pidruchnyk2000 / STENDHAL

Цей складний малюнок гри почуттів не є самоціллю Стендаля. Загибель героїв, на думку письменника, є наслідком вже відомого нам конфлікту між ”природною людиною” і “цивілізацією”, який автор зараз розглядає на рівні психології персонажів. Фабріціо і цього разу вірний собі. Для нього головне - власне щастя, а його ставлення до загальноприйнятих норм можна схарактеризувати як зневажливе: увесь цей маскарад з проповідями - лише привід ще раз побачити кохану. Досягнувши мети, він далі не хоче бути проповідником. Така поведінка, мяко кажучи, зовсім нехристиянська. Клелія Конті натомість не може звільнитись від влади тих штучних правил суспільної моралі, які їй прищепили в дитинстві, і сприймає їх надто серйозно. Ось чому вона кохає і водночас боїться своєї пристрасті. Це штовхає її на шлях компромісів. Вихід з такого становища трагічний - смерть.

Отже, “Пармський монастир” Стендаля є одним з найоригінальніших романів ХІХ ст. У ньому поєднуються соціальні узагальнення, глибокі роздуми над політичними проблемами і витончений психологічний аналіз. Це якісно новий крок у розвитку світової художньої прози взагалі.

Завдання і запитання.

1. Які епізоди в житті Стендаля вплинули на формування його світогляду?

2. Що таке “природна людина”? Яке значення для творчості Стендаля має ця ідея? Наведіть приклади з творів письменника. Розкрийте ключові поняття стендалівської філософії: “енергія”, “свобода”, “щастя”.

3. Яким було ставлення письменника: а) до Великої французької революції; б) до Наполеона; в) до доби Реставрації? Яким чином ці ідеї віддзеркалюються в художніх творах Стендаля?

4. Чому Стендалю так подобались італійці й Італія? В яких творах письменника розробляється ця тема?

5. Які прийоми розкриття психології персонажів використовує Стендаль?

6. У чому полягає новаторство роману “Пармський монастир”?

7. У чому полягає значення творчості письменника для світової літератури новітнього часу?

Стендаль. “Червоне і чорне”.

Історія створення роману. У романі “Червоне і чорне” Стендаль використав кримінальну справу, про яку прочитав у газеті. Первинним поштовхом до роботи над твором стала історія Антуана Берте, сина сільського коваля. Його вихователем і вчителем був місцевий священик. Коли юнакові виповнилось 19 років, він почав працювати гувернером у родині багатого промисловця пана Мішу. Можливо, між дружиною Мішу й Антуаном виник роман. Священик зумів влаштувати Берте в семінарію, з якої юнак переходить вихователем до аристократичного будинку Кордонів. Мадмуазель де Кордон, дочка хазяїна, закохується в молодого плебея. ЇЇ батько пише листа до пані Мішу і просить охарактеризувати поведінку Антуана, на що отримує негативний відгук. Це означає кінець карєри для Берте, і той, з відчаю, стріляє в пані Мішу з пістолета, а потім намагається покінчити життя самогубством. Пані Мішу не помирає, не помирає й Берте. У 1827 р. в Греноблі відбувся судовий процес, на якому його було засуджено на смерть.

Історія головного персонажа “Червоного і чорного”, на перший погляд, майже повністю повторює цю справу, тільки імена змінюються: Берте перетворюється на Жульєна Сореля, подружжя Мішу - на пана і пані де Реналь, а аристократ та його дочка - на маркіза де ла Моль і Матільду. Та, звичайно, не цей життєвий випадок сам по собі зробив Стендаля одним з найвідоміших письменників світу, а те, як він його художньо втілив. Його геніальність як романіста полягає в тому, що він зумів у побутовому злочині побачити трагедію сучасною людини. Це був несподіваний, оригінальний хід, який багато в чому оновив світову літературу.

Вибір Стендалем “справи Берте” як відправної точки для свого твору відображає настанову письменника намагатися розвязувати життєві проблеми на рівні філософії, політики, естетики. Тут вирішальним чинником є те, що і Берте, і Жульєн - плебеї. Ситуація, коли представники нижчих станів піднімалися вгору завдяки своїм талантам, дуже приваблювала Стендаля. У нього була спеціальна теорія геніальності, за якою геній обовязково повинен бути бідним, неаристократом. Тільки серед таких людей, твердив він, ще залишилися ті якості, які так йому подобались і які вивільнила Велика французька революція - життєва енергія, прагнення свободи і щастя. Самі обставини існування таких людей змушували їх не зупинятись на місці і рухатись уперед, тоді як творча сила вищих класів знищена, бо вони зіпсовані цивілізацією. Прикладом такого геніального плебея, який переміг світ, для Стендаля, безумовно, був Наполеон. Годі й казати, що ця стендалівська теорія геніальності є ще одним варіантом ідеї “природної людини”, якій письменник залишався вірний завжди.

