13.2. Характеристика сучасних видів вакцин

У наш час у світі існує досить великий асортимент вакцин, які спрямовані на набуття активного специфічного імунітету проти збудників інфекційних захворювань. Вони виготовляються різними способами і залежнос від цього суттєво відрізняються за ефективністю. До вакцин пред’являються такі вимоги: вони повинні бути абсолютно безпечними, високоімуногенними, низькореактогенними, нетоксичними, не викликати небажаних побічних реакцій, в тому числі алергічних, не мати канцерогенних та тератогенних властивостей, накопичуватися та зберігатися довгий час у тканинах і відповідати міжнародним стандартам. У зв’язку з поширенням методів генної і клітинної інженерії, удосконаленням методів хімічного синтезу та очистки імунобіологічних препаратів з’явилися ефективні вакцинні препарати, створені за новітніми технологіями. Зараз вже виділяють декілька поколінь вакцин:

І покоління– живі ослаблені (атенуйовані) і вбиті (інактивовані) вакцини;

ІІ покоління – хімічні вакцини і анатоксини;

ІІІ покоління – рекомбінантні вакцини;

ІV покоління – синтетичні (пептидні), антиідиотипові, ДНК-вакцини, МНС-вакцини, мукозальні, ліпосомальні, вакцини на основі трансгенних рослин тощо.

Далі наводиться характеристика перелічених вище вакцин.

Живі вакцини готують з атенуйованих культур бактерій і вірусів з ослабленою або втраченою вірулентністю. Основним завданням при виготовленні живих вакцин є збереження їх антигенності та імуногенності і зниження вірулентності. Штами з ослабленою вірулентністю можна отримати шляхом селекції, в тому числі з використанням мутагенезу або впливу різних факторів – вирощування при незвичайному температурному режимі, на агресивних, або небажаних середовищах, під впливом бактеріофагів, антибіотиків, шляхом багаторазового зараження і виділення з організму тварин тощо. Перші атенуйовані вакцинні штами були отримані ще наприкінці ХІХ ст. Л. Пастером. Застосовуючи висушування спинного мозку кролика, зараженого збудником сказу, а також прогрівання культури бацил сибірки, Л. Пастер створив фактично прототипи теперішніх живих атенуйованих вакцин. Для отримання вакцини БЦЖ А. Кальмет і К. Герен вирощували мікобактерії туберкульозу на картопляному середовищі з додаванням жовчі, Н. А. Гайський отримав вакцину проти туляремії при культивуванні збудника на згорнутому жовточному середовищі.

Ослаблені штами можуть вважатися вакцинними, якщо ознака зниженої вірулентності стійко утримується, спадково закріплена і якщо повністю виключена можливість реверсії – повернення до вихідного стану.

У виробництві живих вакцин можна виділити такі етапи:

І – заготівля посівного матеріалу;

ІІ – масовий засів мікроорганізмів і вирощування їх поверхневим або глибинним способом;

ІІІ – отримання антигену;

ІV – додавання консервантів, стандартизація;

V – розлив в ампули чи флакони, висушування, пакування.

При виготовленні живих вакцин особлива увага приділяється стабільності вакцинних штамів, якості живильних середовищ для вирощування мікроорганізмів, бо саме від цього в основному залежить реактогенність вакцин. Надзвичайні вимоги ставляться до стерильності процесів розливу та висушування, до правильності зберігання і транспортування вакцин.

Усі живі вірусні і рикетсіозні вакцини містять не тільки власні антигени, але й антигени культур тканин, на яких вони вирощуються. Це дуже підвищує їх реактогенність і ставить особливі вимоги до очистки цих вакцин. В останні роки віруси вирощують у суспензійних глибинних культурах тканин, завдяки чому віруси накопичуються у культуральній рідині, куди виходить значно менше сторонніх корпускулярних антигенів.

Головною перевагою живих вакцин є незмінений або малозмінений склад їхніх поверхневих антигенів. Вакцинні штами мікроорганізмів викликають бессимптомну (латентну) інфекцію. Вони розмножуються в організмі прищепленої людини (на відміну від вбитих вакцин), і завдяки цьому постійно зростає сила їх антигенної дії. В організмі прищепленого розвивається адекватна природним штамам імунна відповідь з формуванням стійкого тривалого пожиттєвого імунітету. Активний штучний імунітет, набутий в результаті імунізації живими вакцинами, практично не відрізняється від природного імунітету, набутого після перенесеного захворювання.

