Згідно закону України Про охорону прав на промислові зразки, V розділу ст. 23

1. Власник патенту повинен добросовісно користуватися виключним правом, що випливає з патенту.

Якщо промисловий зразок не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років починаючи від дати публікації відомостей про видачу патенту або від дати, коли використання промислового зразка було припинено, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність використовувати промисловий зразок, у разі відмови власника патенту від укладання ліцензійного договору може звернутися до суду із заявою про надання їй дозволу на використання промислового зразка.

Якщо власник патенту не доведе, що факт невикористання чи недостатнього використання промислового зразка зумовлений поважними причинами, суд виносить рішення про надання дозволу заінтересованій особі на використання промислового зразка з визначенням обсягу його використання, строку дії дозволу, розміру та порядку виплати винагороди власнику патенту.

2. Власник патенту зобов'язаний дати дозвіл (видати ліцензію) на використання промислового зразка власнику пізніше виданого патенту, якщо промисловий зразок останнього призначений для досягнення іншої мети або має значні техніко-економічні переваги і не може використовуватись без порушення прав першого власника. При цьому надання такого дозволу може бути обумовлено відповідним дозволом власника пізніше виданого патенту, який зобов'язаний дати дозвіл, якщо його промисловий зразок удосконалює промисловий зразок власника раніше виданого патенту або призначений для досягнення тієї ж мети. Дозвіл дається в обсязі, необхідному для використання промислового зразка власником патенту, який такий дозвіл затребував.

Спори щодо ліцензій розв'язуються у судовому порядку.

30. Право на конфіденційну інформацію.

Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом.

До конфіденційної інформації належать відомості, що знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Конфіденційна інформація - статистична інформація, яка належить до інформації з обмеженим доступом і знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремого респондента та поширюється виключно за його згодою відповідно до погоджених з ним умов. (З А К О Н У К Р А Ї Н И Про державну статистику (Стаття 1))

Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначен му нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. (ЗАКОН УКРАЇНИ Про інформацію (ст.21))

Конфіденційна інформація - інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Не може бути віднесена до конфіденційної інформація, зазначена в частині першій і другій статті 13 цього Закону. (З А К О Н У К Р А Ї Н И Про доступ до публічної інформації (ст.7) м. Київ, 13 січня 2011 року N 2939-VІ)

Конфіденційна інформація - це відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Конфіденційна інформація - це відомості, які стали відомі контролерам у ході проведення перевірки про замовників суб'єкта аудиторської діяльності, порядок ціноутворення професійних послуг (погодинні ставки, методика визначення вартості, надбавки та знижки) та їх вартість, зміст результатів надання аудиторських послуг, зміст робочих документів, методологія та техніка перевірок або надання інших професійних послуг, особисті дані виконавців і співвиконавців, у тому числі розмір їхніх гонорарів (доходів).

"Конфіденційна інформація" - інформація, включаючи "ноу-хау", що стосується предмету договорів (контрактів), укладених та/або таких, що укладаються, у ході двостороннього військово-технічного співробітництва, яка має дійсну або потенційну комерційну цінність, через те, що невідома третім особам, до якої немає вільного доступу на законній підставі та власник якої вживає заходів для забезпечення її конфіденційності.

http://trudovepravo.com.ua/vnutrishnipolojennya/121-vnutrishnipolojennya

30. Право на найменування місця походження товару.

Одним із правових засобів індивідуалізації діяльності є найменування місця походження товару. Це також і реклама товару. Часто якісні властивості товару визначаються саме місцем його виготовлення, використанням місцевих ресурсів, самобутнім умінням майстрів тощо. Тому виробники товару використовують назву місця походження товару як засіб його індивідуалізації і реклами.

Найменування місця походження товару — це назва країни, населеного пункту, місцевості або іншого географічного об'єкта (далі — географічний об'єкт), яка використовується для позначення товару, особливі властивості якого виключно або головним чином визначаються характерними для даного географічного об'єкта природними умовами або людськими факторами чи природними умовами і людськими факторами одночасно.

Найменуванням місця походження товару може бути історична назва географічного об'єкта.

