покращення фінансового стану підприємства; 3) Розкриття інформації та прозорість вирішення усіх суттєвих питань, що стосується підприємства, які, зокрема, включають дані про фінансовий стан, результати господарської діяльності, власність та технологію управління; 4) Розмежування повноважень органів управління, функцій та обов'язків між загальними зборами, спостережною радою та виконавчим органом; 5) Дієвість та незалежність спостережної ради щодо забезпечення стратегічного управління підприємства, ефективності контролю за діяльністю виконавчого органа, а також 1корнай я. Честность и доверие в переходной экономике // вопросы экономи¬ки- ~ 2003. - №9. - с. 5. Відповідальності спостережної ради перед акціонерним товариством. Наведений перелік підтверджує коузівський висновок щодо відносин між ініціативою, підприємництвом та управлінням: ініціатива означає передбачення і реалізується через механізм цін шляхом укладання нових контрактів. Управління реагує на зміни цін, перекомплектовуючи фактори виробництва, які контролює. Те, що підприємець поєднує ці дві функції є очевидним резуль¬татом з огляд}' на ринкові витрати. Висновки Економічний розвиток потрібно розуміти, як створення інституційних умов (формальних і неформальних) для активізації ринкового потенціал). Це передбачає перш за все ліквідацію перепон, які заважають інтеграції легального і тіньового сектора у площині офіційної економіки, створення умов для гармонійного поєднання формальних і неформальних норм в єдиній правовій та економічній системах, що в кінцевому рахунку виключить дискримінацію підприємництва. Для цього необхідно виконати такі інституційні вимоги: - Оптимізувати функціонування правових інститутів; - Здійснити передачу законодавчої та адміністративної відповідальності від центральних органів влади до регіона¬льних та місцевого самоврядування; - Запровадити єдину державну політику у сфері підприємництва та завершити регуляторну реформу; - Змінити процедуру прийняття законодавчих актів шляхом попередньої публікації у змі та економічного аналізу у порівнянні «витрати-прибуток». Зазначені вимоги дозволяють здійснити прогресивні зміни інституційного середовища, запровадити формальні обмеження на нормотворчість та підвищити транспарентність процедури прийняття регуляторних рішень. В будь-якому випадку інституційне середовище повинно не тільки сприяти економічному розвитку, а й бути найефективнішим засобом досягнення задекларованих державою соціально-економічних цілей. Питання для самоперевірки 1. Поясніть зміст та функції інституційного середовища. 2. Чому інститут є критичним бар'єром для економічного розвитку? 3. Прокоментуйте основні інституційні проблеми в україні під час трансформації адміністративної економіки у ринкову. 4. Охарактеризуйте взаємозв'язок інститутів і влади. 5. Чим пояснюються надмірні трансакційні витрати в економіці україни? 6. Що передбачає система прав власності? Як пояснити її неефективність у трансформаційній економіці? 7. Які є основні інституційні фактори підприємницької діяльності? 8. Як пояснити масове порушення контрактних угод вітчизняними підприємцями? 9. Поясніть характер інституційних умов для забезпечення сталого економічного зростання в україні. Проблеми для обговорення 1. Поясність категорію «інститут» з огляду на узагальнення запропонованих визначень науковців . 2. Визначте важливість формування інституційного середовища в трансформаційній економіці. 3. Які, на вашу думку, сегменти інституційного середовища є головними? 4. Окресліть взаємозв'язок інститутів влади та суб'єктів економічної діяльності у вітчизняній економіці. 5. Які є основними інституційні проблеми економіки україни? 6. Чому владні інституції мають можливість обирати рентоорієнтовану поведінку? 7. Поясніть важливість інституту права власності. Які основні аспекти та динаміка його становлення в україні? 8. Визначте роль підприємництва у становленні вітчизняної ринкової економіки. Окресліть основні інституційні проблеми вітчизняного підприємництва. Література 1. Порт д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / пер. З англ. - к.: основи, 2000. - 198 с. 2. Якубєнко в.д. базисні інститути у трансформаційній економіці: монографія. - к.: кнеу, 2004. - 252 с. 3. Олейник a.m. институциональная экономика. - м.: инфра-м, 2000.-416 с. 4. Де сото э. Загадка капитала. Почему капитализм торжествует на западе и терпит поражение во всем остальном мире. - м.: зао "олимп-бизнес", 2004. - 272 с. 5. Эггертссон т. Экономическое поведение и институты / пер. С англ. - м.: дело, 2001. - 408 с. Лекція 6. Функціонування інфраструктури національного ринку. 1. Поняття та сутність інфраструктури національного ринку 2. Складові елементи інфраструктури національного ринку. 3. Проблеми та перспективи розвитку інфраструктури національного ринку в сучасних умовах господарювання. 1. Поняття та сутність інфраструктури національного ринку Основу національної економіки становлять не тільки матеріальні галузі виробництва, а й система ринків. Маючи розгалужену й багаторівневу структуру, ринок за своїми функціями може бути товарним, де здійснюється кругооборот засобів виробництва і предметів споживання; фінансовим, де обертаються кредити й цінні папери; ринок капіталу, де обертаються кошти,призначені для інновацій; валютний ринок, де здійснюються фінансово-валютні операції; ринок праці – виступає як форма руху робочої сили. Лише такий комплексний за cвоїм змістом національний ринок зможе забезпечити економічну основу цілісності нашої держави. Водночас формування національного ринку україни передбачає поглиблену спеціалізацію, утворення найсприятливіших умов для максимальної реалізації особливостей кожного регіону. Термін “інфракструктура” походить від лінгвінстичного значення латинських слів “infra” – нижче і “structura” – будова. Воно запозичено з військового лексикону, в якому під час другої світової війни термін “інфракструктура” використовували для визначення “сукупності будинків, споруд і комунікацій, необхідних для організації системи пстачання збройних сил, зокрема, для товарів і передачі повідомлень. І лише десь в 50-х роках термін почали використовувати в економічній літературі. Стосовно ринкової економіки, поняття “інфракструктура” вперше застотувала r.jochimsen, визначивши її як суму матеріальних, інституційних закладів та особистих умов, які надаються у роспорядження економічних суб”єктів і створюють умови для повної інтеграції та забезпечення максимального можливого рівня розвитку господарської діяльності. З розвитком науки та накопиченням досвіду було встановлено: чим вище рівень розвитку інфраструктури, тим швидше і більше надходять інвестиції, робоча сила, прискорюється економічний розвиток, зростає рівень життя населення. І навпаки, чим нижче рівень розвитку інфраструктури, тим повільніше або з великими витратами розвивається виробництво, тим важче життя людей. Закономірною стала необхідність першочергового розвитку інфраструктури в нових регіонах. Спочатку будується житло, дороги, інші елементи інфраструктури, а потім в регіоні виникають об'єкти основного виробництва. Інфраструктура стала засобом політики. Рис. 1. Ринкова інфраструктура. У сучасній економічній літературі існують різні трактування "ринкової інфраструктури". Найчастіше виділяють три групи понять ринкової інфраструктури. I група. Ринкова інфраструктура визначається як комплекс галузей, підгалузей і сфер діяльності, головне завдання яких зводиться до доведення товарів від виробництва до споживачів. Ii група. Ринкова інфраструктура визначається як каркас ринку, що являє собою розгалужену і взаємозалежну мережу підприємств і господарств для обслуговування процесів обміну і руху товару. Iii група. Ринкова інфраструктура визначається як сукупність технічних засобів та устаткування, які забезпечують ринкові процеси. Ринкова інфраструктура виконує такі функції: 1) організаційне оформлення ринкових відносин; 2) полегшення реалізації інтересів учасників ринкових відносин; 3) спеціалізація різних суб'єктів економіки, підвищення оперативності й ефективності їх роботи на основі дифе¬ренціації ринкових ніш, які вони заповнюють; 4) полегшення форм юридичного і економічного контролю державного і громадського регулювання ринкових відносин. Ринкова інфраструктура значно впливає на розвиток економіки завдяки підвищенню ефективності процесів товарного і грошового обігу та надання суб'єктам господарювання комплексу ринкових послуг, що створюють сприятливі умови для розвитку бізнесу. Ринкова інфраструктура повинна бути пропорційна рівню розвитку виробництва на кожному етапі розвитку суспільства. Сучасна економіка вимагає наявності потужних промислових і торгово-складських комплексів, інформаційно-комерційних мереж, високоефективних засобів фінансово-кредитних розрахунків тощо. Особливо важливе значення ринкова інфраструктура має для розміщення продуктивних сил та економічного розвитку регіонів. Отже, ринкова інфраструктура - це сукупність особливих інститутів, що виконують функції надання спеціалізованих послуг суб'єктам господарювання з метою створення для них нормальних умов для функціонування, найкращої реалізації їх інтересів та подальшої інтеграції у єдину економічну макросистему. Основною макроекономічною функцією ріс є підвищення ефективності капіталу, та, відповідно, ринкової економіки в цілому Формами (елементами) інфраструктури в сучасній ринковій економіці є — кредитна система і комерційні банки; Емісійна система і емісійні банки; — організаційно оформлене посередництво на товар¬них, сировинних, фондових і валютних біржах; — аукціони, ярмарки та інші форми організованого по-забіржового посередництва; — система регулювання зайнятості населення і цент¬ри (державні й недержавні) сприяння зайнятості (біржі праці); — інформаційні технології і засоби ділової комунікації; — податкова система і податкові інспекції; — системи страхування комерційного господарського ризику і страхові (державні і недержавні) компанії; — спеціальні рекламні агентства, інформаційні агент¬ства і засоби масової інформації; — торгові палати, інші громадські й добровільні дер¬жавно-громадські об'єднання ділових кіл; — митна система; — професійні спілки тих, хто працює за наймом; — комерційно-виставочні комплекси; — система вищої і середньої економічної освіти; — консультативні (консалтингові) компанії; — аудиторські компанії; — громадські і державно-громадські фонди, створені з метою стимулювання ділової активності; — спеціальні зони вільного підприємництва тощо. 2. Складові елементи інфраструктури національного ринку. Надзвичайно важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки є ринкова інфраструктура. Вона містить такі елементи: аукціони, торгово-промислові палати, торгові доми, ярмарки, біржі, брокерські, страхові, аудиторські фірми, холдингові компанії та ін.(табл 1) Таблиця 1. Основні елементи інфраструктури ринку Ринок капіталів Ринок засобів виробництва і предметів споживання Ринок робочої сили Фондова біржа Товарна біржа Біржа праці (служба зайнятості) Валютна біржа Торговельні дома Центри підготовки кадрів Страхові компанії Торговельно-посере- Дницькі фірми Фонд зайнятості Аудиторські компанії Комерційні центри і компанії Комерційні центри підготовки,перепідготовки і працевлаштування Брокерські компанії Лізингові компанії Державний фонд сприяння підприємництву Комерційні банки Державні резервні і страхові фонди Пенсійний фонд Державний страховий Нагляд Державна інспекція по Контролю за цінами і Стандартами Фонди милосердя Державна податкова Інспекція Антимонопольний комітет Державна інспекція по Контролю за цінними Паперами Фонд державного майна Інвестиційний фонд регіо- Нального регулювання Фонд науково-технічних Програм Стабілізаційний фонд Інноваційні фонди Ринок інвестицій і капіталу. Включення галузей інвестиційної сфери в систему ринкових відносин оголило дефекти, які протягом десятиліть нагромаджувалися і проявлялися у формі довгобуду, розпорошення капіталовкладень, зростання вартості споруджуваних об'єктів, невідповідності встановлених на них машин, обладнання, приладів світовому рівню. Ринок засобів виробництва і предметів споживання — один з найважливіших компонентів товарного ринку. Невід'ємною рисою цивілізованого ринку, свідченням його стабільності й життєздатності є стан суспільного виробництва. Конкретним проявом останнього є рівновага попиту й пропозиції, насичення ринку споживчими товарами та послугами. Ринок робочої сили — посередник між роботодавцями та найманими працівниками. Це форма узгодження попиту на робочу силу з її пропозицією, досягнення в нормальних умовах відносно стабільної рівноваги в цій сфері на основі державної політики, чинного законодавства та саморегулювання. Спеціалізована ринкова інфраструктура забезпечує організаційне оформлення ринкових відносин за допомогою бірж, торгових домів, аукціонів, систем роздрібної та гуртової торгівлі, ярмарків, торгових палат та ін. Біржа — постійно діюча організаційна форма оптового ринку цінностей. Такими цінностями є: — товари масового попиту, які мають стандартні споживчі якості; — акції акціонерних підприємств і банків; — боргові грошові зобов'язання держави і облігації корпорацій, казначейські білети; — векселі (цінні папери, виписані під надані в кредит товари); — фрахтові документи (страхові зобов'язання під това¬ри, що перевозяться); — валюта (іноземні банкноти (девізи) або чеки на іно¬земні депозити); — нерухоме майно; — праця. За видом діяльності розрізняють біржі загальні і спеціалізовані. Загальна біржа — біржа, на якій обертаються кілька видів цінностей (наприклад, товари і цінні папери). Спеціалізована біржа — біржа, яка здійснює операції ли¬ше з одним видом цінностей. Існують спеціалізовані біржі товарні, фондові, фрахтові, валютні, нерухомого майна, праці. Біржі є місцем, де відбуваються торговельні операції — укладаються відповідні угоди. Угоди купівлі-продажу укладають на біржі професійні посередники — агенти, брокери, дилери. Біржі здійснюють котирування цін, встановлюють стандарти на біржові товари, розробляють типові контракти, здійснюють розрахунки між продавцями і покупцями, інформаційну діяльність, надають своїм клієнтам страхові, арбітражні та інші послуги. В україні функціонує низка бірж: українська універсальна товарна біржа, українська універсальна агропромислова біржа, українська фондова біржа та ін. Найпоширенішими є товарні біржі. Торговий дім — спеціалізована фірма, яка торгує одним товаром або групою однорідних товарів за дорученням клієнтів чи власним коштом. Відмінний від товарної біржі тим, що на біржі торгують самі учасники або за їх дорученням брокери, а в торго¬вому домі — сама фірма. В україні торгові доми виникли на базі товарних бірж після прийняття закону «про товарну біржу», згідно з яким біржам було заборонено здійснення посередницької діяльності, а більшість перших бірж були зорієнтовані саме на це. Щоб не порушувати закону, деякі з них змінили свій статус на торговий дім. Аукціон — різновид періодичних відкритих публічних торгів, на яких відбувається продаж товарів, що вирізняються індивідуаль¬ними властивостями і не є взаємозамінними: твори мистецтва, антикваріат, хутро та ін. Існує два способи проведення аукціонів: 1) аукціон на підвищення цін; 2) аукціон на зниження цін (голландський аукціон). На першому товар купує той, хто дає найвищу ціну. На другому спочатку встановлюється штучно завищена ціна, яка поступово знижується. Купує товар той, хто перший зупинить зниження ціни. Розрізняють аукціони примусові і добровільні. Примусові проводять за рішенням суду для стягнення боргів з неплатників, а також державні та приватні організації для реалізації конфіскованих вантажів, заставленого і не викупленого в ус¬тановлений термін майна, незапитаних і неоплачених товарів. Добровільні організовують з ініціативи власників товарів або майна, що продаються з метою найвигіднішої їх реалізації. Ярмарки — надзвичайно важливий елемент ринкової інфраструктури. Вони бувають всесвітні, міжнародні, регіональні, націо¬нальні та місцеві. Ярмарки — це торги, ринки товарів, які періодично організовують в установленому місці. Свого часу вони відігравали важливу роль в економічному житті країн західної європи. З розвитком суспільного виробництва, розширенням торговельно-обмінних операцій, посиленням конкуренції з центрів привозу великих партій наявного товару ярмарки перетворилися на ярмарки-виставки зразків товарів, які можна замовляти. Роздрібна торгівля — діяльність з продажу товарів чи послуг безпосередньо кінцевим споживачам для їх особистого спожи¬вання. Роздрібні торговельні підприємства класифікують за чотирма ознаками: 1) за пропонованим асортиментом — спеціалізовані ма¬газини, універмаги, універсами, магазини товарів повсяк¬денного попиту, торговельні комплекси та роздрібні під¬приємства послуг; 2) за цінами — магазини знижених цін, склади-магазини, магазини-демонстраційні зали, що торгують за катало¬гами; 3) за характером обслуговування — торгівля на замов¬лення, торговельні автомати тощо; 4) за власністю — корпоративна, державна, коопера¬тивна, індивідуально-приватна торгова мережа. Роздрібний торговець — головний суб'єкт товарного ринку. Через нього маса продукції та послуг від виробниц¬тва надходить до безпосереднього споживача. Саме в цій ланці завершується один цикл відтворення і починається інший. Отже, умови, ефективність функціонування роз¬дрібного торгового підприємця визначають ефективність функціонування суспільного виробництва загалом. Гуртова (оптова) торгівля — діяльність з продажу товарів гуртом (оптом) тим, хто купує їх для перепродажу або виробничого вико¬ристання. Гуртові (оптові) торговельні підприємці допомагають виробникам ефективно доставляти товари роздрібним тор¬говельним підприємствам і промисловим споживачам, ви¬конуючи функції збуту, стимулювання, закупівель, фор¬мування товарного асортименту, складування, транспортування, фінансування та ін. Аудиторська фірма — організація, яка здійснює комплексну перевірку фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій. Аудит — це й надання практичної допомоги керівництву та економічним службам підприємства (фірми) у веденні справ і управлінні його фінансами, організації бухгалтерського обліку, юридичних консультацій. Аудиторські перевірки проводять за рішенням органів влади і управління, з ініціативи самої фірми або її засновників. У всіх випадках аудит є незалежною експертизою, дані якої використовують як важливий фактологічний матеріал (у тому числі доказ, компромат) при розгляді діло¬вих відносин між різними суб'єктами. У країнах з ринковою економікою цей вид послуг широко практикується. В україні відбувається його становлення. Холдинг — компанія, яка володіє контрольними паке¬тами акцій інших компаній, що дає їй право контролю і управління їх діяльністю. Розрізняють два види холдингів: 1) чистий холдинг — для скуповування контрольних пакетів акцій інших компаній і управління їх діяльністю у власних інтересах; 2) змішаний холдинг — окрім управління діяльністю і контролю за іншими компаніями, здійснює певну підприємницьку діяльність — промислову, торговельну, транспортну, кредитно-фінансову та ін. Створюється, як правило, у зв'язку із заснуванням підконтрольними компаніями дочірніх фірм або поглинанням ними інших акціонерних товариств. Холдингові компанії існують в різних юридичних формах — акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, одноосібна компанія, державні організації. Страхова фірма — акціонерна, приватна або державна організація, яка страхує майно, комерційні операції, ви¬робництво, житловий фонд та ін. Страхові фірми займаються також ощадною справою і підприємництвом. Зокрема, мобілізовані ними кошти населення вкладають у кредитні операції, надходження від яких становить більшу частину їх прибутку. Наприклад, страхові фірми англії і сша покривають понад 50 % потреб промисловості цих країн у довготермінових кредитах. Вони також вкладають гроші безпосередньо у крупні та найприбутковіші компа¬нії, володіють великими пакетами високодохідних застав¬них паперів під нерухоме майно, купують облігації дер¬жавних позик. Здійснюючи ощадну, фінансову, кредитну, інвестиційну діяльність, страхові фірми суттєво впливають на функціонування ринкової економіки, сприяють підвищенню її ефективності. В україні цей високоефективний елемент ринкової інфраструктури поки що не діє. Страхова справа, монополізована державою, виконує лише функцію акумулювання вільних коштів населення. 3. Проблеми та перспективи розвитку інфраструктури національного ринку в сучасних умовах господарювання. Конкуренція, вільне ціноутворення як необхідні інститути ринку не можуть функціонувати через відсутність ринкової інфраструктури (бірж, інформаційно-комерційних, оптових та постачальницьких організацій, пунктів прокату), культури ведення ринкової економіки (немає досвіду роботи і кадрів). Створення ринкової інфраструктури відбувається повільно, з великими відхиленнями. Товарних бірж, наприклад, у нас засно¬вано більше, ніж у сша або в будь-якій іншій країні. І це зрозуміло: не так просто за короткий час перейти після стількох років життя в умовах командно-розподільчої економіки до системи координат, де діють закони ринку, немає такого втручання в економіку з боку держави. Проте процес формування ринкової інфраструктури відбувається, його треба прискорювати. Набувають досвіду і кадри, що працюють в інститутах ринку. Для того щоб суб'єкти національного ринку не тільки мали ринкову інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію, а й могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни, відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує ринкові перетворення. Юридичні закони мають відображати реалії економічного життя, бути націленими на відтворення конкурентного середовища. Слід відпрацювати механізм реалізації цих законів. Умови розвитку ринкової інфраструктури і чинники, що впливають на її становлення в україні, подібні з умовами і чинниками здійснення підприємницької діяльності як по утриманню, так і по наборі позитивних і негативних рис. У країнах ринкового господарства більше половини ввп створюють малі підприємства. В україні поки що малий бізнес не відіграє істотної ролі в забезпеченні економічного зростання, його внесок у ввп складає близько 15%. Це відбувається тому, що у своїй діяльності вітчизняне підприємництво наштовхується на різноманітні перешкоди, які можна поділити на макро- і мікроєкономічні. До першої групи ставляться такі: 1. Податкова політика, відсутність належного законодавчо-нормативного забезпечення. Сьогодні податкова система країни впливає на розвиток бізнесу вкрай негативно. Підприємницька діяльність не може повноцінно розвиватися за відсутності або недосконалості законів, що її регулюють. 2. Адміністративні бар'єри. Велика кількість законів, нормативних актів, інструкцій заплутує підприємців. 3. Недостатня державна підтримка. На сьогодні в україні ще не склалася ефективна система державної підтримки і захисту малого підприємництва. Механізм фінансування і кредитування, інформаційне і консультаційного забезпечення, система підготування і перепідготовки кадрів для підприємницької діяльності недосконалі і приносять дуже мало користі. 4. Низька інвестиційна активність унаслідок нестабільності економіки. 5. Тіньова економіка. Найчастіше мп є змушеними учасниками тіньової економіки через податковий тиск тощо. Серед мікроекономічних чинників, що найбільше впливають на розвиток малого підприємництва, можна виділити такі: – Засіб і час виникнення; – Форма власності; – Фінансові можливості підприємства; – Асортимент продукції, її якість і попит на її; – Обрану стратегію діяльності підприємства, його організаційну структуру; – Кадрову політику; – Можливість доступу до комерційної інформації; – Ступінь дотримання клієнтами умов контрактів і платіжної дисципліни. На сьогоднішній день пріоритетом розвитку економіки з боку держави повинен стати розвиток елементів ринкової інфраструктури, їх реформування відповідно до світових стандартів, оновлення правової бази для забезпечення ефективності їх функціонування. Звичайно, період незалежності україни досить короткий, щоб досягти економічного рівня країн заходу, але використання їхнього досвіду у відповідності з особливостями вітчизняної економічної системи забезпечить розвиток усіх сфер народного господарства , а згодом, і вихід економіки україни на світовий рівень Ринкова інфраструктура повинна бути пропорційна рівню розвитку виробництва на кожному етапі розвитку суспільства. Сучасна економіка вимагає наявності потужних промислових і торгово-складських комплексів, інформаційно-комерційних мереж, високоефективних засобів фінансово-кредитних розрахунків тощо. Існує пряма залежність – чим більше розвинута інфраструктура, тим розвинутіший ринок. Використовуючи світовий досвід розвитку елементів ринкової інфраструктури слід пам'ятати, що вітчизняна економічна система має свої, притаманні лише їй особливості. Тому на практиці використання світових здобутків у галузі економіки повинне бути скориговане у відповідності до українських реалій. А пріоритетом з боку держави повинно стати забезпечення усіх правових, соціальних та економічних умов успішного розвитку ринкової інфраструктури. Лекція 7 державність та державне управляння економіки План 1. Теоретичні аспекти регулювання національної економічної системи. 2. Зміст та функції державного регулювання національної економіки 3. Органи державного управління україни в системі державного регулювання національної економіки 4. Державне регулювання національною економікою в трансформаційному процесі 1. Теоретичні аспекти регулювання національної економічної системи. Питання про економічну роль держави набуло сьогодні ключового значення. Від його вирішення багато в чому залежить подальша доля нашої країни. Від цього залежить, чи зможе вона вийти із затяжної економічної кризи найближчим часом, що станеться з економічними реформами, чи можна буде створити в недалекому майбутньому сучасну економічну систему, яка забезпечить динамічне та ефективне зростання національної економіки і підвищення добробуту громадян україни. При обговоренні та вирішенні цього питання, безумовно, треба враховувати всю сукупність специфічних особливостей країни, її традиції та поточні умови, але передовсім потрібно звернути увагу на загальні тенденції сучасного світового розвитку, на становлення нової цивілізації, в ході чого суттєво змінюється роль держави. Проблемою визначення ролі держави економісти-теоретики займаються вже більше трьох століть – з моменту виникнення наприкінці хvіі ст. Індустріального суспільства, коли держава з "нічного сторожа" поступово стала перетворюватися на активного суб'єкта економічної діяльності. У сучасному світі будь-яка держава виконує політичну, соціаль¬ну, міжнародну та економічну функції. Усі функції тісно взаємо¬пов'язані, але, на думку економістів, економічна функція є найважливішою, оскільки брак належного економічного потенціалу чи низька ефективність використання його перешкоджають реа¬лізації інших суспільних функцій. Функції держави як суб'єкта макроекономічного регулювання можна поєднати за такими п'ятьма напрямами. 1. Забезпечення економіки необхідною кількістю грошей. У цій сфері держава є монополістом і протистоїть великій кількості покупців, які формують попит на гроші. З метою задоволення цьогопопиту держава здійснює грошово-кредитну політику. 2. Формування правових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, регулює відносини між виробниками і покупцями товарів,регламентує здійснення окремими підприємствами зовнішньоекономічної діяльності, визначає обов'язки підприємств перед державою і т. Д. Спираючись на економічне законодавство, держава виконує роль арбітра у сфері господарських відносин, виявляє випадки незаконної діяльності та вживає відповідних заходів до порушників. 3. Усунення вад ринкового саморегулювання. Неспроможність ринку забезпечити ефективний за парето розподіл ресурсів компенсується державним «втручанням» в економіку. З цією метою держава здійснює захист конкуренції, забезпечує людей суспільними товарами, реагує на можливість виникнення екстерналій, бере участь у розв'язанні проблем неповноти ринків, формує інформаційну інфраструктуру ринку, здійснює стабілізаційну політику. 3.1. Для захисту конкуренціцта обмеження монополістичних тенденцій держава здійснює антимонопольну політику. Вона реалізується на підставі антимонопольного законодавства. 3.2. Забезпечення людей чистими і змішаними суспільними товарами є однією з найважливіших функцій держави. Суспільні товари мають дві властивості: несуперництво у споживанні та загальнодоступність. Різним суспільним товарам ці властивості притаманні у неоднаковій мірі. Ті, що мають ці властивості у вищій мірі, називаються чистими суспільними товарами. Ті, що в них хоча б одна з властивостей виражена в помірному ступені, називаються змішаними суспільними товарами. Товари, що не мають цих властивостей, називаються приватними товарами. Виробництво чистих суспільних товарів є монополією держави. Сфера виробництва змішаних суспільних товарів є ареною конкуренції суспільного та приватного секторів. На відміну від інших суб'єктів економічних відносин держава має законне право вилучати доходи через оподаткування. Отже, відшкодування витрат на виробницт¬во суспільних товарів здійснюється за рахунок податків. 3.3. Держава реагує на можливість виникнення екстерналій. За ефективного функціонування ринку виробник використовує ресурси, відшкодовуючи витрати в розмірі їхньої вартості, а споживач повинен повністю оплачувати вартість купленого товару. Такий порядок є необхідною умовою оптимального за парето розподілу ресурсів. Порушення принципу «за все треба платити» породжує негативні й позитивні зовнішні ефекти (екстерналії). Суб'єкт ринку, який породжує негативні екстерналії, перекладає частку витрат на інших, а той, який створює позитивні екстерналії, бере на себе частку витрат з реалізації чужих інтересів. Усунення державою цієї вади ринкового саморегулювання здійснюється через чітку регламентацію прав і обов'язків економічних суб'єктів. Це досягається за допомогою законотворчої і контролюючої діяльності держави. 3.4. Держава бере активну участь у розв'язанні проблем неповноти ринків. Для цього вона здійснює координацію дій потенційних виробників і споживачів. Найпоширенішими формами такої координації є заходи макроекономічних планів, державні цільові комплексні програми. 3.5. Формування інформаційної інфраструктури ринку є звичною практикою для індустріальне розвинутих країн. Останнє викликане тим, що недостатність інформації лімітує можливості ефективного використання ресурсів, зумовлює неоптимальну поведінку продавців і покупців, заважає укладанню довгострокових угод. 3.6. Держава здійснює стабілізаційну політику. В основу стабілізаційної функції держави покладається та обставина, що рівень виробництва залежить від рівня сукупних витрат. Витрати приватного сектору можуть бути недостатніми для досягнення повної зайнятості або надмірними. У першому випадку виникає надмірне безробіття, у другому — інфляційне зростання. У першому випадку держава може застосувати стимулювальну політику, у другому — стримувальну. Основними засобами виконання державою стабілізаційної функції є фіскальна та грошово-кредитна політика. 4. Перерозподіл доходів. Економіка, оптимальна за парето, констатує стан, за якого ресурси суспільства розподілено най¬ефективніше. Але ефективний розподіл ресурсів ще не означає найефективнішого розподілу доходів членів суспільства. Конку¬рентні ринки здатні породжувати нерівномірність розподілу до¬ходів і навіть цілковитий брак коштів для існування в непрацездатних членів суспільства. Для зменшення нерівності в доходах держава здійснює перерозподіл їх через різноманітні соціальні програми. 5. Забезпечення людей обов'язковими товарами. Товари (пра¬вила поведінки), які держава зобов'язує людей використовувати (додержуватися), називаються обов'язковими товарами. Важли¬вим аргументом на користь державного «втручання» в економіку є відома істина: людина здатна діяти всупереч власним інтере¬сам. Погляди, згідно з якими державне «втручання» необхідне, оскільки державі найліпше відомо, що саме є корисним для лю¬дини, називаються патерналістськими. Реалізація економічних функцій держави здійснюється через механізм бюджетного, фіскального, грошово-кредитного, струк¬турного, інвестиційного, цінового, соціального, зовнішньоеконо¬мічного та інших напрямів соціально-економічної політики. 