В сім років він писав романи про пригоди

В пустелі, де зоря виблискує Свободи,

Ліси, сонця, яри, савани!¹

Ось де був його світ, а не в нудному Шарлевілі. У нього сформувався комплекс ворожості до того місця, де він жив – не тільки до Шарлевіля, а й до Франції, а далі й до Європи, яка здавалась йому надто старою і маленькою. З них він тікатиме, бо краще безцільні поневіряння, ніж ситий спокій самозакоханого буржуа. Краще вдаватися в авантюри, ніж втратити смак життя і перетворитися на “добропорядного” адвоката або крамаря, які не переймаються нічим іншим, крім власного багатства. Найвідомішими з таких авантюр стали його блукання з Верленом, а також його африканський період.

Поет-бунтівник. Способу життя Рембо відповідали його погляди – радикальні й несподівані. Він був послідовним бунтівником і рішуче відмовлявся від усіх форм цивілізації, яку оголосив втіленням буржуазності. Із захватом юнак зустрів звістку про Паризьку комуну, а потім із сльозами гніву й болю описав її поразку (“Паризька військова пісня”, “Паризька оргія, або Париж заселюється знову”). У своїх віршах Рембо виражає своє співчуття тим, хто страждає: бідним, сиротам, робітникам, солдатам.

Типовим у цьому плані є вірш “Руки Жанни-Марі”. Поет обрав дуже ефектний спосіб показати дух класової ненависті. Він відмовляється від риторичних звинувачень і гучних промов, а зосереджується тільки на одній деталі – на зображенні жіночих рук, які постають втіленням ненависті й помсти. Вони не звикли виконувати те, що виконують руки жінок: колисати немовля, пестити коханого, приносити дари Богові. Вони навіть не звикли працювати. Вони – втілення народного болю – створені лише для того, щоб сіяти смерть ворогам. Це руки Еріній, богинь помсти:

Зате вп’ялися б вам у шиї

Ці сильні руки залюбки,

Вони б вас всіх передушили,

Нікчемні, пещені ляльки! ¹

Їх цілує поет “святими цілунками Бунтаря!” Вірш вражає своєю агресивністю, різкою, навантаженою негативною енергією лексикою. Це виклик світові, для якого поет, крім смерті, нічого не передбачає.

Проте не варто думати, що Рембо серйозно переймався проблемами реформування соціальних інституцій. Підтримувати Комуну його примушувала не любов до комунарів, а ненависть до буржуа (не в соціальному, а в духовному розумінні цього терміну), яку він виливає у своїх поезіях (“Ті, що сидять”, “Присідання” та ін.). Він погоджувався підтримувати будь-які заходи, навіть найбезглуздіші, аби тільки знищити цей несправедливий стан речей. Яке презирство відчувається в його зверненні до праведника - втілення фальшивої суспільної моралі:

Ти – Боже око! Ні, ти боягуз! і стопи

Божественні мене хай топчуть без вагань!

У тебе в гнидах чуб, їх повно до хвороби!

Сократи і Христи, Святі й Блаженні, твань!

Ви перед Проклятим схиліться для шаноби! ¹

Поет відкидає усе: релігію, мораль, будь-які цінності, і прагне радикального оновлення не тільки поетичної, а й звичайної людської свідомості. Засобом здійснення цієї революції для нього була поезія.

Завдання і запитання

1. Які чинники визначили формування особистості А.Рембо?

2. Яким постає поет у вірші “Моя циганерія”? Яким чином цей твір пророкує майбутнє Рембо?

3. За що саме критикував Рембо французьке суспільство? Чи втратила ця критика актуальність сьогодні?

4. З чиїми руками порівнює поет руки Жанни-Марі? Які настрої, теми, ідеї виражає вірш? Підтверджує чи спростовує він репутацію Рембо-бунтівника?

“Поет робить себе ясновидцем”. Рембо створював вірші лише протягом кількох років – це, мабуть, найбільш вражаючий факт його творчої біографії. 1870 р. він показує свої перші спроби вчителю риторики Жоржу Ізамбару, який одразу помітив, що перед ним непересічний талант, який потребує підтримки, і порадив йому продовжувати писати. Протягом наступних п’яти років Артюр Рембо цілком віддається творчості, більшу частину часу мандруючи з Верленом північною Європою. Їхні стосунки перепиняються після 10 липня 1873 року, коли Верлен поранив свого друга пострілом з револьвера і потрапив до в’язниці. Поети зустрічаються востаннє 1875 р. у Штутгарті, щоб розійтися назавжди. Приблизно в цей період Рембо вирішує кинути писати вірші.

Його доробок зовсім невеликий: кілька десятків поезій і дві збірки віршів у прозі – “Осяяння” і “Сезон у пеклі”. За життя він опублікував два чи три вірші та “Сезон у пеклі” – останню книжку ніхто не хотів купувати. Але й те, що було ним зроблено, без перебільшення можна вважати революцією в поезії. З кожним наступним твором він робить не просто крок, а стрибок уперед – у майбутнє. Першим наближенням до нової словесності стали такі вірші поета, як “Мої улюблені крихітки”, “Присідання”, “Семилітні поети”, “Злидарі в соборі”, “Вкрадене серце”, “Шукачки вошей”. Згодом Рембо сформулював цілу програму створення якісно нової поетичної універсальної мови, за допомогою якої сподівався вивільнити людський дух. Мета духовних пошуків, за Рембо, – досягнення стану “яснобачення”, в якому традиційна логіка втрачає свою владу над людським розумом. Тільки в такий спосіб можна позбавитися тягаря повсякденності, знайти нове і злитися з незнаним. “Я кажу, що треба стати ясновидцем, – викладав він програму свого духовного експерименту поетові П.Демені. – Поет робить себе ясновидцем тривалим, безмежним і обгрунтованим розладом усіх почуттів. Придатні будь-які форми любові, страждання, безуму. Він сам шукає, сам виснажує себе всілякими отрутами, аби мати лише квінтесенцію. Невимовна мука, коли йому потрібна вся віра, вся надлюдська сила, тоді він стає найбільш хворим, найбільш злочинним, найпроклятішим серед усіх - і Найученішим! Бо досяг невідомого. Тому що викохав більше, ніж будь-хто, свою душу, й так багату! Він сягнув невідомого і, втрачаючи глузд, перестає розуміти свої видіння, - він їх побачив! І нехай він згорить під час свого злету від нечуваних і несказанних речей: Прийдуть нові жахаючі трудівники; вони почнуть від тих горизонтів, де знесилено впав попередник!”

Для А.Рембо поет – це надлюдина, новий Прометей, який зухвало викрадає вогонь таємничого знання. Його мета – абсолют, нове і небачене, заради цього варто цілком змінитися, як тілесно, так і духовно. Він відкидає звичний спосіб написання віршів як надто прямолінійний і логічний і висуває принцип вільного асоціювання несумісних і несподіваних образів і метафор – метод “галюціонації слів”. До того ж, він намагається “за допомогою інстинктивних ритмів винайти таке поетичне слово, яке рано чи пізно буде приступне всім почуттям” (“Марення 2. Алхімія слова”¹), тобто поезія майбутнього у нього є синестезією, синтетичною мовою, в якій кольори, запахи і звуки є відповідниками одне одного. Маніфестом такого світопочування є відомий сонет Рембо “Голосівки”.