Живі вакцини мають і деякі недоліки: сенсибілізація організму, великий набір антигенів, серед яких є і ті, що можуть перехресно реагувати з антигенами людини, велике навантаження на імунну систему.

Живі вакцини використовують для профілактики сибірської виразки, чуми, туляремії, бруцельозу, туберкульозу (БЦЖ), поліомієліту, кору, паротиту, сказу, грипу, жовтої лихоманки та ін..

Виробництво вбитих вакцин подібне до виготовлення живих вакцин, але на ІІІ етапі збирання та обробки мікробної маси додатково проводиться ще інактивація мікроорганізмів. Для цього часто прямо у ферментерах культура прогрівається при 54-60 °С протягом 1 години з постійним перемішуванням. Інактивація може здійснюватися і хімічним способом – додаванням формаліну (від 0,1 до 1%), спирту, мертіоляту або інших речовин. Інактивація вірусів проводиться шляхом УФ-опромінювання або обробкою формальдегідом чи амінометілольними сполуками, що містять у своєму складі формальдегід і амінокислоти. Як консерванти при виготовленні і живих, і убитих вакцин використовуються карболова кислота (кінцева концентрація 0,5%) і мертіолят (у розведенні 1:10000).

Вакцини з убитих бактерій використовують для профілактики лептоспірозу та кишкових інфекцій – черевного тифу, паратифів, дизентерії, холери. Вже застосовується на практиці полівалентна пентавакцина, що містить сальмонели черевного тифу, паратифів А і В, шигели Григорьєва-Шига і Флекснера.

Убиті вакцини з певним успіхом застосовуються не тільки з метою профілактики, але й при лікуванні інфекційних захворювань, що мають хронічний перебіг, що погано піддаються традиційному лікуванню. Це бруцельоз, туляремія, хронічна дизентерія, гонорея, стафілококові та стрептококові інфекції, герпес та ін..

Недоліками вбитих вакцин є: денатурація деяких важливих протективних епітопів; велике антигенне навантаження і в основному за рахунок руйнування поверхневих структур мікробів, а також пов’язані з цим токсичність і сенсибілізація організму.

Аутовакцини також використовуються для лікувальних цілей і виготовляються із збудників, що обумовили інфекційний процес у даного хворого. Їх виділяють з місць запалення – ран, свищів, виділень тощо. Аутовакцина може бути виготовлена з монокультури або декількох видів бактерій. Вона вводиться підшкірно у кількості 10 ін’єкцій з інтервалом 1-2 доби, починаючи з дози 0,1 мл. Кожна наступна доза збільшується на 0,1 мл. Тобто кількість введенного матеріалу поступово доводиться до 1 мл. Введення вакцини стимулює дію неспецифічних факторів захисту і продукцію специфічних антитіл.

Анатоксини виготовляють з екзотоксинів різних мікробів. Виробництво анатоксинів на більшості етапів подібне до технології отримання живих і вбитих вакцин. Спочатку ведуть культивування мікробів на багатих живильних середовищах для забезпечення активного синтезу екзотоксинів. Оскільки вони є позаклітинними вторинними метаболітами, їх накопичення відбувається у культуральній рідині продуцента. Після досягнення максимальної концентрації екзотоксинів ферментацію припиняють, і проводиться їх знешкодження формаліном, внаслідок чого екзотоксини перетворюються в анатоксини (ослаблені токсини). Анатоксини очищують від баластних речовин, концентрують, сорбують на гідроксиді алюмінію або іншому ад’юванті, розливають в ампули або флакони.

В анатоксинів втрачена токсичність, але зберігається імуногенність, тому при введенні в організм вони викликають синтез антитіл – антитоксинів. Сформований завдяки введенню анатоксинів активний антитоксичний імунітет є не таким ефективним, як після перенесеної хвороби, і не запобігає розвитку мікробоносійства. У зв’язку з цим робляться спроби створення складних вакцин, які, окрім анатоксину, містили б ще інші антигени збудника.

Хімічні вакцини є безкорпускулярними і являють собою набори хімічних речовин, що виступають для певного збудника протективними антигенами. Їх видобувають з поверхневих і внутрішніх структур мікроорганізмів за допомогою різних методів екстракції та очищення: екстрагування трихлороцтовою кислотою, кислотного або ферментативного гідролізу, обробки детергентами, осадження антигенів спиртом, сірчанокислим амонієм, з використанням діалізу, ультрафільтрації, афінної хроматографії та ін..