2. Зміст та функції державного регулювання національної економіки З'ясування ролі держави в економіці є предметом багатьох економічних наук. Для визначення цієї ролі в економічній літера¬турі використовуються різні терміни: «державне втручання в еко¬номіку», «державна економічна політика», «державне управління економікою», «державна регуляторна політика», «державне регулювання економіки» та ін. Державне регулювання економіки (дре) є складовою процесу відтворення. Об'єктивна необхідність його пояснюється потре¬бою подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічних функцій держави. З цього погляду дре є чистим су¬спільним товаром. Попит на дре формують громадяни, домашні господарства, суб'єкти господарювання, громадські організації тощо. Пропозицію формує держава. Ціною цього чистого суспіль¬ного товару є частка видатків державних органів на здійснення регулювальних функцій. Як метод управління економікою дре можна розглядати з тео¬ретичного і практичного погляду. За теоретичного погляду держа¬вне регулювання економіки — це система знань про сутність, за¬кономірності дії та правила застосування типових методів і засобів впливу держави на перебіг соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики. Найагрегованішим об'єктом дре є економічна система дер¬жави, тобто об'єкти державного регулювання економіки і макроекономіки є тими самими. У зв'язку із цим методологічною осно¬вою дре є економічна теорія і передовсім макроекономіка. Об'єктами дре виступають також: економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення); соціально-економічні про¬цеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон'юнктура тощо); відносини (кре¬дитні, фінансові, зовнішньоекономічні тощо); ринки (товарів, по¬слуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів тощо). Складність утілення зазначених об'єктів у чіткі організаційні форми зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на функціонування та розвиток підсистем, процесів, відносин, рин¬ків і т. П. Безпосереднім об'єктом державного регулювання є діяльність підприємств (установ, закладів, організацій), державних органів, домашніх господарств. З практичного погляду дре — це сфера діяльності держави щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб'єктів господа¬рювання з метою забезпечення пріоритетів державної економіч¬ної політики. Вважається, що первинним суб'єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспіль¬стві громадянин (споживач) висловлює та захищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрями соціально-економічної полі¬тики або методи та засоби дре, а лише склад органів державної влади. Отже, суб'єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій). Для розв'язання складних соціально-економічних проблем, усебічного врахування приватних, колективних і суспільних інтересів і формування продуманих рішень держава може за¬лучати наукові установи, політичні партії, громадські та релі¬гійні організації. Реалізація соціально-економічної політики, вибір методів і за¬собів дре залежать від діяльності державного апарату з ураху¬ванням вад держави. Вади держави — це її нездатність забезпе¬чити ефективний вплив на розподіл обмежених ресурсів і невід¬повідність політики розподілу обмежених ресурсів поширеним у суспільстві уявленням про справедливість. Виділяють чотири групи факторів, які негативно впливають на обгрунтування та реалізацію державних управлінських рішень у сфері дре. Це: 1) Обмеженість інформації; 2) Неспроможність держави повністю контролювати реакцію контрагентів на її дії. Втручання держави в економіку може спричиняти негативні побічні наслідки (екстерналії); 3) Недосконалість політичного процесу. Під впливом виборців, груп спеціальних інтересів (лобі), політичних маніпуляцій тощо державні органи здатні застосовувати неадекватні методи регулювання і тим самим проводити неефективну політику; 4) обмеженість контролю над державним апаратом. Особли¬вості становища й поведінки бюрократії здатні посилювати не¬ефективність функціонування економіки, зокрема призводити до надмірного зростання управлінського апарату та невиправданого збільшення бюджетних витрат. Для реальної економіки характерні ситуації, коли одночасно мають місце й вади ринку, й вади державного втручання. При цьому послабити вплив одних вад найчастіше можна лише поси¬люванням впливу інших. Приймаючи економічні рішення, слід зіставляти наслідки впливу вад ринку та держави, щоб визначити оптимальну форму та межу державного регулювання. Основні функції державного регулювання економіки 1. Цільова — полягає у визначенні цілей, пріоритетів (лат. Ргіог — перший, перевага) і основних напрямків розвитку національної економіки. 2. Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб'єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси у бажаному для су¬спільства напрямку. 3. Нормативна (регламентуюча) — держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає правовий простір. 4. Коригуюча — зводиться до коригування (лат. — виправ¬ляти) розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогре¬сивних процесів, усунення негативних екстерналій і забезпечен¬ня нормальних соціально-економічних умов життя суспільства. 5. Соціальна — передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин (наприклад, між підприємцями і робітни¬ками), перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту тасоціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо. 6. Безпосереднє управління неринковим сектором економіки — це регулювання державного сектору економіки, ство¬рення суспільних товарів і благ. 7. Контролююча — означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, еконо¬мічних, екологічних та соціальних стандартів тощо. 3. Органи державного управління україни в системі державного регулювання національної економіки державне регулювання економіки здійснюється державними органами. Держави різняться одна від одної формою правління, державним устроєм, політичною системою, функціями органів вла¬ди. У демократичному, правовому суспільстві державна влада ба¬зується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. В україні поділ повноважень між різними гілками влади визна¬чається конституцією україни (1996 p.). система державних органів щодо управління соціально-еконо¬мічним розвитком країни включає центральні та місцеві органи. І главою держави є президент україни, законодавчу владу здійснює верховна рада україни, виконавчу — кабінет міністрів україни, інші центральні органи виконавчої влади (міністерства, державні комітети, центральні органи державної виконавчої вла¬ди зі спеціальним статусом), місцеві державні адміністрації. Су¬дову владу здійснюють конституційний суд україни, загальні та арбітражні суди. функції, права та обов'язки державних органів україни окре¬слено конституцією та законами україни, іншими нормативно-правовими актами. президент — глава держави, управляє економікою за до¬помогою указів, постанов, розпоряджень. Йому підпорядкований уряд — кабінет міністрів. Верховна рада україни — вищий законодавчий орган, до компетенції якого належить: — прийняття та зміна законів, постанов, інших законодавчих актів і контроль за їхнім виконанням; — визначення основ державної економічної політики, у тому числі кредитно-грошової, зовнішньоекономічної, цінової, податкової; — затвердження державного бюджету країни тощо. Кабінет міністрів — вищий виконавчий орган держав¬ної влади. Йому належить основна роль в управлінні економікою, він зобов'язаний забезпечувати реалізацію законів, постанов та інших законодавчих актів. у структурі кабінету міністрів важливе значення має мініс¬терство економіки, основними функціями якого є: — безпосередня участь у реалізації соціально-економічної стратегії держави; — Визначення пріоритетів розвитку національної економіки; — Розробка програми соціально-економічного розвитку країни, структурної та інноваційної політики; — Участь у розробці соціальної, зовнішньоекономічної, фінансової, кредитно-грошової та валютної політики; — Координація зусиль міністерств і відомств на основі положень законів україни, указів і розпоряджень президента, постанов уряду. Органи місцевої (регіональної) влади: — Наділені всією повнотою державної влади на своїй території; — Є самостійними учасниками зовнішньоекономічних зв'язків; — Здійснюють розпорядження і користування природними ресурсами; — Управляють місцевими бюджетами; — Створюють умови для виконання державних та регіональних програм; — Забезпечують додержання мінімальних соціальних стандартів; — Гарантують фінансову самостійність місцевого самоврядування тощо. Судові, правові органи управління (різних рівнів) — стежать за виконанням законів, розглядають конфліктні ситуа¬ції, претензії суб'єктів господарювання. Недержавні органи управління економікою: асоціації, об'єднання, спілки (профспілкові, захисту прав споживачів, мо¬лодіжні, екологічні, ветеранів, за професійним спрямуванням тощо). Структура органів державної влади україни Міністерства 1. міністерство аграрної політики україни 2. міністерство внутрішніх справ україни 3. міністерство охорони навколишнього природного середовища україни 4. міністерство економіки та з питань європейської інтеграції україни 5. міністерство закордонних справ україни 6. міністерство культури і мистецтв україни 7. міністерство оборони україни 8. міністерство охорони здоров'я україни 9. міністерство освіти і науки україни 10. Міністерство україни у справах сім'ї, дітей та молоді 11. міністерство палива та енергетики україни 12. мiнiстерство працi та соцiальної полiтики україни 13. міністерство промислової політики україни 14. міністерство транспорту та зв'язку україни 15. міністерство україни з питань надзвичайних ситуацій 16. міністерство фінансів україни 17. міністерство юстиції україни державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади 1. державний комітет україни з державного матеріального резерву 2. державний комітет україни з питань подолання наслідків чорнобильської катастрофи 3. Державний комітет природних ресурсів україни 4. державний комітет архівів україни 5. державний комітет україни з нагляду за охороною праці 6. Державний комітет україни з будівництва та архітектури 7. державний комітет україни з питань житлово-комунального господарства 8. державний комітет україни по водному господарству 9. державний комітет україни по земельних ресурсах 10. державний комітет зв'язку та інформатизації україни 11. державний комітет україни з енергозбереження 12. Державний комітет телебачення і радіомовлення україни 13. державний комітет лісового господарства україни 14. державний комітет україни з питань фізичної культури і спорту 15. державний комітет україни у справах національностей та міграції 16. державний комітет україни у справах ветеранів 17. державний комітет статистики україни 18. державний комітет у справах релігій 19. національне космічне агентство україни. Центральний орган виконавчої влади зі статусом який прирівнюється до державного комітету україни 20. Державна служба автомобільних доріг україни. Центральний орган виконавчої влади зі статусом який прирівнюється до державного комітету україни 21. державна туристична адміністрація україни. Центральний орган виконавчої влади зі статусом який прирівнюється до державного комітету україни центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом 1. державна судова адміністрація україни 2. головне управління державної служби україни 3. пенсійний фонд україни 4. державний комітет статистики україни 5. державна комісія з цінних паперів та фондового ринку 6. державна служба охорони україни 7. служба безпеки україни 8. фонд державного майна україни 9. Національна комісія регулювання електроенергетики україни 10. державний комітет ядерного регулювання україни 11. державний комітет україни з питань технічного регулювання та споживчої політики 12. державний комітет україни з питань регуляторної політики та підприємництва 13. державна податкова адміністрація україни 14. державна митна служба україни 15. антимонопольний комітет україни 16. державний департамент україни з питань виконання покарань 17. державна прикордонна служба україни 18. державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг україни державна служба експортного контролю україни Лекція 8. Демократія, економічна свобода та економічний порядок 1. Поняття та зміст демократії 2. Основні принципи та ознаки демократичної організації суспільства 3. Економічна свобода - основна передумова суспільного розвитку 4. Економічний порядок 1. Поняття та зміст демократії Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства вважається ступінь його демократичності (рівень демократії). Саме у процесах демократизації країни науковці вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію політичної, економічної та соціальної систем тощо. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства. Демократія (від грец. Demokratia: demos - народ і kratos- влада, правління) - це форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу. Перші прояви демократії спостерігались ще у примітивних суспільствах періоду родового ладу. У західній політичній традиції виникнення ідеї демократії асоціюється з містами - державами (полісами) стародавньої греції. Давньогрецька демократія в багатьох своїх аспектах суттєво відрізнялась від демократії наших днів. Вона являла собою насамперед систему прямого правління, за якої весь народ, а точніше, сукупність вільних громадян, був ніби колективним законодавцем і якій не була відома система представництва. Таке положення було можливим у силу обмежених розмірів давньогрецької держави, яка охоплювала місто і прилеглу до нього сільську територію з населенням, як правило, не більше десяти тисяч громадян. Формування основ сучасної демократії відбувалось у новий час у контексті формування ідей свободи особистості, громадянського суспільства, народного суверенітету, національної держави тощо, коли феодальні хартії і вольності змінюють законодавчі механізми обмеження одноосібної влади монарха. В епоху буржуазних революцій кінця xviii ст. У західній європі й на північноамериканському континенті остаточно утверджується ідея про те, що нація, яка є колективним сувереном, не може порушувати вроджені права окремої особистості, які є цінністю вищого порядку і які передують самій державі. Більше того, правові акти, прийняті законодавчим органом, повинні не лише не посягати на вроджені права, але й слугувати гарантією їх реалізації, забезпечуючи дійсне користування цими правами. Демократія, як певний порядок суспільних відносин, визначає взаємовідносини держави, влади і громадянина, його правове становище в суспільстві, порядок, заснований на загальновизнаному комплексі цінностей і ідеалів конкретного суспільного устрою та панівного світогляду.1 1державне управління: проблеми адміністративно- правової теорії та практики / за заг, ред. В.б. авер'янова. - к.: ін-юре, 2004. - с. 21. Демократизація суспільства - це тривалий та безперервний процес, ідеал, до якого прагнуть цивілізовані держави. Основними ознаками демократичності суспільства та принципами демократичного розвитку країни вважаються такі: - Додержання прав людини та їх пріоритет над правами держави; - Конституційне обмеження влади більшості над меншістю; - Повага до прав меншості на власну думку і її вільне вира¬ження; - Верховенство закону; - Поділ влади та ін. Процес демократизації суспільства, розбудова інститутів гарантування прав і свобод людини безпосередньо впливають на економічний розвиток країни. Так, демократія означає свободу бути залученим до бізнесу. Вільний вхід у бізнес і вихід з нього означають, що існує механізм, здатний залучити підприємців у якийсь сектор виробництва або видалити їх, якщо їм не удалося знайти свою нішу. Люди, що стають підприємцями за власним бажанням, здебільшого здатні максимально збільшити власні доходи, а також внести свій внесок у національний продукт. Свобода займатися бізнесом - купувати і продавати, виготовляти і конкурувати, акумулювати засоби й інвестувати їх - це рушійна сила, що може підтримати ріст всієї економіки. Крім того, демократія забезпечує основу для ефективної економічної політики. Навіть найдосконаліший ринковий механізм не може замінити собою розумну політику економічного розвит¬ку, тому що ці дві речі доповнюють, а не суперечать одна одній. Демократичний порядок і ринкова дисципліна - базові складові довгострокового зростання. Демократія означає організацію і правила, але крім того, вона означає культуру і поведінку. Усі ці фактори сприяють більшій прозорості ринкових правил і передбачуваності ринкових умов. Необхідною умовою розвитку ринкової економіки є наявність економічної демократії. Економічна демократія - це система економічних відносин, головною метою якої є створення умов для вільної праці кожного, справедлива участь усіх в ухваленні і здійсненні рішень в галузі економіки, зростання добробуту і забезпечення високих стандартів якості життя. Основою економічної демократії є право людини на вільну працю. Суспільство має забезпечувати кожному можливість вільно обирати місце роботи, працювати і отримувати здобутки своєї праці. Право на працю передбачає також можливість самостійно обирати свій фах і заняття, отримувати освіту і підвищувати кваліфікацію. Крім того, економічна демократія передбачає, що кожна людина повинна мати право і можливість вибору, в якій системі відносин власності та організації праці їй брати участь, щоб забезпечити собі гідні умови життя. Формами вияву економічної демократії є: 1) Участь працівників у процесі створення матеріальних і духовних благ; 2) Контроль за якістю товарів, послуг і виконуваних робіт; 3) Участь у розподілі створених економічних благ; 4) Економічна свобода суб'єктів економічної діяльності, в тому числі виробника і споживача; 5) Участь у процесах інвестування та управління ними, у виробленні економічної політики держави, у контролі за про¬цесами формування доходів державного бюджету та їх витра¬тами тощо. 6.2. Основні принципи та ознаки демократичної організації суспільства Необхідною передумовою суспільного розвитку та проявом демократизації країни є наявність та додержання економічних прав та свобод суб'єктів господарських відносин. Економічна свобода - це свобода економічних суб'єктів привласнювати різні об'єкти власності, вибирати сфери прикладання своїх знань, здібностей у межах різних типів власності та організаційно-правових форм господарювання, а також способів придбання ресурсів, розподілу доходів, споживання благ. Економічна свобода на практиці означає право розпочинати або припиняти свій бізнес, купувати будь-які ресурси, використовувати будь-яку технологію, виробляти будь-яку продукцію і пропонувати її до продажу за будь-якою ціною, вкладати свої кошти за власним розсудом, слід розуміти, що ці права - свободи не забезпечують гарантованого успіху для кожного економічного суб'єкта. Він може виробляти будь-яку продукцію, встановлювати на неї будь-яку ціну. Проте немає гарантії. Що хтось її купить, оскільки споживачі також користуються економічною свободою, тобто свободою особистого вибору, яка не менш важлива, ніж свобода підприємництва. Кожний споживач має право вільно купувати будь-який товар або послугу, пропонувати свої послуги для виконання будь-якої роботи; відмовлятися від будь-якої роботи; використовувати власні ресурси за умови, що це не порушує прав інших людей. Ці права-свободи також не дають ніяких гарантій, тобто суб'єкт підприємницької діяльності має право запропонувати свої послуги, але нікого не можна змусити прийняти їх. Складовими економічної свободи є: економічна самостійність, економічна відповідальність та економічна рівноправність.1 Економічна самостійність полягає у наявності у підприємців права на власність, права на самостійний вибір форми власності та форми господарювання, на самостійне планування своєї фінансово-господарської діяльності, вільне розпорядження прибутком, самостійний вибір ресурсів, постачальників та споживачів виробленої продукції, встановлення різних форм, систем та розмірів оплати праці. Економічна відповідальність полягає у відповідальності підприємця своїм майном за результати господарювання: продукцією (послугами), які і підлягають реалізації на ринку, та прибутком, який залишається у розпорядженні підприємця після сплати податків та зборів, передбачених чинним законодавством. Невиконання договірних зобов'язань за строками та якістю повинно покриватися штрафними санкціями. Економічна рівноправність передбачає забезпечення рівних (однакових) економічних умов для будь-якої господарської діяльності, незалежно від форми власності та господарювання. Під рівними економічними умовами маються на увазі однакові для всіх ціноутворення, оподаткування, розподіл прибутків, інвестиційна та кредитна політика тощо. Держава повинна гарантувати всім підприємцям рівні права і створювати рівні можливості для доступу до 1 варналій з.с. основи підприємництва:: навч.посіб.- к.: знання – прес, 2002.-с.44. Матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Проте на практиці принцип економічної рівноправності не можливо повністю реалізувати навіть у ринковій економіці, оскільки деякі сфери діяльності або організаційні форми мають пільги з метою підтримки пріоритетних галузей національної економіки та гарантування економічної безпеки. Рівень економічної свободи в різних країнах світу є предметом дослідження багатьох міжнародних організацій. Найбільш узагальнений аналіз держав з точки зору забезпечення ними лібералізації економічної діяльності здійснюють the heritage foundation разом із журналом the wall street journal та the fraser institute1, які щорічно публікують звіти, в яких ранжують країни за індексом економічної свободи. The heritage foundation оцінює країни за 10 категоріями, що впливають на легкість ведення бізнесу в тому чи іншому регіоні: 1. Регуляторна політика (ступінь свободи та швидкість процедур щодо відкриття, введення та закриття підприємства згідно норм національного законодавства). 2. Торгова політика (наявність тарифних та нетарифних бар'єрів, що впливають на здійснення експортних/імпортних операцій). 3. Фіскальна політика (ступінь податкового тягаря). 4. Втручання держави (питома вага державних витрат у ввп, частка державного сектора та втручання держави в політику приватних підприємств). 5. Монетарна політика (визначається середній рівень інфляції за останні три роки та оцінюється рівень контролю за цінами). 6. Інвестиційна політика (ступінь свободи здійснення інвестицій, особливо іноземних). 7. Фінансова політика (ступінь розвитку банківської системи та органів регулювання). 8. Права власності (ступінь захищеності прав власності). 9. Поширення корупції (ступінь поширення корупції на ос¬нові даних доповіді transparency international „індекс сприйняття корупції”). 10. Політика в сфері праці (ступінь свободи наймання та зві¬льнення робітників, взаємозв'язок продуктивності праці із роз¬міром заробітної плати).2 Індекс економічної свободи (іес) вимірюється у відсотках у діапазоні від 0 до 100, де мінімальному значенню відповідає найнижчий ступінь економічної свободи. У 2007 р. Країни за іес було поділено у п'ять груп (рис. 6.1): 80 – 100 (4%) «вільні» (7 країн) гонконг (1 місце), сінгапур (2), австралія (3), сша (4), нова (4%) зеландія (5), великобританія (6), ірландія (7) 1 index of economic freedom 2007// www.heritage.org. Economic freedom of the word : 2007 annual report//www. Cato.org. 2 index of economic freedom 2007// www.heritage.org 70 – 79,9 (15%) «в основному вільні» (23 країни) люксембург (8), канада (10), естонія (12), японія (18), німеччина(19), литва (22), трінідад та тобаго (23), іспанія (27), барбадос (28), норвегія (30) 60 – 69,9 (31%) «відносно вільні» (48 країн) чехія (31), вірменія (32), грузія (35), латвія (41), франція (45),мексика (49), намібія (55), словенія (58), італія (60), румунія (67), гватемала (68), бразилія (70), колумбія (73), казахстан (75), гондурас (76), монголія (78) 50 – 59,9 (38%) «в основному невільні» (59 країн) киргизстан (79), молдова (81), кенія (82), польща (87), замбія (92), греція (94), таджикистан (98), індія (104), азербайджан (107), хорватія (109), ефіопія (116), камерун (117), китай (119), росія (120), україна (125), нігерія (131), узбекистан (132), алжир (134), центральна африканська республіка (137) 0 – 49,9 (13%) «репресивні» (20 країн) в'єтнам (138), того (139), венесуела (144), білорусія (145), чад (147), туркменістан (152), зімбабве (154), куба (156), пі¬внічна корея(157) Рис. Б. 1. Групування країн за індексом економічної свободи у 2007р. За методикою the heritage foundation Середньосвітовий іес становив у 2007 р. 60,6%, середньоєвропейський іес- 67,5%. Економіка україни у 2007 році була оцінена фахівцями the heritage foundation за іес на рівні 53,3%, що відповідає 125-му місцю у світі серед 157 досліджених країн. Даний показник на 2,2% менший за аналогічний індекс у 2006 p., що може лише частково пояснюватися зміною методології його розрахунку. Проаналізувавши окремі складові іес, можна відзначити по¬зитивні тенденції щодо здійснення торгової політики та фіскальних заходів в україні (див. Рис. 6.2). Середній рівень тарифів в україні є низьким, проте розгалужена система нетарифних бар'єрів все-таки суттєво ускладнюють процес вільного здійснення торгівельних операцій в державі. Ставки податків, які сплачуються з особистих доходів громадян (податок з доходів фізичних осіб складає 15%) та прибутків Підприємств (податок на прибуток - 25%), відносно невисокі, і тому питома вага податко¬вих надходжень у сукупному обсязі ввп незначна (приблизно 30%). Україна світ Рис. 6.2. Порівняння показників економічної свободи в україні Та світі у 2007р. За методикою the heritage foundation Слабкими сторонами україни залишається регуляторна політика та значний обсяг державних витрат на реалізацію соціальних програм (приблизно 40% від сукупного обсягу ввп), незадовільний стан залучення іноземних інвестицій та забезпечення прав власності. Іншою організацією, що аналізує рівень економічної свободи у країнах, вважається фрейзерський інститут (the fraser institute). Фахівці даного інституту за допомогою певних індикаторів визначають індекс економічної свободи, що характеризує такі сфери економіки: 1. Рівень державного регулювання (державні витрати, оподаткування, інвестування). 2. Діяльність органів правосуддя та захист прав власності. 3. Грошовий обіг (зростання грошової маси, рівень інфляції) 4. Регулювання міжнародної торгівлі (тарифні та нетарифні барєри, розвиток міжнародної торгівлі). 5. Регулювання кредитних, трудових та господарських відносин1 Значення індексу коливається в межах від 0 до 10. У 2007 році було опубліковано звіт «індекс економічної свободи» (the fraser institute), в якому були оцінені 141 країна світу. Рейтинг деяких держав за індексом економічної свободи наочно представлено на рис. 6.3. 1 economic freedom of the world: 2007 annual report // www.heritage.org. Рис. 6.3. Рейтинг деяких країн за індексом економічної свободи у 2007 р. За методикою the fraser institute Україна посіла у 2007 р. 112 місце зі 141 країни, що увійшли до рейтингу, що свідчить про низький рівень економічної свободи національної економіки. Найбільш проблемними сферами вважаються забезпечення незалежності судочинства (2,6) та захист прав інтелектуальної власності (3,1). Крім того, експерти відзначають значні складнощі під час реєстрації нового суб'єкта господарювання та при отриманні необхідних ліцензій та дозволів (2,6). Варто відзначити, що .у порівнянні з 1995 роком, коли україна вперше потрапила до рейтингу the fraser institute, каша держава покращила свій показник за індексом економічної свободи: з 3,4 (123 місце) до 5,8 (112 місце). Проте, незважаючи на такий позитивний результат, рівень економічної свободи не відповідає навіть середньосвітовим показникам, що стримує приплив іноземних інвестицій у вітчизняну економіку та, як наслідок, економічне зростання. Отже, розвиток економічних свобод в україні на сучасному етапі перебуває на початковому рівні, що засвідчують низькі місця нашої країни у міжнародних рейтингах. Проте є і позитивні тенденції у розбудові демократичного суспільства, які проявляються у поступовому покращенні якості державних інституцій, зменшенні бюрократизму, підвищенні інвестиційної привабливості національної економіки тощо. 6.3. Економічна свобода - основна передумова суспільного розвитку Основною рушійною силою сучасного цивілізаційного процесу є гуманітарні чинники - освіта, здоров'я, кваліфікація, інтелектуальність, мобільність, особистісні якості, цінності, світоглядна система, моральний профіль людини і громадянина. Найвищу „додану вартість" країні сьогодні надає суспільство нового типу - громадянське суспільство, що є складне за структурою, але консолідоване спільними цілями, здатне до різних форм самоорганізації, що працюватимуть на майбутнє. Громадянське суспільство - це система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку. Структуру сучасного громадянського суспільства можна уявити у вигляді п'яти основних систем, що відображають відпові¬дні сфери його життєдіяльності (див. Рис. 6.4).1 Рис. 6.4. Структура громадянського суспільства Соціальна система охоплює сукупність об'єктивно сформованих спільнот людей та взаємовідносин між ними. Це первинна, базова ланка громадянського суспільства, яка справляє визначальний вплив на життєдіяльність інших його підсистем (відносини всередині сім'ї, колективі, групах, між різними прошарками населення, націями тощо). Економічна система є сукупністю економічних інститутів та відносин, у які вступають люди у процесі реалізації відносин власності, виробництва, розподілу, обміну і споживання сукупного суспільного продукту. В якості первинної ланки тут виступають відносини власності, які пронизують всю сферу економічних відносин. До останньої також входять трудові та виробничі відносини. Структурними ж елементами економічної системи виступають різноманітні підприємства, виробничі об'єднання, які здійснюють свою діяльність на основі державної, муніципальної та приватної форм власності. Відносини розподілу, обміну, споживання суспільного сукупного продукту є важливою частиною економічної системи, однак вони в певній мірі функціонують і в межах іншої системи - соціальної. Політичну систему складають цілісні саморегульовані елементи (організації)- політичні партії, суспільно-політичні рухи, об'єднання і політичні (владні) відносини між ними. Сутнісним елементом тут виступають відносини із приводу влади, які пронизують політичну систему на рівні всіх її структур. культурна система утворюється із відносин між людьми, їх об'єднаннями, державою та суспільством у цілому із приводу культурних благ і відповідних матеріалізованих інститутів, установ (освітніх, наукових, культурних, релігійних), через які реалізуються ці відносини. 1 cамолюк в., філіп’єв а., мартинюк р. Основи правознавства: навчальний посібник.-острог: видавництво національного університету „острозька академія”,2006.- 253 с. базовий блок у цій сфері складають відносини, пов'язані з освітою. Інформаційна система складається в результаті спілкування людей один з одним безпосередньо і через засоби масової інформації. В якості її структурних елементів можуть виступати суспільні, муніципальні і приватні організації, установи, підприємства, а також громадяни та їх об'єднання, які здійснюють виробництво і випуск засобів масової інформації. Інформаційні відносини носять наскрізний характер, вони пронизують усі сфери громадянського суспільства. Історія розробки концепції громадянського суспільства у західній суспільно-політичній думці, як і реальний процес формування і розвитку громадянського суспільства, свідчать, що ключовим моментом становлення громадянського суспільства є поява громадянина, який має визначений комплекс прав і свобод і несе відповідальність перед суспільством за свої дії, тобто постає як самостійний і усвідомлюючий себе у цьому статусі індивідуальний член суспільства, діяльність якого скоординована ідеєю загального блага. Загалом утвердження громадянського суспільства в країнах, які стали на шлях демократичного розвитку, зокрема, й україна, є непростою та тривалою справою. Дж, кін стверджує: „народження та відродження громадянського суспільства завжди пов'язане з небезпеками. Воно дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою... Незріле громадянське суспільство може перетворитись на поле битви, на якому завдяки правам і свободам лисиці насолоджуються свободою полювання на курей".1 Еволюційний шлях розвитку громадянського суспільства в україні передбачає використання наявних передумов, свою роду ресурсів, спрямованих на утвердження громадянського суспільства. Це, насамперед, конституція україни, яка законодавчо закріплює права і свободи, якими володіє кожен громадянин дер¬жави і які держава йому гарантує. Наступним ресурсом, що сприяє еволюційному становленню громадянського суспільства в україні, є накопичений населенням за роки незалежності досвід громадянської самодіяльності, активного вираження і обстоювання своїх інтересів. На сучасному етапі в україні відбувається активний процес формування основних структур громадянського суспільства, а саме: створення політичних партій, об'єднань підприємців, професійних спілок, товариств споживачів, благодійних товариств, неформальні та некомерційні організації. Необхідною передумовою створення громадянського суспільства в україні є розвиток соціального капіталу. "соціальний капітал", за р. Патнамом, - це соціальна організація, мережа, но¬рми поведінки та довіри, що полегшують координацію дій і співпрацю задля спільної користі. Наслідком існування соціаль¬ного капіталу є громадянська активність, що детермінує прискорений економічний розвиток. Становлення соціального капіталу в україні в період суспільно-економічної трансформації як передумови реалізації ефективної національної економічної моделі, ускладнене не тільки протилежністю економічних стереотипів соціалістичного періоду, але і викривленою мораллю ринкового фундаменталізму, поширеною на початкових етапах реформування. Успішність та 1кін дж. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. - к., 2000. – c. 51. Соціальна спрямованість економічного розвитку україни безпосередньо визначаються рівнем досягнення реальної економічної свободи, здатності та спроможності громадян реалізувати право самостійного вибору, що актуалізує спрямування державної полі¬тики в напрямку розбудови громадянського суспільства. розвиток громадянського суспільства в країні в період трансформації її соціально-економічної структури необхідний, він покликаний забезпечити успішність здійснюваних перетворень. Але зазначена політика передбачає значну трансформацію всієї суспільної психологи, що є завданням складним і суперечливим. Неодноразово зазначалось, що суттєвим гальмом економічного поступу україни є відсутність єдиної консолідуючої національної ідеї - численні приклади зарубіжних країн доводять високу ефективність не тільки соціально-економічних перетворень суспільств, об'єднаних національною ідеєю, але і їх стабільного подальшого розвитку. Успішне використання сучасної і привабливої ідеї національної конкурентоспроможності (ірландія, південна корея, сінгапур, казахстан) дають реальну можливість економічного прориву. Оцінюючи діяльність структур громадянського суспільства, можна стверджувати, що у них є достатній потенціал, який дозволяє громадянам брати участь у процесі прийняття політичних рішень з життєво важливих питань і здійснювати контроль за їх реалізацією. Проте, реальний вплив громадських організацій в політичній та економічній площині все ще незначний, а їх можливості обмежені. Тому подальший розвиток громадянського суспільства в україні залежить від розв'язання низки складних проблем: > Удосконалення відносин між державою і суспільством, владою та громадянами; > Формування ефективних соціальних відносин, які б забезпечували економічну свободу особистості й формування потужного середнього класу; > Напрацювання консолідуючої ідеології, національної ідеї тощо. Отже, ключовою метою для політичних партій, громадських об'єднань та неурядових організацій сьогодні є створення моделі ефективної громадської участі у визначенні засад державного і суспільного розвитку, сприяння зміцненню громадянського суспільства і розширенню перспектив україни у сучасному світі. 6.4. Економічний порядок При застосуванні до будь-якої сфери людської діяльності терміну «порядок», як правило, розуміється набір правил, які регулюють структуру даної сфери. Під економічним порядком слід розуміти сукупність усіх правил, які стосуються організаційної будови національного господарства та усіх процесів, які у ньому проходять, а також сукупність установ, які регулюють і управляють національною економікою та надають їй певної організаційної форми. Економічний порядок зароджується як результат прагнення соціальних груп до ідеального суспільства, відображається у вигляді конституційних та законодавчих норм і здійснюється у певному суспільстві за дійсного економічного ладу. Існує два значення економічного порядку: 1) Незалежно від вартості - як реальний порядок певної економічної системи. 2) У залежності від вартості - як порядок, який має на меті цілеспрямовану економічну діяльність. Завдання економічного порядку: 1. Створення та забезпечення здатності економіки до функціонування. Для того, щоб у національній економіці здійснювався обмін, раціонально проходили економічні процеси, а суб'єкти національної економіки мали можливість вільно діяти, необхідний „порядок" в його організаційному сенсі. 2. Цілеспрямована координація економічної діяльності. Одне із основних завдань економічної діяльності полягає у тому, щоб у найкращий спосіб задовольнити потреби населення. Для цього необхідно: визначити і упорядкувати потреби, мати товари, які здатні задовольнити ці потреби, а також сформувати пропозицію цих товарів. Тому важливою проблемою розвитку економіки стає координація економічних суб'єктів, яка повинна мати як індивідуально-господарський аспект (узгодження індивідуальної господарської діяльності суб'єктів), так і загальногосподарський аспект (забезпечення стабільного розвитку та економічного зро¬стання), тобто мати цілеспрямований характер. 3. Суспільно-політичне. Економічний порядок має на меті сприяти встановленню певних суспільних норм у вигляді власності на засоби виробництва, способу виробництва та розподілу вироблених благ, в той же час він повинен мати політичний характер з метою прийняття відповідальних соціально-економічних рішень, а також створювати можливість для участі у політичному житті всіх громадян суспільства. Таким чином, економічний порядок є компонентом цілісного життєвого порядку суспільства. Його складовими є сукупність інститутів і норм, які пов'язані з економічними організаціями, а також типами економічної поведінки, які регулюють відносини міх елементами національної економіки. Одним із розробників теорії економічного порядку є німецький економіст ламберт хайнц.1 він виділяє наступні моделі економічного порядку: 1. Авторитарна (ієрархічна) модель. 2. Ринкова модель. 3. Виборна модель. Авторитарна модель базується на прийняття управлінських рішень у односторонньому наказному порядку та підлеглих міжособових відносинах. Така модель може використовуватись як на рівні окремого домогосподарства, так і на рівні держави в цілому, тоді має місце централізоване управління національною економікою. Для забезпечення її функціонування необхідні: носії економічних рішень, які несуть повну відповідальність за розвиток суспільства; розгалужена бюрократична система, яка має на меті виділення та узагальнення інформації про всі наявні потреби у даному суспільстві; зворотній зв'язок при виконанні наказів у вигляді беззаперечного підконтрольного дотримання. 1 ламберт хайнц. Социальная рыночноя экономика. Германский путь.- м.: дело, 1993.-224 с. Прибічники даної моделі до її основних переваг відносять: неможливість соціально-економічної експлуатації, додана вартість залишається у її виробника, відсутність економічних криз внаслідок повної зайнятості та стабільної грошової системи, наявність можливості довготривалого планування. Головними проблемами авторитарної моделі є: проблема визначення соціально-економічних уподобань населення; проблема швидкого реагування на економічні процеси; проблема досягнення максимальної ефективності економіки; проблема досягнення технічного прогресу. Ринкова модель базується на прийнятті управлінських рішень відповідно до наявних ресурсів з метою досягнення максимального ефекту. Ринкова модель базується на саморегулюванні та вільному ціноутворенні на основі взаємодії попиту та пропозиції. Для забезпечення її функціонування необхідні: приватна власність, свобода вибору в усіх її проявах, обмеженість держа¬вного втручання та конкурентні відносини. Прибічники даної моделі до її основних переваг відносять: децентралізацію економічної влади, можливість задоволення більшості потреб населення відповідно до мінливого попиту, орієнтацію на науково-технічний прогрес. Основними проблемами ринкової моделі є: необмежене прагнення до прибутку, можливість забезпечення соціальної захищеності населення та управління всією ринковою системою з метою забезпечення її саморегулювання. Виборна модель базується на тому, що управлінські рішення приймає більшість на основі демократичних виборів. Для її функціонування потрібно демократичне суспільство, яке здатне зробити свій свідомий вибір та впровадити його у життя. Основними проблемами виборної моделі є: парадокс ерроу (при логічній несуперечності суджень про систему пріоритетів суспільна думка є суперечною), необхідність здійснення захисту меншин, проблема інформованості та компетентності більшості та групова репрезентація. У сучасному світі не існує країни з ідеальним дотримання пе¬вної моделі економічного порядку. Кожна країна під час свого розвитку формую власний економічний порядок, спираючись як на загальнолюдські цінності, так і на потреби певного суспільства. Крім цього, суспільний розвиток не обмежується і не визначається лише економічним порядком. Важливу роль для суспільства має наявність соціального порядку. Під соціальним порядком слід розуміти сукупність інститутів і норм, які регулюють соціальний стан індивідів та груп у суспільстві, а також економічно обґрунтовані соціальні відносини між членами суспільства. Головними завданнями соціального порядку є: > Забезпечення соціальної злагоди; > Забезпечення соціальної справедливості; > Забезпечення соціального захисту; > Гарантування дотримання мінімальних соціальних умов існування суспільства, спрямованих на гуманізацію економічної та трудової діяльності; Кожен економічний порядок має основний соціальний зміст, його масштабність можна визначити на основі: > Здатності сприяти економічному прогресу та розподіляти доходи відповідно до норм суспільної справедливості; > Здатності забезпечити цілковиту зайнятість; > Здатність забезпечити соціальний захист для соціально не захищених верств населення, > Здатність забезпечити купівельну спроможність населення та запобігати інфляції; > Здатність гарантувати достатній обсяг соціальних прав для кожного громадянина суспільства. Слід відмітити, що основний соціальний зміст залежить від того, наскільки у певному суспільстві соціальні норми затвердились по відношенню до економічних. У кожній моделі економічного порядку є свої соціальні проблеми. У загальному вигляді ці проблеми поділяються на: > Проблема розподілу доходів та майна; > Проблему економічної влади; > Проблему додаткових соціальних витрат; > Проблему розподілу шансів на життя та розвиток особистості. Особливу роль соціальні аспекти відіграють у економічному порядку, який має назву соціальне ринкове господарство. За сучасного розвитку економічної думки, даний вид господарства є прикладом найгармонічнішого поєднання економічного та соціального порядків. Висновки Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства вважається рівень демократії в країні. Демократія - це форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу. Процес демократизації суспільства, розбудова інститутів гарантування прав і свобод людини безпосередньо впливають на економічний розвиток країни. Так, наявність економічної демократії є необхідною передумовою розвитку підприємництва в державі, стимулює економічне зростання та зростання суспільного добробуту. Проявом економічної демократії в країні вважається рівень економічної свободи суб'єктів господарювання. Економічна свобода на практиці означає право розпочинати або припиняти свій бізнес, купувати будь-які ресурси, використовувати будь - яку технологію, виробляти будь-яку продукцію і пропонувати її до продажу за будь-якою ціною, вкладати свої кошти за власним розсудом. Рівень економічної свободи в різних країнах світу є предметом дослідження багатьох міжнародних організацій. Найбільш узагальнений аналіз держав з точки зору забезпечення ними лібералізації економічної діяльності здійснюють the heritage foundation разом із журналом the wall street journal та the fraser institute, які щорічно публікують звіти, в яких здійснюють ранжування країн за індексом економічної свободи. Розвиток демократії можливий лише за достатньо високого рівня життя населення країни, оскільки її основоположні засади можливо реалізувати лише в суспільстві середнього класу, про що зазначав ще а. Токвіль. Розбудова демократії може бути здійснена через розвиток громадянського суспільства, поширення демократичних цінностей в суспільстві та формування свідомої політичної відповідальності всіх його учасників. Перспективи національної економіки у сучасному світі залежать від рівня розвитку громадянського суспільства, інтеграції громадян до економічних, політичних та соціальних сфер життя. Поява громадянина, який має визначений комплекс прав і свобод і несе відповідальність перед суспільством за свої дії, є ключовим моментом становлення грома¬дянського суспільства, переходу національної економіки на якісно новий рівень розвитку. Тому сприяння зміцненню інститутів громадянського суспільства є стратегічною метою соціально - економічного розвитку україни. Питання для самоконтролю 1. У чому полягає сутність та значення демократії? 2. Назвіть основні форми економічної демократії. 3. Дайте характеристику поняття „економічна свобода" у ринковій економіці. 4. Проаналізуйте ступінь розвитку економічних свобод в україні -. 5. Які основні форми економічного порядку ви знаєте? 6. Охарактеризуйте структурні елементи громадянського суспільства? 7. Проаналізуйте стан розбудови громадянського суспільства в україні. Проблеми для обговорення 1. Вплив міжнародних факторів на розвиток демократії в сучасній україні. 2. Права та обов'язки громадян у сучасному світі. 3. Проблеми та перспективи глобальної демократії. 4. Економічна рівноправність: чи відповідає це сучасній дійсності? 5. Розбудова громадянського суспільства в україні: міфи та реальність, Література 1. Гражданское общество: идея, наследие социализма и современная украинская реальность: монография / науч. Ред. И.ф. кононов. - луганск, 2002. - 284 с. 2. Громадянське суспільство в сучасній україні: специфіка становлення, тенденції розвитку / за заг. Ред. Ф.м. рудича. - к., 2006.-412 с. 3. Демократическое правовое государство и гражданское общество в странах центратьно-восточной европы.- м.:- 184 с. 4. Конституція україни. - луганськ: „тандем-плюс". -- 48 с. 5. Ламберт хайнц. Социальная рыночная экономика. Германский путь.-м.: дело, 1993.- 224 с. 6. Політична система і громадянське суспільство: європейські і українські реалії: монографія / за заг. Ред. Д.і.н, проф а.і. кудряченка. - к.: нісд, 2007. - 396 с. 7. Розова т.в., барков ю.в. специфика становления гражданского общества в украине: монография. - одеса: юридична література, 2003. - 336 с. 8. Самолюк в., філіп'єв а., мартинюк р. Основи правознавства: навчальний посібник. - острог: видавництво національного університету „острозька академія", 2006. - 253 с. 9. Сурмін ю.гі. Проблемність демократії та шляхи її вдосконалення // державне управління: теорія та практика. - 2006. - №2. - режим доступу до журн.: http://www/nbuv.gov.ua: e-journals/putp/2006-2 Лекція 9. Структурна перебудова національної економіки 9.1.передумови формування сучасної структури національної економіки 9.2 Пріоритетні напрями структурних зрушень на макрорівні 9.3 Зміни регіональної структури національної економіки 9.4 Перспективні інноваційні форми регіонального економічного розвитку 9.1. Передумови формування сучасної структури на¬ціональної економіки. постійне зростання потреб людини і суспільства спонукає до якісних змін суспільного виробництва, що стають можливими завдяки науковим відкриттям, управлінським, технологічним, організаційним інноваціям. Тим самим закладається основа довгострокових змін структури національної економіки через оновлення технологічного способу виробництва. Таке оновлення визначає формування певного технологічного укладу і проявляється в оновленні основного капіталу. Теоретичне обґрунтування змін технологічних укладів дає теорія «довгих хвиль» м.д. кондратьєва, що відображає залежність циклів економічного розвитку від хвилеподібного науково - техічного розвитку з періодичністю 45-60 років. Слайд 2 структура національної економіки – це співвідношення різних елементів економічної системи, яка характеризує пропорції народного господарства та стан суспільного поділу праці. Слайд 3 всього історія технологічної революції сформовано шість технологічних укладів. На формування ядра першого технологічного укладу (1770-1830 рр.) Визначальний вплив справив розвиток текстильних машин. Нові технології були поширені в текстильній промисловості, машинобудуванні, металургії. Друга хвиля технологічної революції (1830-1880 рр.) Характеризувалась поширенням використання парового двигуна в усіх сферах господарства, створенням мережі залізничних шляхів, розвитком будівництва, транспорту, вугільної промисловості, чорної металургії. Третя хвиля (1880-1930 рр.) Базувалась на промисловому використанні електроенергії, розвитку електротехнічної промисло¬вості, важкого машинобудування, електротехнічної промисловості, виробництва сталі, промисловості неорганічної хімії тощо. Ключовими інноваціями цього укладу стало використання електродвигуна та виробництво сталі, що сприяло посиленню гнучкості виробництва, його стандартизації. Четверта хвиля (1930-1980 рр.) Обумовлена запровадженням двигунів внутрішнього згоряння. Прискореними темпами зростали автомобілебудування, кольорова металургія, органічна хімія, нафтопереробка. Це - період масового та серійного виробництва. Для п'ятого технологічного укладу (1980 рр. - наш час) ключовим фактором розвитку став мікроелектронний компонент, характерні розвиток електронної промисловості, обчислювальної, оптоволоконної техніки, програмного забезпечення телекомунікації!, підвищення ролі інформаційних послуг, використання супутникових засобів зв'язку. Слайд 4 сьогодні очевидними є ознаки шостого технологічного укладу з прискореним розвитком медицини та біотехнологій на основі досягнень у галузі атомної енергії, генної інженерії, інформатики, біотєхнології, мікроенергетики, освоєння нових видів енергії та космічного простору. В основі сьомого технологічного укладу - розвиток клітинної біології, систем штучного інтелекту, мікроелектроніки, інформаційних магістралей. Слайд 5 сьогодні в україні за таким показником, як випуск продукції, вищі технологічні уклади - 5-й та 6-й - становлять близько 4%, причому 6-й технологічний уклад, що визначає перспективи високотехнологічного розвитку країн у майбутньому, у нашій країні майже відсутній (менше 0,1%). Близько 58% виробленої продукції припадає на найнижчий, 3-й технологічний уклад (технології промисловості будівельних матеріалів, чорної металургії, суднобудування, оброблення металу, легкої, деревообробної, целюлозно-паперової промисловості) та 38% - на 4-й. За показником фінансування науково-технічних розробок склалася така ситуація: майже 70% коштів сьогодні поглинає 4-й і лише 23% 5-й технологічний уклади. Слайд 6 інноваційні витрати розподіляються таким чином: 60% - 4-й технологічний уклад і 30% - 3-й (сумарно - 90%), а 5-й становить лише 8,6%. Стосовно інвестицій, які, власне, і визначають майбутнє на найближчі 10-15 років, маємо такі пропорції: 75% спрямовуються у 3-й технологічний уклад і лише 20% та 4,5% - у 4-й і 5-й технологічні уклади відповідно. У технологічній частині капітальних вкладень (технічне переозброєння та модернізація) 83% припадає на 3-й технологічний уклад і лише 10% - на 4-й1. Слайд 7 основними перешкодами високотехнологічного розвитку україни є невідповідність соціальної організації суспільства за¬вданням, які стоять перед національною економікою, нехтування нагальними пріоритетами сучасного суспільного розвитку. Відтак, загострюються проблеми практичної спрямованості - недосконалість інноваційно-інвестиційної політики, обмеженість інституцій для здійснення інноваційно-інвестиційного розвитку, відсутність дієвої системи патентування інновацій та захисту інтелектуальної власності. Досягнення високого рівня розвитку людини, задоволення її потреб, а також нарощування потенціалу конкурентоспроможності національної економіки неможливі без постійного удосконалення її структури. Світовий досвід найбільш конкурентоспроможних економік - сша, швейцарії, данії, швеції, сінгапур, фінляндія, засвідчує панування в них постіндустріального, інформаційного укладу. Слайд 8 Україна демонструє низький рівень глобальної конкурентоспроможності. Найбільш проблемним питанням стабільно залишається якість інституцій в україні (115 місце у рейтингу). До чинників, що безпосередньо впливають на покращення інституційного середовища в україні, належать, зокрема, етична пове¬дінка компаній, захист прав власності, прозорість ухвалення рішень урядом, незалежність судової системи, ефективність використання державного бюджету, захист прав інтелектуальної власності, довіра суспільства до політиків тощо. економіка україни: стратегія і політика довгострокового розвитку / за ред. Акад. Hah україни в.м. гейця. К.: ін-т екон. Прогнозув.; фенікс, 2003. - с. 351-352. Таблиця 11.1. Ранжування країн за індексом глобальної конкурентоспроможності у 2008-2009 рр. За методикою веф* Країна Сси 2008-2009 Сси 2007-2008 Позиція Індекс Позиція Сша 1 5,74 1 Швейцарія 2 5,61 2 Данія 3 5,58 3 Росія 51 4,31 58 Польща 53 4,28 51 Казахстан 66 4,11 61 Румунія 68 4,10 74 Азербайджан 69 4,10 66 Україна 72 4,09 73 Грузія 90 3,86 90 Вірменія 97 3,73 93 Чад 134 2,85 131 * складено за: тье оіоьаі сотрегііїуепеб5 керогі 200&-2009 // www.weforum.org Покращення якості інституцій має стати прерогативою стратегії економічного розвитку в україні. Адже без створення цілісної та узгодженої системи законодавчих та нормативних актів, виконання яких буде забезпечуватися незалежними судовими та контролюючими органами, не можна побудувати конкурентоспроможну модель розвитку економіки. Неефективними та недостатньо розвиненими залишаються також ринок товарів та послуг (103 місце у рейтингу) і фінансовий ринок (85 місце), складною є ситуація з забезпечення макро- економічної стабільності (91 місце), що безпосередньо впливає на конкурентоспроможність українських компаній у глобальному просторі (80 місце). Не зважаючи на низьку позицію у рейтингу веф, можна відзначити і позитивні тенденції в економіці україни. Так, наша держава потрапила до групи країн, які перебувають на стадії розвитку економіки, керованої ефективністю, для якої рівень ввп перебуває в межах від 3000 дол. Сша до 9000 дол. Сша. Крім того, україна має певний інноваційний потенціал (52 місце), середній рівень вищої освіти та професійної підготовки (43 місце). Це стає важливою конкурентною перевагою нашої держави, оскільки наявність високопрофесійних фахі¬вців може гарантувати успіх у сучасному світі та стати передумовою формування конкурентоспроможного ринку, сприятиме інтеграційним процесам україни. Слайд 9 метою структурної перебудови економіки є посилення довгострокової тенденції зростання якості життя соціуму, досягнення економікою динамічної збалансованості, здатності до зовнішньої експансії. Структурні зрушення в національній економіці - закономірний і логічний процес, обумовлений ускладненням та удосконаленням процесу суспільного виробництва у глобальному вимірі та постійним впливом науково-технічного прогресу. Слайд 10 разом з тим, структурна перебудова національної економіки об'єктивно актуалізується через посилення конкуренції в світовому глобаль¬ному просторі за його обмеженості та постійного ущільнення. Структурна перебудова завжди супроводжується змінами в суспільних інститутах, поведінці людей та ідеології1. Слайд 11 структурну перебудову часто розглядають у зв'язку із модернізацією економіки, що в широкому значенні означає перехід до сучасної економічної моделі. Своїм поширенням термін «модернізація» зобов'язаний розповсюдженому в середині xx ст. Процесу переходу від традиційного до індустріального суспільства переважно країн африки. Слайд 12 незважаючи на суттєве розширення змістовного наповнення, орієнтацію на інформаційне суспільство, як мету розвитку національних економік, основні принципи модернізації залишаються вагомими: 1. Зміни в суспільних інститутах і свідомості. Це такі зміни, які підвищують продуктивність праці, стимулюють конкуренцію і підприємницьку ініціативу, відкривають більш рівні можливості для всіх, підвищують рівень життя, стимулюють розвиток. 2. Раціоналізм: заміна традиційного образу мислення, методів виробництва, розподілу і споживання новими моделями у всіх сферах виробництва і життя. Пошук раціональності передбачає, що вибір економічної стратегії і політики повинен максимально базуватись на знаннях та точних фактах. 3. Економічне планування: пошук раціональної системи заходів економічної політики, спрямований на прискорення розвитку. 4. Забезпечення більш рівного правового і соціального статусу, доходів і рівня життя для всіх. Кінець xx - початок xxi ст. Характеризується поширенням ідеології та політики постмодерну, що за сутнісними ознаками відображає загострення проблем невизначеності, багатомірності всіх сторін людської життєдіяльності, в тому числі і економічної. Тим самим втрачаються опори на базові цінності, які проявились в матеріально-речовому виробництві та індустріальному суспільстві - раціоналізм і максимізація прибутку. Набувають вирішального значення такі форми людської діяльності, що базуються на використанні не фізичних, а розумових, творчих здібностей людини. Відтак, зростає питома вага нематеріальної складової суспільного і національного багатства, що проявляється в кардинальних структурних зрушеннях. Слайд 13 структурну перебудову економіки слід розглядати в двох аспектах: по-перше, це удосконалення інституціональних, відтворювальних та макроекономічних пропорцій економічного розвитку. По-друге, це оптимізація міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій на користь збільшення частки високоефективних наукомістких виробництв з пріоритетом найсучаснішого шостого технологічного укладу. Основною стратегічною метою структурних трансформацій національної економіки має бути досягнення лідируючих позицій в світі. Це є апробована практика тих держав, які в різні історичні періоди мали глобальне лідерство (велика британія, сполучені штати америки). Необхідною умовою соціально-економічної результативності структурних зрушень є опора на фундаментальні науково-технологічні досягнення, перенесення центру ваги з кількісних параметрів розвитку на якісні. Ефективним механізмом досягнення стратегічної мети національної економіки за сучасних умов є досягнення тодаро м. Экономическое развитие: учебник. Пер. С англ. Под ред. С.м. яковлева, л.з. зевина. - м.: юнити, 1997. - с. 110. Міжнародної конкурентоспроможності. В цьому плані важливою є суттєва зміна світоглядних стереотипів суспільства як необхідної умови становлення оновлених соціально-економічних відносин та зростання вагомості наноекономічних рівнів з їх з опорою на людські якості креативності. Для підвищення рівня технологічного розвитку структурна перебудова економіки україни повинна бути спрямована на інноваційний розвиток галузей п'ятого та шостого укладів. Стратегія інноваційного розвитку україни повинна враховувати декілька важливих аспектів: носити форвардний характер, так як світовий розвиток не зупиняється; повинна бути адаптивною, тобто максимально враховувати тенденції як українського, так і світового розвитку. Для інноваційного розвитку стратегічно необхідно проведення мобілізації інтелектуального та інноваційного потенціалу україни і створення тим самим національного технологічного потенціалу розвитку. Інноваційний розвиток потребує значних інвестиційних потоків, які можливо залучити на основі розробки особливої державної політики сприяння інноваційному розвитку. Стратегія інноваційного розвитку україни повинна базуватися на реальній оцінці здобутків та недоліків українського технологічного укладу та поетапному піднесенні рівня розвитку. Важливою передумовою інноваційного розвитку є суспільне усвідомлення необхідності інтелектуального прориву та особливе ставлення до інтелектуальної власності. 