Не визнається найменуванням місця походження товару позначення, яке хоч і є або містить назву географічного об'єкта, але увійшло в Україні в загальний вжиток як позначення товару певного виду, не пов'язане з місцем його виготовлення.

Правова охорона найменування місця походження товару в Україні виникає на підставі його реєстрації в установленому порядку або в силу міжнародних договорів України. Реєстрація місця походження товару може бути здійснена однією або кількома юридичними або фізичними особами. Особа, на ім'я якої зареєстровано найменування місця походження товару, має право на користування ним. Особливість реєстрації найменування місця походження товару полягає в тому, що право на використання цього самого найменування місця походження товару може бути надано також іншій юридичній або фізичній особі, що перебуває в тому самому географічному об'єкті і виробляє товар з тими самими властивостями.

Заявка на реєстрацію і надання права користування найменуванням місця походження товару чи заявка на надання права користування вже зареєстрованим найменуванням місця походження товару подається до Держпатенту України заявником (заявниками) особисто, через патентного повіреного чи іншу довірену особу. Заява має стосуватися одного найменування місця походження товару.

Заявка має містити:

— заяву про реєстрацію і надання права користування найменуванням місця походження товару або про надання права користування вже зареєстрованим найменуванням місця походження товару із зазначенням заявника (заявників), а також його (їх) місцезнаходження або місцепроживання;

— позначення, що заявляється;

— вид товару, для позначення якого випрошується реєстрація і надання права користування найменуванням місця походження товару або надання права користування вже зареєстрованим найменуванням місця походження товару із зазначенням місця його виробництва;

— опис особливих властивостей товару. Заявка подається українською мовою.

Крім зазначених матеріалів до заявки мають бути додані:

— висновок компетентного органу про те, шо заявник перебуває у зазначеному географічному об'єкті і виробляє товар, особливі властивості якого визначаються характерними для даного географічного об'єкта природними умовами або людськими факторами чи природними умовами і людськими факторами одночасно;

— для іноземного заявника — документ, який підтверджує його право на заявлене найменування місця походження товару в країні походження товару.

Держпатент України проводить експертизу заявки, яка складається з двох етапів: попередньої експертизи і експертизи заявленого позначення.

Попередня експертиза має на меті перевірити зміст заявки, наявність необхідних документів та їх відповідність встановленим вимогам. Ця експертиза має бути проведена протягом двох місяців від дати подання заявки, і за її результатами приймається рішення про прийняття заявки до розгляду або про відмову в прийнятті її до розгляду. Прийнята до розгляду заявка підлягає експертизі на відповідність заявленого позначення встановленим вимогам. За результатами цієї експертизи Держпатент України приймає рішення про реєстрацію найменування місця походження товару і надання права користування ним або про відмову в реєстрації найменування місця походження товару і наданні права користування ним чи рішення про надання права користування вже зареєстрованим найменуванням місця походження товару або про відмову в наданні права користування ним.

За результатами експертизи Держпатент України проводить реєстрацію найменування місця походження товару в Державному реєстрі найменувань місця походження товару України. Протягом трьох місяців від дати реєстрації Держпатент України видає заявнику свідоцтво на право користування найменуванням місця походження товару.

Володілець свідоцтва має право користування найменуванням місця походження товару. Але на відміну від інших прав на результати технічної творчості володілець свідоцтва НЕ має права надавати ліцензії на використання найменування місця походження товару іншим особам.

Свідоцтво діє протягом 10 років від дати його державної реєстрації. За клопотанням володільця свідоцтва його чинність може бути продовжена кожного разу ще на 10 років.

Володілець свідоцтва має право реєструвати найменування місця походження товару в зарубіжних країнах.

Реєстрація найменування місця походження товару може бути визнана недійсною, якщо Ті було виконано з порушенням вимог чинного законодавства. Дія реєстрації може бути припинена у зв'язку із зникненням характерних для даного географічного об'єкта умов і неможливістю виробництва товару із зазначеними в Реєстрі властивостями. Дія свідоцтва на найменування місця походження товару на ім'я іноземної фізичної чи юридичної особи може бути припинена у зв'язку з втратою ними права на дане найменування місця походження товару в країні походження товару.