Жульєн Сорель. Не викликає сумніву, що Жульєн Сорель і є таким “геніальним плебеєм”, утіленням сучасного варіанту “природної людини”. Це доводить навіть поверхове знайомство з ним. Вперше ми бачимо цього персонажа в типово плебейському середовищі й оточенні - на лісопильні. Його батько і брати - грубі, практичні та хитрі люди, позбавлені будь-яких високих ідеалів. На їхньому тлі Жульєн, фізично слабкий, граціозний, схожий на дівчину, становить разючий контраст. Але він вміє витримувати удари: коли батько жорстоко бє його, юнак плаче - “не так від болю, як від жалю, що пропала улюблена книжка¹”. Така реакція свідчить про те, що в ньому є могутня внутрішня сила, яка ще тільки шукає виходу . Коло читання Жульєна - “Сповідь” Руссо, зібрання реляцій великої армії і “Меморіал Святої Єлени” (щоденник Лас-Каза, де йдеться про Наполеона у вигнанні). “Він готовий був померти за ці три книги”, - це дуже показова оцінка автора. Логічно припустити, що людина, яка ставиться до цих творів таким чином, принаймні погоджується з думками, що в них викладені. А викладено там ті самі улюблені стендалівські принципи, про які вже неодноразово мовилося. До того ж, Жульєн - дуже обдарований юнак: в нього живий розум, витончені почуття, він здатний вивчити напамять Новий Завіт або книгу Жозефа де Местра “Про папу”. Здається, у героя письменника є все, щоб стати видатною людиною. Усе, окрім одного: час таких, як він, минув. На шляху талановитих молодих плебеїв перешкодою стає сучасне їм французьке суспільство .

Дія роману відбувається за періоду Реставрації. Ми вже говорили, що ставлення Стендаля до режиму, який склався після повернення Бурбонів, було негативним. Письменникові здавалося, що все спинилось і суспільну волю паралізовано. Які можливості мав Жульєн Сорель для здійснення своїх мрій за таких умов? Майже ніяких. І він починає сумувати за минулим, якого ніколи не бачив: саме так виникає в романі “наполеонівська тема”. Тоді, вважає Жульєн, він міг би приєднатись до армії Бонапарта і зробити карєру, а зараз таких можливостей у нього немає. Цей настрій диктує логіку вчинків героя: йому залишається або завжди працювати на лісопильні батька або, пристосувавшись до цього ненависного світу, стати його володарем і в такий спосіб здобути можливість розкрити свою неповторну індивідуальність. Юнак віддає перевагу другому варіанту.

“Хто б міг подумати, що це юне, майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки, аби лиш пробити собі дорогу. “ - описує почуття героя автор. І ось Жульєн, який бачив себе в мріях видатною особою та переможцем жіночих сердець, вирішує стати священиком. Таке ставлення до цього сану важко схарактеризувати як побожне. Це свідомий, суто карєристський вибір, заради якого йому доводиться ламати себе, стримувати в собі “природну людину”. Драматизм цього процесу “перевиховання” переконливо ілюструє такий приклад. Якось Жульєн упродовж обіду в колі інших священиків несподівано почав вихваляти Наполеона. То внутрішній вогонь, що палав у душі юнака, зірвав заборони, які він на себе наклав. Після цього, аби покарати себе за таку нестриманість, він привязав до грудей праву руку і ходив так два місяці, кажучи, що поранив її на батьковій лісопильні.

Цей епізод дає змогу краще усвідомити своєрідність підходу Стендаля до того конфлікту часів, про який вже мовилося: письменник розглядає його насамперед на рівні ретельного дослідження психології Жульєна й інших персонажів. Їхні душі розриваються між двома крайнощами: інстинктивними пориваннями до волі (життя за законами “природної людини”) і потребою стримувати їх (існування за суспільними правилами, які письменник вважає фальшивими).

Завдання і запитання.

1. Які обставини “справи Берте” використав Стендаль для створення роману “Червоне і чорне”? Чому письменник спинився саме на цьому випадку?