9.2. Пріоритетні напрями структурних зрушень на макрорівні Структурні зрушення у національній економіці є постійними змінами загальної структури виробництва, які спрямовані на прискорення розвитку окремих галузей з метою досягнення більш високого рівня загальноекономічної та соціальної ефективності, посилення антиентропійних тенденцій. Якщо структурні зрушення мають інноваційний характер, це дозволяє змінити внутрішню будову економічної системи, досягнути суттєвих якісних змін та перейти на більш високий рівень розвитку. Основою для структурно-інноваційних зрушень є зміна структури суспільних потреб, для їх задоволення утворюються інновації, а їх сукупність призводить до реформування структури економіки. Слайд 14 структурна політика держави – це сукупність наукових методів і практичних заходів, спрямованих на оптимізацію внутрішніх пропорцій економічної системи та ефективну сукупну пропозицію. Національна стратегія економічного розвитку має бути спрямована передусім на динамічний соціально-економічний рух, у тому числі і в контексті світового поступу, таким чином, основним завданням державної структурної політики є формування стратегії розвитку та її реалізація. Слайд 15 пріоритетними напрямками даної стратегії слід вважати: > Підвищення рівня життя населення, що відповідає потребам розвитку людини в xxi ст.; > Забезпечення розвитку людського капіталу з метою найповнішого використання інтелектуального потенціалу суспільства; > Досягнення економічної незалежності україни на основі становлення та прискореного розвитку «нової економіки» та реалізації її конкурентних переваг; > На основі використання сучасних досягнень нтр та підвищення ефективності суспільного виробництва, зменшення монопольної залежності україни від імпорту як сировини, так і високотехнологічної продукції; > Застосування кластерного принципу - стратегічно важлива галузь економіки повинна задавати імпульс розвитку, наприклад розвиток системи науки і освіти повинен бути спрямований на формування інноваційної економіки; > Прискорення розвитку інформаційних технологій; > Розбудова реальної валютно-фінансової незалежності національної економіки; > Мінімізація негативних наслідків функціонування суспільного виробництва, в тому числі - його інформаційної складової; > Забезпечення зміни структури національної економіки на основі соціально-економічної ефективності та національної конкурентоспроможності; > Активізація інвестиційних процесів з інноваційною спрямованістю. Слайд 16 необхідною умовою структурних зрушень на макрорівні є побудова інноваційної моделі національної економіки. Вона ґрунтується на пріоритетності науки і технології та їх застосування в усіх сферах людського життя з метою інноваційного розвитку. Тим самими потребує удосконалення галузева структура економіки україни, що визначається кількісними співвідношеннями окремих галузей і підгалузей суспільного виробництва. Сучасна галузева структура української економіки відображає витратний характер виробництва, переважно сировинну спеціалізацію експорту, монопольний імпорт енергоресурсів, нераціональне використання природного, інформаційного, виробничого, людського потенціалу. Слайд 17 так, у структурі суспільного виробництва переважають галузі первинної переробки, причому ситуація принципово не покращилась за роки ринкової трансформації, а погіршилась щодо провідних тенденцій розвитку країн - світових лідерів (рис. 11.1). Питома вага галузей сировинної спрямованості (чорної металургії, паливно-енергетичного комплексу, хімічної промисловості) складає 50% обсягів промислового виробництва. Разом з тим, частка галузей з виробництва продукції кінцевого споживання (легка, харчова, деревообробна промисловість, виробництво побутової техніка тощо) дещо зросла за період і досягає 15%. Структурна перебудова має суттєво змінити основні пропорції між добувними та переробними галузями на користь прискореного збільшення високотехнологічних галузей з високою часткою доданої вартості та високою технологічною складністю продукції. Одночасно якісних змін потребує структура українського експорту в напрямі підвищення частки продукції кінцевого споживання та висо котехнологічної. В рамках оон в 2008 р. Вперше проведене дослідження креативної економіки, тобто тих її галузей, де факторами розвитку є творчість, знаний та доступ до інформації, здатні активізувати інноваційну діяльність та надати нового імпульсу економічному зростанню. Нова парадигма світового розвитку базується на об'єднанні трьох ключових сфер суспільного розвитку - економіки, культури та технології. Концепція креативної економіки базується на таких принципах: > Креативна економіка в якості нової концепції базується на творчості як активі, що здатен генерувати економічне зростання та розвиток; > В основі нового підходу - сприяння створенню доходів, робочих місць та збільшення експортних надходжень одночасно з активним розвитком громадянського суспільст¬ва, культурним різноманіттям та людськомим розвитком; > Об'єднання економічних, культурних та соціальних сфер діяльності, що проявляється у розвитку технологій, туризму, захисті прав інтелектуальної власності; > Креативна економіка - це виклик існуючим законам економічного розвитку країни, який вимагає інноваційної багатовекторної державної політики. > найбільшим експортером креативної продукції у світі є китай (61,4 млрд. Дол. Сша, або 18,29% від світового обсягу експорту креативної продукції), а споживачем - сша (95,0 млрд. Дол. Сша, або 27,08% від світового обсягу імпорту креативної продукції). В основному продукція креативних галузей надходить до розвинутих країн світу (більше 80%), але значна частина вироб¬ництва зосереджена саме в економіках, які розвиваються (40,61%). Питома вага транзитивних економік, до яких віднесено й україну, є незначною: 0,94% експорту та 1,7% імпорту креати¬вної продукції у світі. У цілому у 2005 р. Україна експортувала креативної продукції на загальну суму 336 млн. Дол. Сша (0,1% світового експорту креативних товарів), обсяг імпорту склав 662 млн. Дол. Сша. (0,19% світового імпорту креативних товарів)1, що не 1сгеаtivе есоnоmу герогt 2008 / режим доступу: http: www.unctad.org Відповідає рівню творчого потенціалу та можливостей українського населення. Тому активний розвиток креативних галузей економіки та створення креативної економіки загалом може стати важливим фактором здійснення економічного прориву в україні, підвищення національної конкурентоспроможності та ефективної інтеграції нашої держави до світового простору. Основною дійовою особою структурних змін у національний економіці має стати людина з її творчим, інтелектуальним та культурним потенціалом. Для цього необхідне інституційне забезпечення її розвитку (належної якості освітні установи, науково - дослідні інституції) та система мотивації, яка на основі системи державного стимулювання дозволить сформувати український інтелектуально-інноваційний потенціал. Використання та нарощування даного потенціалу дозволяє створити людський капітал, сукупність інтелектуальних та культурних надбань нації, із сучасною мірою оцінки людського розвитку в усьому світі. Сьогодні в україні посилюється розуміння значимості категорій „людський капітал", „інноваційний розвиток" та „творча праця", визначальна роль їх для подальшого соціально - економічного поступу задекларовано в усіх програмах розвитку. При цьому не сформовано основні умови для їх розвитку: інституційне забезпечення або радянського зразка, або механічно за позичено, а система мотивацій заблокована відсутністю необхідного стимулювання як на мікро рівні, так і на рівні державної по¬літики. Створення умов для удосконалення людського потенціалу вимагає суттєвих структурних зрушень, серед яких - підвищення якості та рівня освіти. Сучасний розвиток вимагає наявності ви¬сококваліфікованих працівників, інноваційні технології розповсюдились в усіх сферах життя, тому українське суспільство має не лише зберегти наявний освітній рівень, але й примножити його. Мотивацією для піднесення рівня людського розвитку є піднесення цінності інтелектуальної праці у суспільстві, на жаль серед сучасних державних пріоритетів немає гідної системи стимулювання. Модернізація інституціональної структури для розвитку людського капіталу має охопити усі складові національної інфраструктури, саме підвищення конкурентоспроможності національних інститутів є основою для людського розвитку. Велике значення для створення та удосконалення наукового потенціалу є практичне застосування наявних розробок та можливість їх реалізації у соціально-економічному житті країни. Це дозволить від переважно покупця продуктів інтелектуальної діяльності перейти до виробника новітніх наукових розробок, тому основою структурних зрушень має стати створення умов для розвитку новітніх технологій, які дозволяють отримати високі прибутки та стануть важливим ресурсом для розвитку національної економіки. Шанобливе ставлення до духовних, етнокультурних надбань нації дозволяє їй зберегти свою неповторність. Збереження культурної спадщини є необхідною умовою для подальшого культурного розвитку. Піднесення духовного рівня населення має стати вихідною точкою для розвитку людського потенціалу, населення україни має відчути себе активною силою для покращення власного добробуту, здобути можливість самореалізації та самоствердження. Обґрунтована політика постійних структурних зрушень національної економіки дозволить україні стати повноцінним учасником світових процесів. 9.3. Зміни регіональної структури національної економіки Загальнонаціональна концепція розвитку передбачає вдосконалення регіональної структури економіки країни, що базується на існуючій системі поділу праці та використанні сукупного потенціалу розвитку регіонів. Слайд 18 регіональна структура є основою для вивчення об'єктивних процесів розвитку регіонів і формуванні наукових напрямів управління цими процесами. Слайд 19 серед важливих напрямів поліпшення регіональної структури необхідно відзначити: > Вдосконалення інституційної структури управління соціально-економічним розвитком регіонів; > Застосування планування та прогнозування розвитку на основі наукового та практичного підходів; > Децентралізацію повноважень з планування та управління соціально-економічним розвитком регіонів; > Формування ефективних регіональних ринків. Слайд 20 метою структурної трансформації на регіональному рівні має бути збалансування соціально-економічного розвитку кожного регіону на основі раціонального використання його потенціалу. Найважливішим результатом структурної політики на регіональному, як і на загальнонаціональному, рівні мають бути позитивні зрушення показників рівня життя населення. Світовий досвід доводить, що лише за умов ліквідації суттєвої диференціації соціально-економічного розвитку з'являється і посилюється тенденція до інтеграційних процесів в межах національної економіки. Тобто, поступове, цілеспрямоване зменшення диференціації в розвитку регіонів залишається важливою умовою успішного здійснення структурних перетворень як на територіальному, так і на макроекономічному рівнях. Регіональні проблеми в трансформаційних економіках загострюються через складність самого процесу системної трансформації та управління ним. Якщо в економічно розвинутих країнах система міжрегіональних взаємовідносин чітко відрегульована і повноваження центральних, регіональних та муніципальних вла¬дних структур розмежовані, що сприяє вирішенню можливих суперечностей, то в україні ці процеси перебувають на стадії становлення. Тим самим актуалізується проблема розбудови інституційної структури економічної системи та ефективних механізмів управління нею. Державна економічна політика має регіональну складову, основним об'єктом якої, згідно сучасного трактування, є регіональні (просторові) нерівності - відмінності в рівнях розвитку, зайнятості, доходів населення, умов підприємництва тощо. Ці нерівності відображаються у показнику валового регіонального продукту на одну особу (рис. 2). Розглянемо специфіку прояву найбільш поширених причин регіональних нерівностей в україні для пояснення існуючої територіальної диференціації рівнів соціально-економічного розвитку. Різких відмінностей природно-кліматичних умов життя та економічної діяльності в окремих регіонах україни немає, однак значна протяжність території та приналежність її до різних природно-кліматичних поясів обумовлює певні відмінності спеціалізації регіональних господарських комплексів, першочергово - у сільськогосподарському виробництві. Розподіл природних ресурсів нерівномірний в розрізі регіонів, що визначає різну їх "продуктивність" та напрямки використання. Дев'ятнадцять із двадцяти п'яти адміністративних областей україни - мають зовнішні кордони, вся територія країни є досить компактною, що не приводить до надмірного зростання транспортних витрат та не звужує принципово ринок збуту товаровиробників. Рис.2. Валовий регіональний продукт на одну особу у 2004-2006рр„ грн. Для переважної більшості галузей української економіки характерна застаріла структура виробництва, що обумовлює актуальність інноваційної стратегії економічного зростання, визначеної як пріоритет національної економічної моделі. Найбільш значні агломераційні переваги має столичний регіон (велика концентрація в регіоні міжгалузевих зв'язків та розвинута інфраструктура), що обумовлює значний відрив його рівня економічного розвитку від рівня інших регіонів. В країні мають місце певні демографічні відмінності, однак вони не є принциповими, оскільки більшість регіонів має звужений тип відтворення населення, що обмежує їх потенціал економічного розвитку. В розрізі регіонів спостерігаються певні відмінності підприємницького клімату, дії інституційних та соціально-культурних факторів. Таким чином, в україні з різним ступенем інтенсивності діє більша частина основних причин регіональних нерівностей, що призвело до посилення регіональної соціально-економічної диференціації в період становлення ринково-орієнтованої економічної системи. З огляду на складність перелічених проблем, необхідно по новому оцінити роль держави в економічних перетвореннях оскільки актуальною залишається нова парадигма як державної так і регіональної економічної політики при формуванні системи ринкового типу. Найбільш прийнятною є позиція щодо паритету ринкової саморегуляції та державного регулювання як такого що створює умови та нівелює недоліки ринку. Принципово повинні бути зміщені акценти саме на регіональному рівні управління економікою. На відміну від традицій централізованого управління, соціально-ефективна ринкова економіка повинна регулюватись переважно інструментами непрямого впливу, економічними. Таким чином, основу механізму регулювання розвитку регіонів складають інституційні перетворення, підтримка конкурентних умов ведення господарської діяльності, управління ресурсним потенціалом регіону, спрямування результатів економічної динаміки на підвищення соціальних стандартів життя населення. Слайд 21 першочергові цілі суспільно-економічного розвитку регіонів можна узагальнити: > Підвищення якості життя населення відповідної території за рахунок раціонального використання місцевих ресурсів; > Диверсифікація виробничої діяльності; > Інноваційне наповнення економічного розвитку; > Досягнення ринкової конкурентноздатності регіону. Часто цілі економічного розвитку суперечать соціальним цілям регіональної економічної політики. Першочергово це трапляється в разі необхідності міжрегіонального перерозподілу ресурсів для реалізації ідеї "територіальної солідарності" - коли громадяни та соціальні групи повинні отримати рівний доступ до матеріальних та духовних благ незалежно від їх місця проживання. Знаходження оптимального компромісу між суто економічними та соціальними цілями - ще одне важливе завдання регіональної економічної політики. за ступенем універсальності та широті впливу інструменти регіонального регулювання поділяються на дві групи: загальноекономічні регулятори (чи макроінструменти), що впливають на поведінку багатьох суб'єктів на певних територіях та регулятори адресного впливу (чи мікроінструменти). Слайд 22 регіональний розвиток в цілому та економічний зокрема, необхідно розглядати як загальний процес удосконалення економіки регіону для забезпечення оптимальних її пропорцій. Регіональний аспект економічної політики держави, як і макроекономічний, для забезпечення її максимальної ефективності прийнято орієнтувати на досягнення обмеженої кількості цілей розвитку - не більше однієї - двох. Лише за таких умов можна розраховувати на позитивний результат та несуперечливість заходів та інструментів, що використовуються. Необхідною умовою покращання економічної та інвестиційної ситуації в україні є децентралізація державного управління, що здатна підвищити демократичний потенціал суспільства, сприяти підвищенню управлінської компетенції регіональних та місцевих органів влади. Суспільно-економічна трансформація в україні ставить на порядок денний питання інституційних перетворень, здатних сформувати необхідні умови для успішності здійснюваних реформ. Для підвищення економічної і підприємницької активності, покращення інвестиційного клімату в країні необхідно реалізувати цілий комплекс заходів, як загальнодержавного, так і регіонального рівня. Відродження економіки регіонів стане можливим за умови мобілізації зусиль приватного сектора, державного управління, місцевого самоврядування та організованої громадськості. Особливою актуальністю характеризується проблема підвищення рівня компетенції та управлінської відповідальності регіональної та місцевої влади. 9.4. Перспективні інноваційні форми регіонального економічного розвитку Нові завдання, що стоять сьогодні перед регіональною та місцевою владою щодо змістовного наповнення соціально-економічного розвитку територій та їх громад потребують активізації інноваційного потенціалу територіальної організації економіки та взаємодії господарюючих суб'єктів. Світовий досвід успішних регіонів доводить залежність їх результату не тільки від класичних факторів - ресурсного забезпечення, вдалого розміщення, наявності досконалих технологій. Значна увага в теорії та практиці реалізації оптимальної стратегії розвитку регіонів приділяється сьогодні кластерній моделі галузево-територіального розвитку. Слайд 23 кластер в економічній літературі визначається як індустріальний комплекс, що сформувався на основі територіальної концентрації мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників та споживачів, що пов'язані технологічним ланцюжком. Слайд 24 вважається, що першим це явище дослідив м. Поргер, що вивчав конкурентні переваги більше ніж ста галузей різних країн. В його трактуванні, кластер - це вертикальні (покупець-постачальник) чи горизонтальні (спільні клієнти, технології, посередники) взаємозв'язки. Слайд 25 сучасний етап розвитку світової економіки актуалізує інноваційну складову економічного розвитку як передумову його динамічності та конкурентноздатності. Визнано, що набувають виключно значної ваги фактори, що стимулюють поширення нових технологій - взаємодія між наукою, освітою, фінансуванням, стратегією уряду, а також формування мереж взаємозв'язків між фірмами та гнучка спеціалізація. Це дозволило визначити кластер інноваційної активності як сукупність базисних нововведень, сконцентрованих на певному відрізку часу та в певному економічному просторі. Слайд 26 концепція кластерів є досить перспективною для застосування в умовах трансформаційної економіки україни. Завдяки кластерному підходу на рівні окремого регіону стає можливою між секторна співпраця, оскільки ініціаторами та активними учасниками її виступають місцеві органи влади. Завдяки поширенню та постійному обміну інформацією стають можливими взаємовигідні бізнесові контакти в регіоні, поширюється кооперація між різногалузевими підприємницькими структурами. Тим самим споживачі мають можливість отримати більш якісну продукцію, виготовлену за рахунок місцевих ресурсів. Механізм кластерної співпраці є вигідним, оскільки значно скорочуються трансакційні витрати учасників, стають можливими масштабні підприємницькі проекти за рахунок участі в них членів кластера на засадах співфінансування, посилюються інформаційні можливості підприємств регіону, що сприяє залученню внутрішніх та зовнішніх інвестицій, споживчий ринок поповнюється якісною та різноманітною продукцією. Виникнення та стрімке поширення і успішність кластерної моделі галузево-територіальних утворень пов'язані із певною зміною економічних пріоритетів в контексті глобалізаційних змін: учасники кластеру отримують переваги, виходячи із місцевої інституціональної специфіки (знань, мотивації, відносин). Тільки місцеві економічні суб'єкти, на відміну від віддалених конкурентів, володіють цією специфікою та спроможні використати її. Таким чином, глобалізаційні процеси опосередковано приводять до зростання ефективності діяльності тих виробничих утворень, які паралельно із принципом індивідуального економічного інтересу здатні реалізувати переваги принципу колективної діяльності. В україні нагромаджений позитивний досвід використання кластерної моделі галузево-територіального розвитку. Слайд 27 на практичному рівні реалізації моделі визначається, що кластер (промислова група) - це галузево-територіальне добровільне об'єднання підприємств та підприємців із науковими установами та органами місцевої влади, з метою підвищення конкурентоспроможності власної продукції та економічного зростання регіону. Слайд 28 впровадження стратегії місцевого економічного розвитку з використанням кластерної моделі - це діяльність, спрямована на розбудову економічної конкурентоспроможності регіону для поліпшення його економічного становища. В україні кластерна модель як ефективний інструмент економічного розвитку почала активну реалізацію в хмельницькій області в 1998 р. Із започаткуванням асоціації "поділля перший". Остання об'єднала представників владних структур на рівні начальників окремих управлінь облдержадміністрації та мерів міст, представників бізнесу на рівні директорів державних та приватних підприємств, професорів університетів, банкірів, керівників асоціацій. За ініціативи громадськості була розроблена програма застосування концепції кластерів з метою відродження виробництва у швейній, харчовій, будівельній, туристичній галузях. Аналіз процесу ініціювання, функціонування та результативності кластерної моделі дозволяє визначити принципову відмінність такого типу об'єднання від інших, асоціацій, концернів, акціонерних товариств тощо. По-перше, підприємства, що об'єднуються не втрачають своєї господарської та юридичної самостійності, переважна більшість їх - приватні; по-друге, формуються єдині фінансові відносини, що виражається у фінансовій підтримці один одного. Стратегія кластерної програми передбачає за¬цікавленість підприємців інвестувати місцеве виробництво, використовувати місцеві ресурси та вітчизняні передові технології. Значна кількість переваг кластерної моделі не позбавляє її від недоліків, що за умов ринково-орієнтованої економіки можуть бути суттєвими. Першочергово - це надмірна концентрація виробництва, а відтак - потенційна можливість посилення монопольних тенденцій в окремих ринкових секторах. Тому варто враховувати сутнісні ознаки ринкового середовища для уникнення санкцій державної антимонопольної корекції. Розглядаючи кластерну модель галузево-територіальної організації виробництва, визначимо її основну стратегічну спрямованість на забезпечення міжсекторної співпраці – влади – бізнесу - громади (через різноманітні громадські організації). Сучасна економічна наука доводить високу ефективність посилення такої співпраці. Для суб'єктів трансформаційної економіки україни ця форма міжсекторної взаємодії є виключно важливою як через необхідність опанування сучасними цивілізованими методами реалізації індивідуальних економічних інтересів, так і для концентрації інформаційних, управлінських, інших ресурсів з метою протистояння висококонкурентним суб'єктам міжнародного бізнесу. Значення кластерної моделі галузево-територіальної організації виробництва для економічного розвитку регіону показане нарис. 11.3. Слайд 29 оптимізація інформаційних потоків та відповідних управлінських рішень учасників кластерної моделі приводить до: > Скорочення трансакційних витрат учасників кластеру, а відтак - зниження собівартості та ціни продукції; > Посилення рівня відповідальності керівників окремих підприємств та організацій за рішення, що ухвалюються ними з огляду на тісну співпрацю з партнерами по кластеру, що є і партнерами по бізнесу; > зростання відповідальності щодо розбудови економіки власного регіону та захисту інтересів своєї громади. Питання доцільності та можливості створення кластерної моделі галузево-територіальної організації виробництва повинне вирішуватись на регіональному та місцевому рівні. Тим самим в регіональному економічному управлінні буде реалізований принцип пріоритету інтересів територіальної громади на противагу поши¬реному донедавна галузевому підходу до управління економікою. Реалізація першочергового завдання регіональної політики - соціально-економічного вирівнювання потребує нових ефективних підходів та рішень щодо просторової організації суспільного виробництва. Іншим аргументом на користь розвитку інноваційних форм регіонального розвитку є об'єктивна потреба у перенесенні центру ваги управлінської компетенції на рівень регіонів для забезпечення вищого рівня їх самостійності та підвищення соціально-економічної ефективності регіональних господарських комплексів. Кращий світовий досвід стимулювання регіонального економічного розвитку засвідчує переваги вільних економічних зон (вез) чи територій із спеціальними економічними режимами. Саме зазначені форми територіальної організації суспільного виробництва відіграють роль своєрідних полюсів економічного зростання та здатні сприяти вирішенню низки проблем: інтеграції національних економік до світового господарського комплексу; залученню іноземних інвестицій; технологічному оновленню та структурній перебудові національної економіки тощо. Згідно поширеного у науковій літературі визначення, вез є частиною національної території, економічний потенціал якої зорієнтовано на вирішення специфічної задачі (або комплексу задач). історія розвитку українських територій з режимом пільгових умов ведення економічної діяльності бере початок в березні 1994 р., коли указом президента україни №113 було запроваджено першу сез на території бродівського району львівської області. Однак, практика функціонування територій з особливим режимом економічної діяльності в україні засвідчила суттєві проблеми. До числа недоліків використання спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку як інструментів регіонального розвитку в україні належать: > Поширені факти неузгодженості прийняття відповідних рішень про створення територій з пільговими режимами, ініційованих місцевими елітами, із цілеспрямованою державною політикою регіонального розвитку, про що свідчить практика регулювання кожної зони окремим нормативним актом; > Низька якість значної кількості інвестиційних проектів, пропонованих до запровадження в пільгових зонах; > Порушення рівних конкурентних умов для діяльності економічних суб'єктів, зокрема через підвищення питомої ваги імпорту сировини в загальному обсязі імпорту до сез та тпр, що приводить до заниження ресурсних витрат в структурі собівартості продукції. Рис. 11.3. Значення кластерної моделі галузево-територіальної організації виробництва для економічного розвитку регіону практика створення територій з пільговими умовами економічної діяльності в україні значною мірою відрізняється від загальноприйнятої практики у світі. Першочергово варто усвідомити, що українські сез та тпр створювались не стільки для залучення іноземних інвестицій, хоча така мета декларувалась в більшості проектів, але для створення прийнятних умов економічної діяльності вітчизняного бізнесу, збереження та використання наявних виробничого потенціалу та існуючих робочих місць. Така політика є спробою часткового розв'язання проблемної ситуації, що потребує системного підходу до вирішення. Численні опитування іноземних інвесторів доводять, що серед їх інвестиційних пріоритетів важливі не пільги, а зрозумілі та прозорі умови ведення бізнесу. Такі рівні та прозорі умови економічної діяльності повинні бути створені на національному рівні. Для успішного функціонування пільгових режимів економічної діяльності в розвинутих країн світу забезпечується фінансування визначених територій з метою їх інфраструктурної підготовки до прийому потенційного інвестора, для чого в кожний квадратний метр зони із спеціальним економічним режимом інвестується 1 млн. Дол. Сша. Українській державній політиці щодо пільгових режимів бракує конструктивності, про що свідчать факти: відміна окремих податкових пільг на вже працюючих територіях, нерозуміння реального значення пільгових економічних режимів, а відтак використання некорректних критеріїв оцінки їх діяльності, мораторій на їх діяльність. Передусім необхідною є обґрунтована та послідовна політика розвитку територій із спеціальними економічними режимами, а не відміна чи заборона раніше встановлених. За умови зваженої та цілеспрямованої державної політики щодо сез та тпр, їх потенціал спроможний забезпечити формування потужних "полюсів зростання", здатних реально сприяти соціально - економічному поступу регіонів. Для цього на державному рівні необхідно: по-перше, здійснити уніфікацію законодавства щодо умов створення, функціонування та моніторингу діяльності сез та тпр. По-друге, розробити та запровадити коректну методику оцінки ефективності вказаних територій. Висновки Підтримка довгострокового економічного зростання, яке є необхідною умовою підвищення рівня та якості життя населення, вимагає постійного структурного вдосконалення національної економіки. Сучасний період розвитку економіки україни характеризується певними структурними зрушенням з метою удосконалення соціально орієнтованої ринкової економічної моделі. Однак, проблемними питаннями розвитку національної економіки залишається розвиток інституцій, фінансового та товарного ринків, необхідність підвищення технологічного рівня та забез¬печення макроекономічної стабільності. Поряд із цим українська економіка має певні інноваційний потенціал та рівень забезпече¬ності працівниками з вищою освітою та професійною підготов¬кою. Це викликало появу пріоритетних напрямів структурних зрушень на макрорівні, серед яких досягнення економічної неза¬лежності, інноваційний характер розвитку, залучення інвестицій, підвищення рівня життя населення та розвиток людського поте¬нціалу. > Особливої актуальності набувають зміни регіональної структури національної економіки серед яких: децентралізація управління, комплексність розвитку, соціально-ефективний характер змін та використання стратегічного планування. Застосування перспективних інноваційних форми регіонального економічного розвитку дозволяє підвищити рівень розвитку окремих регіонів та вдосконалити регіональну структуру національної економіки. Структурна перебудова національної економіки потребує ґрунтовного дослідження сучасних тенденцій розвитку та обґрунтованих заходів. Від дослідження передумов та виділення пріоритетів залежить доцільність та ефективність змін як на національному, так і на регіональному рівнях. Питання для самоперевірки: 1. Охарактеризуйте передумови формування сучасної структури національної економіки. 2. Порівняйте рівень розвитку україни та інших країн за індексом глобальної конкурентоспроможності у 2007- 2008 рр. 3. В чому полягає сутність структурної перебудови націо¬нальної економіки? 4. Перерахуйте та охарактеризуйте пріоритетні напрями структурних зрушень на макрорівні? 5. Розкрийте зміст регіональної структури національної економіки україни. Проблеми для обговорення: 1. Які передумови формування сучасної структури націо¬нальної економіки україни є визначальними на сучас¬ному періоді розвитку? Чому? 2. Сформулюйте власні пріоритетні напрями структурних зрушень на макрорівні. 3. Визначте ієрархію змін структури національної економі¬ки україни. Обґрунтуйте її. 4. Побудуйте ієрархію змін регіональної структури націо¬нальної економіки україни. Обґрунтуйте її. 5. Які відмінності структурної перебудови на національ¬ному та регіональних рівнях? Література 1. Біла с.о. структурна політика в системі державного регулювання трансформаційної економіки: монографія - к.: уаду, 2001.-408 с. 2. Вовканич с., семів л. Людський та інтелектуальний капітали в економіці знань // вісник hah україни. - 2008. - №3. - с. 13-22. 3. Глазьев с.ю. теория долгосрочного технико-экономического развития. М.: владар, 1993. - 310 с. 4. Данилишин б.м. нас не устраивает агрессивное вхождение на украинский рынок иностранных производителей с помощью «серых» схем // зеркало недели. - 2008. - №4 (683). - с.9. 5. Економіка україни: стратегія і політика довгострокового розвитку / за ред. Акад. Hah україни в.м. гейця. К.: ін-т екон. Прогнозув.; фенікс, 2003. - 1008 с. 6. Єрохін с.а. технологічні уклади, динаміка цивілізаційних структур та економічна перспектива україни // економічний часо¬пис - xxi. - 2006. - №1-2. - режим доступу: www.soskin. Infoka. 7. Коваль я.в., антоненко і.я. регіональна економіка: на¬вчальний посібник. - к.: професіонал, 2005. - 272 с. 8. Портер м. Международная конкуренция: пер. С англ. / под ред. И с предисл. В.д. щетина. - м.: международные отно¬шения, 1993.-896 с. 9. Поплавська ж., поплавський в. Економічний прорив: прогрес заради добробуту // вісник нан україни.- 2008.- №5. - с. 18-23. 10. Сухоруков а.і. технологічна реструктуризація як напрям антикризової політики // стратегічна панорама. - 2005. - №3. - режим доступу: www.nisp.gov.uai 11. Тодаро м. Экономическое развитие: учебник. Пер. С англ. Под ред. С.м. яковлева, л.з. зевина. - м.: юнити, 1997. - 671 с. Лекція 10. Програмування та прогнозування національної економіки. 1. Прогнозування національної економіки. 2. Індикативне планування національної економіки. 3. Програмування національної економіки. 1. Прогнозування національної економіки. Прогнозування - це метод, в якому використовується як накопичений в минулому досвід, так і поточні припущення стосовно майбутнього з ціллю його визначення. Якщо прогнозування виконано якісно, результатом стане картина майбутнього, яку можна використовувати як основу для планування. Правильно організоване прогнозування приносить користь. Так як будь-яке управлінське рішення за своєю суттю являється прогнозним, прогнозування створює фундаментальну основу підприємницької та менеджерської діяльності в будь-якій сфері при виконанні різних притаманних їм функцій. Роль прогнозування в підприємницькій діяльності і менеджменті нерозривно пов’язана з роллю прийняття рішень, а прийняття управлінських рішень - вузлова процедура циклу управління в діяльності підприємців та менеджерів всіх рівнів. Нерозривний зв’язок рішення і прогнозування пояснюється тим, що ще до прийняття рішення необхідно: отримати інформацію, обробити її, провести аналіз інформації, пред’явити інформацію в зручній формі. Прогнозування відбувається одночасно на базі: • Інтуїтивної інформації з використанням уяви; • Предметної інформації і логіки; • Кількісних даних і математичних методів. Методологічні принципи прогнозування - принцип варіативності прогнозів. Міра і характер дії держави на економіку - не єдині елементи сценаріїв економічного прогнозування. Набути чинності можуть, наприклад, прогноз погодних умов, що визначає врожайність сільськогосподарських культур, прогноз настання хвороб і так далі в принципі таких варіантів прогнозів може бути дуже багато, тому слід розумно обмежувати їх число. - принцип соціальної спрямованості і пріоритетів суспільних потреб. Даний принцип означає, що плани розвитку економіки повинні бути направлені на задоволення кінцевих потреб суб'єкта. У пріоритетному порядку повинні розвиватися галузі економіки, направлені на людину. - принцип підвищення ефективності суспільного виробництва або принцип оптимальності. Це означає, що в прогнозах повинні відбиватися досягнення науки і техніки. Вони повинні орієнтувати господарюючих суб'єктів на вдосконалення структури виробництва, підвищення об'єму продукції, що випускається, ефективніше використання наявних ресурсів. - принцип пропорційності і збалансованості. Він означає, що прогнози повинні бути збалансовані по ресурсах і можливостях економіки, вони повинні відображати пропорції, що склалися, і орієнтувати економіку на формування прогресивних пропорцій, зрушень в економіці. - принцип поєднання галузевого і регіонального аспекту прогнозування. Це означає, що в прогнозах повинні бути відбиті основні напрями розвитку галузей економіки і в той же час повинен використовуватися територіальний підхід до прогнозування з тим, щоб забезпечити комплексне використання ресурсів, які має в своєму розпорядженні даний регіон. - принцип пріоритетів. Він означає, що зі всього різноманіття галузей, виробництв необхідно виділити головні і направити на їх розвиток ресурси, пов'язати цілі розвитку економіки з ресурсами. - принцип безперервності. Він припускає безперервність процесу прогнозування, взаємну ув'язку довгострокових, середньострокових і короткострокових прогнозів. - принцип комплексності або системності. Він припускає розгляд економіки як системи і в світлі системного підходу виявити системні властивості об'єкту, забезпечити комплексність рішення соціально-економічних, організаційних, науково-технічних і ін. Проблем, оптимізувати структуру і характер розвитку системи. - принцип адекватності. Він означає, що прогнозовані цифри повинні відображати об'єктивний стан економіки, вживані моделі прогнозування повинні відповідати процесам і тенденціям розвитку реальної економіки. До методологічних принципів прогнозування слід віднести формування комплексу, системи прогнозів. Для сучасної внутрішньополітичної обстановки наший країни не можна удаватися тільки до реалізації одного прогнозу, наприклад економічного прогнозу переходу до ринку, необхідне опрацьовування і складання політичного прогнозу, прогнозу розвитку національних суверенітетів, демографічного і так далі комплексність в змозі забезпечити велику надійність виконання прогнозів. Для методології сучасного прогнозування характерним є те, що вона повинна бути ретельно адаптована до нових для народного господарства ринкових механізмів. 