Подольська - Філософія, 2006

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

Антична філософія (давня, старовинна) – збірна назва філо% софських вчень, розроблених у стародавньогрецькому та старо% давньоримському рабовлас%ниць% ких суспільствах з кінця VII ст. до н. е. до VI ст. н. е.

За час свого існування антична філософія пройшла склад% ний шлях. У її розвитку можна виділити чотири періоди:

зародження та становлення (VI ст. до н. е.);

зрілість і розквіт (V–IV ст. до н. е.);

початок занепаду – грецька філософія епохи елінізму, латинська філософія періоду Римської республіки (III–І ст. до н. е.);

занепад і загибель в епоху Римської імперії (І–V ст. н. е.). Великий вплив на розвиток античної філософії мали соціаль%

но%економічні умови та культурні традиції Стародавньої Греції. З часу становлення цивілізації стародавніх греків великого значення набуває поліс. Поліс, античне місто%держава, стає для греків тим, що сучасною мовою можна назвати комплексною системою, єдністю сільськогосподарської і промислової, гро% мадсько%політичної, повсякденно%побутової і духовної діяль% ності. Поліс для греків був особливим, внутрішнім, громадянсь%

ким єднанням життя.

Афіняни побудували свою цивілізацію на поєднанні при% ватної і державної власності. Вони, на відміну від спартанців, звикли до майнового розшарування і не стримували його штуч% но. В Греції рабство і рабовласництво не стало домінуючою формою соціально%економічних відносин і тим більше – фун% даментальною проблемою політичного життя. Усі громадяни полісу були залучені до політичного життя, отже, питання про закони було важливим як для політики, так і для філософії.

Офіційна релігія стародавньогрецьких полісів отримала на% зву олімпійської (Олімп – гора, на якій жили боги). Головних олімпійських богів було дванадцять (Зевс, Посейдон, Гера,

71

Є. А. Подольська «Філософія»

Афіна, Афродіта, Аполон, Ге% фест, Гермес, Арес, Гестія, Геба, Деметра). Аїд – бог підземелля, брат Зевса, на Олімпі не жив і тому не був олімпійцем.

Торгівля набуває особли% вого значення в розвитку грецької цивілізації, агора – ринкова площа – стає не тільки місцем торгівлі, а й центром громадсько%політич%

ного життя. Закінчивши продаж%купівлю товарів, купці, реміс% ники, селяни могли поговорити із співвітчизниками, послуха% ти ораторів, дізнатися про ідеї заморських мудреців.

Верхня частина міста отримала назву Акрополя. Акрополь високо підносився над містом, у ньому були найчудовіші хра% ми і прекрасні скульптури. Приходячи до нього, греки перено% силися від проблем повсякденного життя до високого (краси, розуму, сили). Акрополь став верхнім поверхом стародавньог% рецької культури, символом чистої духовності («чисті» світог% лядні, моральні, художні ідеї і прагнення народу).

Моральні цінності грецької цивілізації, серед яких відпо% відальна, обов’язкова праця, повага традицій, шанування предків свого роду, висока цінність загальних справ також визначали розвиток філософії. Грецька колонізація в VIII– VII ст. до н. е., економічні, торговельні і політичні зв’язки із східними народами, а також надзвичайна обдарованість греків сприяли розвитку фізичних, математичних, астроно% мічних знань, наукового інструментарію. Одночасно йшла своєрідна переробка стародавньої міфології – в мистецтві, в поезії, а у філософії – звільнення філософської думки з по% лону міфологічних уявлень про світ і людину.

Антична міфологія існувала в трьох різновидах: гомерівсь% ка, гесіодівська, орфічна. Гомер – напівлегендарна особа, що вважається автором знаменитих «Іліади» та «Одісеї». Він вид%

72

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

іляє три першооснови світу (Ніке, Океанос та Тетіс), які тісно пов’язані із землею. Гесіод% історична особа, систематизатор міфів, автор праць «Про походження богів» (Теогонія), «Труди і дні». Згідно з Гесіодом, основою усього є хаос – необмежена, безформна маса, яка містить у собі можливі потенції. З хаосу виникають і правихідні форми буття – з одного боку, Гея (Зем% ля) і Ерос (життєва сила), а з іншого – Еребос (темрява) і Ніке (ніч) як керуюча сила. З них потім виникають Уран (зоряне небо), Етер (Ефір), світло, а потім інші божества. Орфічна літе% ратура пов’язана з ім’ям музиканта Орфея – втіленням мудрості мистецтва. Орфічні погляди на душу і тіло, гармонію в світі знайшли відображення у грецькій філософії, яка намагалася відповісти на питання: Що є основним принципом світу (або космосу); Які рушійні сили визначають його розвиток?

