А чорне, біле е, червоне і, зелене

У, синє О, – про вас я нині б розповів:

А – чорний мух корсет, довкола смітників

Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене;

Е – шатра в білій млі, списи льодовиків,

Ранкових випарів тремтіння незбагненне;

І – пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене,

Сп’яніле каяття або нестримний гнів;

У – жмури на морях божественні глибокі,

І спокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій –

Печать присвячених алхімії ночей;

О – неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий,

Мовчання Янголів, Світів безмовний простір,

Омега, блиск його фіалкових Очей. ¹

Намагаючись вивільнити енергію вірша, зробити його засобом фіксації відтінків найвищої таємниці буття, Рембо розхитував уявлення про формальну досконалість поезії. Він стверджував, що якщо “те, що Поет приносить звідси (зі світу абсолюту – О.П.) має форму, він відтворює його оформленим, але що воно форми не має, він передає його безформеним”. Рембо був одним з перших французьких поетів, хто почав писати верлібром. Він фактично знищив межу між поезією і прозою як основними типами організації художнього мовлення.

“Я потонув тоді в поемі моря…” Найповніше новизну поетичної свідомості А.Рембо виражає його вірш “П’яний корабель”. В його основі – внутрішній монолог корабля, який плаває океаном без керма і капітана. У звичайному житті така авантюра сприймається як безглузда пригода, яка загрожує загибеллю. Для А.Рембо відсутність екіпажу є, навпаки, чинником позитивним, бо в такий спосіб знімаються всі обмеження і заборони, дозволяється робити все, прямувати всюди, аби пізнати повноту повнот досвіду. Це шлях “яснобачення”, а сам ліричний герой вірша – це Поет-надлюдина в його спробах викрасти небесний вогонь вищого знання. Ця зухвала справа викликає у нього несамовитий захват, підсилений ризикованістю ситуації. Тому вже в перших рядках поезії, які розповідають про те, як дикуни вбивають моряків, відчувається якась дивовижна радість – відтепер ніхто не заважає “безжурно” рухатися туди, “куди вабить далечина”¹. На відстані тисяч міль “від очей безглуздих маяків”, Поет-корабель стає відкритим усім типам переживань, усім духовним експериментам.

Він жадібно всотує нові враження, упивається “зеленою блакиттю”, чує “рев стихій”, завмирає разом з вітрами і водою під час штилю, “спускається у глиб прозорий”, виринає на поверхню, “пливе, оповитий туманом”, “плутається в морське волосся”, насолоджується “красою вечорів” та видовищем “фосфоричного жовто-синього сяйва ”, що розкинулось над морем. Його поглинають “огнів досвітніх зграї голубині// І блискавицями роздерті небеса”, де грають “голубі веселки”. Його причаровують різкі й непередбачувані зміни ритму океанських хвиль, то несамовитих, то повільно-ледачих. Він чує дивну музику стихій, і вона дарує йому оп’яніння, яке є нічим іншим як стрибком у стан пророчого безуму. Небезпечні пригоди можуть знищити його, але обіцяють і дарують йому щось набагато цінніше за саме життя – знання про найпотаємніше.

Ліричний герой відкриває для себе любов, “гірку, немов полинь”, навчається бачити те, що не в змозі розрізняти людське око:

Я на низькому сонці бачив плями,

Синяві відблиски, страшний підводний шпиль,

Немов плащі богів в античній драмі,

Збиралась зморшками тканина темних хвиль.

Його вигострений слух чує “в тихих стеблах спів нечуваних соків”. Він існує на межі сну й реальності – у маренні, в екстазі. Він помирає і воскресає, бачить пекло і рай, в який вдивляється, “мов дівчина”. Грандіозні природні явища (Стожари, чиї зірки цвітуть, “мов очі у пантер”, кит-риби велетні, що догнивають в мулі, глетчери, Мальштрем,) скидаються на щось надприродне і провіщають головну істину: смисл життя полягає не в самому ідеалі, а в безупинному його шуканні, в гонитві за таємницею. Вірш А.Рембо перегукується зі ще одним відомим віршем про плавання-пізнання, написаним його кумиром Ш.Бодлером, який проголошував, що

…Справжні мандрівці рушають, щоб рушати,

У них серця – немов святочних кульок лет,

З готовністю вони приймають власний фатум

І навіть без мети вигукують: “Вперед!” ¹

Як і Бодлерівські мореплавці, П’яний корабель рухається без видимої корисної мети, бо може існувати тільки у відкритому просторі, за умов ризику й небезпеки. Сумуючи за Європою, він відмовляється від приборканих людьми рік і портів, від цивілізації:

Не хочу я плисти під арками мостів,

Перед очима грізними понтонів,

В заграві полум’я і гордих прапорів.