Може бути визнано недійсним і саме свідоцтво на право користування найменуванням місця походження товару, якщо воно було видане з порушенням вимог, встановлених чинним законодавством.

Чинність свідоцтва може бути припинена:

— у зв'язку з втратою товаром особливих властивостей, зазначених у Реєстрі і пов'язаних з даним найменуванням місця походження товару;

— в разі анулювання реєстрації найменування місця походження товару;

— у зв'язку з ліквідацією юридичної особи — володільця свідоцтва;

— на підставі заяви володільця свідоцтва, поданої до Держпатенту України.

Будь-яке рішення щодо заявки на найменування місця походження товару може бути оскаржене заявником в Апеляційній раді Держпатенту України. Скарга має бути подана протягом трьох місяців від дати одержання рішення. Апеляційна рада зобов'язана розглянути скаргу протягом чотирьох місяців від дати її надходження. У разі незгоди заявника з рішенням Апеляційної ради він може протягом шести місяців від дати його одержання звернутися з позовом до суду (арбітражного суду).

Будь-яка особа може оскаржити рішення Держпатенту України про реєстрацію найменування місця походження товару і видачу свідоцтва на право користування ним в Апеляційній раді. Остання зобов'язана розглянути скаргу протягом чотирьох місяців від дати її надходження. У разі незгоди скаржника з рішенням Апеляційної ради він може звернутися з позовом до суду чи арбітражного суду.

Реєстрація місця походження товару, а також свідоцтво на право користування найменуванням місця походження товару анулюються Держпатентом України у разі визнання їх недійсними на підставі рішення Апеляційної ради чи суду.

Незаконне використання найменування місця походження товару або подібного позначення лає підставу володільцю свідоцтва вимагати:

— заборони використання найменування місця походження товару;

— припинення використання, а також відшкодування всім потерпілим заподіяної шкоди в повному обсязі;

— опублікування судового рішення з метою відновлення лілової репутації потерпілого;

— усунення з товару або його упаковки незаконно використовуваного найменування місця походження товару чи позначення, подібного до нього, або знищення виготовлених зображень найменування місця походження товару чи позначення, подібного до нього.

Спори з приводу незаконного використання найменування місця походження товару розглядаються судом, арбітражним або третейським судом.

30. Право на наукові відкриття.

Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України за ред. Є.О. Харитонова 2007р. (ст.1 - ст.690) » Глава 38 Право інтелектуальної власності на наукове відкриття (ст. 457 - ст.458)

Стаття 457. Поняття наукового відкриття

Науковим відкриттям є встановлення невідомих раніше, але об'єктивно існую­чих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять доко­рінні зміни у рівень наукового пізнання.

Національне законодавство вперше дає визначення поняття «наукове відкриття». Од­нак багато авторів вважають, що наукове відкриття не може бути віднесене до об'єктів права інтелектуальної власності, враховуючи той факт, що жодне національне законодав­ство, жоден міжнародний договір не надають якого-небудь виключного, монопольного права власності на наукове відкриття.

Науковим відкриттям визнається встановлення певного роду наукових фактів, тобто рішення завдань наукового пізнання (виявлення істотних, необхідних зв'язків, що повто­рюються в матеріальному світі, а не встановлення яких-небудь невідомих матеріальних об'єктів, якими є географічні, археологічні, палеонтологічні відкриття, а також відкриття корисних копалин).

Не можуть бути віднесені до наукових відкриттів відкриття у сфері суспільних наук, оскільки їх істинність не піддається об'єктивній перевірці і може бути встановлена тільки суспільною практикою.

Науковим відкриттям може бути визнаний не будь-який науковий результат, а тільки той, який встановлює невідомі раніше закономірності, особливості і явища матеріального світу. Закономірність матеріального світу як об'єкт наукового відкриття — це невідомий рані­ше, об'єктивно існуючий стійкий зв'язок між явищами і особливостями матеріального сві­ту, який істотно змінює рівень пізнання. Відкрити закономірність означає виявити цей зв'язок, встановити його і виразити мате­матичною, функціональною або іншою формулою. У природі така закономірність існувала завжди, але об'єктом відкриття вона може стати у випадку, якщо людина дізналася про іс­нування цієї закономірності, встановила або виявила її яким-небудь чином.

