Подольська - Філософія, 2006

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

ку він вважав примітивний спосіб задоволення потреб. Сусп% ільство і закони, згідно з Демокрітом, не є інструментами роз% витку індивідуальності, а скоріше лише засобами, які обмежу% ють, запобігають виникненню ворожнечі. А взагалі, філософія Демокріта – найбільш розвинутий матеріалістичний спосіб мислення у Стародавній Греції.

Суспільні і політичні умови в Греції V ст. до н. е., особливо в Афінах та інших демократичних полісах, викликали потребу в опануванні красномовством – мистецтвом переконувати слу% хачів і співрозмовників. Охочих оволодіти цим мистецтвом і знаннями навчали за плату мандрівні вчителі мудрості – со/ фісти. Вони навчали мистецтва красномовства (риториці), ми% стецтва суперечки (еристиці) та мистецтва доказу (діалектиці).

Софісти не становили єдиної школи. Вони суперничали один з одним. Однак їх поєднували не тільки зовнішні риси (професійне викладання), а й метод філософствування. У про% цесі своєї діяльності софісти поставили питання про вірогідність свого знання, тобто про те, чи можна перевірити: є знання істин% ним чи ні. Постановка такого питання є заслугою філософів% софістів. Однак позитивно відповісти на питання про критерії істини вони не змогли.

Софістів умовно поділяють на старших (Горгій, Протагор, Гіппій, Продик, Антифонт) і молодших (Фразимах, Крітій, Ал% кідам, Лікафрон та Полемон).

Одним з визначних представників перших софістів був Протагор. Він учив, що «людина є мірою всіх речей», тобто речі самі по собі не мають ніяких властивостей, а набувають влас% тивостей залежно від відношення їх до людини. Протагор вчив, що немає ні чорного, ні білого, ні доброго, ні поганого, а всі ці якості предметам і явищам довільно надає в своїх оцінках лю% дина. Такий суб’єктивний підхід до пояснення суті речей по% значився на подальшому розвитку не лише філософії, а й прак% тичної діяльності софістів: за допомогою різних словесних хитрувань вони могли довести абсолютну справедливість кож% ного з двох діаметрально протилежних тверджень, що виклю%

81

Є. А. Подольська «Філософія»

чають одне одне. В основі вчення софістів лежить невіра в існу% вання об’єктивної істини, гносеологічний релятивізм.

Матеріалізм Протагора пов’язаний з атеїзмом. Трактат «Про богів» починається такою думкою: «Про богів нічого не можу знати, ні що вони існують, ні що вони не існують, ні до чого вони подібні».

Видатний прихильник релятивізму серед софістів Горгій (близько 483–373 рр. до н. е.) проводить три тези: 1) нічого не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо це і можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншо% му. Для його скептицизму характерна маніпуляція з мовою, її логічною і граматичною структурою.

Етичні погляди софістів теж відрізняються релятивізмом, доведеним до цинізму. Так, Фразимах твердив, що «справед% ливість – не щось інше, як користь сильнішого».

З кола софістів вийшов, але розій% шовся з ними у поглядах видатний філософ Сократ (469–399 рр. до н. е.), який також був захоплений пробле% мою людини, розуму. Незважаючи на те, що Сократ за все своє життя не написав жодного твору, його філосо% фія була дуже популярною, і він мав безліч учнів. Сократ не навчав у шко% лах, не читав лекцій, а ходив по Аф% інах, по ринку, де було багато наро% ду, по Пропілеях – улюбленому місцю прогулянок афінян – та по

інших місцях і розмовляв зі своїми учнями. У Сократа було багато учнів не тільки серед аристократії і багатіїв, а й серед простих людей.

Сократ, шукаючи критерій істини, пішов далі софістів. Він прагнув знайти точний метод, який полягав би, насамперед, у самопізнанні. Його вихідною засадою був висновок, який Со% крат сформулював у вигляді афоризму: «Я знаю, що нічого не знаю». Це положення уберігало мислителя від упередженості.