2. Індикативне планування національної економіки. Важливе місце у впливі держави на економічні процеси займає індикативне планування. Воно є адекватною ринковим відносинам формою макроекономічного планування. Індикативне планування принципово відрізняється від директивного планування способами досягнення цілей, поставлених у плані. Його показники не мають для окремих господарських суб'єктів статусу обов'язкових завдань, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер. Виражаючи цілі і пріоритети соціально-економічної політики держави на відповідний період, показники індикативного плану набувають життєвої сили для окремих суб'єктів ринку лише за допомогою цілеспрямованої системи правових та економічних регуляторів. Останні створюють правову основу і економічні стимули для здійснення виробничо-господарської діяльності у напрямах, які відповідають цілям і пріоритетам суспільства, виражених у державному плані. Індикативні плани включають розділи, які охоплюють увесь спектр проблем соціально-економічного розвитку країни: показники розвитку економіки в цілому (макроекономічні показники), окремих її сфер, соціального розвитку, зовнішньоекономічної діяльності та ін. Але серцевиною індикативних планів є економічні програми, спрямовані на розв'язання найбільш актуальних проблем розвитку країни. Не випадково тому індикативне планування часто називається економічним програмуванням. Індикативне планування відноситься до непрямих методів. В індикативній частині планування державні господарські органи на основі аналізу функціонування економіки визначають та інформують підприємців про пріоритетні економічні цілі, варіанти прогнозів структурних змін, розвиток науки і техніки, динаміку найважливіших матеріально-фінансових пропорцій, зміни кон’юнктури зовнішнього і внутрішнього ринків, рівня співвідношення цін та інше. Індикативне (рекомендаційне) планування - це пасивна форма управління життєдіяльністю регіонів та територіальним розвитком держави в цілому. До індикативного планування входить: аналітичні роботи, що розкривають тенденції територіального розвитку, прогнози таких тенденцій, у тому числі міжрегіональних пропорцій, регіональних балансів трудових ресурсів, робочих місць, водних, паливно-енергетичних, мінерально-сировинних ресурсів, кормів, продовольства, грошових доходів та видатків населення тощо. Індикативне планування в даному разі включає і рекомендації підприємцям, муніципальним органам та урядові, що базується на вивченні та оцінці ситуації, яка складається в тому чи іншому регіоні (соціальної, екологічної, ресурсної забезпеченості, ступеня господарської освоєності території), маркетинг (вивчення внутрішнього та зовнішнього ринку), створення постійних консультаційних центрів з проблем регіональної економіки та територіального розвитку в цілому. Зарубіжна практика свідчить про ефективність діяльності наукових комісій при місцевих органах влади, в завдання яких входять: підготовка аналітичних і проблемних доповідей, оцінка можливих тенденцій у разі прийняття тих або інших рішень, обґрунтування доцільних напрямків регіональної політики тощо. У будь-якому разі суспільство, уряд, місцеві органи повинні спиратись на науково обґрунтовану географічну регіонально-цілісну концепцію, що пов’язувала б у єдине ціле інтереси розвитку всіх складових регіонального комплексу, населення, природного середовища, економічних і технологічних структур. Втім держава володіє ще одним, мабуть, самим дієвим засобом регулювання процесів територіального розвитку - програмно-цільовим підходом, що полягає у розробці і втіленні в життя регіональних програм різного масштабу і типу. Регіональні програми соціально-економічного розвитку являють собою комплекс взаємоузгоджених заходів з метою вироблення необхідних правових, економічних та організаційних умов щодо стабілізації та покращання соціально-економічного становища в регіоні на основі ефективного використання наявного потенціалу (природно-ресурсного, науково-технічного, інтелектуального тощо). Цільове призначення державного механізму регулювання регіональними програмами повинно бути зорієнтоване на: • активізацію господарської діяльності у регіонах на основі впровадження нових виробничих відносин та поліпшення використання природно-ресурсного й економічного потенціалу; • створення умов для вдосконалення спеціалізації регіонів, прискореного розвитку прогресивних галузей господарства, залучення капіталу в регіони, що мають для нього найбільш сприятливі передумови; • ліквідацію локальних екологічних криз в окремих регіонах. Регіональні програми соціально-економічного розвитку включають такі основні структурні блоки: 1) мета і основні завдання програми; 2) обґрунтування пріоритетів, основними критеріями яких є: гострота проблеми, соціальна значущість, можливість реального фінансування й забезпечення ресурсами, + конвенцій; 3) структура і зміст програми з виділенням підпрограм; 4) перелік учасників програми; 5) фінансове забезпечення; 6) етапи реалізації програми як окреслені в часі певні періоди (5-6 років) з переліком проміжних цілей й конкретних результатів окремих підпрограм; 7) організація управління програмою, що передбачає створення необхідних організаційних структур і нормативно-правову легітимацію їхніх прав та повноважень; 8) очікувані результати реалізації програми. Як показала практика, регулюючі функції держави в умовах ринкової трансформації не можуть бути ефективними за відсутності надійної системи стратегічного прогнозування та індикативного планування. Свого часу адміністративною економікою був накопичений відповідний досвід, який досить ефективно використаний у країнах ринкової економіки (франції, японії тощо). Особливо потрібне стратегічне прогнозування та індикативне планування для країн із перехідною економікою. Відсутність фахових прогнозних оцінок основних показників макроекономічного розвитку спричиняє до витрат, що вимірюються навіть не у відсотках, а кратно. Це позбавляє економіку перспективи, дезорганізує поточну діяльність, адже йдеться про прогнозування таких ключових параметрів, як витрати бюджету, платіжний баланс, грошова емісія та ін. В україні потрібно сформувати механізми прогнозування та індикативного планування, сучасну статистичну базу, відповідні інституційні структури, аби посилити регулюючу функцію економічних процесів. Під методологією індикативного планування розуміють систему вимог до його побудови. Методологія індикативного планування визначає основні принципи, методи розробки планів і логіку їх побудови для різних часових періодів, ланок та рівнів національної економіки. Принципи індикативного планування виражають головні вимоги до побудови індикативних планів. До них належать: поєднання інтересів усіх суб'єктів ринкових відносин - держави, регіонів, підприємств і окремих підприємців; порівняння витрат і доходів; комплексність, яка передбачає системний підхід у вирішенні економічних, соціальних, культурних, екологічних, зовнішньоекономічних та інших проблем; індикативність як спосіб визначення цілей і пріоритетів соціально-економічного розвитку; розробку способів їх досягнення на базі глибокого аналізу об'єктивного стану і динаміки розвитку суспільства; поєднання планового і ринкового регулювання розвитку економіки; безперервність, яка передбачає безперервний процес прогнозування і планування; орієнтацію на вирішення соціальних завдань розвитку суспільства. Складовою частиною методології є методика індикативного пла¬нування, тобто сукупність способів і принципів розробки індикатив¬них планів та забезпечення їх реалізації. До основних методів розробки індикативних планів належать: програмно-цільовий, нормативний, балансовий, економіко-математичний, техніко-економічного аналізу, індексного аналізу, системний. Головними способами реалізації індикативних планів треба вважа¬ти такі: застосування економічних регуляторів (податки, кредити, тари¬фи, інвестиції, ціни, цінні папери, відсотки, резерви, норми і нормати¬ви, амортизаційні відрахування, бюджет, субсидії, програми); застосу¬вання адміністративних регуляторів (державні замовлення, штрафи, санкції, ліцензії, дозволи, квоти, антимонопольні закони тощо). Важливою умовою розробки індикативних планів є визначення об'єктів регулювання. Об'єктами регулювання є соціально-економічні структури, системи зв'язків між їхніми частинами, виявлені на підставі вивчення внутрішніх закономірностей їх функціонування. Вони є об'єктами економічного і правового впливу держави у сфері виробництва, обігу і споживання. Найважливіші соціально-еконо¬мічні структури і фактори є такі: великі природно-економічні райо¬ни, підприємства всіх форм власності; регіональна і галузева струк¬тури економіки; бюджети регіонів; основні економічні пропорції у розвитку промисловості та сільського господарства; ринкові відно¬сини. Індикативний план передбачає три типи показників: прогнозні, директивні та розрахункові. Прогнозні показники визначають можливі орієнтири розвитку економіки, окремих сфер і елементів ринку. Директивні показники виробничої діяльності підприємств затверд¬жені у державному плані й обов'язкові до виконання без огляду на економічну доцільність. Ці показники характерні переважно для адмі¬ністративно-командної економіки. порядок розробки індикативних планів і механізм їх реалізації Для розробки індикативних планів на різних рівнях планування використовують такі методи: системного аналізу, балансовий, норма¬тивний, економіко-математичні, програмно-цільовий. Метод системного аналізу застосовують для вивчення розвитку економічної ситуації у народному господарстві в минулому, теперіш¬ньому і майбутньому з урахуванням різних його варіантів. Системний економічний аналіз передбачає: • Економічний аналіз організаційної структури об'єкта, який пла¬нують, ефективності функціонування структурних підрозділів; • Вивчення варіантів планованих рішень для вибору найоптимальніших; • Оперативне виявлення і вивчення відхилень від запланованих зав¬дань у розвитку економіки; • Аналіз ефективності використання ресурсів у процесі реалізації індикативного плану. Аналіз економічного і соціального розвитку національної еконо¬міки є вихідним для формування державного плану. Предметами економічного аналізу на макрорівні є тенденції, фактори, структурні змі¬ни збалансованість, інтенсивність, ефективність суспільного вироб¬ництва, народногосподарська кон'юнктура-головним принципом системного аналізу є комплексність, що пе¬редбачає використання широкого кола показників, за якими його проводять. Найбільшу увагу треба приділяти аналізу найважливіших загаль¬ноекономічних пропорцій з погляду соціальної спрямованості. Розпо¬чинати доцільно з оцінки економічного і наукового потенціалу дер¬жави. Кількісному та якісному аналізу підлягають земельні ресурси, запаси мінеральної сировини, водні й лісові ресурси та їх розміщення на території україни. Характеризують також динаміку і структуру населення країни, формування її трудових ресурсів. Науковий потен¬ціал оцінюють щодо кількості та складу наукових організацій, квалі¬фікації зайнятих у них працівників, динаміки результативності їх дія¬льності. Основні фонди, як складову частину національного багатства, аналізують щодо їх технічного рівня і зношення. Характеризують об¬сяги та якісний склад оборотних фондів, розміри обігових коштів, їхню обіговість. Темпи економічного розвитку розглядають на підставі показників ввп та національного доходу. Аналіз темпів економічного розвитку доповнюють аналізом макроекономічних пропорцій. У їхньому складі виділяють частки фонду відшкодування, кінцевого продукту, фонду оплати праці та прибутку у виробленому національному доході; співвідношення між фондом споживання і фондом нагромадження; фондом виробничого нагрома¬дження і ресурсами, потрібними для цього, необхідним та додатко¬вим продуктами, грошовими доходами та видатками населення і роз¬дрібним товарообігом; увезенням та вивезенням продукції; кількістю зайнятих і кількістю робочих місць; капіталовкладеннями і прирос¬том основних фондів тощо. Аналіз макроекономічних пропорцій дає змогу виявити головні макроекономічні тенденції відтворювального процесу в державі. Для отримання цілісної картини аналізують сектор¬ні й галузеві пропорції. Під час передпланових досліджень аналізують та обґрунтовують фактори і джерела економічного зростання. Вплив факторів на темпи економічного зростання оцінюють із застосуванням методів індекс¬ного, факторного і регресійного аналізу, економіко-математичного моделювання. У системному аналізі важливе місце посідають показники зведено¬го фінансового балансу, в тому числі державного бюджету. Головне завдання аналізу фінансових показників - визначення можливостей фінансування різних заходів, що передбачені в індикативному плані. У процесі аналізу досліджують відтворення основних виробничих фондів, яке передбачає оцінку ресурсів, інвестицій (зокрема, капіта¬ловкладень), їхньої структури в динаміці, тривалості відтворення ос¬новних фондів, обсягів незавершеного будівництва. Трудовий потенціал аналізують з огляду на освітній склад зайня¬тих у народному господарстві, їхню статево-вікову структуру. Оці¬нюють працезабезпеченість, аналізують динаміку зайнятості, продук¬тивності праці, рівень оплати праці. Аналіз динаміки і структури матеріальних витрат передбачає ви¬значення питомих витрат сировини, матеріалів, енергії, палива на одиницю внп і порівняння цих показників з аналогічними показни¬ками інших країн. Цілісну картину функціонування економіки дає змогу доповнити аналіз головних характеристик міжгалузевих народногосподарських комплексів: паливно-енергетичного, конструктивних матеріалів, ма¬шинобудівного, агропромислового, інвестиційного, транспортного, а також окремих галузей національної економіки. Спеціально в економічному аналізі виділяють вивчення ходу рин¬кових реформ, результатів їхнього впливу на прискорення та ефектив¬ність соціально-економічного розвитку держави. На рівні регіонів економічний і соціальний розвиток аналізують у розрізі двох головних груп показників. Перша з них характеризує ре¬гіон як виробника матеріальних благ і послуг, призначених для задо¬волення потреб регіону, держави і поставки їх на експорт, друга - як споживача матеріальних благ і послуг усіма галузями й населенням, які надходять у порядку міжрегіонального обміну. На рівні галузей, об'єднань, підприємств аналізують показники організаційно-технічного й економічного рівня виробництва. Зміст балансового методу планування полягає у застосуванні сис¬теми розрахунків, які пов'язують потреби суспільства з ресурсами за допомогою системи економічних балансів. Через показники балансів визначають кількісні співвідношення між виробництвом і споживан¬ням матеріальних благ, національного доходу тощо. У цьому випадку всі економічні взаємозв'язки в народному господарстві відображені в певних кількісних пропорціях з урахуванням наявних і можливих ре¬сурсів. Найважливіші баланси національної економіки є органічною складовою державної програми економічного і соціального розвитку україни. На практиці баланси звичайно є двосторонньою таблицею або таблицею, розділеною на верхню і нижню частини. Усі баланси класифікують за різними ознаками. За видом виробничих ресурсів їх поділяють на баланси матеріальних, трудових, природних, фінансових ресурсів і виробничих потужностей). Матеріальні баланси у системі економічних балансів посідають провідне місце. Вони відображають рівність ресурсів сировини, матеріалів, паливно-енергетичних ресурсів тощо за всіма джерелами надходження і їх розподілом. Залежно від значення конкретних видів продукції матеріальні баланси розробляє міністерство економіки україни, держкомресурсів, інші міністерства, а також економічні служби облдержадміністрацій. Розрахунки балансового типу ведуть також у разі формування планів На підприємствах і в територіальних органах управління міського районного рівнів. За охопленням кількості видів матеріальних ресурсів розрізняють: одно- і багатопродуктові (міжпродуктові і комплексні) матеріальні баланси, Багатопродуктові матеріальні баланси розробляють у натураль¬них, умовно-натуральних показниках, або у грошовому вираженні. Прикладом застосування умовних одиниць для складання балансу є баланс паливно-енергетичний (умовне паливо). Прикладом зведеного матеріального балансу у грошовому вираженні є зведений баланс бу¬дівельних матеріалів. На підставі класифікації складу створюваного продукту розроб¬ляють баланси засобів виробництва і баланси предметів споживання. За формою виконання матеріальні баланси бувають затверджу-вальні і розрахункові. В індикативному плануванні вони мають розра¬хунковий характер. Друга група балансів - баланси праці. Вони призначені для аналі¬зу та прогнозування розподілу і використання трудових ресурсів. У практиці планування передбачають розроблення балансу трудових ресурсів та балансу ринку праці. Система фінансових балансів дає змогу у грошовому вираженні оцінити результати виробничо-господарської діяльності підприємст¬ва, міністерства (відомства), регіону, країни в цілому. Фінансові ба¬ланси допомагають пов'язати матеріальний і вартісний аспекти від¬творення, зіставити доходи та витрати, фінансове обгрунтувати зав¬дання індикативного плану. Важливе значення у розробці державної програми економічного і соціального розвитку має система найважливіших балансів національ¬ної економіки. Вони характеризують масштаби, головні натурально-речові, грошово-фінансові та територіальні пропорції між секторами і сферами національної економіки у випадку відтворення матеріальних благ і послуг. До системи цих народногосподарських балансів нале¬жать баланси виробленого та використовуваного ввп, національного доходу, національного багатства, зведені баланси праці, зведений ба¬ланс фінансових ресурсів, міжгалузевий баланс. Формування ринкової економіки не заперечує ролі балансових розрахунків, а навпаки, посилює їхнє значення для виявлення дис¬пропорції і вироблення важелів державного впливу на учасників рин¬кових відносин з метою усунення таких диспропорцій. Нормативний метод. Використання цього методу в індикативно¬му плануванні дає змогу за допомогою норм і нормативів визначати потребу у виробництві продукції чи послуг. Потребу (планове зав¬дання) обґрунтовують ресурсами, через норми і нормативи визначають показники індикативного плану. Окрім цього, норми і нормативи у плануванні виконують своєрідну контрольну функцію, наприклад, контролюють ступінь досягнення орієнтованих рівнів ефективності виробництва, стан навколишнього середовища тощо. Ще в період 1987-1990 pp. Використовували економічні нормативи, що виконува¬ли функцію регулювання взаємовідносин між первинною ланкою ви¬робництва (підприємством) і державою у ході розроблення і реаліза¬ції державних планів. Отже, за роллю у плануванні норми і нормативи поділяють на ці¬льові, економічні (утворення фондів), використовувані у техніко-економічних розрахунках. У сучасних умовах економічні нормативи частково втратили своє значення, їх зрідка використовують у практи¬ці розробки та реалізації індикативних планів. Цільові ж і використо¬вувані у техніко-економічних розрахунках є важливими й сьогодні. До їхнього складу належать: норми ефективності суспільного вироб¬ництва; норми і нормативи затрат праці; норми й нормативи витрат і запасів сировини, матеріалів, палива та енергії: норми і нормативи використання виробничих та освоєння проектних потужностей; нор¬ми і нормативи потреби в устаткуванні та його використанні; норми і нормативи капітальних вкладень і капітального будівництва; фінан¬сові норми та нормативи. 3. Програмування національної економіки. Економічне програмування – це інструмент реалізації планових цілей, який дозволяє державі орієнтувати економіку через регулярний і комплексний вплив на її структуру відповідно варіанту соціально-економічного розвитку в рамках ринкового механізму. Програма характеризується чітко визначеними системою заходів та завдань на досягнення намічених в плані (прогнозі) цілей, узгоджених за термінами реалізації та складом виконавців і має на меті вирішення важливих проблем розвитку національної економіки, міжгалузевих, галузевих, регіональних і локальних проблем. У процесі розробки державної програми економічного і соціального розвитку визначають прогнозні та розрахункові показники, зокрема, такі: • Обсяги виробництва найважливіших видів продукції; • Обсяги державного замовлення (контракту); • Обсяги експорту й імпорту продукції та послуг; • Міжрегіональні поставки продукції; • Участь у виконанні державних цільових комплексних програм; • Виробництво валового внутрішнього продукту (чистої продукції); • Завдання щодо використання трудових ресурсів та зайнятості на¬селення; • Грошові доходи населення; • Введення у дію виробничих потужностей за рахунок державних капіталовкладень; • Введення в дію об'єктів соціальної сфери; • Обсяги відрахувань за користування державним майном; • Завдання щодо демонополізації виробництва; • Завдання з приватизації державного майна; • Ціни на продукцію державних підприємств, які підлягають держав¬ному регулюванню; • Завдання з охорони навколишнього середовища. Розрахункові показники, які розробляють у державній програмі, відображають її аналітичні та фінансові аспекти. До показників, які контролює державна влада, належать: державний контракт та державне замовлення, ціни і тарифи на окремі види продукції та послуги, які регулює держава. Державними важелями впливу на виконання державних програм є: • Соціально-економічні нормативи (мінімальна заробітна плата, нор¬ми амортизації тощо); • Податки і податкові пільги: • Державні інвестиційні ресурси; • Державні кредитні ресурси і кредитна політика; • Регламентація ціноутворення; • Державні замовлення (контракти); • Мито і митні збори; • Бюджетні асигнування і дотації; • Розміри пенсій, стипендій, допомоги; • Регулювання оплати праці; • Заборони, ліцензії, квоти. Структура індикативного плану може виглядати так: Розділ і. Соціально-економічна й екологічна ситуація. Розділ іі. Головні напрями, цілі та пріоритети, структура і пропор¬ції соціально-економічного розвитку. Розділ ііі. Соціальний розвиток і рівень життя. 1. Населення, праця і кадри. 2. Цільові орієнтири, пріоритети, соціально-економічні норми і нормативи. 3. Узагальнені показники соціального розвитку і рівня життя. 4. Програми соціального розвитку: рівень життя, забезпеченість житлом, продовольче забезпечення, насичення ринку непродоволь¬чими товарами і послугами, охорона здоров'я та освіта, екологічне оздоровлення, шляхове господарство, комунальне господарство, по¬ліпшення умов праці, трудова діяльність. Розділ iv. Економічний розвиток країни. 1. Цільові орієнтири, пріоритети. 2. Узагальнені показники економічного розвитку, структурні зру¬шення, пропорції. 3. Програми економічного розвитку: А) державного, колективного, приватного сектора, у тому числі машинобудівного та агропромислового комплексів, легкої промисло¬вості, транспорту, металургійного, паливно-енергетичного, хіміко-лісового і будівельного комплексів; Б) участь у реалізації міждержавних програм розвитку. Розділ v. Охорона навколишнього середовища і раціональне ви¬користання природних ресурсів. 1. Цільові орієнтири, пріоритети, норми і нормативи. 2. Програми оздоровлення екологічної обстановки, охорони дов¬кілля і раціонального використання природних ресурсів. Розділ vi. Економічні регулятори, які застосовують протягом по¬точного і перспективного періодів: 1. Ціни і тарифи (пільги і дотації), податки і платежі (зниження або підвищення податкових ставок); норми амортизаційних відрахувань; 2. Цінні папери (акції, облігації, позики, зобов'язання державної скарб¬ниці); бюджетні асигнування (в тому числі й валютні); 3. Кредити (обсяг, строки користування, відсоткові ставки); інвести¬ції (перерозподіл централізованих капіталовкладень); державні резер¬ви (матеріальні, фінансові, готова продукція). Розділ vii. Прогноз розвитку ринкових відносин і кон'юнктури ринку. 1. Кон'юнктура внутрішнього ринку і його розвиток. 2. Кон'юнктура зовнішнього ринку і його розвиток. 3. Матеріально-технічне постачання під держзамовлення. 4. Функціонування товарних, фондових і трудових бірж. Розділ viii. Бюджетне планування. 1. Фінансово-кредитна політика. 2. Бюджетна політика. 3. Програми фінансового оздоровлення. Розділ ix. Соціально-економічний розвиток регіонів. 1. Областей: А) економічне регулювання; Б) програми розвитку областей за рахунок централізованих і де¬централізованих ресурсів. 2. Природно-економічних районів: А) економічне регулювання; Б) програми розвитку окремих природно-економічних районів за рахунок централізованих і децентралізованих ресурсів. Лекція 11. Політика економічного зростання в національній економіці. 1. Економічне зростання в національній економічній системі. 2. Характерні риси політики економічного зростання в україні. 3. Концепції довгострокового економічного зростання в україні. 4. Методи оцінки чинників економічного зростання. 1. Економічне зростання в національній економічній системі. Реформування суспільно-економічної системи в україні спрямоване перш за все на підвищення життєвого рівня населення, наближення його до кращих світових та європейських стандартів. Критичний аналіз різноманітних підходів до класифікації економічного зростання дозволяє акцентувати увагу на таких його особливостях. По-перше, важливим є шлях досягнення зростання. За необхідності досягнути максимуму виробничих можливостей країни пріоритетними стають екстенсивні фактори - максимальне залучення наявних трудових, природних ресурсів, завантаження тимчасово вільних виробничих потужностей тощо. Такий підхід є результативним у короткостроковому періоді. Він припускає можливість підвищення рівня життя населення, однак не змінює принципово якість залучених факторів виробництва. Питання якості економічного зростання актуалізується в довгостроковому періоді, оскільки для його досягнення необхідними стають якісні зрушення задіяних у виробництві факторів — зростання продуктивності суспільної праці, технологічне оновлення виробництва. По-друге, якість життя населення безпосередньо залежить від якості благ, що використовуються для забезпечення його потреб. У такому контексті заслуговує перегляду вся існуюча система споживання, оскільки врахування досвіду розвинених країн — «суспільств споживання», засвідчує необхідність активної державної політики якості, спрямованої на підтримку переваг здорового способу життя та поширення традиційних людських цінностей. В європі, сша, японії упродовж десятиліть діють державні чи національні премії якості, що спонукають виробників покращувати якість продукції. В україні така діяльність започаткована зусиллями всеукраїнського конкурсу якості продукції (товарів, робіт, послуг) «100 кращих товарів україни». Важливо, що вітчизняні фахівці розробили методику оцінювання якості продукції, яка містить різноманітні показники, в числі яких — потреби споживчого ринку, конкурентоспроможність продукції, її соціальна значущість та соціальна необхідність, цінова доступність, задоволеність споживачів та посередників, вплив на економічні показники держави чи регіону тощо. По-третє, якість економічного зростання включає поняття нового за якістю управління ним. Якісний менеджмент на всіх рівнях людської діяльності є невід'ємним атрибутом сучасної соціально ефективної економіки. Управління якістю економічного зростання на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях передбачає врахування не тільки матеріальних чи грошових результатів, але і тих, які безпосередньо спрямовані на особистість і відображають соціальні, екологічні, морально-етичні й інші аспекти. Методика та інструментарій управління якістю економічного зростання на регіональному та місцевому рівнях може використовувати засади систем управління якістю за стандартом iso 9001:2000, що запроваджений в україні, бере за основу процесний підхід та ставить на меті досягнення результату, орієнтованого на споживача. По-четверте, і це є винятково важливим, якість економічного зростання повинна визначатись за викликаними ним змінами життя населення. Про необхідну довершеність економічного зростання можна стверджувати лише у випадку підвищення основних показників рівня (переважно матеріально-грошових характеристик) та якості життя населення (комплексного показника, що відображає економічну, соціальну та екологічну складову), обумовлених саме ним. економічне зростання не може вважатись єдиним критерієм суспільного прогресу. Відомі приклади, коли країни, досягаючи високих темпів зростання, не могли забезпечити підвищення рівня життя населення через неефективність системи розподілу національного доходу, значний ступінь залежності від розвинених країн, високий рівень розвитку тіньової економіки та корумпованості влади тощо. Тому безпосередня детермінованість рівня життя населення країни ступенем економічного зростання є необхідною умовою успішності соціально-економічного реформування. Проблематика забезпечення економічного зростання актуальна лише в контексті збалансованого регіонального розвитку та підвищення на його основі якості життя населення. Об'єктивна потреба забезпечення умов економічного зростання в україні на сучасному етапі розвитку закономірно повинна розширитись за рахунок надання йому ознак соціальної прогресивності. Цей концептуальний підхід, доповнений методологією обчислення індикаторів соціальної прогресивності та моніторингом започаткованого в україні економічного зростання, пропонується запроваджувати як пріоритетний в сучасній економічній політиці загальнодержавного та регіонального рівнів. Він дозволяє визначити пріоритети державної економічної політики періоду соціально-економічного реформування:  Підпорядкування загальнодержавних цілей економічної політики потребам людського розвитку;  Забезпечення дії переважно якісних факторів довгострокового економічного зростання. Автор статті відмічає, що значне занепокоєння викликає відсутність прямого та безпосереднього зв'язку між показниками інвестування в основний капітал та економічною динамікою. Першочерговою причиною такої ситуації є нестабільність інвестиційного процесу в окремих регіонах. Іншою суттєвою проблемою є встановлена неоднозначність впливу динаміки зайнятості на регіональне економічне зростання. Першочерговими заходами регіональної політики сприяння зайнятості повинні стати розширення пропозиції якісних конкурентоспроможних робочих місць в галузях, що забезпечують регіональне економічне зростання; прискорений розвиток малого та середнього бізнесу в сфері послуг та розширення зайнятості в них. Перспективи економічного зростання в україні безпосередньо визначають стан національного господарського комплексу, ступінь задоволення потреб споживачів, рівень та якість життя населення. Основою для визначення соціально-економічної перспективи країни є позитивні зміни внутрішньої та зовнішньої економічної кон'юнктури, сприятливі для україни зовнішньополітичні умови. Разом з тим залишаються актуальними ризики, в числі яких — можлива непослідовність здійснення, по-перше, системних реформ у напрямку підвищення їх соціальної спрямованості та, по-друге, — політики формування ефективно діючого, високо-конкурентного ринкового механізму в україні. Розроблені для регіональних господарських комплексів економетричні моделі дають можливість прогнозувати економічне зростання та визначати його перспективні параметри. Виділені значущі фактори регіонального економічного зростання дозволяють узагальнити пріоритети регіональної політики, спрямованої на його підтримку та інноваційний розвиток. 