2. У чому полягає теорія геніальності Стендаля? Як ці погляди письменника допомагають краще зрозуміти образ Жульєна Сореля?

3. Схарактеризуйте взаємини Жульєна з родиною? Як він себе відчуває? Чому?

4. Схарактеризуйте образ Жульєна Сореля за планом:

- портрет;

- риси характеру;

- здібності;

- мрії;

- коло читання.

Що свідчить про незвичайність і обдарованість Жульєна? Чи сприяють обставини розвитку його індивідуальності ?

5. Наведіть приклади ставлення Жульєна Сореля до Наполеона. Поясніть це ставлення.

6. Чому Жульєн вирішує стати священиком? Чим зумолюється такий вибір? Що він повинен змінити в собі, аби здійснити свій намір? Чи відповідає карєра священика справжньому покликанню героя?

7. Що в поглядах і поведінці Жульєна від “природної людини”?

“Роман карєри”. Як уже мовилося, битва “природи” і “цивілізації” відбувається в душі Жульєна Сореля. Герой бачить свій “обовязок” у свідомому лицемірстві, тобто в тому, щоб, стримуючи власний темперамент і ставлячись до суспільства з презирством, поводитись за його законами. Своїм учителем у цьому мистецтві брехати собі він називає мольєрівського Тартюфа.. Жульєн вираховує кожен крок і створює цілу програму завоювання світу, хоча на перших етапах ”природна людина”, що живе в ньому, плутає йому карти. Поступово він навчається добре контролювати власні інстинкти і на той період припадають його найбільші успіхи.

Перший етап у карєрі Жульєна - посада вихователя в домі пана де Реналя.. Там юнак закохується в дружину хазяїна – пані де Реналь. Спочатку він ставиться до цієї вродливої жінки з презирством, але, побачивши, що подобається їй, вирішує закохати її в себе і використати для просування вгору. Він старанно намагається грати роль переможця жіночих сердець, але виглядає дуже смішним, оскільки йому бракує досвіду. Усі спроби бути “цивілізованим”, тобто світським левом, володарем слабкої статі, тільки лякають і відштовхують пані де Реналь. Бажаний тріумф приходить несподівано: коли під впливом свого темпераменту Жульєн забуває роль і починає палати щирою пристрастю, жінка віддає йому своє кохання. Легко помітити, що Жульєн дуже відхилився від первісного плану: замість того, щоб залишитися байдужим і холодним, він сам стає жертвою кохання. Поки ще “природа” бере гору над “цивілізацією”. Проте Жульєн відкриває чимало “корисного” для майбутніх перемог, зокрема,, навчається краще розуміти людей, що його оточують. “Це виховання любовю, яке провадилось жінкою зовсім недосвідченою, було для нього справжнім щастям. Жульєн безпосередньо побачив суспільство саме таким, яким воно тоді було”: “на перший план виступали різні складні інтриги”, в яких потім Жульєн почуватиметься як риба у воді.

Далі герой потрапляє до Безансонської семінарії. І знову ми бачимо його амбіції: він вважає, що серед цих обмежених і нерозвинених семінаристів йому легко стати першим учнем. “За Наполеона я був би сержантом; а серед цих майбутніх кюре я буду старшим вікарієм”, - каже Жульєн. Автор всіляко підкреслює наївність свого персонажа: Жульєн “з іншого тіста”, і ці посередності ніколи не визнають його своїм. Він не розуміє, що бути надто розумним у їхніх очах - гріх гордині. І даремно він силкується бути такими, як вони. Все одно “і після багатьох місяців невпинних зусиль Жульєн все ще мав вигляд людини, яка мислить”. Отже, навіть і в такій суворій школі, як семінарія, Жульєн так і не зумів пригнітити “природну людину” на рівні інстинктів. Це доводить і побачення з пані Реналь перед подорожжю до столиці, коли він влізає у вікно до коханої жінки.