Початок античної філософії пов’язують з представниками мілетської школи (VI ст. до н. е.), яка виникла в місті Мілеті на західному узбережжі Малої Азії, – Фалесом (близько 624– 547 рр. до н. е.), Анаксімандром (близько 610–546 рр. до н. е.), Анаксіменом (близько 585–525 рр. до н. е.). Вони уявляли пер% шооснову буття в конкретно%речовій формі. Фалес стверджу% вав, що першооснова всього сущого – вода; Анаксімен учив, що основою світу є повітря – ефір, який насичує всі істоти і з яко% го походить світ; Анаксімандр вважав початком усього існую% чого первинну матерію – апейрон, який є безмежним, невиз% наченим не тільки в просторі, а й у часі.

Виділення саме названих конкретних речовин як втілення «першоречовини» світу невипадкове: вода перетворюється на лід і пару (породження множини якісно відмінних форм), по% вітря має здатність згущатися і розріджуватися.

Представники Мілетської школи були обдарованими людьми. Фалес вперше ввів календар, визначивши в ньому кількість днів – 365. Анаксімандр створив модель небесної сфери – глобус, накрес% лив географічну карту, запровадив сонячний годинник.

Фалес – легендарна особа, його прізвище було в усіх спис% ках «семи мудреців», які існували у Греції, бо він був наймудр% ішим із них. Існує декілька легенд про його мудрість. Одна з них

73

Є. А. Подольська «Філософія»

розповідає, що наймудрішому повинен був належати кубок царя Креза. Його запропонували Фалесу, той відмовився і пе% редав іншому, цей передав ще іншому і зрештою кубок повер% нувся знову до Фалеса.

Земля, як вважав Фалес, має форму диска, який плаває у нескінченній воді. Землетруси він пояснював як коливання на неспокійній воді. Згідно з Анаксімандром, Земля вільно підно% ситься, ні з чим не пов’язана, і утримується, оскільки звідусіль однаково віддалена. У цій думці міститься зародок геоцентрич% ного погляду на Всесвіт. Виникнення речей Анаксімандр по% яснює не грою стихій, а тим, що у вічному русі виявляються протилежності. Перші тварини зародилися у вологому і мали колючий покрив. Здатність життя приписується безпосередньо певному виду матерії. Всю матерію він вважає живою, що є за% родком гілозоїзму. Наступним виявленням стихійного матері% алізму є той факт, що Анаксімандр до природного ряду розвит% ку відносить і людину.

Анаксімен вважає, що Земля висить у повітрі. Небесні світи% ла виникли із земних випаровувань. Нерухомі зорі прибиті до небосхилу гвіздками, а Місяць і Сонце плавають у повітрі, як вогняне листя. «Безмежне» повітря у Анаксімена – джерело дихання і життя. Весь світ оточений і утримується повітрям, як тіло утримується душею.

Аналіз думок представників мілетської школи свідчить, що вже з самого виникнення філософії відбувається, з одного боку, її поєднання з матеріалізмом, а з іншого – поєднання матеріал% ізму з діалектикою.

Наступний важливий крок в осмисленні речово%тілесного характеру світобуття зробив Геракліт Ефеський (близько 530– 470 рр. до н. е.). Його основний, а може, єдиний твір «Про при% роду» дійшов до нас майже у 130 фрагментах. Вказуючи на матеріальну основу буття, Геракліт говорить про нескінченність матерії, яка не твориться і не знищується. Він вважав, що все виникає з вогню, «світ єдиний з усього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає» [1].

