Завдання і запитання
Яких змін зазнав внутрішній світ героїв твору завдяки коханню?
Яку роль відіграють в оповіданні описи природи?
В якій спосіб А.Чехов досягає ефекту лаконічності в описах психологічних станів героїв?
Яким чином ситуації й ролі, які “розігрують персонажі”, допомагають автору розкрити їхній внутрішній світ?
За допомогою яких засобів Чехову вдається запобігти штучності й пафосу в зображенні кохання?
З якою метою автор використовує відкритий фінал? Розтлумачте його.
Як ви розумієте назву твору?
Яким чином в оповіданні виражена авторська позиція?
“Іонич”
Що робить із людиною життя. В оповіданні “Іонич” можна помітити всі згадані вище особливості поетики короткого оповідання Чехова: лаконізм, символізм, який виростає з безпосереднього життя, роль деталі й підтексту. Проте цей твір, мабуть, є найпоказовішим з погляду того, як автор реалізує в тексті свою позицію, своє ставлення до того, що зображує. Відомо, що Чехов відмовлявся від традиційних для Толстого чи Достоєвського форм безпосереднього вираження власної філософії. Але стверджувати, що його як автора немає в тексті, також неправильно. Він не менш послідовно висловлював свій унікальний погляд, свої переконання, але робив це ненав’язливо, через заперечення. А.Чехов утверджує позитивний ідеал через показ тих рис дійсності й людини, які не сприймає.
Їх він і втілив в образі людини у фіналі оповідання “Іонич”. Посередині вулиці їде головний герой твору Дмитро Іонович Старцев, провінційний лікар. Товстий і червоний, з тяжким від огрядності подихом, схожий на поганського бога. В обличчі – жодного натяку на духовність чи інтелект, в очах – повна відсутність думки. Байдужим і професійним поглядом він дивиться навколо себе у пошуках нових хворих, які цікавлять його тільки тому, що згодні платити гроші. Від того, що горло його запливло жиром, голос Старцева став тонким і верескливим. Він гнівається з будь-якого приводу, стукає об підлогу ціпком і кричить на пацієнтів: “Будь ласка, відповідайте тільки на мої запитання! Не розмовляйте!” Він не одружений, і “жити йому нудно”. Його єдина й остання розвага – вінт у клубі та згадка про давно померлу закоханість.
Кожна деталь цього огидного портрета – символічна, кожна дрібниця засвідчує перемогу пошлості над людиною. Індивід скотився до останньої межі деградації, занепав морально й фізично. Вже нічого не залишилося від того молодого чоловіка, яким Дмитро Іонович колись прийшов до родини Туркіних, співаючи: “Коли ще не пив я із келиху буття”. Тепер він випив цей келих до дна і пізнав усе. Тепер він вже й не людина зовсім, а шматок плоті, здатної відчувати страждання чи біль. Це не те дивно прекрасне тіло, про яке міг би мріяти Мікеланджело, не той піднесений розум, про який думав Леонардо, а злобний ситий міщанин, який принципово не хоче бачити далі свого носа.
Проте письменнику важливо було не тільки констатувати факти, не тільки описати симптоми хвороби, а й визначити її причини. Що зробило Старцева таким? Які важкі випробування так знівечили його фізичну оболонку і духовний зміст?
Молодий чоловік у провінції. Перша відповідь, яка спадає на думку, – Старцева вбило середовище. А.Чехов серйозно розглядає цю версію і навіть робить одне художнє відкриття. Провідною темою соціально-психологічної прози ХІХ ст. була “кар’єра молодої людини в столиці”. Про це писали і Стендаль, і Бальзак, і Діккенс, і Гончаров. Велике столичне місто змальовувалося ними як спокуса, як великий ворожий континент, який треба було захопити, не переймаючись добором засобів. Перемога в цій боротьбі спричиняла знецінення особистості переможця, але вона хоча б приносила насолоду різноманітністю вражень.