Найжорстокішим періодом для Жульєна стає його перебування у Парижі в родині де ла Молів. Тут він пізнає світ до кінця і досягає найбільших успіхів у мистецтві лицемірства. Знову, як було і з пані де Реналь, обставини складаються таким чином, що він може діяти через жінку - дочку хазяїна Матільду де ла Моль, яка закохується в нього. Але швидко зясовується, що те, що забезпечувало перемогу в провінції, не спрацьовує в столиці. Як тільки Жульєн віддається пориванням своєї пристрасті, Матільда віддаляється від нього. Аби завоювати серце цієї молодої аристократки, він мусить повністю контролювати себе і навчитись грати на її почуттях. Цього разу кохання Жульєна абсолютно цивілізоване, тобто нагадує правильну облогу, націлену на те, щоб зламати гордість Матільди. Жульєн розігрує свою партію як по нотах, і отримує все, про що він мріяв: вродливу жінку, гроші, шляхетний титул і навіть офіцерський мундир. Але заплатив він за цей мундир надто дорого. Це вже більше не мрійник з палаючим поглядом, готовий померти за “Сповідь” Руссо, а зіпсований суспільством закоханий у себе егоїст. Почувши від Матільди звістку про присвоєння йому звання гусарського поручика, Жульєн каже собі: “Отже, роман мій завершений, і я завдячую цим тільки самому собі. Я зумів примусити це горде страховисько покохати мене. ЇЇ батько не може жити без неї, а вона – без мене”. Ці слова стендалівського героя - свідчення того, що в Жульєні не залишилося нічого природного, що він повністю “цивілізувався”.

Цікаво, що саме в цей момент із Жульєном відбувається катастрофа: пані де Реналь пише листа до маркіза де ла Моль, де змальовує Сореля як безсоромного карєриста. Маркіз відмовляється віддати Матільду заміж за такого неморального чоловіка. Усі плани Жюльєна руйнуються, і він з відчаю поспішає до Верєра і там у церкві стріляє в пані де Реналь.

Цей злочин відкриває останню фазу в душевній боротьбі Жульєна Сореля - остаточне звільнення його індивідуальності, яке закінчується поразкою “цивілізації”. Самотні години у вязниці і каяття повернули Жульєна до “природного стану”. “Честолюбство вмерло в його серці”, а разом із тим повернулось його справжнє кохання до пані де Реналь. Слава, паризький успіх, Матільда і навіть власна смерть здаються йому незначними й суєтними. Він не хоче нічого робити, аби врятуватись. “Дайте мені жити моїм ідеальним життям”, - каже він Матільді і Фуке, які прийшли підбадьорити його. “Кожний вмирає, як може; ось і я хочу думати про смерть по-своєму”. До того ж, Жульєна сповнюють незрозуміла для нього самого радість і щастя, які приходять тільки тоді, коли людина перебуває у злагоді з собою.

Про перемогу “природи” найяскравіше свідчить промова Сореля на суді, а також його поведінка протягом останніх днів. Мабуть, він міг би побудувати свій захист якось інакше, і тоді його становище не було б таким жахливим, але він від цього відмовився. Вперше його внутрішній голос і те, що він каже публічно, не суперечать одне одному. Великий маскарад завершився. Жульєн зрікається свого великого вчителя-лицеміра Тартюфа, і більше не приховує свого презирства до так званого “добропорядного суспільства”, тієї соціальної системи, що знищує таких, як він. Жульєн іде назустріч загибелі свідомо, бо більше не в змозі ламати себе.

Отже, Жульєн Сорель, з одного боку, - типовий сучасний француз, який розучився бути самим собою, а з другого – людина з колосальною внутрішньою енергією, для якої усілякі соціальні правила завжди будуть надто вузькими. За таких умов, душа Сореля, яка стала ареною боротьби між “природою” й “цивілізацією”, є водночас дзеркалом свого часу. На думку Стендаля, такі постаті, як його герой, належать не тільки попередній добі Просвітництва, а, швидше, майбутньому, бо своєю загибеллю рухають історію.

Завдання і запитання.

1. На які етапи ви можете поділити життєвий шлях Жульєна Сореля? Як можна визначити основні напрямки еволюції його поглядів, рис характеру? Як суспільство впливає на стендалівського героя?

2. Чого більше в почуттях Жульєна – розрахунку чи щирості – у його коханні до пані де Реналь? Обгрунтуйте свою думку на прикладах із тексту твору.

3. Порівняйте кохання Жуьєна Сореля до пані де Реналь із коханням до Матільди де ла Моль. Яких змін зазнав внутрішній світ героя?

4. Чи міг Жульєн Сорель врятувати собі життя під час суду? Що перемагає в цій останній фазі: “природа” чи “цивілізація”?

5. Чи можна стверджувати, що лицемірство мало тільки згубні наслідки для особистості Жульєна і ніяким чином не сприяло його самовдосконаленню? Доведіть свою думку прикладами з твору.