Проте сутність поетичної революції А.Рембо полягає не тільки в ідеях, що захоплювали його, а й у тій свіжості почуттів, переживати які він навчився сам і навчив інших поетів. Вірш поета буквально приголомшує розмаїттям фарб, запахів, звуків, то огидних, то прекрасних. Вже стовпи, до яких дикуни пришили стрілами екіпаж, постають “розмальованими і скривавленими”. Кольорова гама і далі вражає своєї строкатістю й насиченістю. Надзвичайно багато синього та його відтінків: “сині плями вина”, “синяві відблиски”, ”веселки голубі”, “в етері голубім”, “туман синій”, і над усім – блакить неба, символ вічності, що її “гаптує корабель”. Взагалі колір небес у Рембо якийсь незвичайний. Він змінюється швидко і несподівано: нічне небо зелене і контрастує зі сніжно-білою піною моря, вранці небеса рожеві, а влітку “ультрамаринові й розжеврені”. Сонце завмирає на мить, але завжди в крайніх позиціях: воно то низьке, то в зеніті. Зірки вночі виблискують, мов очі хижих тварин, а між ними шаленіють веселки, “смарагдові отари,// Флорида неземна над обрієм морів”. Стрімка зміна освітлення, вживання несподіваних порівнянь і метафор для фіксації світлових відтінків (“рожеві небеса, де лишаї сонців// Змішалися із соплями блакиті”), перетікання одних кольорів в інші (блакить зелена, сяйво жовто-синє) надає творові несамовитої енергії.

Кольори поєднуються з враженнями від інших почуттів. Запахи дратують і приваблюють водночас: догнивають кит-риби, “гадини, роз’їдені кліщами”, смердять. Свої видіння поет записує чарівними за музичним звучанням фразами, де максимально використовуються фонічні засоби мови і широко застосовується метод “галюціонації слів”. Наприклад,

Я снив: зелені ночі в сніжній піні

Цілунками цвіли над віями морів.

І фосфоричне сяйво жовто-синє,

І в тихих стеблах спів нечуваних соків.

Наведена строфа вирізняється надзвичайно високою концентрацією асонансів та алітерацій (з-поміж приголосних найчастішими є “с”, “ц”, “т”, “н” та різні сполучення між ними; серед голосних – “е”, “і”, “и”). Фраза буквально співає пісню екстазу. Несподіваними є поєднання і смислових рядів у вірші: ночі уподібнюються “цілункам, що цвітуть над віями морів”. Таке майже шокуюче порівняння дає змогу передати віршу енергію надлюдського кохання, яке поет носив у своєму серці.

Отже, Рембо у своїх віршах заговорив зовсім по-новому, так, як до нього ніхто не говорив, і він вимушений був вигадати цю нову поетичну мову, щоб надати ім’я тому, чим була вагітна його душа. Він начебто прийшов у світ, в якому до нього взагалі не було людей, і, здивований його красою, повинен був наново освоїти його словесно. Так входить у світ дитина. Цей свій зв’язок дитинством А. Рембо сам добре усвідомлював і показав у своєму творі. Вже в третій строфі поезії Корабель зізнається, що пливе “глухий, немов той мозок у дитини”. Це конкретне порівняння слід тлумачити як натяк на те, що діти мають звичку ховатися від дорослих у світ своїх ігор і вигадок. У такому разі все, що відчув і побачив Корабель-Поет у своїх мандрівках, постає як дитяча гра і пригода. Цей мотив виблискує в поезії різними барвами і смислами. Вірш починається як переказ пригодницьких книжок, якими зачитувався хлопчик-Рембо. Далі Кораблю хочеться “спіймати золотих, співучих риб” і подарувати їх дітворі. А у фіналі ліричний герой уподібнює себе до сумного дитя, що в калюжі пускає кораблика, “легенького, немов метелик весняний”. У “П’яному кораблі” А.Рембо намагається повернути поезії дитячий погляд на речі. Саме від дитини чи, точніше, підлітка, яким і був поет у прямому значенні цього слова, у ліричного героя його нечемність, максималізм, радикальність, абсолютна відкритість усім враженням.