Хімічні вакцини готують з антигенів клітинних оболонок мікробів, Vi-антигену сальмонел, соматичних, джгутикових і рибосомальних антигенів бактерій, поверхневих і субвіріонних антигенів вірусів тощо.

Хоча хімічні вакцини вірізняються високою специфічністю і відсутністю баластних речовин, суттєвим їх недоліком є велика складність імунохімічного аналізу отриманих антигенів. Для підвищення імуногенності хімічні вакцини комбінують з ад’ювантами, якими є фосфат кальцію, гідроокис алюмінію, галуни та інші. Великі перспективи пов’язують зі створенням ліпосомних вакцин, в які можна вводити попередньо очищені хімічні антигени.

Ліпосомальні і мікрокапсульовані вакцини. Ліпосомальні вакцини отримують за допомогою ліпофільних носіїв, а саме антигени збудників, проти яких необхідно створити імунітет, вводяться у ліпосоми – одно- або багатокамерні жирові пухирці, що легко захоплюються макрофагами, переварюються і швидко індукують імунну відповідь. Імуноліпосоми викликають проліферацію Т-лімфоцитів, вироблення ними IL-2 і стимулюють синтез антитіл.

Мікрокапсули виготовляють з нетоксичних неантигенних біорозчинних полімерів – лактиду чи гліколіду або їх сополімерів. Діаметр таких мікросфер звичайно не перевищує 10 мк, але кожна капсула може містити антигени декількох збудників. Для імунізації можна використовувати суміш різних мікрокапсул. Самі мікрокапсули мають виражену ад’ювантну дію, що дозволяє знижувати дози вакцинного матеріалу.

Синтетичні (штучні) вакцини. Існують два принципи виготовлення таких профілактичних препаратів. Перший спосіб полягає в тому, що на синтетичну нитку ніби “нанизують” природні епітопи антигенів. У результаті тимусзалежні антигени стають тимуснезалежними, і у такий спосіб вдається “обійти” генетично запрограмовану недостатність імунної відповіді конкретного організму на будь-які антигени. Можна також синтезувати власне епітопи антигенів і потім зв’язувати їх з природними носіями, якими можуть бути альбуміни, глобуліни, інші високомолекулярні речовини, поліелектроліти та інші носії. Активно займаються створенням синтетичних вакцин в Інституті імунології МОЗ Росії, де ще у 80-х роках минулого століття були створені неприродні полімери – поліелектроліти, які з успіхом використовуються як носії антигенів і є потужними неспецифічними імуностимуляторами. Вони дозволяють посилити синтез антитіл проти кон’югованих з ними антигенів у 3-5 разів. Існує досвід і у створенні штучних епітопів. Так, у тому ж інституті розроблено діагностичний набор штучних пептидних антигенів ВІЛ-І “Пептоскрин” для імуноферментного аналізу сироваток хворих. Шляхом синтезу пептидних епітопів вже отримано експериментальні синтетичні вакцини проти дифтерії, холери, стрептокока, пневмокока, сальмонел, гепатиту В, грипу, ящура, кліщового енцефаліту. Переваги синтетичних вакцин: відсутність патогенних властивостей, високий ступінь стандартності, слабка реактогенність, безпечність, відсутність аутоімунних реакцій.

Генноінженерні вакцини створюють за допомогою методів генетичної інженерії. Суть методу полягає в тому, що в геном бактеріальної клітини або вірусу вбудовуються гени іншого мікроорганізму, відповідальні за утворення, наприклад, будь-яких поверхневих структур, що індукують імунітет проти організму-донора генетичного матеріалу. Залежно від природи антигенного матеріалу (гени або отримані в результаті їх експресії антигенні білки) розрізняють два типи генно-інженерних вакцин – рекомбінантні живі вакцини (векторні) і субодиничні вакцини (хімічні).

Векторні рекомбінантні вакцини отримують шляхом вбудовування у вірусний геном (вектор) генів патогенних мікробів, що кодують певні антигени. Наприклад, у геном вірусу віспи було введено ген австралійського антигену – HbsAg і таким чином створено рекомбінантну вакцину проти гепатиту В. Ведуться дослідження, в яких у нуклеїнову кислоту вірусу віспяної вакцини включаються гени грипу, ВІЛ та ін. Як вектори, окрім віспяної вакцини, можуть використовуватися також ДНК інших вірусів – аденовірусу, вірусу простого герпесу (HSV-1), вірусу Ауєски. Безумовно, використовуються невірулентні штами вірусів, але все ж при застосуванні вірусів треба мати на увазі їх латентний стан, здатність до самореактивації, трансформуючі і онкогенні властивості.