2. Характерні риси політики економічного зростання в україні. Економічне зростання — це узагальнюючий результат функціонування національної економіки. Під цим розуміють не короткочасні злети і падіння реального обсягу виробництва відносно базового періоду, а довгострокові зміни природного рівня реального обсягу виробництва в довгостроковому часовому інтервалі. В економічній теорії склалися два основних підходи до трактування форм прояву економічного зростання. Найбільш поширеним є розуміння економічного зростання як підсумкової характеристики розвитку національної економіки за визначений період, вимірюваний або темпами зростання реального ввп, або аналогічним показником у розрахунку на душу населення. Аналіз моделей економічного зростання дає змогу зробити такі висновки: практично у всіх відомих моделях (домара, харрода, калдора, солоу та ін.) Фактори економічного зростання відповідають припущенню про повне завантаження виробничого капіталу, коли фактором збільшення національного доходу є зростання інвестицій. Таким чином, основою моделей економічного зростання є теза "пропозиція породжує попит". Сукупний попит розглядається в дуже спрощеному вигляді за припущення про сталість рівня цін. На думку авторів статті „модель зростання та сценарний аналіз розвитку економіки україни”, (харазішвілі ю., заріцький о., заводник в.) Такий підхід до економічного зростання застосовується для економік країн, що давно пройшли перехідний період розвитку, чию економіку можна порівняти зі сталим рівномірним прямолінійним рухом. У перехідних економіках, зокрема в економіці україни, немає повного завантаження виробничих потужностей, немає досконалої конкуренції, річний приріст населення і пропозиції праці від'ємні, немає сталості рівня цін, гранична схильність до заощадження не постійна, економічні агенти змушені працювати в умовах невизначеності, немає стійкості в економічній динаміці. У зв'язку з викладеним використання перерахованих моделей економічного зростання в умовах перехідних економік не допоможе у визначенні умов, що забезпечують можливість стійкого економічного зростання. Запропонована авторами модель економічного зростання дає змогу відповісти на запитання: якими повинні бути керовані параметри, щоб забезпечити максимізацію потенційних можливостей поточної економічної ситуації або цільові настанови уряду? Під час розроблення програм соціально-еко¬номічного розвитку країни дуже важливо дати конкретні кількісні орієнтири інструментів регулювання грошово-кредитної і бюджетно-податкової політики, що можуть забезпечити цільові орієнтири уряду. Як визначити оптимальну грошову масу, необхідну кількість інвестицій в основний капітал, податки і витрати держави й інші параметри для досягнення поставлених перед урядом цілей? Ось ті питання, відповіді на які дадуть можливість керувати економікою країни із впевненістю у результаті. У вітчизняній практиці для визначення та оцінки економічних циклів є використання таких показників (у порівнянних цінах): ввп, промислове виробництво, роздрібний товарообіг. Вибір зумовлений, по-перше, максимальною наближеністю показників до таких, що використовуються для ідентифікації економічних циклів за кордоном; по-друге, наявністю відповідних офіційних статистичних даних. У міжнародній практиці кон'юнктурних досліджень використовуються три концептуальні схеми економічного циклу:  Класичний бізнес-цикл — сукупна ділова активність у кожен момент часу оцінюється відносно статичної бази порівняння (фактично досліджується динаміка базовних темпів зростання основних макроекономічних індикаторів);  Цикл зростання — сукупна ділова активність у кожен момент часу оцінюється відносно динамічної бази порівняння — економічного тренду, яким зазвичай є загальна тенденція зростання ввп;  Цикл темпів зростання — сукупна ділова активність у кожен момент часу оцінюється відносно попереднього рівня (фактично обчислюються ланцюгові темпи зростання основних макроекономічних індикаторів, часто — лише ввп). 3. Концепції довгострокового економічного зростання в україні. Пріоритетним завданням програми є зміцнення основ громадянського суспільства, подальше формування відкритого демократичного суспільства та нової національно-державної ідентичності людини як громадянина україни. Усе це можна забезпечити лише за умови подолання тенденції занепаду економіки та забезпечення стабільно високих темпів економічного зростання. На підставі аналізу ситуації, з уроків 1998 p., коли суттєвому випробуванню була піддана так важко вистраждана україною фінансова стабільність, визначено такі три етапи соціально-економічного розвитку україни: Перший (1999 - 2000 pp.) — досягнення стабілізації економіки та перехід до економічного зростання; Другий (2001 - 2005 рр.) — проведення інтенсивних змій структури економіки та підвищення її ефективності, досягнення темпів приросту ввп до 7 % на рік; Третій (2006 - 2010 pp.) — продовження структурної перебудови економіки та забезпечення високих (до 8 % щорічно) темпів зростання. Економічне зростання потребує спрямування значних обсягів виробленого продукту в інвестиції. Вирішальними факторами стабілізації в 2003-2004 pp. І започаткування зростання є такі: Прийняття реального бюджету. Його дефіцит суттєво не збільшує внутрішні та зовнішні запозичення, створює довіру до фінансової політики держави. Помірна девальвація національної валюти та інфляція зберігають умови і надають орієнтири для ефективного виробництва. Зниження ставки рефінансування і переорієнтація діяльності банківської системи забезпечують кредитну підтримку реального виробництва. Нормалізація виплати заробітної плати і значне скорочення заборгованості щодо соціальних виплат із бюджету. Впровадження заходів, спрямованих на прискорену легалізацію тіньової економіки, а саме: задіяння механізму повернення тіньових коштів, у тому числі з-за кордону, до легального обігу на користь національного виробництва. Розвиток малого підприємництва, яке приведе до підвищення конкурентоспроможності українських товарів, поліпшення структури виробництва і структури зайнятості. Реструктуризація великих підприємств апк, розвиток приватного сектора в сільському господарстві, що дасть змогу збільшити експорт продовольчих товарів. Залучення прямих іноземних інвестицій в експортоспроможні галузі, що сприятиме переорієнтації зовнішньої торгівлі на нові товари та нові ринки. Для забезпечення стабільного зростання на початку наступного тисячоліття принципово важливим є радикальне реформування податкової системи, скорочення вже протягом 2003 та 2004 років щонайменше на 15 - 20% (сукупного) податкового навантаження на товаровиробників та поліпшення якості бюджетних витрат. Ключовим для цього є прийняття податкового кодексу. Економічне зростання неможливе без суттєвого оновлення основних фондів та їхньої структури. Без цього три чверті з них у 2010 р. Можуть досягти критичного віку (понад 20 років) та не відповідатимуть вимогам технологій xxi століття, обмежуватимуть можливості здійснення політики технологічних проривів. Принципово важливим є відповідно до комплексної державної програми енергозбереження на період до 2010 р. Радикальне зменшення енергомісткості виробництва та підвищення конкурентоспроможності української продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цьому повинно сприяти ліквідація на першому етапі реструктуризації фінансових боргів підприємств і забезпечення дії ринкових механізмів, вилучення неконкурентоспроможних виробництв. Нагадаємо, що на виробництво одного долара ввп країна витрачає 3,25 умовного палива проти 0,6 в західній європі. Крім усього іншого, це повинно забезпечити зростання експорту українських товарів і послуг з темпами 7 - 8 % щорічно. Досить високі темпи зростання імпорту (хоча й нижчі від експорту) зумовлені потребою залучення значних обсягів інвестиційних та інноваційних ресурсів. Водночас завданням є послідовне скорочення від'ємного сальдо торговельного балансу та досягнення, починаючи з 2007 p., його рівня не менше, ніж 2-3 % від зовніш¬нього торговельного обороту. Надто важливою є послідовна легалізація тіньової економіки і зменшення її обсягів щонайменше на 25 % до 2005 р. Та на 70 - 80% до 2010 р. Потрібно визначити, передусім, пріоритети науково-технологічного та інноваційного розвитку:  Створення та впровадження нових енерго- та ресурсозбережних технологій, розвиток екологічно чистої енергетики;  Розроблення нових технологій, у тім числі біотехнології для сільського господарства та переробних галузей, легкої та харчової промисловості;  Технологічне і технічне оновлення базових та переробних галузей;  Високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва в літакобудуванні, ракетно-космічному комплексі, судно- та автомобілебудуванні, а також сучасних озброєнь;  Створення та використання перспективних інформаційних технологій та систем зв'язку;  Розвиток інформаційних комунікацій та потрібного обладнання;  Виробництво вітчизняних інформаційних технологій (не менше 20 % від потреб внутрішнього ринку);  Створення та впровадження нових матеріалів та речовин з високими конкурентоспроможними властивостями, в тому числі імпортозамінних. Програма має системний характер, охоплює весь комплекс економічних та соціальних сфер, всі сторони державного впливу на них. 4. Методи оцінки чинників економічного зростання. Під впливом викликів глобалізації, кожна країна зацікавлена у коректній оцінці відповідності власної соціально-економічної системи загальновизнаним стандартам, які характеризують ступінь її розвитку. Для країн перехідного типу, розвиток яких нині визначається триваючими процесами системної трансформації та поетапного наближення до макроекономічних стандартів розвинутих країн (економічної конвергенції), така оцінка здається ще більш актуальною, - насамперед, з точки зору розробки коректних механізмів державного регулювання. У світовій практиці напрацьовані певні різнопланові критерії, за якими оцінюється ефективність трансформаційного та конвергенційного розвитку економік. Проте, зважаючи на специфічність розвитку кожної окремої країни, вони не можуть бути абсолютно універсальними, а їх перелік - вичерпним. Тому здається доцільним визначення придатності, перегляд змісту та уточнення переліку таких критеріїв для кожного конкретного випадку, зокрема для україни.[1] Зміст соціально-економічної трансформації на теренах постсоціалістич-ного простору був концептуально визначений провідними міжнародними інституціями (зокрема, світовим банком та мвф) у вигляді низки рекомендацій, що дістали назву "вашингтонського консенсусу". Згідно з цією концепцією, політика економічного зростання має реалізуватися із залученням механізмів торгівельної лібералізації, приватизації та стабілізації макроекономічного розвитку країни. Наріжними каменями політика економічного зростання, за ва¬шингтонським консенсусом, виступають:  Дерегуляція (надмірний державний контроль за ходом господарських процесів породжує корупцію і робить неефективними зусилля некорумпованих економічних агентів);  Торгівельний лібералізм (торгівельні тарифи повинні мінімізуватися і не запроваджуватися на експорт продукції із значною масовою часткою доданої вартості);  Приватизація (слід сприяти приватизації, оскільки підприємства, що перебувають у приватній власності, забезпечують вищу продуктивність праці);  Права приватної власності (гарантований захист прав приватної влас¬ності є необхідною умовою акумуляції багатства в суспільстві);  Прямі іноземні капіталовкладення (залучення капіталів та передових технологій сприяє розвитку виробництва);  Обмінний курс (обмінний курс національної валюти повинен сприяти експорту і бути еластичним відносно експортних цін);  Відсоткові ставки (встановлення банківських ставок повинно здійсню¬ватися на ринкових засадах, рівень депозитних ставок повинен стимулювати сукупні заощадження);  Податкова реформа (слід одночасно розширювати базу та знижувати ставки оподаткування);  Бюджетна дисципліна (слід неухильно знижувати дефіцит бюджету, який часто є першопричиною інфляції та відтоку капіталу);  Особлива спрямованість бюджетних витрат (слід мінімізувати субсидування підприємств і акцентувати увагу на державному фінансуванні освіти, охорони здоров'я та розвитку інфраструктури). Найкращий варіант переходу від централізовано планової до ринкової економіки, на думку фахівців мбрр, пов'язаний із стабілізацією макроеконо-мічної ситуації та економічною інституціоналізацією [5]. При цьому соціально-економічна трансформація може окреслюватися трьома стратегічними лініями (макроекономіка; форма власності; уряд), а кроки їх реалізації мають певну тривалість (табл. 1).[1] Таблиця 1 характеристика переходу від централізовано планової до ринкової економіки Стратегічна лінія Об'скт трансформації Кроки трансформації Тривалість (рік після початку реформ) Макроеко-номіка Ціни 1 .лібералізація основної маси цін 2.лібералізація базових цін Протягом перших 2-х років Протягом 2-9,5 року Торгівля 1. Відмова від обмежень 2. Встановлення розумних тарифів Протягом 1-го року Протягом 2-6-го років Базова інфра¬структура 1. Приватизація, демонополізація 2. Розвиток Протягом 0,5-3-го року протягом з-7-ro року Ринок праці 1. Відмова від державного контролю над працевлаш¬туванням 2. Лібералізація системи оплати праці Протягом перших 2,5 років Протягом 2,5-6,5 року Фінансовий ринок 1. Переструктурування та розвиток 2. Лібералізація та приватизація Протягом перших 3,5 років Протягом 3,5-10,5 років Форма власності Малі підприємства Розвиток та приватизація Протягом перших 3,5 років Великі підприємства 1. Еволюція 2. Переструктурування та приватизація Протягом перших 1,5 років Протягом 1,5-10,5 року Іноземні інвестиції Перегляд державного регулювання Протягом перших 2-х років Уряд Законо¬давство 1. Реформа законів про форму власності, комерційну діяльність та податкову систему 2. Поширення реформ на інші сфери Протягом 0,5-3,5 років Протягом 3,5-8,5 року Інституційна база Реформа законодавчих та регулюючих установ та системи фінансового управління Протягом всього періоду трансформації Мережа соціального забезпечення 1. Відмова від обмежень 2. Інституціоналізація Протягом 1-го року протягом 1-8,5 року Зміст економічного зростання в україні полягає не в демонтажі однієї економічної системи та заміні її абсолютно новою, а в заміні основи економіки, переструктуруванні та створенні нових форм розвитку, які відповідають сучасному характеру світового розвитку. Економічну трансформацію в даному випадку справедливо трактують як "перехід від змішаної економіки, що функціонує на директивно-плановій основі, до змішаної економіки, що функціонує на ринковій основі". Проте, визначаючи критерії економічного зростання в країнах перехідного типу, необхідно враховувати не лише національну (регіональну) специфіку соціально-економічних перетворень, але й загальний хід цивілізаційного розвитку також. А саме те, що у глобальному вимірі відбувається еволюція економічних систем і одне суспільство (індустріальне) замінюється іншим (постіндустріальним). Тому закономірно, що нині більшість країн постсоціалістичного простору обрали так звану прогресивну модель перехідного періоду як "шлях суспільно-економічного прогресу, по якому розвинуті країни рухаються в постіндустріальне суспільство". Вплив глибинних тенденції світового розвитку, зокрема формування суспільства знань, надав нового змісту процесам економічного зростання та поставив нові завдання для економік перехідного типу: освоєння нового постіндустріального способу виробництва, в якому знання стали домінуючим фактором розвитку. Зокрема для україни це завдання полягає у формуванні основ розвитку економіки на новій інноваційно-технологічній та інституційній основі, що має інвестиційну залежність. З урахуванням зазначеного вище політика економічного зростання в україні може розглядатися як комплексне поєднання двох складових - модельної (перехід від планової до ринкової системи) та еволюційної (перехід від інду¬стріального до постіндустріальна суспільства). Модельна політика економічного зростання постсоціалістичних економік полягає насамперед у подоланні характерних негативів планової системи господарювання - абсолютного панування державної власності та товарного дефіциту, а також формуванні якісно нової і більш розгорнутої інституціональної структури економіки. Еволюційна політика економічного зростання перехідних економік характеризує прихід і утвердження нового (постіндустріального) типу суспільно-економічної формації в загальному контексті цивілізаційного розвитку. Відмітною рисою еволюційної політики зростання економічної системи україни (а також й інших пострадянських країн) є те, що вона значною мірою ініційована і перебуває під безпосередньою дією екзогенних чинників. Зокрема, ключовою зовнішньою силою впливу на економічне зростання національної економіки є діяльність міжнародних фінансових організацій і транснаціональних корпорацій. Формулювання критеріїв ефективності політики економічного зростання в перехідній економіці об'єктивно вимагає врахування цільових постанов їх здійснення. На сучасному етапі становлення економічних систем основні цілі соціально-економічної трансформації можна визначити за двома напрямками. Перший з них або "внутрішній вектор" трансформації полягає у підвищенні рівня суспільного добробуту країни і передбачає досягнення таких цілей:  Подолання найгостріших проблем соціально-економічного розвитку;  Поліпшення показників макроекономічної динаміки;  Створення нової моделі соціальної взаємодії;  Вихід на траєкторію сталого (екологічно збалансованого) розвитку. Остання із зазначених цілей особливої актуальності набуває у зв'язку із загостренням проблеми збереження глобального довкілля та захисту світового біорізноманіття, вирішення якої вимагає консолідації зусиль національних урядів. Оскільки йдеться про необхідність збереження та поліпшення загального екологічного стану задля прогресу цивілізації, то ця проблема набула планетарного масштабу і нині довготривале економічне зростання країн повинно базуватися виключно на засадах сталого розвитку. Другий напрям економічного зростання або його "зовнішній вектор" направлений на усталення національної позиції у міжнародному економічному співтоваристві. Основоположними цілями економічних перетворень на зовнішньому векторі є інтеграція та конкурентний розвиток у світовому господарському просторі, а також адекватне реагування національної економіки на вимоги та виклики сучасності. Саме ці два вектори економічного зростання відбивають об'єктивні вимоги внутрішнього та зовнішнього розвитку постсоціалістичних економік в умовах сьогодення. Розглядаючи економіку україни в даному контексті, можна виділити такі напрями її економічного зростання на сучасному етапі:  Підтримання високих темпів економічного зростання в середньостроковій перспективі;  Поліпшення інституціональної організації та формування постіндустріальної структури економіки;  Набуття рис соціально орієнтованого ринкового господарства та роз¬виток людського капіталу;  Усунення диспропорцій в регіональному розвитку;  Раціональне бюджетування державних фінансових ресурсів;  Децентралізація фінансових потоків і формування ефективних систем місцевих фінансів;  Оптимізація рівня оподаткування;  Наближення до європейських і світових стандартів розвитку виробни¬чого, валютного, торгівельного та інших сегментів економіки;  Активізація зовнішньоекономічних зв'язків у субрегіональному, регіо¬нальному та світовому просторі. За умови реалізації цих напрямів політики економічного зростання україна матиме якісно нову модель соціально-економічної розвитку, значно ефективнішу за планову та наближену до постіндустріальної. Лекція 12. Інституціональні форми інтеграції у світове господарство 12.1 Зміст та значення економічної інтеграції у сучасному світі 12.2. Розвиток інтеграційних утворень в європі 12.3. Взаємовідносини між україною та європейським союзом 12.4. Євразійські інтеграційні процеси та участь у них україни 12.5. Співдружність незалежних держав (снд) 12.6. Єдиний економічний простір (єеп) 12.7. Чорноморське економічне співробітництво (чес) 12.8. Гуам 12.9. Азійсько-тихоокеанський регіон та можливості для україни 12.10. Міжнародні економічні організації 12.11. Зміст та значення економічної інтеграції у сучас¬ному світі Провідною тенденцією світового розвитку на сучасному етапі залишається глобалізація, яка охоплює всі сфери життєдіяльності людей та висуває перед національними економіками дедалі складніші завдання, які пов'язані, перш за все, з підвищенням рівня конкурентоспроможності країни у глобальному просторі, пошуком власної ніші у світовому розподілі праці. Пожвавлення інтеграційних процесів та, як наслідок, формування регіональних та міжнародних економічних і політичних союзів мають суттєвий вплив як на розвиток світового господарства у цілому, так й окремої країни зокрема. Процес інтеграції як економічне явище, сутність якого полягає у взаємному пристосуванні й об'єднанні національних господарств декількох держав з однотипним соціально-економічним устроєм, є об'єктивним наслідком посилення взаємозалежності процесів економічного життя. Економічна інтеграція - це об'єктивний, усвідомлений і направлений процес зближення, зрощення і взаємодії національних господарських систем, що містить потенціал само¬регулювання і саморозвитку, в основу якого покладено економічний інтерес самостійних господарюючих суб'єктів і міжнародний по¬діл праці. Міжнародна економічна інтеграція набуває форми міжнародних угод і узгоджень, що регулюються міждержавними (або наддержавними) органами. Метою інтеграції є нарощування обсягу товарів і послуг внаслідок забезпечення ефективності господар¬ської діяльності в міжнародних масштабах. До передумов міжнародної економічної інтеграції можна віднести: > Належність (близькість) рівнів економічного розвитку й ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються; > Географічну наближеність країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків спільних кордонів і економічних зв'язків, що історично склалися; > Наявність спільних економічних та інших проблем, що поставали перед країнами в галузях розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва тощо; > Демонстраційний ефект, тобто позитивні економічні перетворення (прискорення темпів економічного зростання, зростання зайнятості, підвищення рівня добробуту та ін.) Психологічно впливають на інші країни, що уважно слідкують за якісними змінами у країнах - членах інтеграційного угруповання тощо.1 У країнах, що створили інтеграційні об'єднання, спостерігаються позитивні зрушення в економіці: зменшуються трансакційні витрати і прискорюються темпи взаємної торгівлі; зроста¬юча конкуренція між виробниками із різних країн стримує зростання цін, стимулює поліпшення якості товарів і створення нових технологій, зумовлює скорочення відносно неефективних виробництв, приводить до припливу іноземних інвестицій. Інтеграційні об'єднання в світі розрізняються з;а глибиною процесів, що в них відбуваються. Історично інтеграція еволюціонує через кілька основних форм, кожна з яких свідчить про ступінь її зрілості (див. Рис. 13.1). Для україни особливий інтерес становлять принципи утворення зони вільної торгівлі та створення митного союзу. Рис. 13.1. Форми міжнародної економічної інтеграції Першою, найпростішою формою наближення країн одна до одної є підписання преференційних торгових угод. Вони підписуються або на двосторонній основі між окремими країнами, або між уже існуючим угрупованням та окремою країною. Відповід¬но до цього країни створюють одна одній режим найбільшого сприяння. Преференційні угоди передбачають збереження національних митних тарифів кожної країни, що підписала їх, ніяких міждержавних органів для управління не створюється. Другою формою інтеграції є зона (асоціація) вільної торгівлі (звт), що передбачає створення пільгової зони регіонального типу, у межах якої відбувається повна відміна митних тарифів у взаємній торгівлі при збереженні національних митних тарифів у відносинах з третіми країнами. В умовах зони вільної торгівлі зростає внутрішня, а на цій основі і взаємна торгівля країн- членів. Зона вільної торгівлі може координуватися невеликим міждержавним секретаріатом, що діє в якійсь із країн-членів. Звт є торговельним режимом, який не забирає у її країн- членів жодної частки їхнього національного суверенітету, незалежності їхньої зовнішньоторговельної політики. Звт не започатковує незворотних інтеграційних процесів між країнами. При аналізі проблем, що виникають у процесі функціонування зони вільної торгівлі, дуже важливо враховувати спільні для країн-учасниць звт позитивні і негативні моменти та наслідки інтеграційних процесів такого типу. До позитивних рис угод про вільну торгівлю слід віднести, міжнародна економіка: підручник / а.п.румянцев, г'.м.климко, в.в.рокоча та ін.; за ред. А.п.румянцева. - к.:3нання-прес, 2003.- 477 с.; козак ю.г., лук'яненко д.г., макогон ю.в. та ін. Міжнародна економіка: навчальний посі¬бник. - к.: центр навчальної літератури, видавництво „артек", 2002. - 436 с. Насамперед, більш стабільний і передбачуваний характер торгової політики країн-учасниць. Ра¬зом із тим при функціонуванні звт може проявитися і низка негативних моментів. Створення звт призводить до посилення конкуренції на внутрішньому ринку, що не завжди позитивно ві¬дбивається на якості і технічному рівні виробів вітчизняної промисловості. Лібералізація імпорту створює серйозну загрозу для національних виробників, збільшує ризик банкрутства підприємств, не здатних до конкурентної боротьби. Виникає навіть за¬гроза витіснення іноземними конкурентами вітчизняного вироб¬ника з його ж внутрішнього ринку в разі ненадання йому підтримки з боку держави. Третім, більш розвиненим за ступенем інтегрованості, рівнем економічної інтеграції є митний союз (мс). Це узгоджена відміна групою країн національних митних тарифів і введення спі¬льного митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі щодо третіх країн. Метою створення цього союзу є полегшення взаємної торгівлі країн-учасниць. Він передбачає безмитну внутрішньо інтеграційну торгівлю товарами і послугами, повну свободу пересування їх всередині регіону. Країни-члени мс вже не виступають у міжнародних торговельних відносинах як самостійні суб'єкти, вони втрачають частку свого національного суверенітету. Щоб управляти єдиним зовнішнім митним тарифом, країни-члени мс змушені впровадити спільну зовнішньоторговельну політику. Більше того - мс має значний вплив на формування бюджету країн-членів, розподіл митних надходжень тощо. Для їх адміністрування найчастіше (але не завжди) запроваджується спільний наднаціональний орган, якому надаються повноваження щодо розподілу чи використання митних надходжень відповідно до рішень країн-членів. Митний союз перетворюється на спільний ринок (ср), коли країни, що інтегруються, домовляються про свободу руху не тільки товарів і послуг, а й факторів виробництва - капіталу, робочої сили. Причому свобода пересування робочої сили - це далеко не запровадження безвізового режиму перетину кордону, а впровадження умов, за яких кожен громадянин кожної із країн-членів ср має рівні умови щодо найму на роботу в будь-якій країні, постійного побуту, соціального захисту тощо. Ці так звані чотири фундаментальні свободи передбачають відмову країн ср від ще більшої частки власного суверенітету й запровадження цілого ряду спільних політик (не лише митної чи комерційної, а й конкурентної, антимонопольної, сільськогосподарської, соціальної, захисту навколишнього середовища тощо). Фактично країни ср створюють конфедеративне утворення, яке разом з економічним розвитком еволюціонує до передачі більших повноважень наддержавного органу і ще більшого обмеження національного суверенітету. На найвищому рівні інтеграція набирає форми економічного та валютного союзу, який передбачає об'єднання національних економік кількох країн на основі митного союзу, спільного ринку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної валютної політики. На цьому етапі виникає потреба в установах, наділених правом не тільки координувати дії та спостерігати за економічним розвитком, а й приймати оперативні рішення від імені у групування в цілому. Уряди погоджуються передати частину своїх функцій наднаціональним органам, наділеним правом приймати рішення з важливих питань організації. Перехід до „вищої-" форми можливий лише за умови досягнення помітного прогресу у вирішенні всіх проблем, характерних для „нижчих" форм, а також послідовного вдосконалення реалізації політики, спрямованої на отримання вигод усіма країнами-учасницями об'єднання. Це спонукає до посилення не лише економічної, але й політичної інтеграції, а з тим - формування політичного союзу. Поряд з інтеграційними процесами активно посилюються процеси дезінтеграції. Дослідники відзначають, що у сучасному світі інтеграція та дезінтеграція розвиваються асинхронно, як два різноспрямовані процеси. При цьому дезінтеграційні явища і процеси можуть мати не тільки локальний характер (провінція квебек у канаді, шотландія та уельс у великобританії, корсика у франції, каталонія та країна басків в іспанії, дезінтеграційні процеси в росії, азії тощо), але і глобальний (наприклад, розпад радянського союзу). Посилення дезінтеграційних процесів у світі на сучасному етапі пов'язано, перш за все, з ростом культурної і національної невизначеності (мультикультуралізм), наявністю невирішеної та складної проблеми щодо втрати національних суверенітетів країнами, різних підходів до реалізації ідеології прав людини у різних об'єднаннях тощо. Ці процеси охопили багато держав світу, зокрема західну та східну європу, породжуючи сильні відцентрові тенденції усередині європейського союзу. 13.2. Розвиток інтеграційних утворень в європі Друга половина xx століття пов'язана зі створенням та поглибленням інтеграційних процесів у європі, де вони набули довершеної форми. Найбільш розвинутим у світі інтеграційним об'єднанням є європейський союз, який пройшов усі основні етапи інтеграційного процесу, розширив своє членство з 6 до 27 країн. 18 квітня 1951 р. Шість країн (фрн, франція, італія, бельгія, нідерланди, люксембург) підписали угоду про створення європейського співтовариства вугілля та сталі, що стало початком створення майбутнього євросоюзу. 