Явище матеріального світу як об'єкт наукового відкриття — це невідома раніше, об'єк­тивно існуюча форма вияву суті об'єкта матеріального світу. Під суттю потрібно розуміти сукупність зв'язків і відносин, що визначають розвиток матеріального об'єкта. Внаслідок розкриття суті явища з'являється можливість його наукового пояснення. Суть і явища існують об'єктивно, вони не залежать від волі людини, її свідомості і рівня її обізнаності. Не може бути визнане науковим відкриттям явище, яке є встановленим науковим фак­том. Вчений повинен довести причину цього явища, до чого воно приводить і при яких умовах виявляється. Особливості матеріального світу як об'єкт наукового відкриття — це невідома раніше, об'єктивно існуюча його якісна сторона. Особливість виявляється у відносинах даного об'єкта з іншими об'єктами і явищами. Кожен об'єкт має цілий ряд особливостей, як іс­тотних, так і неістотних, і саме сукупність цих особливостей об'єкта складає його якісну сторону.

Ще одним критерієм для виникнення права інтелектуальної власності на наукове від­криття є його новизна, оскільки науковим відкриттям можуть бути визнані тільки раніше невідомі закономірності, особливості і явища матеріального світу. У цьому випадку під новизною розуміють абсолютну світову новизну наукового відкриття. Необхідною вимогою для визнання наукового відкриття як об'єкта права інтелектуаль­ної власності є те, що воно повинно бути не рядовим науковим положенням, а таким, яке вносить докорінні зміни в рівень пізнання. Ще одним критерієм наукового відкриття для придбання права інтелектуальної власнос­ті на нього є його достовірність, тобто щоб наукове відкриття відповідало критерію істин­ності. Існування закономірностей, особливостей і явищ матеріального світу повинно бути не просто констатовано автором, але і доведено їм теоретично і (або) експериментально.

Стаття 458. Право на наукове відкриття

Автор наукового відкриття мас право надати науковому відкриттю своє ім'я або спеціальну назву.

Право на наукове відкриття засвідчується дипломом та охороняється у порядку, встановленому законом.

Визначення понять «право на наукове відкриття», «охорона права на наукове від­криття» є дуже складними.

Потрібно враховувати, що за автором наукового відкриття не можуть бути закріплені які-небудь виключні майнові права на наукове відкриття. Наукові відкриття як результат пізнання матеріального світу з моменту їх обнародування перехо­дять у суспільне надбання і можуть вільно використовуватися будь-якою зацікавленою особою.

Таким чином, право на саме наукове відкриття не може бути власністю будь-кого, у той же час правовій охороні підлягають авторство на наукове відкриття, пріоритет наукового відкриття, його назва, включаючи право автора назвати відкриття своїм ім'ям або викорис­тати спеціальну назву за його бажанням. Коментована стаття не передбачає майнові права на наукове відкриття. Звідси слідує, що автор наукового відкриття не може розраховувати на виплату винагороди, що було пе­редбачено ст. 514 ЦК 1963 р. Норма ч. 2 указаної статті визначає, що право на наукове відкриття виникає на основі державної реєстрації, і цей юридичний факт супроводжується видачею охоронного доку­мента — диплома на наукове відкриття.

Якщо наукове відкриття було зроблене у зв'язку з виконанням службових обов'язків, всі права належать його автору. Характерно, що відповідно до Положення в колишньому СРСР установі, де працював автор наукового відкриття, видавалося свідчення, яке свідчи­ло, що дане наукове відкриття зроблене в цій установі. Що стосується охорони права на наукове відкриття, то передбачається, що вона повин­на здійснюватися відповідно до загальних засобів захисту цивільних прав і інтересів, ви­значених в ЦК. У разі порушення права авторства на наукове відкриття або права на ім'я, автор має право вимагати відновлення його порушених прав, а також припинення дій, які порушують його права, у судовому порядку.

30. Право на науково-технічну інформацію: поняття та зміст.

Закон України “Про науково-технічну інформацію” визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни.

Метою даного закону є створення в Україні правової бази для одержання та використання науково-технічної інформації.