74

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

Геракліт сформулював поняття про взаємоперетворення і боротьбу протилежностей як внутрішнього джерела постійної плинності явищ. Він був засновником стихійної діалектики стародавньогрецьких мислителів, що виникла на ґрунті загаль% ного споглядання природи. Різні речі та явища мають проти% лежні сторони, тенденції, бо «одне й те ж у нас – живе і мерт% ве, бадьоре і спляче, бо перше зникає в другому, а друге – у першому...», «холодне – тепліє, ... вологе – висихає, сухе – мокріє...» [1]. Геракліт стверджував, що «не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку, бо коли ви входите вперше, течуть одні частинки води, а коли вдруге – інші» [1]. Центральним моти% вом його вчення був принцип «усе тече» [1].

Геракліт підкреслював, що всі властивості і стани світу ре! лятивні, відмічав відносність понять, писав, стверджуючи кон% кретність істини: «Морська вода – найчистіша і найбрудніша. Для риб вона цілюща і корисна, а для людей – згубна» [1]. У поглядах Геракліта важливе значення надається причинній зу% мовленості подій і явищ. Усе, на думку мислителя, правиться долею або необхідністю (ніке). З поняттям необхідності пов’я% зане розуміння закону (логосу). Пізнання намагається осягну% ти сутність, тобто логос. Людська свідомість – душа (психе) – підкорена логосу.

Тісний взаємозв’язок діалектики і стихійного матеріалізму дає можливість вважати філософію Геракліта вершиною розу% міння світу не тільки в досократівській філософії, але і в ан% тичній філософії взагалі.

У кінці VI ст. до н. е. виникає Піфагорійський союз, засно% ваний видатним математиком Піфагором (584–500 рр. до н. е.). Союз мав свій спосіб життя, який визначав ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці висували прекрасне, на друге – корисне, на третє – приємне. Заняття наукою відноси% лось до прекрасного. Піфагорійці вставали до сходу сонця, а ввечері підсумовували прожитий день, відповідаючи на три запитання: Як я прожив день? Що я зробив? Який обов’язок я не виконав?

75

Є. А. Подольська «Філософія»

Піфагор стверджував, що наймудріше – число, бо воно во% лодіє речами, моральними і духовними якостями. «Земний порядок» має відповідати «небесному». Підґрунтям світу є числа, які і створюють космічний порядок. Одиниця – основа всього, лінії створює двійка, поверхні – трійка, а тіла – четві% рка. Числа виступають як самостійні сутності. Священною декадою є число 10, бо це подоба Всесвіту з десятьма небес% ними сферами і десятьма світилами. На відміну від попередніх філософів, які звертали увагу на якісну сторону речей, Піфа% гор стверджує, що якість пов’язана з кількістю і робить вис% новок, що «число володіє ... речами».

Піфагор першим обгрунтував, що в прямокутному трикут% нику квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. Разом зі школою він закладав основи теорії чисел і принципи ариф% метики. Інтерес до характеру чисел і відношення між ними вів Піфагора і піфагорійців до певної абсолютизації чисел, до логіки чисел, які були підняті на рівень реальної сутності усіх речей. Діоген Лаертський, викладаючи погляди Піфагора, писав, що числа «переміщуючись і перетворюючись цілком, породжують світ – живий, розумний, кулеподібний, у середині якого – Зем% ля; і Земля теж кулеподібна і населена з усіх боків» [20].

Основним атрибутом упорядкування Піфагор вважав релі! гію і мораль. Душа, за Піфагором, безсмертна. Піфагорійці нада% вали великого значення розвитку медицини. Вони лікували тіло гімнастикою та ліками, а душу – музикою. Піфагорійці пропонували уникати негативних емоцій, гніву, суму, душев% ної тривоги, для цього вони почали використовувати психоте% рапію. Вони намагалися запобігати хворобам, для чого розроб% ляли різні дієти і режими відпочинку.

Учень Піфагора Калліфон був засновником кротонської медичної школи, його син Демокід, перебуваючи в полоні, вил% ікував персидського царя Дарія, за що той замінив йому залізні кайдани на золоті. Основною сферою інтересів Алкмеона з Кротону була медицина. Він першим зважився на розтин, підкреслював взаємозв’язок органів чуття і мозку. Він став зас% новником анатомії. Це вчення являє собою у зародковій формі

76

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

поєднання ідеалізму з метафізичним способом мислення. Це разом з містичними елементами становить передумови для його прийняття християнською філософією. Піфагорійство існу% вало до III ст. н. е.