А.Чехов відступив від цього стереотипу й “примусив” свого героя робити кар’єру в провінції, що, між іншим, було якісно глибшим проникненням в реальність порівняно з іншими письменниками, адже більшість людей мешкає за межами столиць. Російський письменник був одним із тих, хто усвідомив повною мірою духовну загрозу, яку становить провінційне життя.
Головною його вадою є навіть не нудота, хоча саме на неї найчастіше скаржаться мешканці невеликих міст і селищ, а відсутність інтелектуальної свободи й конкуренції, які стимулюють розвиток. Це добре розуміє Катерина Іванівна, сподіваючись стати відомою піаністкою у Москві: “Я хочу бути артисткою, я хочу слави, волі, а ви хочете, щоб я продовжувала жити в цьому місті, продовжувала це безглузде життя, яке я ненавиджу!” І Дмитро Іонович також страждає від того, що обивателів не цікавить нічого, що вони – ледачі й консервативні.
Згубним для розвитку людини є той розмірений ритм існування, якому підкоряється провінція і який дає їй змогу забути про необхідність щодня тримати себе у формі. “Як ми поживаємо тут? – формулює герой закони життя. – Та ніяк. Марніємо, товстіємо, деградуємо… Життя спливає нецікаво, без вражень, без думок…”
Час вбиває людину. Друга причина занепаду особистості Старцева – час, ті мікроскопічні зміни в організмі й душі, які одного дня випливають на поверхню яким-небудь драконом, але тоді вже щось робити з ним надто пізно. Письменник відстежує плин часу, який Старцев не відчуває: “Якось взимку … навесні, на свято … минуло більше року … три дні все валилося у нього з рук … минуло чотири роки … минуло три дні … минуло ще кілька років”.
На початку твору герой наївний і майже романтичний. Чого варте його чекання на цвинтарі побачення з Катериною Іванівною. Він доброзичливий молодий чоловік, не без здорового глузду. В його словах про кохання – справжня пристрасть. Але згодом його інтерес до життя починає згасати. Він поки ще захоплюється зайвими розмовами про політику, про скасування смертної страти. Але врешті-решт забуває й про них. Йому незручно згадувати про свої колишні любовні шаленства. Його внутрішнє “я” відмирає, в серці відчувається втома, байдужість, роздратування. Що з цим зробиш? Такий закон життя: в юності всі люди захоплюються мріями та ідеалами, а в похилому віці, коли здоров’я вже немає і не дають спокою хвороби, смерть близьких, передчуття власної кончини, вони перетворюються на нудні автомати, які знають тільки одне – скаржитися на те, що їхній час ніколи не повернеться.
Фальшивий театр життя. Третій ворог Дмитра Іоновича Старцева – театр життя. Складається враження, що персонажі оповідання домовилися розігрувати якусь порожню і вульгарну виставу. Це особливо гостро відчувається в будинку Турнкіних, найосвіченішої родини в місті. Іван Петрович “колись влаштовував аматорські вистави з благодійною метою”, з них він запозичив безліч фальшивих жестів, каламбурів, дешевих ефектів. Його маска стала чимось єдиним із його обличчям, а сам він давно переплутав – де життя, а де лицедійство. Віра Йосифівна, його дружина, обрала собі роль провінційної письменниці, а її дочка – піаністки.
Усі життєві сценарії в творі прописані заздалегідь, і з цього хибного кола не вирватись. Мати якусь роль – принципово важливо, бо інакше знищується самий світ. Якщо роль не влаштовує, треба швидко знайти нову: коли Катерина Іванівна в Москві переконується в тому, що в неї немає таланту, вона вирішує приміряти амплуа дружини земського лікаря. А.Чехов підкреслює фатальну запрограмованість життя, використовуючи прийом повторення. Між першим і п’ятим розділом твору минуло кілька років, герої змінилися радикально, пережили кризи й розчарування, а Віра Йосифівна так само все читає і читає свої нікому не потрібні романи. Таким самим залишається й репертуар Івана Петровича, повторює одну й ту саму ідіотську репліку Пава, який із підлітка перетворився вже на молодого чоловіка з вусами. На прикладі родини Туркіних А.Чехов показує як відбувається підміна долі роллю. Їхній приклад – сумний, тому що так, як вони, поводяться всі інші члени суспільства: головне знайти, відгадати свою роль, звикнути до неї і почати добре її грати. І тоді відбудеться те, що сталося зі Старцевим: особистість відімре, а залишиться тільки огидна оболонка.