Цим законом регулюються правові і економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі.

Дія Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також громадян, які мають право на одержання, використання та поширення науково-технічної інформації. Дія Закону не поширюється на інформацію, що містить державну та іншу охоронювану законом таємницю.

Науково-технічна інформація– це документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності.

Науково-інформаційна діяльність– це сукупність дій, спрямованих на задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави у науково-технічній інформації, що полягає в її збиранні, аналітично-синтетичній обробці, фіксації, зберіганні, пошуку і поширенні.

Під інформаційними ресурсами науково-технічної інформації слід розуміти систематизоване зібрання науково-технічної літератури і документації (книги, брошури, періодичні видання, патентна документація, нормативно-технічна документація, промислові каталоги, конструкторська документація, звітна науково-технічна документація з науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, депоновані рукописи, переклади науково-технічної літератури і документації), зафіксовані на паперових чи інших носіях тощо.

Об'єктом відносин у сфері науково-технічної інформації є документована на будь-яких носіях або публічно оголошувана вітчизняна і зарубіжна науково-технічна інформація.

Науково-технічна інформація охоплює отримувані в процесі науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності результати, зафіксовані у формі, яка забезпечує їх відтворення, використання та поширення.

Науково-технічна інформація є суспільним надбанням, необхідною умовою продуктивної інтелектуальної діяльності, зокрема наукової і технічної творчості.

Науково-технічна інформація, що є продуктом інтелектуальної творчої праці, становить об'єкт права інтелектуальної власності, а відносини щодо її придбання, зберігання, переробки, використання і поширення регулюються чинним законодавством.

Суб'єктами відносин, що регулюються цим Законом, є державні органи, органи місцевого і регіонального самоврядування, юридичні особи та громадяни України, міжнародні організації, іноземні юридичні особи і громадяни та особи без громадянства.

Фізичні та юридичні особи у сфері дії цього Закону виступають як творці і накопичувачі науково-технічної інформації, власники, виробники, зберігачі і споживачі інформаційної продукції та послуг, а також як посередники у сфері науково-інформаційної діяльності.

Усі громадяни України, юридичні особи, державні органи, органи місцевого і регіонального самоврядування відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) і Закону “Про науково-технічну інформацію” мають право на відкриту науково-технічну інформацію, яке передбачає можливість вільного її одержання, зберігання, використання і поширення під час здійснення наукової, науково-дослідної, виробничої, громадської та іншої діяльності, що не забороняється чинним законодавством.

Науково-технічна інформація відповідно до чинного законодавства є об'єктом права власності.

Підставою виникнення права власності на науково-технічну інформацію є створення науково-технічної інформації своїми силами і за свій рахунок; виконання договору про створення науково-технічної інформації; виконання будь-якого договору, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Право власності на науково-технічну інформацію, створену кількома громадянами або юридичними особами, визначається договором, укладеним між творцями цієї інформації.

Право власності на науково-технічну інформацію, створену на кошти державного бюджету, визначається державою як прийняттям загальних рішень, так і встановленням форм договорів між фінансуючим державним органом і виконавцем робіт по створенню науково-технічної інформації. Науково-технічна інформація, що є об'єктом права приватної або інших форм власності, може переходити в державну власність у разі передачі її до відповідних державних банків даних, фондів або архівів на договірній основі. Може використовуватись форма передачі інформації на зберігання або використання без передачі прав власності в повному обсязі.

Споживач науково-технічної інформації несе відповідальність за дотримання прав власника цієї інформації. Він не має права передачі одержаної науково-технічної інформації третій особі, якщо це не обумовлено договором між власником і споживачем науково-технічної інформації. Якщо споживач науково-технічної інформації одержав від її власника або через посередника інформацію, що не відповідає умовам договору між ними, він має право вимагати від власника або посередника безплатного усунення недоліків у погоджений термін.

У разі відмови власника або посередника добровільно задовольнити законні вимоги споживача спір розв'язується в суді.

Власник здійснює своє право щодо науково-технічної інформації самостійно або через посередника. Відносини між власником і посередником регулюються договором.

30. Право на фірмове найменування.