82

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

Пізнання починалося з ретельного аналізу самого себе як ду% ховної істоти, що мислить і діє. Після завершення аналізу ме% ханізму свого духовного апарату, на думку Сократа, мудрець міг правильно вирішити проблему життя, зрозуміти суть об’єктив% но існуючого духу, тобто пізнати об’єктивно існуючу істину. Мудрець після цього повинен був навчити цієї істини якомога більшу кількість людей.

На відміну від софістів, які вважали, що істина непізнаван% на, Сократ вважав, що вона пізнається в суперечці: «Пізнай самого себе». Пізнавальний метод, який виробив Сократ, от% римав назву «майєвтика» (з грець. – повивальна май% стерність). Сократ порівнював свою діяльність, що допомагає народженню істини, з мистецтвом повитухи (його мати була повитухою). Він демонстрував дію свого методу в процесі бесід з учнями. Під час діалогічної бесіди використовував два засоби для отримання знання – індукцію та дефініцію. Але починався «сократичний метод» з іронії, коли мислитель зіштовхувався із самим собою, розумів суперечливість своїх уявлень, визначав особисте неуцтво.

Непомітно, шляхом умілих навідних запитань мудрець у ході дискусії підводить співрозмовника до своїх ідей, і в учнів створюються враження, що істину пізнали вони самі. Такий метод проведення дискусії дістав назву «сократичного діало% гу». Свої узагальнення Сократ будував методом індукції, тоб% то приходив до загальних висновків на основі вивчення бага% тьох окремих випадків.

Сократ з великою увагою ставився до етичних проблем. Він розробив вчення про доброчесність. Філософ вважав, якщо людина буде знати, що таке добро, вона ніколи не буде твори% ти зло. У своєму вченні Сократ виступав проти рівності людей, поділяючи їх на тих, що пізнали, і тих, що не пізнали істину.

Його вчення деякими рисами імпонувало олігархам, що вис% тупали проти грецької демократії. Тому після того, як в Афінах було відновлено рабовласницьку демократію, Сократа звинуватили в безбожності, підриві існуючого ладу і розбещуванні молоді і за% судили в 399 р. до н. е. За вироком він випив келих з отрутою.

83

Є. А. Подольська «Філософія»

Видатним систематизатором по% глядів Сократа, який підняв його вчення на якісно новий рівень, був його учень Платон (427–347 рр. до н. е.). Філо% софська спадщина Платона, крім трак% татів «Апологія Сократа», «Закони», листів і епіграм, містить ще 34 діалоги.

його лише відбиттям, витвором дійсно реального потойбічно% го світу ідей. Таким чином, він гадав, що існує, наприклад, ідея коня в потойбічному світі, яка в нашому світі вилилась у ре% ального коня. Існує, наприклад ідея стола, різних тварин тощо, а реальні предмети є лише їхнім відбиттям, втіленням. За Пла% тоном, істинним є тільки загальне, а не одиничне. Коні бува% ють різними, народжуються, вмирають, а сама ідея коня є вічна й незмінна. Ідея, за Платоном, – це граничне узагаль% нення речей. У ній закладено сам принцип речі, модель і ме% тод її конструювання та пізнавання. Таким чином, матеріаль! ний світ, за Платоном, – «тінь» світу ідей, вторинний. Ідеї ієрархізовані. Вище від усього стоїть ідея краси і добра. Найбільш детально вчення про ідеї розроблено в працях «Пир», «Закон», «Федой», «Федр».

Платон розробив «теорію спогадів», яка є ядром його гно% сеологічної концепції. Ідеї людей, тобто їхні душі, перебуваючи на землі, зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. Ці спогади є, за Платоном, на% шими знаннями про світ. Чим краще душа пам’ятає світ ідей, тим більше людина знає. Спогади тим сильніші і інтенсивніші, чим більше душі вдається зректися тілесності. Душа людини, за Платоном, має три складові: душу розумну, від якої в людини з’являється мудрість; душу вольову як основу мужності; душу чуттєву, що дає доброчесність, розважливість. Саме мудрість,

84

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

мужність і добрий розум можуть стати засадами для основної характеристики суспільства – справедливості.

