Завдання і запитання
1. Схарактеризуйте образ Раскольникова. Що саме призвело його до злочину?
2. У чому полягає теорія Раскольникова? Які аргументи наводить герой, аби її обгрунтувати? Спростуйте їх.
3. Чому таку велику роль у теорії Раскольникова відіграє Наполеон? Порівняйте образ Наполеона у Стендаля і Достоєвського.
4. Як ви розумієте назву роману Достоєвського?
5. Як Достоєвський на прикладі образу Раскольникова розглядає тему "людина та її свобода"?
Раскольников як хвороба місця. Теорія Раскольникова – плід, вирощений на петербурзькому ґрунті. Саме це місто, велична столиця імперії, це породження західної цивілізації на російський православній землі, відірване від коріння народної віри, на думку Достоєвського, стає тим сприятливим середовищем, у якому маячня приживається й поширюється надзвичайно швидко.
Романіст розробляє міф про Петербург, основи якого заклали ще Пушкін і Гоголь. Тільки на відміну від автора «Мідного вершника», у якого місто Петра І постає з подвійним обличчям: як результат духовного піднесення і наполегливої праці царя-реформатора і як пам’ятник державному свавіллю, як насильство на природою і людяністю, – Достоєвський бачить тільки другий, темний бік Петербурга. Для письменника наче не існує палаців, садів, того культурного багатства, яким пишається Північна Пальміра. Око письменника прикуте до Сінної площі, до нетрів, до тісних вулиць і провулків, переповнених байдужою й безжалісною юрбою, яка грубо сміється, лається, йде по тілах у боротьбі за життя. Вуличні сцени агресивні й непривабливі: читач бачить бійки, самогубства, смерть пияка під копитами коней.
В основу існування Петербурга покладений парадокс – у скупченні людей індивід найбільш болісно відчуває себе самотнім. Найточніше погляд автора на Петербург виражає Свідригайлов: «Це місто напівбожевільних... Рідко де знайдеться така безліч похмурих, різких і ненормальних впливів на душу людини, як у Петербурзі. Чого варті одні кліматичні впливи! Між тим це адміністративний центр Росії, і його характер повинен відбиватися на всьому». Раскольников так само гостро відчуває психічний тиск Петербурга на нього: «Незрозумілим холодом віяло на нього від цієї величної панорами; духом німим і глухим була повна для нього ця пишна картина». «Мертве», «вигадане», «найфантастичніше» місто, наділене містичною силою, винищує особистість персонажа. Це простір, позбавлений тепла, щирості, тут все – суцільне страждання, біль, крик. Головні враження від Петербурга Достоєвського – бруд, злочин, байдужість до інших, егоїзм і жорстокість. Тут немає повітря, загнані в кут мешканці знаходять останній притулок у кімнатках-шафах. Це прокляте місто, збудоване нащадками Каїна. Воно отруює недосвідчених молодих людей, розбещує їх і врешті-решт повільно вбиває як духовно, так і тілесно. Доказ цього – долі таких героїв письменника, як Миколка, Мармеладов, Катерина Іванівна.
Але найглибше проникає Петербург у серце Раскольникова. Легко зрозуміти, яке враження могло справляти існування в місті-пеклі на бідного студента, чия гординя була уражена злиднями й приниженнями. Міська юрба приходить до нього уві сні. Він відчуває її, але не може побачити, і з цих причин вона жахає його ще дужче. Цілком природно, що Раскольников починає дивитися на людей як на докучливих і злих комах, як на гнид, від яких треба відбиватися, яких треба вбивати. Про яку «любов до ближніх» тут може йти мова: «Одне нове непереборне бажання брало над ним гору дедалі більше з кожною хвилиною: це було якась нескінченна, майже фізична відраза до всього, що він зустрічав і що його оточувало, уперта, зла, ненависна. Він гидував усіма перехожими, йому набридли їхні обличчя, хода, рухи». Чоловіки й жінки для нього – це не особистості і навіть не індивідуальності, а «мурашник». Навіщо звертати увагу на якусь роздавлену комаху?! Петербург розклав душу Раскольникова до першоелементів і наслав на нього маніакальну ідею про героїзм вбивства.
Раскольников як хвороба часу. Достоєвський, працюючи над задумом роману, тісно пов’язував образ Раскольникова та його ідею з тією добою, з тим історичним часом, в якому діяв герой. Його долю автор розглядав як переконливий доказ того, що сучасна людина занепала морально, що її дух переживає кризу. Тут є два аспекти проблеми: суто російський і загальнолюдський.