Термін «комерційне найменування» є новим для законодавства України про інтелектуальну власність. За чинним раніше законодавством цей інститут називався «фірмове найменування» або «фірма». Поняття «фірмове найменування» закріплене в міжнародно-правових актах, учасницею яких є Україна (ст. 1, 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності, ст. 2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (1967 p.), а також в окремих актах законодавства України (ст. 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7.06.1996 р.; ст. 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» (в редакції Закону від 12.01.2006 p.). З огляду на це, в ст. 420 Цивільного кодексу України, де міститься перелік об'єктів права інтелектуальної власності, згадуються «комерційні (фірмові) найменування». Тобто поняття «комерційне найменування» і «фірмове найменування» розглядаються як синонімічні.

Сьогодні в Україні не прийнято спеціального закону, який регулював би відносини щодо використання комерційного (фірмового) найменування.

Законодавство України не містить визначення комерційного (фірмового) найменування. У літературі суть фірмового найменування, як правило, зводиться до того, що це певне позначення (найменування), під яким підприємець виступає в цивільному обороті і яке індивідуалізує цю особу поряд з іншими учасниками цивільного обороту.

Комерційне (фірмове) найменування має на меті індивідуалізувати певну особу в процесі здійснення нею діяльності з виробництва або реалізації товарів, надання послуг. Як і торговельна марка (знак для товарів та послуг), комерційне найменування виконує функцію індивідуалізації. Однак, якщо перша індивідуалізує товари та послуги суб'єкта серед товарів та послуг інших осіб, то комерційне найменування індивідуалізує самого суб'єкта, його діяльність в цілому. Отже юридична особа може мати декілька торговельних марок, зареєстрованих для різних видів товарів та послуг, але тільки одне комерційне найменування.

Комерційне найменування має відповідати ряду вимог. У зв'язку з цим у літературі вказуються три принципи:

1. істинність фірми;

2. виключність фірми;

3. постійність фірми.

Принцип істинності полягає в тому, що комерційне найменування не має вводити споживачів в оману щодо справжньої діяльності особи (ст. 489 ЦК України). Цей принцип потрібно тлумачити з урахуванням принципу свободи підприємницької діяльності (ст. 3 ЦК України) і положень про правоздатність юридичної особи (ст. 91 ЦК України).

Принцип виключності означає, що комерційне найменування має давати можливість відрізняти цю особу з-поміж інших (ст. 489 ЦК України). Основне призначення комерційного найменування — індивідуалізація певної особи. Як правило, це забезпечується завдяки оригінальності комерційного найменування, яке має відрізнятися від вже існуючих комерційних найменувань інших осіб.

Принцип постійності передбачає стабільність комерційного найменування, що забезпечується, як правило, протягом всього часу існування юридичної особи.

Поняття «комерційне найменування» своїм змістом передбачає, що воно стосується лише суб'єктів підприємницької діяльності. Сказане відображено, зокрема, у ст. 90 ЦК України, яка закріплює право на комерційне найменування не за всіма юридичними особами, а лише за підприємницькими товариствами. До них ЦК України зараховує господарські товариства й виробничі кооперативи. Крім цього, до суб'єктів права на комерційне найменування належать також передбачені ГК України приватні підприємства, що здійснюють підприємницьку діяльність, державні комерційні підприємства, комунальні комерційні підприємства.

Отже, не є суб'єктами права на комерційне найменування юридичні особи, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Складнішим є питання про можливість фізичних осіб - підприємців бути суб'єктами права інтелектуальної власності на комерційне (фірмове) найменування. Слід звернути увагу на те, що ст. 159 ГК України прямо передбачає, що суб'єкт господарювання — юридична особа або громадянин-підприємець може мати комерційне найменування. При цьому громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім'я.

Не визнається суб'єктом права на комерційне найменування філія чи представництво юридичної особи (ст. 95 ЦК України), просте товариство як таке (ст. 1132 ЦК України), оскільки вони не мають статусу юридичної особи.

Відповідно до ч. 2 ст. 489 ЦК України право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використання цього найменування і охороняється без обов'язкового подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки.