Опонентами Геракліта в дискусії «плинних» та «нерухомих» стали елеати Ксенофан, Парменід, Зенон. Світ вони сприйма% ли як вічне, нерухоме ціле. Парменід у поемі «Про природу» вказував, що єдине все – без кінця, не рухається, однорідне, не було в минулому його, не буде в майбутньому, але все – в су% часному. Намагаючись раціонально висловити в категоріях мислення суперечливий рухомий світ, Парменід проголошує тотожність сутності і розуму. Буття для Парменіда єдине і не% рухоме. Всесвіт має для нього вигляд однорідної твердої кулі. Виступаючи проти діалектики, він пропонував не довіряти «нечутким вухам», заперечував значення почуттів, бо на них базуються лише суперечливі, вірогідні думки.

Ксенофан у своєму основному творі «Силли» («Сатири») вперше в історії філософії виступив проти багатобожжя, вис% ловлював атеїстичні думки в своїх віршах, вказуючи, що якби руки мали бики, леви або коні, якби писати, наче люди, вони могли що завгодно, – коні коням би богів сподобили, образ бичачий дали б безсмертним бики...

Гносеологічні висловлювання Ксенофана – перша в історії грецької думки постановка питання про можливості і межі пізнання. Вищим і абсолютно вірогідним знанням, за Ксенофа% ном, володіє тільки Бог. Людське знання не виходить за межі суб’єктивної думки і має імовірний характер. Ксенофан заклав засади скептицизму. Його утилітаризм мав не тільки соціальні етичні наслідки (засуджував розкіш, вважав марними Олімпійські ігри), а й космологічні: «сонце корисне..., а місяць не потрібний».

Зенон Елейський (близько 490–430 рр. до н. е.) вказував, що рух (реальність) та множина (почуття, сприймання) призводять до суперечностей (апорій). Якщо припустити існування руху, то, за Зеноном, виникають невирішувані суперечливості. Зенон висунув п’ять спростувань руху в своїх апоріях (апорія –

77

Є. А. Подольська «Філософія»

трудність, спантеличеність). Перша апорія формулюється просто: «Рухоме не ру% хається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає». Друга апорія «Дихо% томія» твердить, що рух не може закінчи% тися, оскільки перш ніж досягти кінцево% го пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї полови% ни, необхідно пройти «половину полови%

ни» і так без кінця. Отже, і рух не може не тільки скінчитися, але й початися. Тре% тя апорія «Ахілл і черепаха» говорить, що швидконогий Ахілл

ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона вже проповзе якусь, хай невелику відстань. Випущена з луку стріла непорушна, в будь%який мо% мент займає певне місце. Та хіба можна отримати рух із суми спокою?

Зенон у своїх апоріях зафіксував суперечливість руху. Його апорії не втратили свого значення і для сучасної науки, розви% ток якої пов’язаний з розв’язанням суперечностей, які виника% ють при відображенні реальних процесів руху.

Таким чином, філософія елейської школи близька до тра% дицій спонтанного, стихійного матеріалізму, однак заперечує «стихійну діалектику» попередніх філософських шкіл.

Не дивлячись на метафізичний підхід, філософія елеатів виявила коло проблем (вчення про буття, принципові підходи до пізнаванності світу, розмежування чуттєвого і раціонально% го пізнання та інші вчення), які суттєво вплинули на подаль% ший розвиток філософського мислення.

Велике значення мали матеріалістичні погляди стародавнь% огрецьких мислителів на склад речей, елементи світу.

Засадами усього сущого, «коренями усіх речей» Емпедокл (близько 484–424 рр. до н. е.) оголосив чотири стихії – землю, воду, повітря і вогонь. Вони незмінні і не зводяться одне до одного. Все ж останнє змінне, являє собою поєднання цих стихій. У своїх поемах – «Про природу» і «Очищення» – він

78

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

називав їх Любов’ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю, Во% рожнечею), завдяки їм описував притягання і відштовхування.