1860-ті роки, коли твір побачив світ, – суперечливий період в історії російського суспільства, коли гостро відчувалася незрілість громадської думки, відсутність правильних орієнтирів. «Усе зсунулося з основ», і цінності було втрачено. У повітрі носилися небезпечні теорії (соціалізм, нігілізм). Вони без особливих проблем вкорінялися в серцях і головах таких молодих людей, як Раскольников, які одержали якусь освіту, доторкнулися до знання, але ще не навчилися мислити ґрунтовно, незалежно і по-справжньому вільно й морально. Символічно, що він недовчений студент. Ослаблений фізичними стражданнями та матеріальною скрутою, він бачить життя тільки з негативного, темного боку. Він любить сестру, матір, але надто цінує себе. Раскольников утратив зв’язок із простими людьми, з їхньою моральністю. Його духовний організм не в змозі опиратися наступу амбітних мрій, які беруть у полон його волю, перетворюють його на раба соціальних і філософських абстракцій. Йому не вистачає морального здоров’я – критичного мислення і простого здорового глузду в позитивному значенні цього слова – аби побачити увесь жах своєї ситуації.
Отже, Раскольников символізує недорозвиненість, слабкість російського суспільства, в якому освічені класи «начиталися» західних книжок, але про своє, рідне, народне забули. Проте герой Достоєвського – не тільки російський тип, а й вселюдина. Його теорія і вчинки – свідчення духовної кризи, яка охопила світ. Достоєвський, майже на двадцять років раніше за Ніцше, передбачив той момент, коли прийде якийсь зухвалий мислитель і скаже, що небеса порожні. Нігілізм Раскольникова базується насамперед на атеїзмі, на обожненні індивідуальної людини, яка керується тільки власними критеріями, встановлюючи межі добра та зла. Вона не відрізняє свавілля від свободи. Раскольников – «новий Магомет», який несе не іншу віру, а проповідь імморалізму. Маючи палкий темперамент, витривалість стоїка, він стає справжнім раскольником (звідси і його прізвище), фанатиком вседозволеності. А це вже хвороба не однієї країни, не однієї культури, а і усіх інших, усього людства.
Воля проти сумління. Отже, Достоєвський змальовує персонажа, який зробив вибір на користь свавілля, вседозволеності, коли остання межа вже позаду. Раскольников, вирішивши «переступити», скоїв злочин, аби довести собі, що має право на свободу. У своєму рішенні стати новим наполеоном він іде до кінця і виявляє неабияку силу волі, тому що йому доводиться витримати грандіозну битву з собою. Його переслідують моральні страждання, які він переживає після вбивства: це й страх викриття, і спустошеність, і – найголовніше – самотність. Не гризота, а радше містичне усвідомлення відокремленості від людства гнітить його. Між ним і близькими пролягла прірва відчуження. «Наче туман впав раптом перед ним і заключив його в непоправну і важку самотність». Його поглинають кошмарні сновидіння. Майже протягом усього роману Раскольников перебуває у стані хвороби. Після злочину цілий день він проводить у маренні, потім протягом чотирьох днів лежить у лихоманці, від якої так і не одужає. На відміну від оточуючих, він знає, що його хвороба – не фізичної, а моральної природи, це сплата за сміливість стати «генієм». Він використовує всю силу волі, аби тримати під контролем докори сумління і керувати залишками природжених моральних принципів, успадкованих від матері й людства. Проте всі його зусилля – марні. Він не в змозі викоренити сором і жах, які не дають йому спокою. Це означає, що, за власною теорією, він – нікчема, раб. Причину своєї поразки він бачить не в недосконалості теорії, а в слабкості своєї вдачі. Навіть на каторзі до останньої миті Раскольников не віддається каяттю, уперто продовжує «перевиховувати себе», доки пророчий сон не виліковує його.
На думку І.Л.Альмі, Раскольников розривається між цілою низкою виборів: 1) внутрішньо «перетравити» вбивство і возз’єднатися з людьми, не звертаючи увагу на скоєний злочин; 2) заховатись у своїй самотності, тікати від світу; 3) переконавшись, що перші два шляхи неможливі, припинити боротьбу між волею та сумлінням за будь-яку ціну: самогубством або публічною сповіддю перед людьми. Іноді складається враження, що йому вистачає сил іти першим шляхом: це в рідкі моменти «натхнення», коли він «виграє психологічно» у Заметова, допомагає родині Мармеладових. Йому вдається ошукати себе, але на короткий термін. Проте далі герой відчуває, що труп старої не відпускає його, він поринає в самотність, де йому стає ще гірше. Тоді він замислюється над ідеєю самогубства, але якась сила утримує його від цього вчинку. Не приносить бажаного полегшення і сповідь «перед людьми». Його моральні муки нестерпні, всі три шляхи для нього однаково неможливі. Вихід із цього становища він знаходить на четвертому, найнесподіванішому для себе шляху – читаючи Євангеліє, ставши на шлях християнського відродження.