Проте саме від дитини-підлітка у нього і несподівана глибина і здатність відчути первісні значення слів, понять, міфів, які керують людською свідомістю. Оновленим постає в поезії міф про море і взагалі про водну стихію, яка поряд з вогнем, землею й повітрям, за уявленням стародавніх мудреців, є складовими всесвіту. Образ моря у А.Рембо вирізняється багатозначністю. Насамперед це – символ очищення, оновлення свідомості. Саме з цього починається шалена мандрівка Корабля. В його корпус, його “соснове тіло” всмоктується морська мутна вода, яка є для нього “ніжним соком кислиць”, мабуть, саме тому що обмиває його від огидних продуктів людської життєдіяльності – “від блювотини і від синіх плям вина”.

Далі образ моря у Рембо набуває подальших глибинних смислів. Воно у нього і вбивця (його хвилі колисають вже не першу жертву), і первісний хаос творіння, і символ необмеженої свободи пошуку, і простір, що водночас роз’єднує й об’єднує людей. Це обіцянка “блаженних островів”, де розташований рай – і лігво Левіафанів. Настрої моря змінюються щомиті. Дієслова, що описують їх, наділені то агресивними, то спокійними смислами, і Корабель-Поет постійно переходить з одного стану в протилежний: то “буря крушить береги камінні”, то море “солодко гойдає” мореплавця. Стрімкий потік слів, що фіксує зміни моря, складаються в загальну символічну картину рухомого бурхливого космосу, осягнути який в змозі тільки поет-надлюдина. Там, у морі, захована таємниця буття, джерело нових перемог:

Ти спиш на дні, майбутня творча сило,

О золотих жар-птиць незлічений табун!”

Навіть сонце, це традиційне людське божество розуму, постає у нього надто замалим і слабким, аби надихнути поета на подвиги. Він називає його “дрібним”, хворим на лишай, змальовує його неспроможним витримати несамовитий наступ природних стихій: “Гарячий червень б’є і трощить баню// Ультрамаринових розжеврених небес”. Одне слово, море і плавання у А.Рембо є символом невгамовної жаги людини схопити Абсолют.

“Вічність”. Незнане, Ідеал А.Рембо є містичними й матеріалістичними водночас. Його зухвалість настільки велика, що він наважується залишити людству власний завіт замість біблійного слова Божого. Це нове послання лунає в багатьох віршах поета, і зокрема, у поезії під назвою “Вічність”.

Початок твору нагадує анекдот про Архімеда, який вигукнув “Еврика!”, сформулювавши свій знаменитий закон. “Я знайшов, знавшов!¹” – повторює за ним ліричний герой, бо йому так само довелося зробити відкриття, яке претендує щонайменше на те, щоб змінити історію людства. Він розгадав таємницю смерті. Що таке “Вічна Жизнь”? – питає ліричний герой. І сам собі відповідає: “Це моря шовк // І сонця бризь”. Це сама природа, її краса, її стихійність. Його не лякає самотність безупинних блукань, бо сенс буття ніколи не відкривається в юрбі: “Далі від кагалу, // Від змагань загалу”, – закликає він своїх потенційних апостолів. Земні царства його не приваблюють, а блаженство для нього – заборонений плід (“І не будепаки// І не требадаждь”). “Ніч без привіту”, спекотне сонце вдень, шукання без мети, “наука-мука” й “океан страждань”, змагання і боротьба з незнаним – ось що для нього є благословенням, бо тільки в такий спосіб “я” поета спроможне розчинитися в жахливо-прекрасному потоці свіжих і нечуваних вражень і стати володарем незліченних духовних багатств.