Космогонія Емпедокла будується як безмежне чергування «любові» або «ворожнечі». Окремий космогонічний цикл має чотири фази:

любов усе об’єднує у недиференційоване нерухоме коло;

ворожнеча витісняє різнорідні елементи і поєднує од% норідні;

любов повертається, поєднує різнорідне і роз’єднує одно% рідне;

«зоогонічна фаза» має чотири ступені: члени, які нездатні з’єднатись; невдалі поєднання – монстри; бісексуальні істоти; повноцінні тварини із статевою диференціацією.

Емпедокл розробив теорію «пор і витікання», згідно з якою з об’єктів витікають матеріальні частинки і впливають на орга% ни чуття суб’єкта. Мислитель не розрізняв органи чуття та інте% лект. Субстратом свідомості він вважав кров.

У центрі уваги Анаксагора (близько 500–428 рр. до н. е.) було питання про перетворення одних речей у якісно інші. Згідно з Анаксагором, уся природа – це безмежна множина вічних, дрібних, різноякісних часток, які він сам називав «зер% ном речей», а пізніше – гомеомеріями. Вони рухаються і впо% рядковуються деяким космічним розумом (нус), який існує незалежно від матеріальних часток (зерен): «м’ясо складається з частинок м’яса, кістка – з кісточок». Гомеомерії Анаксагора можна вважати початком переходу до атомізму, що є верши% ною античного матеріалізму взагалі, видатними представника% ми якого були Левкіпп і Демокріт.

Левкіпп (близько 500–440 рр. до н. е.) вперше висунув ато! містичне вчення. Можливо, він обмежився тільки усним вик% ладенням свого вчення, хоч йому й приписується авторство творів «Великий діакосмос» та «Про розум». Твори Левкіппа і Демокріта ще в IV ст. до н. е. були об’єднані і пізніше одержали назву «Corpus Demokriteum».

Демокріт (близько 460–370 рр. до н. е.) вчив, що весь світ, у тому числі й наша Земля, і всі предмети, і люди, і тварини

79

Є. А. Подольська «Філософія»

складаються з найдрібніших частинок – атомів, однакових за речовиною, але різних за своєю формою і розміром. Згідно з цим вченням, атом – найменша частинка вічної і незмінної матерії, яка далі не може поділятися. Він вважав, що, рухаючись в усі боки, атоми зіштовхуються і створюють вихорі. Демокріт вказував, що у Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча; зіштовхуючись під час свого руху, атоми утворю% ють найрізноманітніші сполуки, які презентують усе розмаїття речей у Всесвіті. Ці речі існують доти, доки не розпадуться спо% луки атомів. Душа – це теж сполука особливих атомів, які найбільш рухомі і подібні атомам вогню. «Душа, як і всякі складні новоутворення, існує тимчасово, її атоми розсіюються разом із смертю людини».

Атомістична теорія Демокріта мала величезний прогресив% ний вплив на весь наступний розвиток науки і філософії. По суті з Демокріта почалася чітко визначена матеріалістична лінія Демокріта в історії філософії. Демокріт вперше виразно сфор% мулював положення про те, що рух являє собою одвічну влас% тивість матерії.

Важливими були також розробки Демокріта для теорії пізнан% ня. Він вважав, що існують предмети «за істиною» (об’єктивно) і «за враженням» (суб’єктивно); у враженні існує тепле, солодке, а в дійсності є тільки атоми і порожнеча. Мудрість, за Демокр% ітом, – у тому, щоб осягнути те, що лежить в основі сущого, у дійсності, у глибині явищ, на «морському дні». «Враження» теж відображує існуючу реальність, але лише її тимчасові виявлен% ня. Існують два роди пізнання: «темний» (за допомогою по% чуттів) та «істинний» (завдяки розуму). Саме тоді, коли сварять% ся розум і почуття, і народжується істина. Демокріт розробив теорію «витікання», згідно з якою пізнання можливе тільки завдяки тому, що з предметів «витікають» і впливають на орга% ни чуття образи предметів. «Подібне пізнається подібним», тобто атоми складних речей торкаються атомів, подібних ато% мам пізнаючого суб’єкта.

Демокріт був рішучим прибічником грецької рабовлас% ницької демократії. Головним стимулом суспільного розвит%

80