Існуючі державні форми Платон поділяє на дві групи: при% пустимі і регресивні. До упадочних він відносить:

тимократію (владу кількох осіб, що грунтьується на військовій силі);

олігархію (владу кількох осіб, яка спирається на торгівлю, лихварство);

демократію (владу невдячного демосу, натовпу);

тиранію.

Платон як противник рабовласницької демократії і прихиль% ник аристократичного та олігархічного ладу запропонував про% ект ідеальної держави – поліса, в основі якого лежав ідеалізова% ний устрій Спарти. За задумом Платона, всі громадяни його ідеальної держави поділяються на три групи.

Перша група – це філософи, які займаються управлінням державою, спираючись на воїнів, вивчають науки і мис% тецтво.

Друга група – це воїни, які зайняті військовою справою і обороною держави. Філософи і воїни – привілейовані групи, вони живуть громадою, не мають родини і приват% ної власності, щоб не відриватися від своїх прямих обо% в’язків – управляти і захищати свій поліс.

Третя група – це «ремісники», тобто люди, зайняті фізич%

ною працею. Вони зобов’язані виробляти якомога більше продуктів сільського господарства і ремесла.

«Ремісники» не повинні займатися ні наукою, ні мистецт% вом. На самому споді платонівської ієрархії стоять раби, які виконують найважчу фізичну працю. Жінок Платон вважав рівними за розумом чоловікам, тому вони цілком зрівняні з чоловіками в правах і обов’язках.

Платон зробив позитивний внесок у розвиток стародав% ньогрецької культури. Він відкрив свою школу, яка отрима% ла назву «академія», бо знаходилася в саду, який посадили на честь міфічного героя – Академа. Академія проіснувала майже 915 років.

85

Є. А. Подольська «Філософія»

Платон був не єдиним учнем Сократа. Видатним його по% слідовником був і Ксенофонт (близько 425–354 рр. до н. е.), виникли малі сократичні школи. Історично першою сократич% ною школою була мегарська.

До неї належали Евклід, Евбулід, Трасімах, Діодор Крон. Філософія цієї школи грунтувалася на поєднанні сократівського вчення про пізнання загального в поняттях з ученням елеатсь% кої школи про єдине буття та протилежність чуттєвого і розумо% вого пізнання. Евклід вчив, що реально існує тільки загальне.

Мегарці доводили, що одиничне не може бути істинним і доводили цілу низку прикладів, що зафіксовані в софізмах «Бре% хун», «Рогатий», «Лисий», «Купа». В софізмі «Рогатий» гово% риться: ти маєш те, що не втратив. Ти не втратив роги, таким чином ти їх маєш. У софізмі «Брехун» говориться: якщо людина запевняє, що вона – брехун, то чи обманює вона, чи говорить правду? Це вже не софізм, а логічна задача. В софізмах «Купа» і «Лисий» вирішується проблема переходу кількісних змін у якісні (з випаданням котрої волосини людина стає лисою? З додаванням котрої чернини утворюється купа?)

Найбільш значною з малих сократичних шкіл була кінічна школа, до якої входили Антісфен, Діоген, Кратет, Керкід. Згідно з Антісфеном, існує лише те, що можна сприймати органами чуття, а значить, існують лише окремі речі. Душу він характе% ризує як матеріальну і аналогічну тілу.

Вершиною доброчесності, на думку кініків, є автаркія – автономія моральної особи. Для їх етики характерні індивіду% алізм, утилітаризм, проголошення принципової рівності всіх людей, вимога повернення до «природного стану», заперечен% ня традиційних соціальних зв’язків та культурних цінностей. Діоген жив у бочці, він привчав себе до фізичних позбавлень і морального приниження, просив подаяння у статуй, щоб при% вчити себе до відмови, бо люди подають жебракам, а не філо% софам; жебраком може стати кожна людина, а філософом – ні. Діоген підкреслював зверхність мудреця над простими людь% ми. Розповідають, що коли цар Македонський запропонував, щоб Діоген попросив у нього все, що хоче, мудрець відповів:

86

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

«Не затіняй сонце». Після цієї зустрічі Македонський став го% ворити, що якби він не був царем Македонським, то хотів би стати Діогеном.