Зараз вже проходять клінічні дослідження векторні вакцини проти кору, японського енцефаліту, геморагічної лихоманки (східний серотип), папіломатозу, ящура, гемолітичної кишкової палички та ін.. За допомогою вірусу віспяної вакцини створюються полівалентні вакцини проти різних серотипів грипу, проти кору, паротиту та ін..

Субодиничні рекомбінантні вакцини здобувають шляхом експресії генів, що кодують протективні антигени, в клітинах-продуцентах – бактерій, дріжджів, комах, ссавців і навіть рослин. Гени протективних антигенів спочатку вбудовуються у вірусні вектори, а ті вже переносять потрібний ген в клітини продуцентів. Останні при глибинному культивуванні у біореакторах починають синтезувати потрібні антигени. Очищені антигени вводяться в організм людини як субодинична вакцина. Такі вакцини можна одержувати у необмеженій кількості (вихід антигенів – 1-500 мг/л культуральної рідини), вони не є живими і корпускулярними, тобто вони позбавлені інфекційних властивостей і всіх інших недоліків притаманих живим векторним вакцинам. І хоча як вектори для створення субодиничних вакцин також використовуються віруси (SV40, BPV, ретровіруси, бакуловіруси – віруси комах), ці вакцини практично повністю безпечні. Великим успіхом можна вважати створення в США рекомбінантної субодиничної вакцини проти гепатиту В на основі дріжджового продуцента.

Комплексні вакцини, що складаються з живих і ослаблених інактивованих антигенних детермінант ряду збудників, мають велике майбутнє. В останні роки в Україні, Росії та інших країнах СНД вже знаходять застосування комплексні вакцини іноземних фірм, які включають різні комбінації антигенів, наприклад:

• АКДП + гепатит В;

• АКДП + гепатит В + Haemophylus influenzae В;

• АКДП + безклітинний коклюшний компонент + Haemophylus influenzae В;

• Гепатит А + Гепатит В;

• Гепатит В + Haemophylus influenzae В;

• Дифтерія + правець + кашлюк + поліомієліт

Робляться спроби створити “ідеальну” вакцину, яка б давала змогу вакцинувати водночас від більшості найбільш поширених інфекцій – правця, дифтерії, кашлюка, поліомієліту, туберкульозу, менінгіту, гепатитів та ін. Однак для цього існують суттєві перешкоди, а саме:

• несумісність деяких мікробних антигенів;

• необхідність ретельно підбирати універсальні ад’юванти, стабілізатори, консерванти;

• різний ступінь стабільності антигенів у комплексній вакцині;

• різна тривалість набутого імунітету до окремих компонентів вакцини;

• переважний розвиток імунної відповіді у відношенні найбільш “сильних” антигенів;

• велике навантаження на імунну систему;

• ризик розвитку аутоімунних хвороб або імунологічної толерантності тощо.

Касетні або експозиційні вакцини є також досить перспективними. В них як носій використовують білкові речовини з високою імуногенністю (токсоїди правця, дифтерії, гемоціаніни молюсків, фермент бета-галактозидазу, HbsAg вірусу гепатиту В та ін.. На поверхню такого шлепера (носія) адсорбують або хімічно пришивають епітопи антигенів, антитіл, Т-клітин і молекули всіх типів МНС. Такі вакцини викликають комплексну імунну відповідь із залученням всіх ланок імунітету.

ДНК-вакцини є одними з найсучасніших. Техніка їх виготовлення дозволяє отримати штучні вакцини з будь-яким набором антигенів. Вони являють собою вектори з плазмідної ДНК, куди вбудовують гени патогенних мікробів, які відповідають за синтез антигенів. Такий рекомбінантий вектор при введенні тварині проникає в ядро клітини, може деякий час існувати поза хромосомою, а потім починає транскрибуватися і експресує відповідні антигени. Тобто власні клітини організму (міоцити, макрофаги, дендритні клітини) завдяки плазміді починають синтезувати мікробні антигени, які виводяться на поверхню синтезуючої клітини в комплексі з молекулами МНС і представляються для імунного розпізнавання Т-лімфоцитам. У результаті розвивається звичайна імунна відповідь.