Законодавство України пов'язує виникнення права на охорону комерційного найменування з фактом його першого використання. Такий підхід повністю відповідає ст. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності, яка передбачає, що фірмове найменування охороняється в усіх країнах Союзу без обов'язкового подання заявки чи реєстрації і незалежно від того, чи є воно частиною товарного знака.

Водночас ч. З ст. 489 ЦК України передбачає, що відомості про комерційне найменування можуть вноситися до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. Сьогодні в Україні поки що відсутній такий реєстр як і закон, який передбачав би порядок його ведення.

Майновими правами інтелектуальної власності на комерційне найменування відповідно до ст. 490 ЦК України є:

1. право на використання комерційного найменування;

2. право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання;

3. інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Використання комерційного найменування іншими юридичними особами

без дозволу володільця не повинно допускатися. Тому володілець комерційного найменування має право вимагати від інших осіб припинення неправомірного використання комерційного найменування.

З огляду на те, що основною функцією комерційного найменування є індивідуалізація конкретного суб'єкта, передання майнових прав на комерційне найменування іншій особі можливе лише в одному випадку — якщо такі права передаються разом з цілісним майновим комплексом особи чи його відповідною частиною.

ЦК України не обмежує чинність майнових прав на комерційне найменування конкретним строком, вираженим у роках. Оскільки майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування безпосередньо пов'язані з функціонуванням юридичної особи, то з ліквідацією юридичної особи чинність зазначених майнових прав припиняється.

30. Правовий статус патентних повірених.

Відносини, пов'язані з набуттям, реалізацією і припиненням права займатися діяльністю патентного повіреного регулюються «Положенням про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених)», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1994 р. № 545 (далі – Постанова № 545), Законом України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 року № 3687-XII (далі – Закон № 3687-XII), «Положенням про Державний реєстр представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених)» та «Положенням про апеляційну комісію Державного департаменту інтелектуальної власності», затверджені Наказом Державного патентного відомства України від 30 серпня 1994 р. № 95 та іншими нормативними актами.

Відповідно до п. 2 Постанови № 545 патентний повірений надає фізичним та юридичним особам (далі - особи, які він представляє) допомогу і послуги, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності, представляє інтереси зазначених осіб у Державне підприємство "Український інститут промислової власності" (надалі - Укрпатент), а також судових органах, кредитних установах, у відносинах з іншими фізичними та юридичними особами.

Згідно п. 3 Постанови № 545 патентний повірений повинен бути громадянином України, який постійно проживає в Україні; має повну вищу освіту, а також повну вищу освіту в сфері охорони інтелектуальної власності; має не менш як п'ятирічний досвід практичної роботи у сфері охорони інтелектуальної власності; склав кваліфікаційні екзамени, пройшов атестацію і одержав свідоцтво на право займатися діяльністю патентного повіреного. Порядок набуття та припинення права займатися діяльністю патентного повіреного визначається Розділом 4 Постанови № 545.Державний реєстр представників у справах інтелектуальної власності веде Укрпатент (п. 5 Постанови № 545).

Відповідно до п. 8 Постанови № 545 патентний повірений діє за дорученням особи, яку він представляє. Це доручення засвідчується договором, довіреністю або іншим документом, що підтверджує його повноваження відповідно до законодавства. Згідно ч. 2 ст. 5 Закону № 3687-XII іноземні особи та особи без громадянства, які проживають чи мають постійне місцезнаходження поза межами України, у відносинах з Укрпатентом реалізують свої права через представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених), зареєстрованих відповідно до закону.

Відповідно до п. 14 патентний повірений має право займатися своєю діяльністю індивідуально або разом з іншими патентними повіреними, створювати патентні агентства, фірми, бюро, контори тощо з правами юридичної особи, а також працювати за наймом.

Пунктом 15 Постанови № 545 передбачено, що патентні повірені можуть об'єднуватися у громадські організації згідно із чинним законодавством України.

Таким чином, патентним повіреним є громадянин України, який отримав Свідоцтво представника у справах інтелектуальної власності (патентного повіреного) та надає послуги, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності, правовий статус якого регулюється вищезазначеними актами.

30. Процедура міжнародної реєстрації ІВ.