На думку Діогена, філософія повинна готувати людину до різних випробувань долі, вчити відмовлятися від насолод. Він виступав проти держави і вважав себе громадянином усього світу.

Матеріалістична та атеїстична орієнтація була характерна для школи кіренаїків. До цієї школи належали Арістіпп, Фео% дор Атеїст, Евгемер, Гегесій. Вони не заперечували існування зовнішнього світу, але проголошували його непізнаванним. Єдине, що можна досягти, – це відчуття, які поділяються на приємні (добро) і неприємні (зло). Розробляючи етичні пробле% ми, кіренаїки були гедоністами, проголошували вищим благом та метою життя насолоду. Гедонізм легко перетворюється з про% повіді радості життя в проповідь радості смерті. Гегесій говорив, що досягти насолоди неможливо, тому багато його слухачів покінчили із своїм життям.

Становлення малих сократичних шкіл (IV ст. до н. е.) відбу% вається в той час, коли античне суспільство уже пережило зеніт свого розвитку. Почали з’являтися ознаки близької кризи. Од% нак грецьке філософське мислення ще піднімається в цьому столітті до своєї вершини – філософії Арістотеля.

Систематизацію і логічне узагальнення всіх наукових знань своєї епохи дав Арістотель (384–322 рр. до н. е.). У 17%річно% му віці він прибув до Афін і став учнем Платона. Згодом він став учителем сина Македонського царя Філіпа II – Олександ% ра, а 335 року заснував у Афінах Лікей.

Арістотель написав близько 150 нау% кових праць, серед яких можна вичлени% ти кілька груп.

1.Логічні трактати, сукупність яких у коментарів мислителя одержала назву «Органон» (тобто засіб, ме%

тод). Сюди входять «Категорії», «Про тлумачення», у яких викладе% но теорію судження, «Аналітика

87

Є. А. Подольська «Філософія»

перша і друга» – головний логічний твір мислителя, «То% піка», у якій викладено теорію імовірного знання.

2.Трактати про природу і рух: «Фізика», «Про походження і знищення», «Про небо» та ін.

3.Біологічні трактати: «Про душу», «Історія тварин».

4.Твори про «первинну філософію», тобто метафізику (твір, який іде після фізики).

5.Етичні твори – «Нікомахова етика», «Евдемова етика».

6.Соціально!політичні та історичні твори, найважливіший з яких – «Політика».

7.Твори про мистецтво, поезію і риторику, насамперед це – «Поетика».

Філософія, за Арістотелем, поділяється на три частини – теоретичну, практичну та творчу. Теоретична філософія тлума% читься як наука про першооснови та причини буття. Арістотель піддає критиці ідеалістичне вчення Платона про ідеї як першо% основу, або істинне буття. Критика Платона мала принциповий характер. Арістотелю приписують афоризм: «Платон мені друг, але істина – дорожча».

Арістотель обґрунтовує реальність існування буття, окре% мих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнане. Світ, за Арістотелем, – сукупність множини та% ких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «мате% ріал» буття і тому в «чистому» вигляді може тільки мислитися.

Мислитель коливався між ідеалізмом та матеріалізмом. За% стосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об’єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив «світовий розум». Реально ж існувати матерія може тільки «оформленою», тобто вступаючи в контакт із формою. Отже, причиною існування речі є актив! на форма. Матерія ж – це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. «Формою всіх форм є Бог».

За Арістотелем, існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна причина

88

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

(архітектор, його мистецтво) та мета будови (сама будова). Та% ким чином, пасивній матерії надає дієвості форма. Філософія Арістотеля теологічна, оскільки усе в світі, на його думку, має початкову цілеспрямованість до Бога, до його творчого задуму.