25 березня 1957 р. Ці країни поширюють співробітництво на інші економічні сектори, ство¬рюючи європейське економічне співтовариство (єес). Угода про створення єес передбачала вирішення трьох основних завдань: > Формування митного союзу, що передбачав вільне пересування товарів, робочої сили, капіталу; > Спільну торгову політику щодо третіх країн та впровадження єдиних зовнішніх тарифів; > Спільну політику в галузі сільського господарства та транспорту. Утворювались також європейський соціальний фонд (єсф), який мав сприяти врегулюванню питань зайнятості, та європейський інвестиційний банк (єіб) - для контролю за експортом капіталу. У 1973 році відбувається перше розширення європейського співтовариства за рахунок приєднання великобританії, данії та ірландії, у 1981 році - друге розширення (греція), у 1986 році - третє розширення (іспанія та португалія). Крім того, 17 лютого 1986 року був підписаний так званий єдиний європейський акт (єєа), що ознаменував вирішення цілого ряду проблемних питань. Прийнятий документ містив широку програму дій співтовариства на майбутні роки, охоплюючи різні сфери інтеграції - від утворення єдиного ринку країн-членів і „технологічного співтовариства" до європейського зовнішньополітичного співробітництва. Єєа проголошував центральним завданням співтовариства утворення до 31 грудня 1992 р. „простору без внутрішніх кордо¬нів", тобто завершення формування єдиного спільного ринку, усунення всіх перешкод щодо вільного пересування товару, лю¬дей, послуг та капіталів в рамках єес. Крім того, згідно даного акту вперше в історії співтовариства країни-члени зобов'язувались тісно координувати економічну та валютну політику з метою перетворення єес в валютно-економічний союз. Особливе значення єєа придавав інтеграції в сфері наукових досліджень і розробок, в розвитку і освоєнні нових технологій. Сучасна політика в цій області розглядалась співтовариством як необхідна умова підвищення конкурентоспроможності країн єес. За десятиріччя після 1976 р. Середньорічні темпи росту виробництва продукції високої технології в західній європі були в 1,5 рази менші, ніж в сша, і в 3 рази нижчі, ніж в японії. Тому технологічна політика єес була узаконена у вигляді спеціальної статті з метою її ефективної реалізації на практиці. Наступною віхою у розвитку інтеграційних процесів у європейському співтоваристві стало підписання маастрихтської угоди. Так, 7 лютого 1992 р. В місті маастрихт держави-члени єес підписують угоду про європейський союз, яка встановила чіткі правила для майбутньої єдиної валюти, а також для іноземної політики і механізмів безпеки та тіснішого співробітництва у судових та внутрішніх справах. Згідно угоди назва „європейський союз" офіційно змінює „європейське співтовариство". У 1995 році відбувається четверте розширення єс шляхом входження австрії, швеції та фінляндії до складу країн-членів єс, а з 1999 року починає діяти економічний та монетарний со¬юз. У 2004 році європейський союз розширюється вп'яте, залучаючи до своїх лав додатково 10 країн східної європи. На сьогоднішній день членами європейського союзу є 27 країн: австрія, бельгія, велика британія, греція, данія, ірландія, іспанія, італія, люксембург, нідерланди, німеччина, португалія, фінляндія, франція, швеція, з 1 травня 2004 року - чехія, есто¬нія, угорщина, латвія, литва, польща, словаччина, словенія, кіпр та мальта, з 1 січня 2007 року - болгарія та румунія. Виділяють внутрішні та зовнішні фактори, що сприяли європейській інтеграції. Серед внутрішній факторів слід відзначити такі: порівняно мала територія європи, близькість країн; обмеженість ресурсів; розвиток транспортних можливостей; потреба національних підприємств в розширенні ринку, взаємопроникнення капіталу. До зовнішніх факторів можна віднести: політичне протистояння зі сіла, конкурентне засилля з боку економіки сіла та країн азіатсько-тихоокеанського регіону на чолі з економікою японії. У процесі свого розвитку єс пройшов майже всі форми еко¬номічної інтеграції - від зони вільної торгівлі до економічного союзу та досяг значних успіхів. Єс забезпечив мир серед держав-членів євросоюзу та процвітання своїм громадянам, створив єдину європейську валюту (євро) та вільний від кордонів „єдиний ринок", де товари, люди, послуги і капітал вільно пересува¬ються. На сьогоднішній день єс є провідною торгівельною силою та світовим лідером у різних сферах діяльності. Для європейського союзу характерна своєрідна організація його роботи. Країни, що склали єс, залишаються незалежними суверенними націями, але при цьому вони делегували частину своїх законотворчих повноважень європейським інституціям для того, щоб рішення з конкретних питань, які представляють спільний інтерес, могли б прийматися на загальноєвропейському рівні. До головних законотворчих інституцій єс відносяться: > Європейський парламент, який представляє громадян єс і безпосередньо ними обирається; > Рада європейського союзу, яка представляє країни - члени єс; > Європейська комісія, яка представляє інтереси союзу в цілому.1 Цей „інституційний трикутник" виробляє політику та закони (директиви, законотворчі акти та рішення), чинні на всій території єс. За дотриманням європейського законодавства слідкує євро¬пейський суд, а суд аудиторів (або рахункова палата) перевіряє фінансування діяльності союзу. Звичайно, європейське законодавство вимагає проведення однорідної економічної політики, що забезпечить сталий та рівномірний розвиток країнам. Проте у процесі поглиблення західноєвропейської інтеграції виявляються внутрішні і зовнішні суперечності, пов'язані з нерівномірністю господарського розвитку та диспропорціями економічної структури за територією. Це призвело до появи у складі єс двох груп країн - економічно сильних (німеччина, франція, італія, велика британія) та економічно відносно слабших (ірландія, іспанія, португалія, греція та країни, що ввійшли до складу єс 1 травня 2004 р. Та 2007 р.). Тобто не зважаючи на високий рівень інтеграції для єс зберігаються значний перепад економічних потенціалів країн-членів, неоднаковий рівень економічного розвитку. Про це наглядно свідчать обсяги валового внутрішнього продукту за паритетом купівельної спроможності країн єс (табл. 13.1). Окрім єс, у європі існує ще одне інтеграційне утворення - європейська асоціація вільної торгівлі (єавт), що виникла у 1960 р. За ініціативою великобританії як альтернатива європейському економічному співтовариству. На момент створення в єавт увійшли: австрія, великобританія, данія, норвегія, португалія, швейцарія і швеція. З 1961 р. До єавт приєдналася фінляндія як асоційований член. У 1970 р. Учасницею єавт стала ісландія. У 1973 р. З єеавт вийшли великобританія і данія, у 1986 р. - португалія, а в 1995 р. - австрія, швеція і Фінляндія. На даний час членами єавт є ісландія, норвегія, швейцарія і ліхтенштейн. Основу єавт складає зона вільної торгівлі. У взаємній торгівлі скасовані мита і кількісні обмеження, однак відсутній єдиний зовнішній тариф. Кожна держава проводить самостійну як працює європейський союз. Довідник інституцій єс. - к.: тов „компа¬нія лік", 2005. - 52 с. Торговльну політику стосовно третіх країн, а товари з цих країн не можуть вільно переміщатися усередині єавт (крім промислових товарів з єс), поступово розширюється співробітництво в області науки і техніки, захисту навколишнього середовища. Таблиця 13.1. Обсяги валового внутрішнього продукту країн €с за пкс у 2005—2007рр. (млрд. Євро) Країна 2005 2006 2007 Австрія 280,813 299,245 317,807 Бельгія 335,962 356,654 375,993 Велика британія 1901,710 2018,812 2137,421 Греція 282,839 304,007 324,616 Данія 181,772 194,830 203,677 Ірландія 157,901 172,228 186,166 Іспанія 1183,478 1267,934 1351,608 Італія 1632,414 1714,954 1786,429 Люксембург 32,557 35,639 38,555 Нідерланди 566,596 602,050 639,512 Німеччина 2514,783 2668,947 2809,693 Португалія 210,803 220,379 230,549 Франція 1859,891 1956,775 2046,899 Фінляндія 159,985 173,046 185,485 Швеція 295,914 317,737 334,641 Чехія 207,552 227,721 248,902 Естонія 22,449 25,749 28,317 Угорщина 171,624 183,907 191,324 Латвія 30,402 35,102 39,731 Литва 48,087 53,406 59,644 Польща 517,955 567,696 620,868 Словаччина 86,375 96,708 109,587 Словенія 46,032 50,201 54,669 Кіпр 18,592 19,955 21,382 Мальта 8,265 8,818 9,396 Болгарія 72,199 79,187 86,317 Румунія 202,695 225,613 245,540 Європа у цілому: 13 053,809 13 903,161 14 712,369 Джерело: за даними міжнародного валютного фонду на 01.03.2008 р. // www.imf.org Асоціація не ставить собі за мету створення економічного і валютного, а тим більше політичного союзу. Діяльністю єавт керує рада у складі ради міністрів або постійних глав делегацій. У її завдання входить розробка рекомендацій і виконання урядами країн-членів угод, укладених у рамках асоціації. Рішення і рекомендації вимагають, як правило, одностайності. Поточними справами керує секретаріат. Штаб-квартира знахо¬диться у женеві. Основними відмінностями єавт від єс є такі: > В єавт немає наднаціональних органів; вищий керівний орган - консультативна рада, у якій кожна країна має один голос; > Режим вільного безмитного товарообігу в рамках єавт діє тільки відносно промислових товарів і не поширюється на сільгосппродукцію; > За кожною країною-членом єавт зберігається зовнішньоторговельна автономія і власні мита в торгівлі з третіми країнами; > В єавт не існує єдиного митного тарифу. Найбільш тісні зв'язки єавт має з єс. У 1991 р. Єс і єавт підписали угоду про створення європейського економічного про¬стору (єеп). Відповідно до досягнутого договору з 1 січня 1993 р. Країни-члени єавт стали включати у свої національні законодавства законодавчі акти єс, що стосуються вільного рухи товарів, капіталів і послуг, а також політики єс в області конкуренції. Інтеграції ринків аграрної продукції не передбачається, оскільки сільське господарство єавт не змогло б витримати конку¬ренцію з боку єс. 13.3. Взаємовідносини між україною та європейським союзом Активне залучення нашої держави до європейських інтеграційних утворень є стратегічною метою зовнішньої політики. І це не дивно, адже вибір україни на користь євроінтеграційного курсу є обґрунтованим і закономірним, оскільки україна: > Історично є складовою християнської макроцивілізації (українці становлять 3% християн світу); > поєднує в національній ментальності східно - та західнохристиянські цінності, зокрема: колективну й індивідуаль¬ну свободу, православну споглядальність, містику і співчутливість з католицькою дієвістю, раціоналістичністю і прагматизмом; для українців характерна європейська то¬лерантність щодо інших політичних, ідеологічних та релігійних систем тощо.1 Рух україни до євросоюзу вмотивований не лише притягальною силою його економіки та стандартів життя, основними параметрами яких є, зокрема, чверть світового ввп, 40% світового експорту, 6-8-разова перевага над країнами східної європи за кількістю валового внутрішнього продукту на душу населення та подвійна - за часткою заробітної плати у вартості продукції підприємств. Єс, крім того, неухильно наближається до формування демократичної форми національно-територіального устрою у вигляді федерації (з європарламентом, президентом федерації, що має обиратися на прямих загальноєв¬ропейських виборах, європейським міністром закордонних справ - координатором зовнішньополітичних дій учасників об'єднання). Головною перевагою європейської моделі федерації над євразійською (найбільш послідовно реалізованою в срср) є можливість поєднувати інтереси усіх суб'єктів інтеграційного процесу, не нівелюючи національну ідентичність народів, не асимілюючи їх зусиллями макроетносу. Саме у демократичності зазначеної системи міжнародних (міжетнічних) відносин усередині федерації, у гарантуванні нею національного суверенітету членів союзу закладено вирішальний мотив вибору Інтеграційного вектора україни. Перспективність євросоюзу для україни пов'язана також із формуванням його власної системи безпеки. Незважаючи на те, що єс понад 50 років перебуває під військовим протекторатом сіла україна між росією та єс: пошук пріоритетів стратегічного розвитку // від¬діл інтеграції та стратегічного партнерства національного інституту стратегіч¬них досліджень. -веб-сайт: http:// www.niss.gov.ua. країни, яка на три чверті забезпечує фінансову сторону діяльності нато, - ідея та практика Створення європейської самооборони набуває динамічного розвитку. У 2003р.було подвоєно бюджет європолу, який склав 350 млн. Євро. Набирає сили західноєвропейський оборонний союз (зєс), створений ще у 1948 році. Реалізовано, наприклад, завдання, поставлене в хельсінкі (1999 р.) Про створення винятково європейського військового корпусу чисельністю в 50-60 тисяч чоловік, здатного розгорнутися упродовж 60 днів. Його функціями стали: спільна охорона зовнішніх кордонів єс, протидія терористичним силам, рятувальні роботи під час стихійного лиха тощо. Таким чином, приєднання україни до євросоюзу може сприяти вирішенню ключових завдань: збереженню державності, створенню сприятливих умов для подальшого національно - культурного розвитку; підключенню до загальноєвропейських економічних ринків і комунікацій. Проте процес входження україни до європейського союзу є довготривалим та непростим і вимагає проведення багатьох реформ, що допоможуть розвивати економіку на якісно новому рівні та поступово досягати європейських стандартів життя. На сьогоднішній день інтеграція до єс є неможливою, оскільки обсяг ввп на душу населення в україні становить 2 274 дол. Сша проти 31 026 дол. Сша у країнах єс,1 і гіпотетичне приєднання україни матиме негативні наслідки, перш за все, для економічної ситуації в євросоюзі та єврозоні зокрема. Так, кошти фонду для регіонального розвитку, призначені слаборозвинутим регіонам країн-членів єс, та сільськогосподарські субсидії вже нині досить болісно розподіляються між новими 12 країнами - членами. Побоювання в єс пов'язані і з небезпекою напливу відносно дешевої робочої сили з україни, що поставить в скрутне становище уряди багатьох країн єс (особливо німеччини, бельгії, франції), де рівень безробіття протягом останніх років невпинно зростає, як наслідок збільшується тягар соціальних витрат, розмір дефіциту бюджету. З багатьма суттєвими ризиками стикнеться й україна у результаті інтеграції до єдиного загальноєвропейського простору. Так, серед можливих ускладнень слід назвати фінансовий тягар внесків країни-члена єс, зростання конкуренції з боку розвинутих фірм європейських країн, згортання низки галузей вітчизняного виробництва, ліквідація неконкурентоспроможних підприємств, соціальні наслідки тощо. Незважаючи на всі ризики, прагнути до інтеграції з європейським співтовариством потрібно, оскільки це є свідченням якісно нового рівня стосунків з розвинутими країнами світу, суттєвого підвищення стандартів життєвого рівня населення, дотримання європейських норм особистої безпеки, гарантованих прав і свобод громадян. Вже зараз слід ґрунтовно розробляти детальний та реальний план дій щодо інтеграції країни до європейського союзу та послідовно впроваджувати його в життя, оскільки за всі роки співпраці так і не вдалось досягнути якісних зрушень дані міжнародного валютного фонду на 01.03.2007 р. Веб-сайт: http: // www.imf.org. Інтеграційних процесів у стосунках україна єс. Серед досягнень можна назвати укладення угоди про спрощення візового режиму, яку було парафовано 27 жовтня 2006 року під час проведення саміту україна - єс у гельсінкі. Хоча ця угода і не означає скасування візового режиму для українських громадян, але вона є першим вагомим кроком у цьому напрямку. Крім Того, після вступу україни до сот, розпочалися офіційні переговори між україною та європейським союзом про створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі (звт). Звт покращить умови для українських підприємців, які прагнуть здійснювати експорт до єс, а також сприятиме здешевленню продукції єс для українських споживачів і підприємств, що планують імпортувати проміжні товари. Залучення більших обсягів іноземних інвестицій також буде важливою частиною економічного розвитку україни, особливо у плані розбудови потужної галузі надання послуг. Проте такий переговорний процес є довготривалим (за прогнозами експертів, потребує щонайменше два-три роки напруженої роботи) та болісним, оскільки вимагає швидких та ефективних реформ у всіх сферах, без яких зона вільної торгівлі з єс не тільки не принесе вигоди українській економіці, а може спричинити знищення низки галузей. 13.4. Євразійські інтеграційні процеси та участь у них україни 13.4.1. Співдружність незалежних держав (снд) Співдружність незалежних держав (снд) є добровільним об'єднанням суверенних країн як самостійних і рівноправних суб 'єктів міжнародного права з метою регулювання за допомогою міжнародно-правових засобів, міждержавних договорів й угод політичного, економічного, гуманітарного, культурного, екологічного й іншого співробітництва держав-учасниць. Снд не має наднаціональних повноважень. Снд створена відповідно до угоди республіки білорусь, російської федерації й україни від 8 грудня 1991 р. (мінськ), які, будучи державами-засновницями срср у 1922 р., взяли на себе право констатувати припинення його існування як суб'єкта міжнародного права і геополітичної реальності й оголосили про утворення снд. 21 грудня 1991 р. У алма-аті був підписаний протокол до цієї угоди, що зафіксував участь у снд азербайджанської республіки, республіки вірменія, республіки казахстан, киргизької республіки, республіки молдова, республіки таджикистан, республіки узбекистан і туркменістану. У грудні 1993 р. До нього приєдналася грузія. Штаб-квартира співдружності знаходиться в мінську. Проте у зв'язку з воєнним конфліктом, який виник між грузією та російською федерацією у 2008 році, парламент грузії 14 серпня 2008 р. Прийняв рішення про вихід країни з пакету договорів, що визначають перебування грузії в снд. Таким чином, розпочалася процедура виходу грузії зі складу співдружності незалежних держав, що свідчить про наявність значних супере¬чностей всередині організації. Україна входить до складу снд на засадах асоційованої, а не повної участі в діяльності співдружності. Це дає їй змогу активно працювати в основних органах снд і разом з тим дистанціюватися від рішень, які за своїм профілем порушують національний суверенітет або не відповідають власним інтересам україни чи її міжнародним зобов'язанням стосовно інших держав та організацій. Подібний вибір україни спричинений характером реальних економічних відносин між росією та країнами снд. Так, російська економічна експансія не обмежується монополією на нафту, газ, інші природні ресурси. Економічне проникнення в інші країни снд відбувається за допомогою потужних російських банків, фінансових компаній і трастів, промислових об'єднань. Вони створюють у країнах снд спільні підприємства, беруть участь в акціонуванні перспективних підприємств, засновують фінансово-промислові групи. Сучасний етап розвитку співдружності незалежних держав відзначається активною фазою геополітичного переформатування з поки що нечіткими перспективами переорієнтації стратегічних векторів країн-учасниць у європейському чи то азійському напрямках. На сьогоднішній день існує дві основні концепції подальшого розвитку/модернізації снд. Перший підхід пов'язаний зі створенням в рамках співдружності повномасштабної зони вільної торгівлі і підтримується країнами, економіка яких тісно пов'язана з ринком росії і снд в цілому. Другий під¬хід реформування запропоновано казахстаном - це шлях концентрації зусиль організації на тих питаннях, у вирішенні котрих зацікавлені всі її члени. Йдеться про п'ять напрямків: > Розробку загальних принципів співробітництва в сфері міграції населення; > Формування єдиного транспортного простору із загальними принципами формування тарифної політики; > Розвиток співробітництва в науково-освітній сфері; > Поглиблення гуманітарного співробітництва; > Боротьбу з транскордонною злочинністю. Тобто мова йде про збереження за снд консультативно - координаційних функцій, розширення в її форматі соціально - гуманітарної складової і посилення кооперації по зазначених напрямках. Зважаючи на ту обставину, що більшість в снд складають країни євразійської (проросійської орієнтації), концепція казахського лідера вважається більш прийнятною для подаль¬ших перспектив об'єднання. Політика україни в снд не є в достатній мірі ініціативною, а спирається до певної міри на інерцію, хоча і з спробою розста¬новки власних акцентів. Україна намагається здійснювати свою співпрацю в рамках співдружності незалежних держав з урахуванням обраного державою стратегічного курсу на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Про це, зокрема, йдеться у рішенні ради національної безпеки і оборони україни (рнбоу) від 17 листопада 2006 року „про подальшу співпрацю україни в рамках співдружності незалежних держав", введеному в дію указом президента україни віктора ющенка 15 грудня 2006 року. Згідно з рішенням, снд розглядається як один з важливих механізмів проведення міждержавних консультацій і переговорів з метою забезпечення національних інтересів україни на пострадянському просторі, зокрема, шляхом узгодження і реалізації в рамках співдружності про¬ектів багатостороннього співробітництва в різних сферах. Пріоритетними напрямами діяльності україни в рамках снд визначено: послідовне впровадження зони вільної торгівлі за участю всіх держав-учасників снд з урахуванням вимог сот; ініціація розробки проектів щодо реалізації потенціалу україни як транзитної держави, ліквідації надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру, боротьби з організованою злочинністю і незаконною міграцією і т.п.; поглиблення багатостороннього співробітництва в галузях енергетики, транспорту, агропромислового комплексу, охорони здоров'я, науки, соціальній сфері; розв'язання „заморожених" конфліктів на пострадянському просторі, протидія трансграничній злочинності і співпраця в правоохоронній сфері. 13.4.2. Єдиний економічний простір (єеп) Заява про намір сформувати єдиний економічний простір (єеп) чотирьох держав була прийнята на зустрічі президентів республіки білорусь, республіки казахстан, російської федера¬ції і україни в м. Москві 23 лютого 2003 року. З метою розробки відповідної чотирьохсторонньої угоди сторонами було створено спільну групу високого рівня (гвр), яка підготувала до вересня 2003 року проекти угоди і концепції про формування єдиного економічного простору. 19 вересня 2003 року в м. Ялті, під час проведення самміту глав держав-учасниць снд, президентами республіки білорусь, республіки казахстан, російської федерації і україни була підписана угода про формування єдиного економічного простору, ратифікована парламентами всіх чотирьох держав 20 квітня 2004 року. Згідно даної угоди передбачається формування єдиного економічного простору (єеп), який об'єднує митні території країн, на якому функціонують механізми регулювання економік, які ґрунтуються на єдиних принципах, що забезпечують вільний рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили та здійснюється єдина зовнішньоторговельна та узгоджена, тією мірою і в тому обсязі, в яких це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції та підтримання макроекономічної стабільності, податкова, грошово-кредитна та валютно-фінансова політика1. Єеп формується поетапно, з урахуванням можливості різнорівневої та різношвидкісної інтеграції. Різнорівнева та різношвидкісна інтеграція означає, що кожен учасник угоди самостійно визначає, в якому із напрямків розвитку інтеграції та окремих інтеграційних заходах він бере участь і в якій мірі. Угодою про формування єдиного економічного простору передбачено: > Формування зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень, яка передбачає незастосування у взаємній торгівлі антидемпінгових, компенсаційних та спеціальних захисних заходів; > Уніфікація принципів розробки та застосування технічних регламентів та стандартів, санітарних та фітосанітарних норм; > Гармонізація макроекономічної політики; > Створення умов для вільного руху товарів, послуг, капіталу та робочої сили; > Гармонізація законодавств держав-учасниць у тій мірі, в якій це необхідно для функціонування єеп, включаючи торгову та конкурентну політику; угода про формування єдиного економічного простору від 19.09.2003 р. > Формування єдиних принципів регулювання діяльності природних монополій, єдиної конкурентної політики та забезпечення недискримінаційного доступу та рівного рі¬вня тарифів на послуги суб'єктів природних монополій. Україна погодилася нести зобов'язання за угодою за умови, що її положення не суперечитимуть її основному закону - конституції. Таким чином, підписання україною угоди про формування єдиного економічного простору із зауваженнями робить її участь в цьому об'єднанні формальністю, у зв'язку з тим, що угода про єеп суперечить відразу декільком статтям конституції, де йдеть¬ся про винятковість владних повноважень верховної ради, прези¬дента і кабінету міністрів україни. Крім того, із зауважень вихо¬дить, що україна самостійно визначає свої подальші зовнішньое¬кономічні кроки. Це відповідає принципу державного сувереніте¬ту, оголошеного статтею 1 конституції україни, і фактично ніве¬лює узяті нашою державою зобов'язання в угоді про єеп. Також згідно угоди одним з основних етапів існування єеп є створення зони вільної торгівлі. Проте ніщо не заважає країнам снд вільно торгувати між собою ще з 1994 року, коли власне був підписаний договір про вільну торгівлю. Даний документ був ратифікований парламентами всіх країн снд, окрім росії. Крім того, формування митного союзу у рамках єеп може зробити неможливим створення у майбутньому зони вільної торгів¬лі україни з єс та може перешкодити її інтеграційним процесам до європейської спільноти. Таким чином, україна нібито і зацікавлена в інтеграції до єдиного економічного простору, але разом виступає лише за створення зони вільної торгівлі, що навряд чи вдасться, оскільки це суперечить цілям росії, котра розглядає єеп як спробу на відновлення власного політичного домінування на пострадянському просторі. Тому перспективи функціонування даного інтеграційного об'єднання є досить розмитими. 13.4.3. Чорноморське економічне співробітництво (чес) Наприкінці xx ст. Відбулися значні зміни у політико економічній будові європи, що призвело, зокрема, до виникнення ряду субрегіональних структур від балтійського до чорного морів, до яких входили країни з майже однаковим „посткомуністичним" станом економіки і політики, що сприяло їхній подальшій інтеграції в європейське середовище. В геоекономічному розумінні чорноморський регіон концентрує як економічні, так і транспортні інтереси багатьох країн. Тому 25 червня 1992 р. Президенти азербайджану, вірменії, болгарії, грузії, молдови, румунії, туреччини, україни, голови урядів албанії, греції та рф в стамбулі прийняли босфорську заяву і підписали декларацію про заснування чорноморського економічного співробітництва (чес), де передбачено створити сприятливі умови для співробітництва в торгівлі, промисловості, транспорті, зв'язку, науці, техніці, енергетиці, сільському господарстві, туризмі, екології. Чес передбачає обмін економічною інформацією, створення умов для контактів ділових людей, визначення галузевих проектів тощо. Для нормального функціонування чес з 1994 року працює постійний міжнародний секретаріат, який виконує організаційні функції й перебуває у стамбулі. Створено систему виконавчих органів - 10 робочих груп: з торгівлі та промисловості, банківської справи й фінансів, статистики, транспорту, зв'язку, енергетики, науки й техніки, екології, сільського господарства, туризму та інші. Поглибленню співпраці сприяють міжпарламентські зв'язки в рамках парламентської асамблеї чес (пачес), яка перетворилася на місце регулярних консультацій країн-членів. Її діяльність дозволяє національним парламентам проводити свою законодавчу діяльність відповідно до рішень наради мзс. До пачес входить 70 членів, які призначаються національними парламентами на термін не менше року за певними квотами: рф має в асамблеї 12 представників, україна і туреччина - по 9; румунія - 7, греція - 6, болгарія, грузія, азербайджан - по 5, албанія, вірменія, молдова - по 4. однією з найболючіших проблем для регіону є фінансування проектів його розбудови. Бюджетних коштів країн для цього не вистачає. Щоб сформувати сприятливий інвестиційний клімат, вони змушені орієнтуватися на банківські джерела. У 1994 р. Підписано угоду про створення чорноморського банку торгівлі й розвитку (чбтр) в салоніках, метою якого є сприяння торгівлі й фінансування спільних проектів у галузі інфраструктури й енергетики з капіталом 1,5 млрд. Дол. Сша з пропорційним розподілом голосів. Найбільшу квоту мають рф, туреччина, греція - по 16,5% голосів (внесок по 75 млн. Дол. Сша); за ними йдуть україна, болгарія, румунія - по 13,5%; азербайджан, албанія, вірменія, грузія - по 2,0%.1 у червні 1997 р. Верховна рада україни ратифікувала угоду про створення чбтр. Для україни система чес є важливим елементом у розвитку стратегії довгострокового співробітництва з країнами сходу. Україна виявляє зацікавленість у реалізації в рамках чес проектів щодо модернізації нафтопереробних заводів, створення нових потужностей, зокрема терміналів на берегах чорного моря для прийняття нафти і газу, здійснення наукових досліджень з іноземними фірмами щодо використання нетрадиційних джерел енергії, технічного переозброєння металургійних підприємств та багатосторонньої програми виробництва електронної техніки для різних галузей народного господарства . Протягом 1998-2002 рр. У рамках чорноморського економічного співробітництва україна реалізувала 7 проектів на загальну суму 71 млн. Дол. Сша. Це і реконструкція газопроводу, що проходить територією україни і яким постачається російський газ на балкани та до туреччини, і будівництво танкера на суднобудівному заводі в м. Миколаїв для міжнародної групи вардіннояніс авін, і відкриття кредитної лінії для підтримки до експортного фінансування тощо. Отже, україна є активним учасником чес та партнером чор¬номорського банку торгівлі та розвитку. Подальше співробітни¬цтво нашої держави у рамках чес є взаємовигідним та сприяє залученню коштів в українську економіку. 13.4.4. Гуам 10 жовтня 1997 р. У страсбурзі на зустрічі президентів чотирьох держав пострадянського простору (грузії, україни, азербайджану і молдови) було утворено політико-консультативний 1 міністерство закордонних справ україни Форум під абревіатурою гуам. Страсбурзька декларація зафіксувала рівень політичного зближення і практичного співробітництва між країнами цієї групи, збіг їхніх позицій з ключових міжнародних проблем та процесів у пострадянському просторі. 24 квітня 1999 р. На вашингтонському саміті нато до гуам приєднався узбекистан, який вже у 2005 році вийшов зі складу даної організації. Основними напрямами співробітництва у межах гуам були виділені такі: > Створення євразійського транспортного коридору, співробітництво у сфері видобутку й транспортування нафти до регіону центрально-східної європи; > Розвиток багатостороннього співробітництва у галузі безпеки, врегулювання конфліктів і боротьби з сепаратизмом; > Військове та військово-технічне співробітництво, створення багатостороннього миротворчого батальйону; > Політична взаємодія у міжнародних організаціях. Проте добрі наміри ефективної та плідної співпраці щодо створення потужного інтеграційного об'єднання гуам так і залишилися нереалізованими. Так, товарна торгівля між країнами- членами гуам має слабку динаміку розвитку, яка характеризується різкими коливаннями. За 2000-2005 рр. Частка експорту країн гуам, який спрямовувався на ринки інших членів об'єднання, зросла лише на 1,6%. - з 2,5% у 2000 р. До 4,1% у 2005 р.1 Крім того, активність та спад співробітництва між країнами - членами гуам залежать від торговельної політики рф. Зростання геополітичної та економічної вагомості рф, в першу чергу за рахунок посилення торговельного та енергетичного тиску на країни снд, "розмиває" самостійну економічну основу інтеграційного потенціалу гуам. при цьому російська федерація залишається одним з найва¬гоміших торговельних партнерів країн гуам, тому різку втрату ними російських товарних ринків за короткий період важко компенсувати переорієнтацією на інші ринки. Зокрема, за підсумками 2005 р. Понад 26,3% товарообороту країн гуам формується через торгівлю з рф. При цьому питома вага експорту до рф у 2005 р. Зросла до 20,5% (проти 17,3% у 2004 р.), а питома вага російського імпорту дещо знизилась (до 31,5% проти 33,2% у 2004 р.). Іншим торгівельним партнером країн-членів гуам є євро¬пейський союз. Проте економічне співробітництво з єс обмежується переважно товарною торгівлею та характеризується ви¬соким рівнем відкритості внутрішніх ринків країн гуам для єв¬ропейських товарів. За підсумками 2005 р., частка товарного експорту, спрямованого на ринки єс, становить в україні 26,8%, грузії 19,1%, азербайджані - понад 45%, молдові - 29,7%. При цьому присутність країн гуам на ринках єс обмежується низькотехнологічною продукцією і є вузько концентрованою. Так, український товарний експорт до єс спеціалізований на чорних металах та виробах (25,1%), енергетичних матеріалах, нафті та продуктах її перегонки (19,3%), рудах, шлаках та золі економічні перспективи поглиблення співробітництва україни в рамках гуам // відділ економічної та соціальної стратегії національного інституту стратегічних досліджень. - веб-сайт: http://www.niss.gov.ua. (6,9%), те¬кстилі (5,7%), деревині та виробах з неї (4%). Між країнами гуам зберігається також низький рівень виробничої кооперації та взаємного інвестування. Серед учасників гуам відсутні навіть потенційні інвестиційні донори, здатні взяти на себе консолідуючу роль у фінансуванні спільних проектів у сферах транзиту, машинобудування, енергетики. Україна, претендуючи на роль економічного лідера в альянсі, демонструє найнижчу інвестиційну активність - станом на 1.04.2006 р. Обсяги інвестицій з україни в гуам складають лише 3,2 млн. Дол., що більш як у десять разів менше за обсяги Інвестицій, вкладених азербайджаном, грузією та молдовою в україну. А без зростання інвестиційних потоків країнам гуам буде важко інтенсивно забезпечити модернізацію власних виробничих потужностей та виробництво конкурентоспроможної продукції, і як наслідок, здійснювати спільні зусилля щодо утвердження на ринках третіх країн. Такий стан співробітництва між країнами гуам є незадовільним та вимагає конструктивних дій щодо покращення си¬туації. Зусилля країн, зокрема україни, необхідно сконцентрувати на таких пріоритетних напрямках економічного співробітництва: > Скасувати обмеження у товарній торгівлі в межах митної території блоку; > Передбачити реальне зростання обсягів фінансування з бюджету для реалізації інформаційних, організаційних та інших проектів розширення інституціалізації та покращання геополітичного іміджу блоку гуам. Україна вже на середньостроковий період має виступити ініціатором та головним учасником таких проектів; > Розширювати співробітництво у електроенергетиці та атомній енергетиці; > Нарощувати інвестиції у власну транспортну інфраструктуру з метою підвищення стандартів транзитних коридорів, що проходять через україну та пов'язані з транзитними коридорами інших членів гуам; > Ініціювати спільні проекти з участю держави в розробці сучасних технологій в сільському господарстві та переро¬бці сільгоспсировини, в першу чергу рослинництва та ха¬рчовій промисловості як на двосторонній основі україна- молдова та україна-грузія, так і на багатосторонній - україна-молдова-грузія. Це дасть змогу стимулювати конкуренцію на внутрішньому ринку, наростити та диверсифікувати спільне виробництво, розширити присутність вітчизняних виробників на ринках країн гуам; > Запропонувати спільні проекти щодо удосконалення рекреаційної сфери та розвитку туристичної інфраструктури з метою підвищення її привабливості як для національних, гак і іноземних туристів. Перспективним напрямком може стати діловий туризм, що поєднує відпочинок та проведення бізнесу в країнах гуам; > Ініціювати спільні локальні екологічні проекти в акваторії чорного моря, а також в басейнах дністра та дунаю, реа¬лізація яких матиме не лише економічний, а й соціальний ефект; > Розширити інформаційну підтримку інвестиційних проектів на теренах країн гуам з метою більш активної участі українських компаній в інвестуванні економік країн- учасниць блоку. 