На тваринах вже опробовано ДНК-вакцини з генами антигенів вірусів грипу, сказу, лімфоцитарного хоріоменінгіту, простого герпесу, папіломи, гепатитів В і С, ВІЛ, збудників туберкульозу, малярії, лейшманіозу. ДНК-вакцина проти малярії проходить клінічні випробування. Однак перспектива широкого впровадження ДНК-вакцин викликає застереження з боку спеціалістів через потенціальну онкогенну і мутагенну дію, можливості виникнення аутоімунних захворювань, порушення імунної регуляції, неможливість контролювати поведінку плазміди в клітині хазяїна.

Антиідіотипові вакцини виробляються на основі антиідиотипових антитіл, які утворюються при імунізації тварин гетерологічними імуноглобулінами (наприклад, імуноглобулінами людини). При цьому паратопи первинних Ig (ідіотипів) є тими антигенними детермінантами, на які виробляються вторинні Ig (антиідіотипи). Таким чином, антиідіотипові антитіла є “дзеркальним відбитком” антигену і можуть використовуватися як вакцинний матеріал. Проте, хоча вже отримано експериментальні вакцини проти багатьох вірусних, бактеріальних і протозойних збудників, зацікавленість антиідіотиповими вакцинами в останній час зменшилась, тому що вони не здатні забезпечити необхідний рівень нейтралізуючих антитіл і формування напруженого імунітету.

МНС-вакцини отримують на основі комбінування протективних антигенів мікробів і антигенів МНС (або ГКГ – головного комплексу гістосумісності). Молекули МНС відіграють провідну роль у розпізнаванні антигенів, але для кожної інфекції інує свій переважний набор антигенів МНС, свої гаплотипи, відповідальні за високий чи низький рівень імунітету. Крім того, існують расові відмінності антигенів МНС. Таким чином, доповнення протективних антигенів мікробів молекулами МНС дає можливість створення більш ефективних вакцин, і в тому числі їх регіональних варіантів. Вже розроблено МНС-вакцини проти гепатиту В, цитомегаловірусної інфекції і онкологічних захворювань (папіломатозу, меланоми, раку простати). Досліджуються також вакцини на основі моноклональних антитіл до МНС, які повинні забезпечувати доставку антигенів прямо на поверхню антигенпрезентуючих клітин до молекул МНС і цим сами прискорювати розвиток імунної відповіді.

Мукозальні вакциниє особливим варіантом ентеральних вакцин. Окрім антигенів мікроорганізмів, вони містять також компоненти, які при оральному введенні впливають на слизуватий епітелій шлунково-кишкового тракту і деякою мірою на слизові оболонки верхніх дихальних шліхів і урогенітального тракту. Це сприяє розвитку не тільки загальної імунної відповіді, але й місцевого імунітету.

Колонізація збудників кишкових інфекцій у слизуватому епітелії відбувається за рахунок білків-адгезинів, які розташовані на кінчиках волосків і сприяють прикріпленню мікроба до стінки кишечника. Вакцини, що містять білки-адгезини, викликають синтез антитіл проти них і запобігають колонізації бактерій і розвитку інфекційного процесу.

У холерного вібріона і ентеропатогенної кишкової палички існують серологічно близькі компоненти токсинів (відповідно СТ-В і LT-B), які самі по собі мало токсичні, але беруть участь у зв’язуванні токсину із слизуватим епітелієм кишечника. Введення СТ-В іLT-Bвикликає в організмі імунізованого синтез антитіл, які зв’язують дані компоненти токсинів і не дають змоги токсинам проникати у клітини. На їх основі розроблено вакцини для профілактики холери і ентеропатогенної колі-інфекції. СТ-В іLT-Bвідрізняються високою імуногенністю, тому їх кон’югують з антигенами інших мікроорганізмів, наприклад, з антигенами пневмококів, вірусів простого герпесу і парагрипу Сендай. Такі вакцини викликають розвиток місцевого і загального імунітету, що супроводжується появою високих титрівIgAу секретах і сироватці.