Арістотель запропонував класифікацію форм руху. Він вид% ілив зміни за сутністю (виникнення, скасування) та рух у вузь% кому розумінні (перехід у іншу якість, збільшення, зменшення, пересування). Але він вважав земний рух недосконалим, дру% горядним, а небесний – найбільш зразковим.

Натурфілософську картину світу Арістотель будує на ідеї чотирьох коренів (повітря, вода, земля, вогонь) та уявленнях про їх взаємопроникнення (теплого – в холодне, сухого – в мокре та навпаки). Але обов’язковим є п’ятий елемент – божий ефір (квінтесенція), з якої утворюються небо та зорі.

Арістотель – засновник логіки, він розробляв проблему істини, силогізми. Його надбанням є десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Теорія пізнання Арістотеля матеріалістична лише у своєму вихідному стані. В основі його гносеології лежить положення: «той, хто не відчуває, нічого не знає і не розуміє». Мислитель будує класифікацію відчуттів: 1) дотик; 2) смак; 3) нюх; 4) слух;

5)зір. Усі об’єкти Арістотель ділить на дві групи:

1)які можуть сприйматися лише завдяки органам чуття – звук, колір, запах;

2)які сприймаються одразу всіма або більшістю органів чут% тя – рух, величина, фігура. Однак інформація органів чут% тя обмежена, помилкова, оскільки не дає уявлення про не% обхідність, форму і мету.

Арістотель виділяє чотири смисли буття: 1) буття в собі, яке описується категоріями, або, як їх називає Арістотель, вищими видами буття (субстанція або сутність, якість, кількість, відно% шення, дія, страждання, місце, час, мати, бути в спокої); 2) бут% тя потенції та акту; тут вирішується проблема розрізняння ак% туальної та потенційної нескінченості та руху; 3) буття акциденцій – це випадкові типи буття; 4) буття як істина, що належить людському інтелекту і вивчається логікою.

89

Є. А. Подольська «Філософія»

Центральним питанням онтології стає, таким чином, перший смисл буття, який зводиться до проблеми сутності, або субстанції. Сутність, за Арістотелем, розрізняється таким чином:

по%перше, сутності, до яких зводяться конкретні чуттєві речі (фізика);

по%друге, сутності, до яких зводяться абстракції матема% тики;

по%третє, сутності, які існують поза чуттєвістю та абст% рактністю. Це сутності божественного буття, або надчут% тєва субстанція. Ось усі ці основні частини і складають філософію.

Таким чином, абсолютне знання являє собою, за Арістоте% лем, систему першопочатків, у якості яких і виступає перша філософія, або метафізіка.

Сама метафізика тлумачиться Арістотелем у чотирьох смис% лах: як дослідження причин, тобто перших та вищих початків; як пізнання сутності буття; як знання про субстанції; як знання про бога і субстанції надчуттєві. Арістотель формулює класичну структуру філософії, виділяючи в ній практичну філософію (по% етику, риторику, політику та етику), теоретичну філософію (зоо% логію, психологію, космологію, фізику або онтологію), першу філо% софію, або теологію (метафізику), що включає буття, категорії буття, субстанцію, надчуттєву субстанцію. Логіка, або аналітика, виступає при цьому інструментом міркувань.

Арістотель, як і Платон, створив вчення про державу. Він вва% жав, що перш ніж говорити про ідеальну державу, треба вивчи% ти реально існуючі держави. Тому він провів спільно зі своїми учнями величезну роботу щодо вивчення і опису законів і уст% рою 158 держав у Греції і поза нею. Саме він написав «Афінську політію» про устрій Афін, потім – працю «Політика».

Арістотель дійшов висновку, що існують три типи держав:

монархія (тобто правління одного);

аристократія (небагатьох);

демократія (правління всіх).

При цьому він вважав, що всі ці державні форми добрі, якщо і монарх, і представники небагатьох, і демократія дбають тільки

90