Людина вбиває сама себе. Отже, в оповіданні А.Чехова читачу пропонується три пояснення занепаду особистості Старцева: його вбили провінційне середовище, час і соціальна роль. Проте справжні причини перетворення героя на Іонича – всередині нього самого. Вже на початку твору автор виявляє в нього чимало симптоматичних реакцій, у яких легко побачити праобраз майбутньої деградації. Під час першого візиту до Туркіних Старцев поводиться як приємний і навіть критично налаштований молодий чоловік. Він розуміє, що романи Віри Йосифівни – не про те, що відбувається в житті, що в дочки зовсім немає таланту, що Іван Петрович шиє з себе дурня, проте разом із цим йому приємно в цьому комічному і штучному оточенні. Разом з усіма він повторює: “Недурствєнно”. Старцев помічає пошлість, але надто терпимо до неї ставиться. Вона не відштовхує його настільки, щоб герой тікав від неї стрімголов. Розуміючи, що призначене йому на цвинтарі побачення – це якийсь переспів із другорядних романів і безглузда витівка провінційної дівчини, він все ж таки їде туди і чекає якогось дива. Його бере в полон меркантилізм. Ідучи свататись, він несподівано зізнається собі: “А посаг, мабуть, за нею дадуть великий”, – і думає не про Катерину Іванівну, а про майбутній власний будинок із розкішними меблями. Дмитро Іонович надто некритичний до себе, він не в змозі тримати себе в стані суворої самодисципліни.
Саме ця внутрішня розслабленість, а зовсім не провінція згубили його. До речі, А.Чехов усіляко підкреслює, що місто, в якому відбувається дія твору, – не найбільш глухий кут. “Тут є бібліотека, клуб”, тут людина може розвиватися духовно, якщо бажає, тому що вона може розвиватися духовно де завгодно, не важливо, живе вона в столиці чи ні. Та й столичний світ має свої вади: там суєта, галас, вир амбіцій. Спроба Катерини Іванівни стати зіркою в Москві закінчилася нічим. Той самий Старцев, якщо б захотів, міг знайти, куди докласти своїх зусиль. Займався ж він спочатку лікарнею, до якою потім прохолонув. Але для цього йому довелось би інакше поставитись до свого “я”, безупинно виховувати себе.
Тоді й час втратив би над ними владу. Бо усвідомити, що людина марніє, товстіє, а потім помирає – невелика мудрість. Мудрість полягає в тому, щоб правильно до цього підготуватись: не давати собі товстіти морально. Зайва вага у Чехова – узагальнюючий образ недбалого ставлення індивіда до себе і ключ до інтерпретації всього оповідання. Тільки ставши особистістю, людина не гратиме ролі й не буде лялькою, що витанцьовує на виставі. Тоді їй відкриється те, чого немає в романах Віри Йосифівни, але те, що почув Старцев у звуках “Лучинушки”, що доносилися з міського саду. Вона побачить той світ, який відкрився йому на цвинтарі: “світ, не схожий ні на що інше, – світ, де місячне світло таке добре і м’яке, начебто тут колиска, де немає життя, немає й немає, але в кожній темній тополі, в кожній могилі відчувається присутність таємниці, яка обіцяє життя тихе, прекрасне, вічне.”
“В людині все повинно бути прекрасним: і думки, і одяг, і душа, і тіло” – писав А.Чехов. Огидне видовище Старцева наприкінці твору і повільний розклад його особистості – попередження читачеві й застереження його проти нього самого, проти недисциплінованості й некритичності щодо власного “я”. Є ще одна відома фраза Чехова: “Я видавлював із себе раба крапля за краплею”. Оповідання “Іонич” дає змогу зрозуміти, що саме мав на увазі письменник. Старцев деградував тому, що не стежив уважно за своїм духовним здоров’ям, не вбивав у собі рабську психологію споживача.