Жіночі образи. Суперечливі почуття розривають не тільки душу Жульєна Сореля, але й серця жіночих персонажів - пані де Реналь та Матільди де ла Моль. Знову ми спостерігаємо основний конфлікт стендалівської творчості - “природної людини” і “цивілізації”, хоча виявляється він у кожному випадку по-своєму.

Для пані де Реналь найважчою проблемою є вибір між пристрастю, з одного боку, і її обовязком дружини, матері, християнки, з другого. Закохавшись у Жульєна Сореля, вона відчуває себе злочинницею, яка порушує внутрішні заборони, прищеплені їй церквою та мораллю. На рівні інстинкту пані де Реналь прагне щастя. На рівні свідомості вона всіляко стримує вільний розвиток почуття, що вона визначає як “жахливе наслання”. Аби ускладнити собі спілкування з юнаком, пані де Реналь влаштовує таким чином, щоб хто-небудь з її синів був завжди з нею.

Цілком закономірно, що пані де Реналь постійно вдається до крайнощів. Коли захворів її син Станіслав-Ксавє, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже одразу після цього, як тільки загроза здоровю хлопчика минула, підробляє анонімні листи, аби захистити своє кохання і Жульєна. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого каяття вона з намови абата Кастанеда і відсилає маркізові де ла Моль відгук про поведінку Сореля, що відіграє таку фатальну роль у його долі. За цим знову відбувається повернення до коханого, тепер вже остаточне.

Як і Жульєн Сорель, пані де Реналь знаходить рівновагу тільки тоді, коли починає жити так, як диктує їй інстинктивне жадання щастя (тобто коли повертається до стану “природності”). Відтоді вона зовсім не зважає на обовязок перед чоловіком або моральний осуд. Тепер вони для неї просто не існують. Така щира поведінка є для Стендаля ідеалом.

Матільда де ла Моль - жіночий персонаж зовсім іншого типу. Ця дочка маркіза має багато спільного з верєрським плебеєм. Доказом цього може бути хоча б її ставлення до сучасності. Обидва персонажі вважають, що все найкраще вже відбулось у минулому. Тільки, на відміну від Жульєна, який обожнює Наполеона, Матільда мріє про ХVІ ст., про часи Карла ІХ , Генріха IV і Маргарити Наварської, коли жили справжні герої, такі як її родич Боніфас де ла Моль. З його імям повязана романтична і трагічна історія. Матільда інстинктивно шукає навколо себе таких сильних людей і не знаходить їх. “Високе походження, - каже вона, - дає людині безліч якостей, брак яких ображає мене,... але воно знищує ті якості душі, якими заробляють смертний вирок”. Ці думки слід тлумачити насамперед як доказ її розчарування в сучасному суспільстві, в тих аристократах, які її оточують. Їм бракує енергії та рішучості, що вирізняють людей доби Відродження, саму дівчину і Жульєна. І вона віддає своє серце йому – синові власника лісопильні. Свідченням її сили й сміливості є те, що вона першою зізнається в коханні.

Проте, як зазначалося, незважаючи на таку духовну близькість Матільди письменнику і Сорелю, не вона, а пані де Реналь є в романі ідеальним жіночим характером. Матільда ніколи не може поводитись просто як жінка, а зажди залишається дочкою маркіза. Мабуть, у цьому її трагедія, але вона не може поступитися власною гордістю, і Жульєнові доводиться її підкоряти. В її пристрасті, до того ж, є своєрідний виклик власному суспільному станові. Одне слово, аристократичні упередження, властиві їй на інстинктивному рівні, як наслідок багатовікового впливу цивілізації на її предків, псують щирість почуттів Матільди. В очах Стендаля вона програє у порівнянні з пані де Реналь, яка не настільки блискуча, розумна, дотепна, як суперниця, але має щось інше, набагато важливіше, - вміння самовіддано кохати.

Різну природу пристрасті обох жінок яскраво описує останній абзац роману: “Матільда подбала про те, щоб цей дикий грот був оздоблений мармуровою скульптурою, замовленою за величезні гроші в Італії. Пані де Реналь виконала свою обіцянку. Вона не робила замаху на своє життя, але через три дні після страти Жульєна вона померла, обнімаючи своїх дітей”. Пані де Реналь і є та сама благородна душа, яка, за висловом письменника, тільки й заслуговує кохання.