Особливістю мукозальних вакцин є те, що при пероральному введенні вони індукують гуморальний імунітет, але пригнічують клітинний, зокрема реакції гіперчутливості повільного типу. Завдяки цьому їх можна використовувати для лікування деяких видів алергії, запалення та аутоімунних хвороб. Показано, що вакцина на основі СТ-В і основного білка мієліну запобігає розвитку експериментального алергічного енцефаломієліту, комбінація СТ-В з інсуліном ефективна для запобігання діабету, з колагеном – для профілактики артриту, з тимоцитами – для припинення відторгнення трансплантату.

ВІЛ-вакцини розробляються вже протягом 20 років, однак особливих успіхів у цьому напрямку поки що не досягнуто. Це пов’язано з великою мінливістю віруса. Максимальна ефективність ВІЛ-вакцин при випробуваннях на добровольцях лише рідко досягає до 50%. Проте збереження або збільшення тривалості життя навіть 50% має дуже велике практичне значення. У зв’язку з довгочасним інкубаційним періодом захворювання можна проводити не тільки вакцинопрофілактику, але й вакцинотерапію.

При створенні вакцин проти ВІЛ-інфекції використовують різні антигени: самі інактивовані віруси, білки gp120igp160, рекомбінантні вектори на основі віспяної вакцини і аденовірусів з включенням декількох генів ВІЛ, синтетичні копії рецепторних молекул Т-лімфоцитів (CD4), з якими зв’язується вірус, консервативні ділянки генома віруса тощо. Однак виразний протективний антиген ВІЛ доки ще не винайдений. Очевидно, для розвитку стійкого гуморального і клітинного імунітету проти ВІЛ необхідно створювати вакцини з включенням цілого комплексу різних епітопів, які відрізнялися б достатньою консервативністю.

Вакцини для лікування раку почали розробляти не так давно. У багатьох країнах світу, в тому числі СНД, для лікування раку сечового міхура використовують БЦЖ-вакцину як імуномодулюючий засіб для стимуляції клітинної ланки імунітету.

Російський препарат “Імурон”, призначений для профілактики рецидивів раку після хірургічного видалення пухлини сечового міхура, містить у разовій дозі 100 – 120 мг мікобактерій туберкульозу. Імунізація розпочинається через 3 тижні після операції і проводиться протягом 6 тижнів (1 доза на тиждень) шляхом внутрішньоміхуровного введення.

Для лікування раку шлунка та інших органів в Японії було створені декілька препаратів мікробного походження: Пенібаніл – екстракт із Streptococcus pyogenes, Крестін і Лентінан – на основі грибкових полісахаридів. У країнах СНД на основі дріжджових гліканів (ізSaccharomyces cerevisiae) випускається препарат “Зимозан”, який також має протипухлинними властивостями.

Алерговакцини призначені для імунотерапії алергічних захворювань. Традиційно для цього використовують сольові препарати алергенів. Десенсибілізацію розпочинають з дуже низьких доз препаратів, а потім поступово їх підвищують.

В останні роки розробляються методи отримання таких препаратів, як алергоїди– антигени з втраченою алергенною активністю, але зі збереженням здатності викликати синтез блокуючих антитіл. Для отримання алергоїдів алергени обробляють формаліном, сечовиною, сорбують на гидроксиді алюмінію,L-тирозині, полімеризують глутаральдегідом тощо.

У Росії вже застосовуються алергоїди з пилку амброзії (на L-тирозині), а також модифіковані формаліном препарати з пилку тимофіївки, вівсяниці, полину, амброзії, їжи збірної, берези. Імунна відповідь на алергоїд може бути посилена (без виникнення алергії) за допомогою ад’ювантів, в тому числі поліоксидонію – синтетичного поліелектроліту (розробка Інституту імунології МОЗ Росії).

Рослинні вакциниотримують шляхом створення трансгенних рослин, в геном яких за допомогою вірусних векторів або Ті-плазмід вводять гени, що кодують антигени патогенних мікроорганізмів. Вперше таку технологію було застосовано у 1995 р. науковою групоюC. Arntzen. Вчені отримали трансгенні рослини табаку, які продукувалиHBs-антигени вірусу гепатиту В. Також було створено рослинну вакцину на основі трансгенної картоплі, в геном, якої був введений ген ентеротоксинуE. coli. Такі вакцини було перевірено на мишах та інших тваринах і встановлено, що внаслідок їх введення у тварин утворюютьсяIgG та IgA. Рослинні вакцини є перспективними через можливість нетравматичного введення пероральним шляхом. Їх виробництво високоекономічне, але сумніви викликає питання щодо їх дозування.