13.4.5. Азійсько-тихоокеанський регіон та можливості для україни Одним із головних завдань зовнішньополітичного курсу україни є піднесення на якісно новий рівень співробітництва україни з країнами азійсько-тихоокеанського регіону (атр), який має величезний економічний, інвестиційний і технологічний потенціал. Під час державного візиту до республіки корея в грудні 2006 р. Президент україни у своєму виступі у корейському університеті наголосив, що "на тлі своїх європейських та євроатлантичних пріоритетів україна глибоко зацікавлена в розвитку міжнародних взаємин з лідерами азійського простору". Одним з перших необхідних кроків є відкриття українських представництв при інтеграційних інститутах в атр. Це надасть можливість розробляти довгострокові плани співробітництва, вчасно схоплювати та реагувати на економічні потреби і можливості регіону, у відповідності з ними перебудовувати систему пріоритетів у зовнішньоекономічній діяльності, бути готовою до будь-яких економічних регіональних змін. По-друге, видається вкрай важливим опрацювання і вироблення комплексу пропозицій щодо заходів, спрямованих на створення оптимальних транспортних коридорів з південно - східної азії (пса) в європу через україну. Ділові і політичні кола пса вже піднімають це питання перед українськими державними посадовцями. Йдеться про використання можливостей одеського порту, шлях до якого є значно коротшим, ніж до портів фінляндії, якими зараз користуються постачальники з пса. Географічне положення україни надає вітчизняній економіці суттєві можливості для розвитку транзитної діяльності, збільшення обсягів і підвищення якості торгівлі. По-третє, україна як європейська країна, яка на даному етапі перебуває у процесі інституалізації своїх взаємин з єс, не може стояти осторонь поглиблення діалогу між країнами атр та реалізації проектів, які ініціюються японією та китаєм. У їх форматі відкриваються значні економічні, транзитні, культурні можливості для співпраці. У цьому зв'язку не варто забувати досвід польщі, словаччини, румунії, чехії, які в 90-ті pp., йдучи до членства у єс, одночасно поглиблювали економічну і політичну взаємодію з країнами атр. Особливо слід наголосити на подальшому розвитку двосторонніх відносин україни з китаєм, який має великі шанси стати найпотужнішим світовим лідером. Згідно прогнозів goldman sachs, китайська економіка перевищить економіку японії в середині 2010-х pp., а економіку сша - на початку 2040. У даний час китай є четвертим за обсягами найбільшим постачальником продукції до україни. Україна займає третє місце серед країн снд за обсягом торгівлі з кнр. Згідно з прогнозами, до кінця 2012 року обсяг торгівлі між країнами збільшиться до 10 млрд. Доларів.1 Тому для україни перспективним напрямом є поглиблення стосунків між китаєм шляхом входження до шанхайської організації співробітництва (шос), яка була створена 15 червня 2001 Року в шанхаї. Метою діяльності цієї організації є утворення до 2020 року зони сприятливої для розвитку торгівлі (зона вільної торгівлі), послуг, діяльності банків, інвестицій, обміну мотиваційні чинники та особливості співпраці україна з китаєм та у форматі шос (шанхайська організація співробітництва) // відділ інтеграції ат страте¬гічного партнерства національного інституту стратегічних досліджень. - веб- сайт: http://www.niss.gov.ua. Технологіями та економічної співпраці, а також боротьби з тероризмом. На сьогодні розроблено 127 проектів співпраці по всім напрямкам. Устав шос не передбачає протиставлення проти третіх держав, регіональних груп та міждержавних союзів. Україну, безсумнівно, цікавить зона вільної торгівлі, що планується створити в шос, яка є альтернативою аналогічної зони у рамках єеп. Крім того, особливий інтерес становить членство в цій організації „тандема" китаю і росії. Також є підстави сподіватися, що у випадку вступу україни в цю організацію традиційний перманентний „тиск" росії на україну частково буде демпінгований китаєм. Крім того, україна зможе більш щільно співробітничати в рамках шос з китаєм із меншою оглядкою на росію, яка таке співробітництво особливо не вітає. 13.5. Міжнародні економічні організації З метою розвитку міжнародної економіки, зовнішньої торгівлі та валютно-фінансового співробітництва у світовому господарстві були створені міжнародні фінансово-економічні організації. Роль цих організацій різноманітна. Одні з них здійснюють регулювання міжнародних валютних відносин, надають позики, технічну допомогу, в інших переважає інформаційно- аналітичний аспект діяльності. До об'єднань, що мають світове значення, належать, насамперед, світова організація торгівлі, міжнародний валютний фонд та група світового банку. Світова організація торгівлі (cot) - це міжнародна організація, метою якої є розробка системи правових норм міжнародної торгівлі та контроль за їх дотриманням. Головними цілями cot є забезпечення тривалого і стабільного функціонування системи міжнародних торговельних зв'язків, лібералізація міжнародної торгівлі, поступове скасування митних і торговельних обмежень. Cot має статус спеціальної організації оон і представляє організаційно-правову основу системи міжнародної торгівлі. Cot формує міжнародні правила, яких країни-члени повинні до¬тримуватися при здійсненні торговельних відносин, а також забезпечує умови для проведення багатосторонніх переговорів, направлених на глобальну лібералізацію торгівлі. Cot була створена 15 квітня 1994 року, коли у місті маракеші (марокко) було підписано відповідну багатосторонню угоду. Cot стала правонаступницею гатт (генеральна угода з тарифів і торгівлі) - організації, яка проіснувала з 1947 по 1994 рік і нараховувала 128 членів. У рамках гатт було проведено вісім раундів багатосторонніх переговорів, спрямованих на лібералізацію торгівлі, скасування тарифних обмежень та зниження митних зборів. У ході останніх переговорів, відомих під назвою „уругвайський раунд", були досягнуті найважливіші домовленості (28 угод), які сьогодні служать головною складовою правової бази cot. Процедура приєднання до світової організації торгівлі, вироблена за півстоліття існування гатт/сот, багатопланова і складається з декількох етапів. Як показує досвід країн-здобувачів, цей процес займає в середньому 5-7 років. Усі зазначені нижче процедури приєднання цілком поширювалися і на україну. На першому етапі в рамках спеціальних робочих груп відбувається детальний розгляд на багатосторонньому рівні економічного механізму і торговельно-політичного режиму країни, що приєднується, на предмет їхньої відповідності нормам і правилам cot. Після цього починаються консультації і переговори про умови членства країни-здобувача в даній організації. Ці консультації і пере¬говори, як правило, проводяться на двосторонньому рівні з усіма зацікавленими країнами-членами рг. Насамперед переговори стосуються „комерційно значущих" поступок, що країна, яка приєднується, буде готова надати членам cot щодо доступу на її ринок товарів і послуг, а також щодо формату і термінів прийняття на себе зобов'язань по угодах, що випливають із членства у cot. У свою чергу країна, яка приєднується, як правило, дістає права, якими володіють і всі інші члени cot, що практично буде означати припинення її дискримінації на зовнішніх ринках. Однією з головних умов приєднання нових країн до cot є приведення їхнього національного законодавства і практики регулювання зовнішньоекономічної діяльності у відповідність до положеннями пакета угод уругвайського раунду. На заключному етапі приєднання відбувається ратифікація національним законодавчим органом країни-здобувача всього пакета документів, погодженого в рамках робочої групи і затвердженого генеральною радою. Після цього зазначені зобов'язання стають частиною документів cot і національного законодавства, а сама країна- кандидат одержує статус члена cot. Процес вступу україни до системи гатт/сот розпочався 30 листопада 1993 року, коли до секретаріату гатт було подано офіційну заявку уряду україни про намір приєднатися до гатт, і закінчився 5 лютого 2008 року на засіданні генеральної ради світової організації торгівлі в женеві затвердженням протоколу про прийом україни в члени cot. Україна стала 152 членом світової організації торгівлі. проте після цієї події розпочався новий етап роботи. По - перше, верховна рада україни 10.04.2008 р. Ратифікувала протокол про вступ до cot. По-друге, уряд повинен після цього ефективно організувати процес імплементації зобов'язань україни перед сот, зокрема, шляхом реформування національної регуляторної політики, що визначає конкурентоспроможність українських компаній щодо іноземних конкурентів. вступ україни в сот має як ряд переваг, так і недоліків. У цілому експерти сходяться на думці, що вступ до сот вплине на економіку україни позитивно. Це і припинення антидемпінгових розслідувань, і збільшення обсягів експорту продукції конкурентоспроможних галузей. Україна отримає нагоду домагатися від інших країн-кандидатів на вступ до світової організації торгівлі встановлення сприятливих правил торгівлі, що регулюватимуться вже не двосторонніми договорами, а нормами сот. Серед недоліків варто виділити, перш за все, втрату неконкурентоспроможними галузями частини попиту, що частково переорієнтується на якіснішу та/або дешевшу іноземну продукцію. Скорочення обсягів вітчизняного виробництва в цих галузях може спричинити негативні соціальні наслідки, оскільки реакцією на спад виробництва може бути вивільнення підприємцями частини робітників або зменшення їх заробітної плати. Іншою проблемою є необхідність адаптуватися до нових правил гри на ринках товарів та послуг, що для багатьох підприємств буде досить важко. Середні імпортні мита при поставках товарів в україну становлять 10,66% - для сільськогосподарських продуктів і 4,95% - для промислових товарів.1 загалом мита встановлено в діапазоні від 0 до 50%, при цьому за деяким пропозиціями передбачається їх поетапне скорочення до 2013 року. Найвищими тарифами, які може застосовувати україни, є тарифи на цукор - 50% і соняшникову олію - 30%. У категорію товарів зі зниженими митами, які скасують на початковому етапі або в перспективі, входять цивільні літаки, будівельне устаткування, дистильований алко¬голь, деякі види риби, деякі хімічні речовини, нафтові мастила, медобладнання, деревина, целюлозно-паперові вироби, деякі різновиди пряжі та тканин, деякі різновиди основних металів, сталь, іт - продукти, меблі та іграшки. Іншою міжнародною організацією, яка впливає на глобальний фінансовий ринок є міжнародний валютний фонд. Міжнародний валютний фонд (мвф) - це міжнародна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої пред¬ставницької установи оон. Мвф був створений на бреттон - вудській конференції (1944 р.) І розпочав свою діяльність з бе¬резня 1947 р. Місце розташування - вашингтон. Створений спочатку як механізм спостереження за системою фіксованих валютних курсів, мвф поступово трансформувався у найбільш впливову глобальну організацію, яка регулює міжнародну макроекономіку. Його політика та діяльність визначаються статутом, який має назву статті угоди мвф. Для досягнення головної мети - забезпечення стабільності міжнародної економіки - мвф виконує сьогодні чотири основні функції: регулювання, нагляд, фінансування та технічне сприяння. Ці функції випливають з основних цілей мвф, закріплених у статті і угоди мвф: > Розвиток міжнародного співробітництва у валютній сфері через постійну організацію, яка забезпечує механізм консультацій з міжнародних валютно-фінансових проблем; > Сприяння розширенню та збалансованому зростанню між¬народної торгівлі, підтриманню високого рівня зайнятості та реальних доходів; > Забезпечення стабільності валютних курсів, підтримка до¬мовленостей членів щодо валютних курсів, недопущення конкурентного знецінення валют; > Допомога у створенні багатосторонньої системи платежів за поточними операціями між членами, усунення валютних обмежень, які гальмують розвиток світової торгівлі; > Надання загальних ресурсів фонду членам у тимчасове користування з метою забезпечення можливості відхилень у платіжних балансах без застосування заходів, що завдають шкоди національному та міжнародному розвиткові; > Скорочення тривалості та зменшення ступеня нерівноваги у міжнародному балансі розрахунків членів. Оскільки мвф є організацією акціонерного типу, то його ресурси складаються із внесків країн-членів, для кожної з яких встановлюється вступна квота. До складу мвф входить 185 країн сот сказала „так" // дзеркало тижня. - №5 (684) від 9 лютого 2008 р. - с.7. 262 Світу, статутний фонд становить 217,4 млрд. Сдр (близько 300 млрд. Дол. Сша). Україна стала членом мвф 3 вересня 1992 р. Вступний внесок - 665 млн. Сдр (майже 900 млн. Дол. Сша). Враховуючи гостру нестачу валюти, україна скористалася фондом запозичення, створеним при мвф для країн-членів, які переживають фінансові труднощі. Борг, оформлений як безстроковий і безпроцентний, потрібно буде викупити в майбутньому. Розмір квоти україни становить 1372 млн. Сдр (1921 млн. Дол. Сша), - 0,65% статутного фонду мвф. Україна делегувала своє предста¬вництво та захист інтересів на раді директорів мвф нідерлан¬дам, які вважаються країною-опікуном україни. Завдяки членству в мвф україна може отримати досить значні кредити для структурної перебудови економіки, стабілізації валюти і залучати іноземні інвестиції.1 за роки співробітництва україни з мвф отримано понад 4 млрд. Дол. Сша кредитних ресурсів, що було обумовлено дева¬львацією курсу національної валюти, слабкістю резервів нбу та платіжного балансу. Світовий банк є міжнародною організацією, яка була створена у 1944 році як міжнародний банк реконструкції та розвитку. Коли він розпочинав свою діяльність, спрямовану на прискорення ліквідації наслідків другої світового війни, до його складу входило 38 країн, з того часу їх кількість зросла до 185. Україна стала 167 членом банку 3 вересня 1992 року, здійснивши підписку на 908 акцій ($1315,9 млн. Акціонерного капіталу).2 Світовий банк не є "банком" у загальному розумінні цього слова, це міжнародне співтовариство країн або "акціонерів", які мають своїх представників у раді виконавчих директорів. Ці представники визначають політику банку і здійснюють нагляд за його діяльністю. Світовий банк підтримує зусилля країн, спрямовані на інвестування капіталу у людські ресурси шляхом будівництва шкіл, оздоровчих центрів, постачання питної води та електроенергії, форму¬вання орієнтованих на розвиток урядів та захисту довкілля, надає консультації і позики для впровадження конкретних проектів. у міру зростання кількості країн-членів і зміни потреб сві¬товий банк збільшував свою мережу, і нині вона охоплює п'ять різних організацій, які разом утворюють групу світово¬го банку: 1. Міжнародний банк реконструкції та розвитку (мбрр) надає допомогу країнам з середнім рівнем доходу. Більшість своїх ко¬штів мбрр одержує шляхом продажу облігацій на міжнародних ринках капіталу. 2. Міжнародна асоціація розвитку (мар) підтримує найбідніші країни з доходом на душу населення не більше, ніж $885, яким вона надає безвідсоткові позики, технічну допомогу та консультації з питань політики. 3. Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (баті) заохочує іноземні інвестиції шляхом надання гарантій іноземним інвесторам на покриття збитків, спричинених некомерційними ризиками у країнах, що розвиваються, створюючи, таким чином, сприятливі можливості для інвестицій у цих країнах. міністерство закордонних справ україни. Веб-сайт: http: // www.mfa.gov.ua. 2 там само. 4. Міжнародний центр врегулювання спірних питань щодо інвестицій (мцвспі) забезпечує інструменти для врегулювання шляхом погоджувальних або арбітражних процедур спірних питань щодо інвестицій між іноземними інвесторами та країнами - одержувачами інвестицій. Світовий банк надає позики, ставки відсотку по яких значно менші, ніж ставки відсотку за кредитами комерційних банків. Банк також надає позики країнам, які часто не можуть знайти інші джерела безвідсоткових позик. Крім того, світовий банк встановлює для своїх країн - позичальників набагато більший термін погашення позик порівняно з комерційними банками. У деяких випадках термін погашення настає через десять років. Існує два види позик, які надає світовий банк: > інвестиційні позики для товарів, робіт і послуг з метою підтримки проектів економічного і соціального розвитку у широкому діапазоні секторів; > системні позики для підтримки політики та інституційних реформ. Цикл проекту починається, коли будь-яка країна визначає потребу, розробляє проект і звертається до банку з проханням надати позику. Експерти країни-позичальника та світового банку уважно вивчають план. Банк здійснює оцінку проекту з урахуванням відповідей на запитання, як-от: чи сприятиме проект розвитку економіки країни? Чи принесе він користь населенню, яке потребує допомоги в більшому обсязі та збільшення своїх економічних можливостей? Який вплив проекту на довкілля? Чи існують інші джерела фінансування? Чи здатна країна підтримувати проект після його завершення? Під час переговорів вирішується питання щодо якнайкращого впровадження схеми проекту. Після досягнення згоди здійснюється ухвала позик, і робота починається. Банк здійснює ретельний моніторинг ходу виконання проекту і поступову виплату позики. Після завершення проекту здійснюється його оцінка для того, щоб визначити, наскільки він був успішним і яку користь він приніс та приноситиме економіці країни та її населенню. Цикл проекту часто складний і може тривати багато років. Основні партнери світового банку - це уряди і населення його країн-членів. Разом з тим банк - це єдина організація в світі, що допомагає країнам з перехідною економікою та країнам, що розвиваються, шляхом надання позик або грантів. Наприклад, у різних частинах світу - в африці, азії, у карибському басейні, європі та південній америці - існують банки регіонального розвитку. Деякі комерційні банки також позичають кошти країнам, що розвиваються. Україна також активно співпрацює зі світовим банком. Протягом 1993-2003 рр. Україні було надано загалом 3,523 млрд. Дол. Сша, з яких було використано 2,6 млрд. Дол. Сша.1 пріоритетність фінансування програм за секторами економіки наглядно представлено На рис. 13.2. група світового банку. Веб-сайт: http://www.worlbbank.org. Окрім мвф та світового банку існують ще регіональні фі¬нансово-економічні інститути. Зокрема, у європейському регіоні слід відзначити європейський банк реконструкції та розвитку (євробанк, єбрр) - фінансово-кредитний інститут, який надає допомогу країнам від центральної європи до центральної азії для проведення ринкових реформ, активного інтегрування економік цих країн у міжнародні господарські зв'язки. Створений в квітні 1990 року (штаб-квартира - в лондоні). Стратегія єбрр спрямована на підтримку структурних та галузевих економічних реформ, шляхом розвитку конкуренції, приватизації та підприємництва. Єбрр сприяє розвитку приватного сектора, зміцненню фінансових закладів та правових сис¬тем, а також розвитку інфраструктури, яка є необхідною для підтримки приватного сектора. Через надання позик та здійснення інвестицій єбрр стимулює надходження до приватного та державного секторів економіки згаданих країн додаткових фінансових ресурсів, допомагає мобілізувати місцевий капітал на реалізацію проектів розвитку національної економіки. Проекти, які підтримуються єбрр, мають сприяти сталому розвитку економіки країни, бути фінансово самоокупними та екологічно безпечними. Банк є міжнародною організацією, до складу якої входить 63 члени (61 країна, європейський союз та європейський інвестиційний банк). Банк здійснює свої операції у зо країнах-членах - азербайджані, албанії, білорусії, болгарії, боснії і герцеговині, вірменії, грузії, естонії, казахстані, киргизстані, латвії, литві, македонії, молдові, монголії, монтенегро, польщі, Румунії, російській федерації, сербії, словацькій республіці, словенії, таджикистані, туркменистані, туреччині, угорщині, узбекиста¬ні, україні, хорватії, чеській республіці. Загальні активи банку становлять близько 20 млрд. Євро, час¬тина україни у статутному капіталі складає 16 000 акцій (160 млн. Євро). Країнам єс належить 55,12% капіталу, сша - 10%, японії - 8,52%, країнам операцій - 11,78% (в тому числі украї¬ні - 0,8%), іншим акціонерам - 14,58%.1 кожна країна-член представлена у раді керуючих та раді директорів банку. Збори акціонерів проводяться щорічно у квітні-травні почергово у ло¬ндоні (у непарні роки) та в одній із країн-членів банку (у парні роки). Сьомі щорічні збори (1998 р.) Відбулися у києві. В украї¬ні єбрр має дипломатичний статус і статус привілейованого кредитора. усі повноваження щодо управління єбрр покладені на раду керуючих на чолі з головою і двома заступниками. Вона склада¬ється з міністрів фінансів або керуючих центральними банками країн-учасниць і представників від єс і єіб. Рада керуючих делегує ряд своїх повноважень раді директорів, яка відповідає за поточну діяльність банку. Свою діяльність банк будує за стратегією керованого зростання, на основі жорсткого дотримання здорових банківських принципів. Єбрр працює лише на комерційних засадах. На відміну від мвф, надає тільки цільові кредити під конкретні проекти приватним і державним структурам на потреби розвитку економіки. 60% позичкових засобів спрямовуються у приватний і 40% - у державний сектор. Крім цільових кредитів, єбрр здійснює прямі інвестиції, а також надає технічну допомогу (консультації, курси навчання банкірів та менеджерів, допомога в організації систем розподілу продовольства). Спеціальних коштів для надання технічної допомоги єбрр не має, а залучає інші ресурси, в тому числі із створених у країнах єс спеціальних фондів, міжнародних організацій. Україна стала членом єбрр у серпні 1992 р. Після підписання президентом україни указу „про членство україни в європейському банку реконструкції і розвитку" n379/92 від 14 липня 1992 р. У 1993 р. Відкрилось представництво банку в києві. У процесі реалізації програм та проектів реформування економіки, україна тісно співпрацює з європейським банком реконструкції та розвитку по таких напрямках: > Розвиток приватного сектору економіки шляхом відкриття кредитних ліній, а також надання кредитів та участі в акціонерному капіталі українських приватних підприємств; > Розвиток фінансового сектору, а саме - підтримка кредитоспроможних українських комерційних банків, банківсь¬ких ініціатив щодо організації фінансування приватних підприємств; > Інвестиції в енергетичний сектор, а саме - реалізація проектів, спрямованих на підвищення потужності енергетичних об'єктів та впровадження енергозберігаючих технологій; > Підтримка підприємств сільськогосподарського сектору з метою надання національному агропромисловому комплексу можливості отримання фінансування для придбання мінеральних добрив, насіння, сільськогосподарської техніки та обладнання; > Впровадження інфраструктурних проектів, зокрема, в га¬лузі транспорту та телекомунікацій, а також мереж тепло¬та водопостачання; > Підтримка приватизаційних процесів шляхом надання те¬хнічних послуг та фінансування найперспективніших приватизованих підприємств; > Експортні виробництва у машинобудуванні; > Розвиток готельного господарства, експериментальні проекти у житловому будівництві. 1міністерство закордонних справ україни веб-сайт: http:// www.mfa.gov.ua Процес співпраці україни з єбрр характеризується не лише широким діапазоном галузей та напрямків діяльності, а й досить позитивною динамікою щодо кількості проектів та обсягів фінансування. Сумарні фінансові зобов'язання по понад 130 проектам за весь період діяльності єбрр в україні становлять близько 2,87 млрд. Євро.1 Висновки Розвиток міжнародної економічної інтеграції зумовлений по¬глибленням міжнародного поділу праці та є об'єктивним наслід¬ком посилення взаємозалежності різноманітних процесів економічного життя країн. У результаті економічної інтеграції національні економіки „проникають" одна в одну, очевидною стає інтернаціоналізація господарського життя, коли переплітаються багато різних видів діяльності - науково-технічна, інвестиційна, фінансово-комерційна та ін. економічна інтеграція - це об'єктивний, усвідомлений і на¬правлений процес зближення, зрощення і взаємодії національних господарських систем, що містить потенціал саморегулювання і саморозвитку, в основу якого покладено економічний інтерес самостійних господарюючих суб'єктів і міжнародний поділ праці. Міжнародна економічна інтеграція набуває форми міжнародних угод і узгоджень, що регулюються міждержавними (або наддержавними) органами. Метою інтеграції є нарощування обсягу товарів і послуг внаслідок забезпечення ефективності господарської діяльності в міжнародних масштабах. Інтеграційні об'єднання у світі розрізняються за глибиною процесів, що в них відбуваються. Основними формами міжнаро¬дної економічної інтеграції є такі: підписання преференційних торгівельних угод, створення зони вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний та валютний союз. найбільш розвинутим у світі інтеграційним об'єднанням є європейський союз, який розширив своє членство з 6 до 7 країн. У процесі свого розвитку єс пройшов майже всі форми економічної інтеграції- від зони вільної торгівлі до еконо¬мічного союзу та досяг значних успіхів. Єс забезпечив мир серед держав-членів євросоюзу та процвітання своїм громадянам, створив єдину європейську валюту (євро) та вільний від кордонів „єдиний ринок", де товари, люди, послуги і капітал вільно пересуваються. На сьогоднішній день єс є провідною торгівельною силою та світовим лідером у різних сферах діяльності. Крім єс, у європі існує ще одне інтеграційне утворення- європейська асоціація вільної торгівлі (єавт), що виникла у 1960 р. За ініціативою великобританії як альтернатива Європейсиком у економічному співтовариству. На даний час членами єавт є ісландія, норвегія, швейцарія і ліхтенштейн. Основу єавт складає зона вільної торгівлі. У взаємній торгівлі скасовані мита і кількісні обмеження, однак відсутній єдиний зовнішній тариф. Кожна держава проводить самостійну торговельну політику стосовно третіх країн, а товари з цих країн не мо¬жуть вільно переміщатися усередині єавт (крім промислових товарів з єс). юрій сколотяний. Сміливість синдикат бере. І не тільки: попри політичну кризу в країні, найактивніші вітчизняні банківські установи продовжують ус¬пішно залучати зовнішні ресурси // „дзеркало тижня", №16-17 (645-646) від 28.04.2007 р.-с. 13. міністерство закордонних справ україни. Веб-сайт: http://www.mfa.gov.ua Окрім європи інтеграційні процеси активно розвиваються в євразії. Основним євразійськими утворення, в яких україна приймає участь, є співдружність незалежний держав, єдиний економічний простір, гуам, чорноморське економічне співробітництво. Дані організації знаходяться лише на стадії формування зони вільної торгівлі або носять, наприклад гуам, консультативний характер. Проте євразійський регіон є для україни перспективним та потребує подальшого активного розвитку. з метою розвитку міжнародної економіки та забезпечення ва¬лютно-фінансового співробітництва у світовому господарстві були створені міжнародні фінансово-економічні організації. Роль цих організацій різноманітна. Одні з них здійснюють регулювання міжнародних валютних відносин, надають позики, технічну допомогу, в інших переважає інформаційно-аналітичний аспект діяльності. До об'єднань, що мають світове значення, належать, насамперед, світова організація торгівлі, міжнародний валютний фонд та група світового банку. Україна є дійсним або потенційним членом багатьох з цих міжнародних організацій, тісно співпрацює з ними у рамках реалізації різноманітних програм та проектів. Питання для самоперевірки 1. У чому полягає сутність економічної інтеграції? 2. Назвіть основні форми економічної інтеграції у сучасному світі. 3. Охарактеризуйте основні переваги та недоліки різних рівнів економічної інтеграції. 4. Проаналізуйте інтеграційні процеси в європі. 5. Назвіть зовнішні та внутрішні фактори, що сприяли європейській інтеграції. 6. У чому полягають відмінності між євросоюзом та європейською асоціацією вільної торгівлі? 7. Дайте характеристику взаємовідносин між україною та єс. 8. Виділіть основні переваги та недоліки інтеграції україни до єс. 9. Проаналізуйте євразійські інтеграційні процеси та роль в них україни. 10. Назвіть спільні та відмінні риси між снд та єеп. 11. Які перспективи україни у розвитку чорноморського регіону? 12. Проаналізуйте взаємовідносини між країнами у рамках інтеграційного утворення гуам. 13. Які можливості для україни існують у співпраці між країнами азійсько-тихоокеанського регіону? 14. Назвіть основні міжнародні економічні організації та їх головні функції. 15. Проаналізуйте переваги та недоліки вступу україни до світової організації торгівлі. 16. На які цілі спрямовуються кошти міжнародного валютного фонду? 17. Фінансування яких галузей економіки україни є пріо¬ритетним для світового банку? 18. Які основні напрями співпраці україни та європейського банку реконструкції та розвитку? Проблеми для обговорення 1. Яке місце україни у сучасних інтеграційних процесах у світовому просторі? 2. Чи можлива багатовекторна інтеграція україни у сучас¬ному світі? 3. Інтеграційне співробітництво єс та єеп з україною: протиріччя та перспективи. 4. Шанхайська організація співробітництва та місце в ній україни. 5. Які перспективи участі україни у таких інтеграційних утвореннях, як снд, єеп та гуам? 6. Як забезпечити конкурентоспроможність національної економіки у результаті вступу україни до cot? 7. Які програми реалізують в україні мвф, світовий банк та єбрр? Література 1. Багрова і.в., гетьман о.о., власик в.є. міжнародна економічна діяльність україни. - к., 2004 р. 2. Жук м.в. комерційні відносини україни: організація зовнішньої торгівлі: підручник. - чернівці: рута, 2004 р. 3. Закон україни „про концепцію загальнодержавної програми адаптації законодавства україни до законодавства євро¬пейського союзу" від 21.11.2002 p. №228-iv. 4. Майер дж. М., олесневич д. Міжнародне середовище біз¬несу. Конкуренція та регулювання у глобальній економіці. - к, 2002 р. 5. Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях / за ред. Ю.г. козака, в.в. ковалевського, к.і. ржепішевського. - к, 2004 р. 6. Нікітіна м.г. світове господарство і міжнародні економі¬чні відносини: просторові аспекти розвитку. - к, 2004 р. 7. Перехідна економіка: підручник / за ред. В.м.гейця. - к.: вища шк., 2003. -591 с. 8. План дій україна-європейський союз (європейська політика сусідства) від 21.02.2005 р. 9. Світова економіка: підручник / a.c. філіпенко та ін. - к., 2000. 10. Угода про партнерство та співробітництво між європейськими співтовариствами і україною від 14.06.1994 р. 11. Угода про формування єдиного економічного простору від 19.09.2003 р. 12. Україна на шляху до європи / за ред. Л. Хоффмана, ф. Мьоллерс. - к.: фенікс, 2001 р. 13. Україна та світове господарство: взаємодія на межі тися¬чоліть / a.c. філіпенко, b.c. будкін, a.c. гальчинський та ін. - к„ 2002 р. 14. Фомишин c.b. международные экономические отношения на рубеже тысячелетий. - херсон, 2002 р. 15. Хомяков в.і., бакум і.в. економіка сучасної україни.- черкаси: чдту, 2006 p. 16. Циганкова т.м., гордєєва т.ф. міжнародні організації. - к.: кнеу, 2001 р. 17. Чекаленко л.д. зовнішня політика україни. - к., 2006 р.