Жанр роману “Червоне і чорне”. “Червоне і чорне” – переконливе свідчення новаторства Стендаля-романіста. Тут органічно поєднані риси психологічного роману і роману соціального. Це виражається, зокрема, в тому, що головну тему твору: зіткнення різних історичних часів (духу Великої революції, інстинктивним носієм якого є Жюльєн, і нудної повсякденності Реставрації) письменник розглядає саме як психологічну проблему і внутрішній конфлікт головного героя, який “вмонтований” у широку панораму французького суспільства. З простої кримінальної хроніки Стендаль зробив справжню “хроніку ХІХ ст.” У романі змальовуються всі основні групи французького суспільства тих часів: провінційні міста Верєр і Безансон, столиця Франції Париж; нова буржуазія (Вально) і стара аристократія (де Реналь), великий світ і політика (де ла Моль), боротьба між єзуїтами та янсеністами, ультрароялістські кола. Жульєн має можливість побачити короля, зустрічається з революціонерами (граф Альтаміра) і бере участь у політичній змові.

Ще одним внеском Стендаля у розробку соціально-побутового роману нового типу є його розуміння цього жанру як “дзеркала, з яким ідеш по великій дорозі. То воно відбиває голубе небо, то брудні калюжі і вибоїни. Іде людина і несе те дзеркало, а ви цю людину звинувачуєте в неморальності! Її дзеркало відбиває багно, а ви звинувачуєте дзеркало! Логічніше звинувачувати велику дорогу з її калюжами, а ще певніше – шляхового глядача, що допускає, щоб на дорозі стояли калюжі та скупчувалось багно”. У цій цитаті міститься ціла програма обєктивного і критичного зображення звичаїв, яку Стендаль майстерно запроваджував на практиці.

Окрім того, “Червоне і чорне” має риси й суто філософського роману, бо персонажі, які діють у ньому, постійно зачіпають найскладніші філософські, ідеологічні, естетичні теми свого часу. Наприклад, на балу Жульєн обговорює з графом Альтамірою припустимість застосування насильства заради досягнення благородної мети. В іншому місці один з персонажів так висловлюється з приводу можливості поєднання політики і мистецтва. “Політика, - каже він, - то камінь, привязаний на шию літератури, який може її потопити менш ніж за півроку. Політика серед витворів уяви – те саме, що постріл з пістолета під час концерту. Цей звук оглушливий, але позбавлений будь-якої виразності. Він не гармонує з жодним інструментом”. Філософічність роману полягає не тільки і не стільки у висловах і темах розмов героїв, але й у тих головних проблемах, які вони намагаються розвязати на власному досвіді. Отже, і з формальної точки зору “Червоне і чорне” – надзвичайно оригінальний витвір красного письменства, який прокладає шлях у майбутнє.

Завдання і запитання.

1. Схарактеризуйте ставлення пані де Реналь до свого кохання. Наведіть приклади з тексту роману, що доводять суперечливість її почуттів. Чого вона лякалась? соромилась? Що змусило її забути про все після вироку?

2. Чи можна вважати історію Боніфаса де ла Моля і Маргарити Наварської своєрідним ключем до розуміння образу Матільди? Як ця історія характеризує ставлення героїні, Жульєна і автора до сучасності й історії?

3. Що приваблює Жульєна в Матільді де ла Моль? Чи тотожне ставлення героя до неї з авторським?

4. Кого з двох жінок, на думку Стендаля, слід вважати ідеальним утіленням кохання? Чому?

5. Чи зберігається протиставлення “природи” й “цивілізації” в тому, як Стендаль показує внутрішнє життя жіночих персонажів? Прокоментуйте це запитання.

6. У чому полягає значення роману “Червоне і чорне” для світової романістики?

Завдання і запитання до всього твору.

1. В одному реченні спробуйте сформулювати своєрідність стендалівського протиставлення “природної людини” і “цивілізації” а) в долі Жульєна Сореля, б) пані де Реналь, в) Матільди де ла Моль.

2. Як у романі розробляється конфлікт різних історичних часів? Який час символізує Жюльєн Сорель? Чому герою і його творцеві не подобається сучасність?

3. Прочитайте уважно характеристику роману “Пармський монастир”. Які спільні теми, мотиви, ідеї ви помітили?

4. Який внесок в оновлення романного жанру зробив Стендаль своїм твором “Червоне і чорне”?

5. Чи подолала сучасна культура той конфлікт «природної людини» й «цивілізації», якому таку велику увагу приділяє у своїх романах Стендаль?

6. На прикладі долі Жульєна Сореля і на власному досвіді спробуйте знайти відповідь на запитання: чи може людина жити у суспільстві і не бути лицемірною?

1 Переклад Є. Старинкевич.