Діаграма 1. Система виборів в інтелектуально-художньому світі ф. М. Достоєвського
Завдання і запитання
1. У чому полягає типовість духовної біографії Ф.Достоєвського?
2. Згадайте основні теми та проблеми творчості письменника.
3. Які чинники визначили його становлення як мислителя і письменника?
4. Прокоментуйте діаграму 1. Яким чином вона відображає головні теми творчості Ф. М. Достоєвського?
5. Яке значення для Достоєвського мала форма роману? В чому полягають особливості романного жанру письменника?
6. Як розглядає Достоєвський тему «людина та її свобода» в "Поемі «Великий Інквізитор»?
7. Як характеризує внесок Достоєвського в світову романістику Х. Ортега-і-Гассет?
8. Що таке «поліфонічний роман»?
9. Чим пояснюється така колосальна популярність творів Достоєвського в світі?
Також завдання на стор. 166 і 167 підручника.
«Злочин і кара»
Метафізичний детектив. Сюжет роману – історія вбивства старої лихварки та її сестри Родіоном Раскольниковим, студентом, який через фінансові труднощі вимушений кинути університет. Безпосередні причини злочину полягають у прагненні молодого чоловіка поліпшити матеріальне становище родини: зробити щасливою матір, яка живе в провінції, врятувати сестру від сексуальних домагань поміщика, в чиєму домі вона живе компаньйонкою, заробити гроші, аби закінчити курс. У майбутньому він сподівається все життя бути чесним, твердим, неухильно виконувати «гуманний обов’язок перед людством», чим, звичайно, «загладиться гріх». Він здійснює свій план, а слідство, розпочате проти нього, не може довести його провину, проте на нього чекає важча кара – докори сумління і тривога. Нестерпний душевний біль примушує його зізнатися. «Божа правда, земний закон бере своє, – характеризує задум свого твору Достоєвський, – і він закінчує тим, що сам на себе доносить. Доносить, аби загинути на каторзі, аби возз’єднатися з людьми... Злочинець сам вирішує прийняти на себе муки, аби спокутувати скоєне».
Проте справа Раскольникова лише зовні нагадує кримінальну, бо вирішальними як для задуму вбивства, так і для рішення персонажа зізнатися є чинники не матеріальні, а ідеологічні, філософські, релігійні. Життєві умови Раскольникова насправді жалюгідні. Він мешкає в похмурому будинку, в кімнаті-труні без меблів. Він злидарює і страждає від голоду, проте ще більше страждає його ображена гідність, гординя. Не гроші, а ідея примусила його взятися за сокиру. «Я хотів ... вбити без казуїстики, вбити для себе, себе одного! – сповідується Ракольников Соні Мармеладовій. – Я брехати не хотів у цьому навіть собі! Не для того, щоб матері допомогти, я вбив – це пусте! Не для того, щоб, діставши гроші і владу, зробитися благодійником людства. Це пусте! Я просто вбив; для себе вбив, для себе одного: а там чи став би я чиїм-небудь благодійником або все життя, як павук, ловив усіх у павутину і з усіх живі соки висмоктував, мені, в цю хвилину, байдуже повинно було бути! ... Мені треба було дізнатися тоді, чи гнида я, як усі, чи людина? Чи твар я тремтлива чи право маю...» Вбивство для Раскольникова стало експериментальною перевіркою правильності розуміння ним призначення людини, тлумачення нею проблеми свободи.
Вбивство як теорія. Живучи в нетрях Петербурга, на самому соціальному дні, Раскольников додумується до ідеї, що всі люди поділяються на дві категорії: на геніїв, спроможних сказати світу «нове слово», і «рабів», які придатні лише для того, щоб народжувати нащадків. Раскольников стверджує наявність двох моралей. Одна – для сильних, обраних, і їм усе дозволено заради поступу, і, зокрема, принесення в жертву слабких. Інша – для служників, чиє призначення – бути «матеріалом» для експериментів видатних історичних постатей.
Ця теорія закладає підвалини злочину Раскольникова. Зовнішні чинники вбивства – матеріальні – лише видимість обґрунтування. Доказ цього – бажання персонажа викинути награбоване в канал, навіть не поцікавившись його вартістю. Для нього важливе питання, чи вистачить йому сили скоїти вбивство, витримати психологічний тягар, викликаний цим учинком. У спаленілому мозку Ракольникова будь-який творчий акт невідривно пов’язується з деструкцією. Всі «законодавці і засновники» – Солон, Лікург, Магомет, Ньютон, Наполеон – реформуючи життя, вдосконалюючи його, починали з того, що знищували старе, що призводило до вбивства у прямому і переносному значенні. Персонаж Достоєвського переконаний в тому, що просування людства вперед без вбивства немає. Відомі політики, військові, імператори стали геніальними, тому що не боялися переступити ту межу, за якою дозволяється вбивство. Звичайно, не побутове, не кримінальне, а заради вищого блага, тому що «тільки в такому випадку, якщо виконання його ідеї (іноді рятівної, мабуть, для всього людства), цього потребує», воно стає виправданим і навіть доцільним. Право забрати життя іншої людини та право на творчість – для Раскольникова синоніми, ось чому здатність скоїти вбивство для нього автоматично означає складання тесту на геніальність, дозвіл сказати нове слово. Взірцем для нього стає Наполеон, який символізує людське свавілля, вседозволеність, зухвале порушення всіх норм і правил заради влади. Раскольников, як і його кумир, жадають «свободи і влади, головне, влади! Над усією твар'ю тремтливою і над усім мурашником».
Переступити межу. На головну проблему твору – вседозволеність людини і необхідність її стримувати – вказує назва: російською мовою «Преступление и наказание». Саме слово «преступление», яке українською перекладається як «злочин», семантично пов’язане зі словом «переступить» – «переступити межу», той останній кордон, за яким розпочинається царство Звіра. Протягом усього роману Раскольников стверджує, що сутність злочину полягає в тому, щоб переступити через сумління, моральність: «Стара, це, мабуть, помилка, річ не в ній! Стара була тільки хворобою ... я швидше переступити хотів ... я не людину вбив, я принцип вбив! Принцип я вбив, я переступити не зміг, по цей бік залишився...»
Мотив «переступання» визначає вчинки майже всіх інших героїв, які з різних причин зупиняються або не зупиняються перед межею, перед заборонами: честю, цнотливістю, обов’язком, моральністю. Мармеладов, віддавшись алкоголізму, переступає через своїх родичів. Переступає через себе і Соня, вимушена торгувати собою, аби утримати Катерину Іванівну та її дітей. Переступає через людей Свідригайлов, для якого насолода – в розпусті. Отже, Достоєвський подає цілу низку ситуацій із «переступанням», кожне з яких спричиняє різні наслідки. На тлі інших героїв, що стикаються з аналогічною проблемою, Раскольников виглядає найбільшим злочинцем, тому що він теоретик, філософ. Його доктрина найбільш руйнівна.
Не менш складним є в романі поняття «наказания», яке знову-таки українською адекватно не перекладається. Російське слово етимологічно співзвучно таким поняттям, як «наказ», «порада» – вимога зупинитися в останню мить, загадати про моральність, про Бога, про милосердя. Уроком, якого навчає його життя, стають страждання героя, відчай, що злочинець переживає після вбивства, його відчуження. Страждання підказують йому інший, моральніший спосіб життя.